Завдання для самостійної роботи

• Питання для самостійного вивчення:

1. Основні галузі філософського знання

2. Функції філософії.

• Питання для самоконтролю:

  1. Що таке світогляд?

  2. Якою є структура світогляду?

  3. Які функції виконує світогляд?

  4. В чому полягає сутність міфологічного, релігійного і філософського світоглядів?

  5. Якими були соціально-економічні умови формування філософії?

  6. Що собою являли духовні джерела філософії?

  7. В чому специфіка філософського знання?

  8. Що є об’єктом та предметом філософського пізнання?

  9. Якими є складові або галузі філософського знання?

  10. В чому полягають функції філософії?

• Визначте свою точку зору до наступних дискусійних питань:

  1. Чи має філософія підґрунтя в повсякденному житті людей, чи вона є приналежністю тільки духовної еліти суспільства?

  2. Чи є філософія наукою?

  3. Чи існує основне питання в філософії, тобто питання про те, що є первинним – матеріальне чи ідеальне?

• Питання для творчих робіт:

1. Проблема плюралізму у філософії.

2. Концепції походження філософії.

3. Спільне і відмінне у філософських та наукових знаннях.

Література.

• Джерельна база: 1, 2, 3, 5, 17, 18, 22, 29, 45, 52, 53, 70, 76, 77, 80, 81, 82

• Підручники та посібники:

  • 24, 14, 28

  • 23, 29, 1, 6, 7, 8, 9, 18, 20, 25,32, 33, 36, 37

• Статті з фахових журналів.

ІІ. Скласти словник філософських понять:

Філософія, міф, матеріалізм, метод, світогляд, міфологія, ідеалізм, методологія, світовідчуття, релігія, світосприйняття, наука, світорозуміння, плюралізм, антропологія, соціальна філософія, історія філософії, філософія релігії, етика, аксіологія, філософська логіка, естетика, праксеологія.

До теми № 2. Історичні типи філософії Методичні поради

1. Філософію важко зрозуміти не ознайомившись з її історією, з вченнями видатних філософів різних історичних епох. Періодизація історії філософії збігається з періодизацією загальної історії. Тому прийнято виокремлювати п’ять історичних типів філософії: філософія Стародавнього Сходу і античності; філософія середньовіччя і Відродження; філософія Нового часу та Просвітництва; німецька класична філософія; сучасна світова філософія (марксизм, позитивізм, «філософія життя», екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, філософський постмодернізм, релігійна філософія ХХ століття тощо). Кожний історичний етап обумовлений певним способом виробництва матеріальних благ і їх присвоєння, соціальними відносинами, які складаються на економічній базі – в політичній, духовній та власне соціальній сфері.

Основна задача при вивченні історії філософії полягає в тому, щоб побачити як в різні історичні періоди філософами вирішувалися головні, найзагальніші проблеми філософії – буття, діалектики, людини і її свідомості, теорії пізнання, розвитку суспільства, етики, естетики тощо.

Таким чином історія філософії – це розділ філософії, що вивчає історичні типи філософії.

Зважаючи, що на вивчення історії філософії відводиться всього шість аудиторних годин (4 години на лекцію і 2 години на семінар), в методичних порадах до цієї теми даються, також, короткі опорні тексти.

2. Починаючи вивчення філософії Стародавнього Сходу і античності слід усвідомити полярність світоглядних позицій щодо буття східної і західноєвропейської людини. Цінностями Західного шляху буття були і є особистість і її свобода, а звідси ідея і практика панування над природою, ідея невпинного історичного розвитку. Цінностями ж Східного шляху буття було і є сприйняття буття як страждання, щастя, тобто заглиблення в себе і заспокоєння (нірвана), а звідси ідеї Природності (злиття з буттям), Фанатизму (підпорядкованість буттю), Віддяки і коловороту в природі.

3. Пізнання філософії стародавньої Індії потрібно починати з вивчення її джерел. Такими були Веди, Брахмани, Араньяки і Упанішади. Веди – це чотири головні священні книги стародавніх індійців створені у ХІІ-VІІ ст. до н.е. Кожна Веда пізніше обросла брахманом (описанням, коментарем до неї), ще пізніше араньяками («лісними» книгами для самітників) і, зрештою, упанішадами (книгами з релігійно-філософськими коментарями до ведичних гімнів, які були складені у VІІ – ІІІ ст. до н.е.).

На основі цих вчень виникають починаючи з VІІ-VІ ст. ст. до н.е. – до перших століть н.е. філософські школи веданта, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, міманса). Школи які визнають авторитет Вед називаються астика.

Водночас з’явилися й аскети-проповідники, які ставили під сумнів учення вищої касти жреців (брахманів), які до цього вважалися єдиними істинними знавцями і тлумачниками ведичної мудрості. Аскетів-проповідників називали шраманами, тобто «такими, що здійснюють зусилля». Ті зусилля були не тільки аскетичного плану, а й інтелектуального, направленого на усвідомлення принципів ведичної релігії. На цьому підґрунті в VІ–V ст. до н. е. розповсюджуються критичні відносно брахманізму течії – адживіка, джайнізм і буддизм. На їх базі, в свою чергу, утворилися неортодоксальні течії, які критично відносились до вищого авторитету Вед – матеріалістична школа чарвака (локаята), джайнізм і буддизм. Однак слід зазначити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, однак спиралися на них. Системи які не сприймають вищого авторитету Вед називають настика.

Далі індійська філософія аж до Нового часу розвивається в руслі зазначених філософських систем астики і настики.

Отже, вивчаючи філософію Стародавньої Індії, потрібно прослідкувати ґенезу філософських шкіл і течій, засвоїти зміст їх вчень.

4. В Китаї, так як і в Індії, джерелами, що містили окремі філософські ідеї, були стародавні пам’ятки культури «Ши цзин» («Канон віршів»), «І цзин» («Книга перемін») і «Шу цзин» («Книга історії»). Філософські школи в Китаї складаються теж приблизно в VІ ст. до н.е.

Якщо в Індії багаточисельні філософські школи так чи інакше співвідносились з ведизмом, то в Китаї з конфуціанською ортодоксією. В Індії жодна з філософських шкіл офіційно не визнавалась пріоритетною, а в Китаї у ІІ ст. до н.е. конфуціанство здобуло офіційного статусу державної ідеології. Крім конфуціанства, найвпливовішими в Китаї були даосизм, моїзм і легізм.

Вивчаючи філософію давнього Китаю потрібно засвоїти сутність вчень названих вище течій.

5. Пізнаючи античну філософію слід чітко усвідомити природні, історичні, соціально-економічні і культурні передумови її виникнення, а також джерела з яких вона бере початок.

5.1. Перші філософи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Гераклід Піфагор і представники його школи – Емпедокл, Парменід, Зенон Елейський та інші, цікавилися влаштуванням світу, природою або космосом (світопорядкуванням). Тому їх називали натурфілософами або фізиками. Вони ж були засновниками філософських шкіл (Мілетська, Ефеська, Елейська, Піфагорійський союз тощо). Цей період (кінець VІІ–V ст. до н.е.) в історії філософії називається періодом ранньогрецької філософії, періодом наївного матеріалізму, періодом докласичної філософії, досократівським періодом. Це є перший період в розвитку античної філософії, його головною ознакою або характерною рисою філософствування був космоцентризм і утворення багатьох філософських шкіл.

5.2. Сократівський або класичний період в історії філософії починається з софістів (Протагор, Горгій та ін.) – саме вони започаткували повернення філософської проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосмосу). Нагромаджені у філософії знання вони впорядкували, узагальнили і застосували на практиці, навчаючи бажаючих риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481–411 р. р. до н. е.) «людина є мірою усіх речей» вважається яскравим виявленням суб’єктивізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

На відміну від софістів, які прагнули знайти в міфологічних уявленнях розумний сенс всього буття, зокрема й людського, Сократ, якого ще в молодості схвилював і захопив надпис на храмі Аполлона в Дельфах «Пізнай самого себе», зосередився на дослідженні людини, її розумових і вольових, а точніше, моральних здібностей, неминуче торкнувшись проблеми свободи і сваволі. Протилежними були підходи філософів до розуміння людини. Софісти вважали людей настільки різними, що вони не можуть однаково розуміти чи усвідомлювати той чи інший предмет, явище чи процес. Сократ же був переконаний, що серед людей «завжди є щось, що об’єднує їх і що може бути виражене єдиним поняттям чи ідеєю». Цим Сократ започатковує розгляд проблеми понять.

Не знаходячи істинних знань у своїх співрозмовників, Сократ проголосив: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того». Це не сумнів його у собі, а ствердження того факту, що кожна людина повинна прагнути справжніх знань постійно, не пишаючись, що вона вже опанувала всі необхідні їй знання.

Тому Сократ вважається тим, мислителем, який переорієнтував філософію на вивчення людини. Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників: кініки, кіренаїки і мегарики.

До представників класичного періоду належить Демокріт (460-370 р.р. до н.е.) – основоположник матеріалістичної лінії у філософії, автор атомістичної теорії будови світу. Пізнаючи вчення Демокріта, слід з’ясувати, що на його думку є атом, якою він бачить через призму своєї атомістичної теорії будову світу, людської душі, якими є його погляди на пізнання.

Центральними постатями класичного періоду є Платон і Арістотель.

Платон (Арістокл) (427-347 р. р. до н. е.) виходець з афінського аристократичного роду. Він найвідоміший учень Сократа, який зумів письмово відтворити усні бесіди свого вчителя, створити цілу низку філософських творів у формі діалогу які присвячені: проблемам буття; існування душі і тіла; створенню ідеальної держави; вченню про бога, людину і суспільство; проблемам раціонального пізнання і діалектики та ін.

Тому, ознайомлюючись з філософськими поглядами Платона, необхідно зрозуміти, що він сприймав за справжнє буття світу тобто, що таке буття ідей.

Для Платона світ ідей є такою первинною особливою надчуттєвою реальністю, яка своєю повнотою і досконалістю перевершує все чуттєве. Тобто, речі які людина може спостерігати або відчувати є необхідними, вторинними – тінями ідей.

Далі, опираючись на теорію ідей, він розглядає проект нової ідеальної держави, людину, суспільство, її безсмертну душу та ін.

Умовами переходу від сприйняття речей до їх усвідомлення, шляхом пізнання ідей – вважає Платон, відкривається світ теоретичного (умоглядного) бачення реальності.

У зв’язку з тим, що в Платона не конкретна матеріальна речовина (вода, повітря, вогонь тощо), не атоми, а ідеї є началами всього сущого, його вчення називають початком ідеалістичної лінії у філософії.

Платон у 387 році до н. е. створив перший в історії людства навчальний заклад – Академію, яка проіснувала майже тисячу років (до 529 р. н. е.).

Учень Платона Арістотель (384-322 рр. до н. е.), один з найвидатніших філософів античності. Він є автором більше 150 наукових творів («Метафізика», «Органон», «Евдемова етика», «Велика етика», «Політика» та ін.).

В поглядах на буття Арістотель стає одним з перших критиків Платона. На це вказує його вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». Арістотель не прийняв платонівських ідей, натомість проголосив, що ідеї та речі – теж саме, тільки речі існують у реальності, а ідеї – у нашому пізнанні і позначають не єдине, а загальне в речах.

Проте не визнаючи ідеалізм Платона, Арістотель неоднозначно сприймає і атомістично-матеріалістичне вчення Демокріта. В результаті з’являється дуалістичне вчення про буття.

Отже далі слід з’ясувати зміст вчення Арістотеля про матерію і форму і проте, що в нього виступає джерелом руху.

У своїх трактатах «Про душу», «Політика», працях з етики, Арістотель торкається проблем людини, діалектики душі і тіла, елементів свідомості, моралі, економіки, політики та ін. Отже потрібно ознайомитися з цими поглядами на людину, суспільство й державу.

Арістотель є засновником формальної логіки. Саме він визначив основні закони логіки – закон тотожності, закон усунення протиріччя, закон виключення третього, обґрунтував вчення про три форми раціонального пізнання (поняття, судження і умовивід).

Платон і Арістотель – неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель – стиль раціонально-логічний, чіткіший та деталізований.

Багатогранна творчість Платона й Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної й продуктивної творчості у сфері філософського духу.

5.3. Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця ІV ст. до н. е. і закінчується V–VІ ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних філософських напрямків – це епікуреїзм (Епікур, Тит Лукрецій Кар), скептицизм (Піррон, Енесідема), стоїцизм (Зенон з Кітіона, Клеанф, Хрісіпп, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), неоплатонізм (Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл).

Філософія цієї епохи – це систематизація класичної грецької філософії і школа її переусвідомлення.

Найвпливовішою в цей період є епікурейська школа. Епікур (342–270 р. р. до н. е.) один із послідовників філософії Демокріта. У його філософії закладені такі наступні положення: ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів; всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових – як атомів, так і їх поєднань. Тоді як у Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії, Епікур вводить поняття спонтанного відхилення атома від прямої лінії, тобто визнає можливою випадковість серед необхідності, серед детермінованого, - що відкриває шлях у майбутньому до розуміння свободи.

У теорії пізнання Епікур – сенсуаліст (відчуття). Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об’єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання – звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Неоплатонізм, одне з найвизначніших філософських вчень античної філософії ІІІ–ІV ст. ст., виникає як спроба врятувати людину, яка після життя в органічно зв’язаним з нею полісом опинилася нікому не потрібною пилинкою величезної імперії і потребувала спокою і захисту від потрясінь з боку чужого їй світу.

Неоплатонізм увібрав у себе філософську спадщину Греції, значні релігійно-філософські здобутки Сходу.

Видатними представниками цієї школи є: засновник цієї школи в Олександрії А. Саккс; учень А. Саккса і засновник неоплатонічної школи в Римі – Плотін; один з основних опонентів християнства, в майбутньому представник патристичної філософії – Оріген; організатор неоплатонічної школи в Сирії – Ямвліх; організатор останньої з неоплатонічних шкіл в Афінах – Прокл.

Неоплатонізм увібрав у себе і творчо переробив теоретичну спадщину платонізму, арістотелізму і стоїцизму. Неоплатоніки уникали визначення своєї філософії як науки, бо залучали до неї весь духовний досвід від теоретичного до містичного.

5.4. Основними характерними чи визначальними рисами античної філософії були космоцентризм, наявність багато чисельних філософських шкіл, універсалізм філософських вчень, геоцентризм. Потрібно охарактеризувати зміст цих визначальних рис.

6. Вивчаючи філософію середніх віків слід пам’ятати, що це філософська думка епохи феодалізму (V–ХV ст.). Однак період становлення середньовічної релігійної віри і філософського мислення датується І–ІV ст. н. е. У ці декілька століть в суперництві між собою розвивалися філософські вчення стоїків, епікурейців і неоплатоніків, які виросли на старій, язичницькій основі, і в той же час були джерелами формування нової віри і нової думки, що заклали потім підґрунтя середньовічної теології і філософії. А християнська думка нерідко здійснювала спроби акумулювати досягнення філософії, особливо неоплатонізму і стоїцизму.

Якщо грецька філософія була зв’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом) і була космологічною, то філософська думка середніх століть йде своїм корінням в релігії однобожжя (монотеїзму). До таких релігій належать іудаїзм, християнство і мусульманство.

Становлення середньовічної філософії розпочинається з апологетики тобто захисту християн від переслідувань більшості населення Римської імперії. У своїх зверненнях до імператорів апологети одночасно висловлювали і важливі світоглядні ідеї християнства. Представниками апологетики є Климент Олександрійський, Оріген, Квінт Тертулліан.

6.1. Патристика була першою спробою філософського обґрунтування християнства. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся «Отцями церкви» Афанасієм Олександрійським, Василем Великим, Григорієм Нісським, Григорієм Назіанзіним, Амвросієм Медіоланським, Августином Блаженним, Іоанном Дамаскіним та ін.

Найвизначнішим представником патристики вважається Августин Блаженний (354-430 рр.). Августин вважав, що філософія поза богослов’ям – ніщо. Воюючи з «язичництвом», як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські «ідеї» перетворюються в Августина в «думки творця перед актом творіння», а «надчуттєвий світ» – в ієрархію християнського неба з Богом на чолі.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

6.2. У кінці V–на початку VІ ст. склалася схоластична система освіти Середньовіччя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки – схоластика. Трохи пізніше, у ХІІ ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.

Схоластика – це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над всіма іншими формами пізнання і знання.

Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (ХІ – ХІІ ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямків можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри.

6.3. Між ранньою і пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (ХІІ-ХІІІ ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Видатним представником зрілої схоластики є Фома Аквінський (1225–1274 рр.). Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома (латинською Toma) звертається до філософії Арістотеля. В основних своїх працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» Фома намагається відвести підсумки теолого-раціоналістичних пошуків зрілої схоластики, поєднати із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Онтологія, гносеологія, етика, вчення про державу Арістотеля давали для цього Фомі надійні підстави. Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Фома вибудував концепцію подвійної істини: є істини розуму і вищі істини – істини одкровення. Відповідно в нього філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього – «саме благородне у всій розумній природі». Інтелект – це завжди особистий інтелект, частина цілого. Людина мислить за допомогою або через інтелект. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома каже, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

У пізнанні Фома – поміркований реаліст, він вважав, що людина осягає сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття – сутності речей, а вже відтак – загального поняття розуму.

6.4. Завдання філософії схоласти вбачали в пізнанні Бога (через природу), доказах того, що усі догмати церкви не суперечать розуму. Центральними вважали проблеми співвідношення знання й віри, волі й розуму, одиничного й загального. Остання відома як суперечка про універсали – природу загальних понять. Згідно з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — реалізмом і номіналізмом. Реалізм – напрямок, представники якого вважають, що загальні поняття (універсали) є не відображення предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності і становлять субстанцію речей. Найбільш випукло реалізм представлений у вченні архієпископа Ансельма Кентерберійського й у Фоми Аквінського. Номіналізм – напрям, представники якого вважали, що реально існують лише одинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками цього напряму є Іоанн Росцелін та (у певний період) П’єр Абеляр. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсали існують не до, а після речей, тобто вони схилялись до матеріалістичної лінії у філософії. Загальні поняття в них є другорядними.

6.5. Пізня схоластика (ХІІІ–ХІV ст.) розвивалася під впливом загострення суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмові від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.

Розвиваючи ідеї Дунса Скота В. Оккам (1285–1349) наголошував на можливості вивчення природи і людини незалежно від теології. Він закликав до їх наукового дослідження шляхом досвіду і логіки. А щоб зробити логіку придатнішою для пізнання конкретних явищ, потрібно її очистити від зайвих термінів схоластичного теоретизування. Оккам формує цю думку в афоризмі, що відомий під назвою «оккамової бритви»: «Сутності не потрібно примножувати без необхідності». Цей афоризм, зрештою, був спрямований проти схоластики з її прагненням до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування.

Завершується криза філософії середньовіччя утвердженням містичного вчення. Містика («таємниче») – це й віра в таємничі надприродні сили. Вона виходить з того, що Божественне, Бог присутній в усьому, але тільки людина це помічає за допомогою позараціональних, внутрішньоспоглядальних засобів («через заглядання в себе»). Містичне світосприйняття ґрунтується на таких засадах:

1) мета християнина – досягти єдності з Духом через злиття своєї людської суті з Божественною суттю за допомогою поза розумового екстазу (несамовитого захоплення); 2) формула єдності з Боже­ственною суттю – «Бог має стати мною, а я – Богом» – ще не означає рівності людини з Богом, а лише свідчить про бажання – злиття людини з Божественним Духом; 3) внутрішнє відчуття і бачення Бога – важливіше від участі в богослужінні.

Родоначальником середньовічної містики був німецький філософ Йоган Екхарт чи, як його частіше називали, Майстер, або Вчитель (1260-1327). У своїй праці «Проповіді і міркування» він виклав свою позицію містичного пантеїзму. Її суть: жодна річ, у якій Бог завжди присутній, не усвідомлює його присутності – це дано лише «внутрішній людині», яка наділена душею; Божественність – Бог тотожний з глибинами людського духу: «У моїй душі є сила, яка сприймає Бога. Ніщо мені не близьке так, як Бог... Бог мені ближчий, ніж я сам собі»; душа — це «істота Божа» в людині; вона єдино сутня з Божеством, нестворена, а тому вічна; глибинний зв’язок людської душі і Бога робить можливим поєднання будь-якої людини з Богом через відмову звичайного пізнання в образах і поняттях, які дають лише уяви про Бога і Особу.

Йогана Екхарта недаремно називали Вчителем. Він справді мав багатьох послідовників, серед яких були Йоган Таулер (1300–1361) та Йоган Рейсбрук (1293–1381), які відомі тим, що, майстерно воло­діючи словом, особливо наголошували на значенні людської актив­ності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до боже­ственної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина формує себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум’я із закладеної в неї Божої іскри.

6.6. Основними характерними чи визначальними рисами середньовічної філософії були: теоцентризм, теодицея, телеологізм, персоналізм, геоцентризм. Потрібно охарактеризувати зміст цих визначальних рис.

7. ХІV – поч. ХVІІ ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження (Ренесансу). Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише механічне перенесення на тогочасний грунт культурних надбань античності. У цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму, в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники арістотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму.

7.1. Розглядаючи гуманістичний напрям філософії Відродження слід відмітити, що в цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. У зв’язку з цим формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється повага до особистої сили та таланту. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння суспільству, а не Богу. Тому однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм.

7.2. Вивчаючи натуралістичний напрям філософії Відродження необхідно звернути увагу на такі фактори.

Перший. Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили М. Копернік (1473 – 1543) та Дж. Бруно (1548 –1600). Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. У цілому Всесвіт нерухомий, рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Другий. Набуло свого класичного вигляду філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові – пантеїзм. Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Природа – це «Бог у речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-арістотелівській традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна.

Третій. Погляди на пізнання філософів епохи Відродження зводилися до: визнання можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; що, джерело пізнання – це дія зовнішнього світу на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію; заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; визнання сила розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Четвертий. Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

7.3. Розкриваючи заключний етап епохи Відродження – реформацію слід знати, що ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер (1483 – 1548) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді панських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи прямий, індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу світської критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим основній масі віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509–1564) був автором іншого, більш радикального варіанту Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує анатомію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а натуралістичний монізм – у матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.

7.4. Основними характерними рисами філософії відродження були: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм і геліоцентризм. Потрібно охарактеризувати зміст цих визначальних рис.

8. Сімнадцяте століття відкриває наступний період в історії філософії – філософію Нового часу. Тому потрібно з’ясувати і охарактеризувати умови які вплинули на особливості формування ново часової філософії: це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва; центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста; на основі механіки і фізики виникає дослідне математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук); наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час - розуму і природи (можливості раціонального панування над нею); осмислюється новий образ природи і людини. Якщо у епоху ренесансу відношення до природи художнє, то у XVII ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає "Знання - сила"; механістичний підхід до розуміння світу і людини; поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму; людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати; механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як «подобу божу», як «вінець творіння», то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.

8.1. Для розуміння проблем, які стояли перед філософією XVІІ століття потрібно враховувати, по-перше, специфіку нового типа науки – експериментально-математичного природознавства, основи якого склалися в той час і, по-друге, оскільки наука займає провідне місце у світогляді цієї епохи,то й у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання – гносеології.

У таких умовах основними спрямуваннями філософських пошуків були:

Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини, тобто на перше місце виходить наука про пізнання світу.

Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

Пантеїзм – стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. «Людина – машина» – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

Матеріалізм цього часу – це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу із його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження оптичного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства в філософію потреба "зупиняти" історичний процес, розглядати його по частинах привела до історичної обмеженості цього часу - пізнання метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм ХVІІ–ХVІІІ століть носив переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо і були якісь діалектичні здогадки, то вони були все ж в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але якщо потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, в току числі і філософії, і перш за все таких її розділів як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було та, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання - емпіризм і раціоналізм.

8.2. Емпіризм – це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм ХVП- ХVІІІ ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Дж. Берклі, Д. Юм). Родоначальником емпіризму є Ф. Бекон.

Раціоналізм – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як Ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Родоначальником раціоналізму є дуаліст Декарт.

8.3. Представники вище розглянутих напрямів ново часової філософії обґрунтували і відповідні методи пізнання, тому слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.

Ф. Бекон (1561–1626 рр.) – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки; саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Ф.Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуванню проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Ф. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу вік виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему "ідолів", тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Ф. Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною роботою Ф. Бекона є "Новий Органон».

Р. Декарт (1506–1650 рр.) – видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні роботи Декарта – «Судження про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Р. Декарт займає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. Світ, стверджував Р. Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної". Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної - протяжність в довжину, вишину і глибину. Людина, за Р. Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу.

І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Р. Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їх єдність.

Єдино правильним методом пізнання Р. Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують в розумі.

Концепція раціоналізму включав в себе два елементи: це уявлення про розум як вищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Р. Декарт); і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Р. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Р. Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути "вроджені ідеї". Вони, на думку Р. Декарта, окриті в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Значний внесок в подолання дуалізму Р. Декарта зробив Б. Спіноза (1632–1667 рр.). На думку Спінози, світ – це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат - сутність основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Б. Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму, субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе, має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – бога, духу і т. п. Поняття субстанції Б. Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.

Велике значення для подальшого розпитку філософії мало вчення пантеїзму Б. Спінози. Згідно з ним бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання бога, а через пізнання самої природи. Тобто Б. Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Б. Спіноза помилково стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, що допускає наявність мислення у всієї матерії, в тому числі і неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ П. Тейяр де Шарден.

Вклад Дж. Локк (1632–1704 pp.) в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Дж. Локк заперечував думку Р. Декарта про «вроджені ідеї» і доводи, що людський розум від народження є «чиста дошка». Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Дж. Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній - це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній - це джерело постачання інформації про об’єктивний світ, таким чином він відокремлював внутрішній досвід від зовнішнього.

Характеризуючи матерію, Дж. Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості, заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, але й якісно.

За Дж. Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості як колір, смак, запах, звуки - вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам.

До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т.  Гоббс (1588–1679 рр.), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття – це лише імена речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один - це результат сприйняття, другий – це знання про імена речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс в той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ – це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина – це машина з природними властивостями. Держава – це «Левіафан» – чудовисько, яке керує людськими долями, Свобода – це перш за все відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.

Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста і Г. Лейбніца (1646-1716 рр.), великого математика і логіка.

Якщо Ф.Бекон розробляв вчення про "одномірність" субстанції, Р. Декарт – про "двомірність" (матеріальну і духовну), то Г. Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Усі монади рухомі і взаємопов’язані, підлягають богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він виступав за раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та не бажаних протиріч.

Потрібно також зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII століття зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. В цей період починає розвиватись і посилюватись суб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі – Дж. Берклі та Д. Юм.

Дж. Берклі (1684-1753 рр.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки вони сприймаються почуттями. Весь світ, за Дж. Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас богом.

Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711–1776 рр), але іншим шляхом, Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Д. Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Д. Юма є не стільки суб'єктивно-ідеалістичною, але й агностичною.

8.4. Щоб говорити про філософію Франції ХVІІІ ст. потрібно розглянути філософські погляди представників Просвітництва і його матеріалістичного напряму.

Просвітництво – культурно-історичний термін (вперше використали Ф. Вольтер і І. Гердер), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV–XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цього погляду було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Вважають, що Просвітництво виникло в Англії під впливом ідей Дж. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Він власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди утворюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета утворення держави – збереження свободи і власності. Дж. Локк вперше висунув ідею про необхідність розподілу державної влади,

Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Луї де Монтеск'є (1689-1755рр.), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Ш. Монтеск’є висував ідею величезного значення географічного фактору (територія, клімат, родючість землі і т.п..) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Ш. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.

Ф. Вольтер (1694-1778 рр.) в своїх творах «Метафізичний трактат», «Роздуми про людину», «Філософські листи», «Філософський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Ф. Вольтер - рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого "освіченого монарха", тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але наприкінці свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712–1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Роздуми про походження і основи нерівності між людьми», «Еміль, або про виховання» та ін., де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним наявних порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Узагалі Ж.-Ж. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Розподіл праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні ж.-Ж. Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця, в цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.

Французький матеріалізм XVIII століття має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайно матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709–1751 рр.). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. За А. Гольбахом (1723-1789 рр.) існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний, матерія існує в просторі і в часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в чисто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Водночас філософи заперечують будь-яку роль бога в існуванні і русі матерії.

Французькі матеріалісти спробували вирішити питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі зробив спробу показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. В трактаті "Людина-машина" Ж. Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна годинниковому механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.

П. Гольбах в своїй праці "Система природи" послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що носять характер необхідності, отже, нема нічого випадкового. Зверніть увагу на те, що така позиція зветься механічним детермінізмом, оскільки закони руху і саме рух ототожнюються тільки з однією його формою - рухом механічним.

Отже, що механіцизм з необхідність призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713–1784 рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. В його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій (1715–1771 рр.) вказував на єдність особистого і суспільного інтересів. Людина – продукт, але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, несе за них відповідальність. Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі вказували, що не існує такого способу правління, який би можна було визнати ідеальним: концентрація влади веде по деспотії, безмежна свобода - до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства і особливо моралі – просвітництво, виховання.

8.5. Основними характерними чи визначальними рисами філософії Нового часу є: гносеологізм, деїзм, пантеїзм, механіцизм, матеріалізм. Потрібно охарактеризувати зміст цих визначальних рис.

9. Важливу роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII — XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах. Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

9.1. Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

• раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для всіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія;

• критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;

• вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції — завжди дуже впливової в Німеччині (М. Кузанський, Г. Лейбніц, Г. Гете);

• критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення і творчої активності теоретичного мислення;

• прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, який здійснювався у сфері духу;

• критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: «Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія філософських наук» Гегеля;

безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. V німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного І. Канта до суб’єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного І. Канта, через суб’єктивний ідеалізм Й. Фіхте до суб’єктивного ідеалізму Ф. Шеллінга та об’єктивного ідеалізму Г. Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Л. Фейєрбаха.

9.2. Родоначальником німецької класичної філософії був І. Кант (1724–1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XIV століття. У цей час І. Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. У загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії І. Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-хроків починається другий так званий «критичний» період, коли в філософії І. Канта можна знайти і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Пролегомени» (1783), «Критика практичного розуму» (1788).

У центрі філософії І. Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід І. Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за І. Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає І. Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

І. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір–час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за І. Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях – у т. з. «антиноміях» чистого розуму. І. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму І. Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести вашу думку до розуміння того, що в філософії І. Канта дивним способом поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює І. Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий він і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей, як вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

9.3. Й. Фіхте (1762-1814 рр.). Спираючись на суб'єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Й. Фіхте, характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в єдності: суб’єкта (не – Я) і об’єкта (не – Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Й. Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманіття світу.

Із системи Й. Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Логічним результатом його вчення є соліпсизм (визначення конкретного Я і заперечення об'єктивного існування інших людей). Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Й. Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок в розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.

9.4. Суб'єктивний ідеалізм Й. Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об'єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775-1854 рр.). Цінним в філософії Ф. Шеллінга було те, що виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно наявного протиріччя «Я і середовище», показав діалектичний розвиток єдиної природи і існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Ф. Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вище суб'єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За такий перший початок Ф. Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб'єкт-об'єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який же механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Ф. Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг відповісти на багато питань, за вирішення яких взявся Г. Гегель.

9.5. Г. Гегель (1770-1831 рр.). Якщо в цілому характеризувати філософію Г. Гегеля, то потрібно сказати, що це найбільш відомий філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні роботи: «Наука логіки», «Філософія природи», «Філософія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.

Заслуга Г. Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, ЗМІН, в перетвореннях, в розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Г. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує "суб'єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію.

Обґрунтовуючи ідею розвитку, Г. Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом.

Розібравшись у цих питаннях, потрібно зрозуміти сутність основного протиріччя філософії Г. Гегеля – протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і, в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; в філософії права - конституційна монархія; в історії філософії – філософська система самого Г. Гегеля.

9.6. Глибоким критиком ідеалістичної системи Г. Гегеля став Л. Фейербах (1804–1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя, Л. Фейербаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. В світі нема нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія - це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Л. Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. У розумінні природи Л. Фейєрбах матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала в той час, Л. Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Л. Фейєрбаха були притаманні такі риси як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. В центрі філософії Л. Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного, як сукупність суспільних відносин.

Основними характерними рисами німецької класичної філософії є раціоналізм, ідеалізм, ідеалістична діалектика, встановлення абсолютних меж розвитку, створення цілісних філософських систем. Потрібно охарактеризувати зміст цих визначальних рис.