12.)Виховання у Давньому Римі

Римська система освіти та формування особистості мала чітко виражений цивільний характер.

Метою римської системи виховання було підготувати активного члена суспільства, здатного жертвувати собою для свого роду та держави, хороброю воїном, котрі зневажають рабів і всі іноземне, політиком, розважливим землевласником.

Багаті й знатні воліли давати своїм синам початкове навчання вдома.

Наступним щаблем були граматичні школи, де навчалися хлопчики 11-12 років із багатих і знатних сімей. У цих школах підвищеного типу вивчалися латинська граматика, римська література і грецьку мову, риторика.

Розвиток граматичних шкіл було необхідно навчання ораторського мистецтва тих, хто намагався зайняти виборні керівні посади на Римської республіці.

Ці школи давали підліткам і юнакам віком від 13-14 до 16-19 років понад глибокі проти граматичними школамиобщегуманитарное освіту, заснований на вивченні творів видатних філософів, істориків, правознавців, ораторів, поетів.

Грамматические і риторичні школи були приватними. У результаті високої оплати навчання школи були доступні лише привілейованим верствам населення.

Дітям римської знаті створювалися своєрідні виховні центри - колегії юнацтва. У Стародавньому Римі склалася традиція на завершальному етапі освіти влаштовувати молодих риторів своєрідні освітні поїздки до елліністичні центри культури та освіти - Афіни, Олександрію.

У зміст освіти ввійшли дев'ять основних дисциплін: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина і архітектура. У V в. н.е. з шкільного курсу були поступово виключені медицина і архітектура, цим хіба що оформилися "сім вільних мистецтв", які є серцевиною освіти у епоху Середньовіччя.

13 . Школа і педагогічна думка епохи Відродження

В історії середньовіччя особливе місце відводиться епосі Відродження або Ренесансу (ХІУ-ХУІ ст.). Саме цей період співпадає з істотними змінами в економіці, соціальній структурі та духовній культурі феодалізму. Відродження стало героїчним періодом боротьби проти всіх архаїчних феодальних поглядів, коли революція духовна передувала революціям політичним. Саме ця епоха висунула людей і гасла, що не тільки відбивали інтереси буржуазії як нового класу, але й високо підняла прапор мрії про визволення від феодального гноблення і релігійних кайданів.

Ренесанс в апогеї свого піднесення дав людству утопічний соціалізм. Він звільнив розум, і це стало необхідною умовою розкріпачення людства, адже саме в цей період отримують найбільший розвиток математика, астрономія, механіка, географія, природознавство, було винай­дено книгодрукарство, відкрито Америку та морський шлях до Індії.

Гуманісти – діячі епохи Відродження – висували на перше місце культ людини і наполегливо боролися проти церковно-релігійного світогляду, що закріпачував особистість.

До пізніх соціалістів-утопістів відноситься італійський філософ і політичний діячТоммазо Кампанелла , який у своєму трактаті „Місто Сонця” описав державний устрій видуманого міста-держави, що було основане на принципах справедливості й гуманізму.

Окреме місце відводилося питанням виховання дітей, яке з самого раннього віку мало знаходитися під контролем уряду. Взагалі освітньо-виховна система представлена Т. Кампанеллою двома типами закладів: дошкільними (для дітей від 2 до 8 років) і школами (для дітей від 8 до 17-18 років), в яких має відбуватися навчання рідною мовою, фізичне виховання, праця в майстернях, знайомство з землеробством і тваринництвом, а також самоосвіта.

Фундамент знань становило фізичне виховання (ігри, фехтування, верхова їзда, танці, прогулянки), що наближалося за змістом до лицарського виховання, і розумовий розвиток дітей шляхом вивчення класичної літератури, мови і семи вільних мистецтв. Багато методичних рекомендацій Вітторино запозичив від Квінтіліана. Для естетичного виховання використовувалося оформлення інтер’єру шкільного приміщення. З метою виховання в дітей доброчинності використовувалися елементи християнського аскетизму.

Одним із видатних мислителів того часу вважається французький філософ і письменникМішель Монтень (1533-1592 рр.), який у своїй праці „Досліди”, відомій також під назвою „Катехізис усіх чесних людей” (1580-1588 рр.), запропонував власну концепцію людини нового часу – високо освіченої і здатної до критичного мислення. Основу таких знань, на його думку, має становити дослід. Монтень пояснює значення досліду тим, що дитині змалечку нав’язують незрозумілі для неї знання, готові істини. Для того, щоб пересвідчитись у достовірності пропонованих знань, дитину слід навчити самостійного і критичного ставлення до цих знань, а саме: спостерігати, співставляти, оцінювати, робити висновки. Виходячи з цього, найбільш цінними мають бути такі знання, що отримані дослідним шляхом і в поєднанні з фізичним вихованням і формуванням високих моральних якостей.

Певний інтерес для наших сучасників мають становити й вимоги Монтеня до організації навчально-виховного процесу, що полягають у:

• створенні атмосфери доброзичливості;

• використанні цікавих, захоплюючих форм освіти і виховання;

• відсутності насильства по відношенню до учнів;

• розвитку в дітей здібностей на основі задатків;

• індивідуалізації навчання.

У вимогах до особистості вчителя Монтень підкреслює пріоритетну роль моральних якостей, що мають бути вищими від пізнавальних.

Суперечки гуманістів епохи Відродження щодо змісту освіти підростаючого покоління знайшли подальший розвиток у праці французького письменника Франсуа Рабе (1494-1553 рр.) під назвою „Гаргантюа і Пантагрюель”. Цей твір витримав у XVI ст. 60 видань, що є свідченням його високої популярності серед населення. Ідеї цього твору полягають у наступному:

• гостра критика схоластичного виховання;

• розширення програми навчання за рахунок вивчення мов, оволодіння учнями знаннями з математики, астрономії, історії та права, а також опанування різних видів мистецтва;

• використання як провідного принципу наочності навчання та зв’язку освіти й виховання з життям;

• посилення ролі навколишнього середовища у формуванні й розвитку особистості дитини шляхом екскурсій у природу, відвідування майстерень.

Одним із найбільш впливових гуманістів Ренесансу вважається нідерландський письменник і педагог Еразм Роттердамський (Герхард Герхардс) (1466-1536 рр.). Відомо, що освіту він отримав у школі монахів-августинців у Девентері, що в Голландії. Пізніше закінчив паризький університет, деякий час жив в Англії, де познайомився з Т. Мором. Не будучи прихильником жодної з католицьких течій, він переймався проблемами перетворення світу, зміни державного й церковного устрою, а досягнення людського щастя вбачав, перш за все, у вихованні.

Роттердамський залишив по собі памфлети „Християнський государ”, „Скарга миру”, „Грубі вчителі”, „Похвала дурості”. У цих працях він обстоював як політичні, так і педагогічні ідеї, зокрема:

• засудження війн і встановлення миру між всіма народами;

• висміювання деспотизму самодержців;

• критика католицького духовенства і схоластичних методів навчання;

• правдиве зображення жахливого життя народу, стану освіти й виховання у Західній Європі;

• загальність освіти і наданні права на неї жінкам;

• визначна роль виховання моральності;

• роль батьків у вихованні дітей обох статей до семирічного віку;

• усунення якихось спеціальних методів виховання дівчат, здатних потурати розвитку негативних жіночих якостей характеру.