Лекція 18. Український дисидентський рух

1.Витоки і особливості українського дисидентства

Хто такі дисиденти?

Дисидент (від. лат. – «незгодний»; тобто, особа, яка незгодна з певною ідеологією, чи політикою) – це представник опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х років – до середини 80-х років ХХ століття. Кількість дисидентів була відносно невеликою. Як правило, дисиденти виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини в Радянському Союзі. В УРСР і в інших республіках дисиденти також виступали за національні права. Наприклад, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Додаток. Причини появи дисидентського руху в СРСР

Багато в чому дисидентський рух був породжений тою десталінізацією, яка проводилася в часи «Відлиги». Окремі люди, як правило, представники інтелігенції, відчували, що демократизація, за часів М.Хрущова, була неповною й бажали завдати більш дошкульного удару тоталітаризму. Спроба уряду Л. Брежнєва обмежити десталінізацію і лібералізацію викликала протести й опозиційний рух. Непокоїли представників інтелігенції й порушення прав людини в СРСР, всілякі заборони в культурі(зокрема в літературі і мистецтві), неможливість людей вільно виражати свої думки, певні економічні негаразди. На дії дисидентів вплинули й зовнішні фактори. Передусім це стосується окремих антитоталітарних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема у 1956 році в Угорщині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 році та розповсюдженою в СРСР «Загальною декларацією прав людини», за яку Радянський союз не голосував. Великий вплив на українських дисидентів мали відомі російські правозахисники О.Солженіцин і А.Сахаров.

За що боролися українські дисиденти? Особливості руху

Українські дисиденти боролися за:

І. Права української нації

ІІ. Права людини.

Більшість українських дисидентів непокоїло згортання демократичних тенденцій, які були започатковані під час «Відлиги». Дехто відчував, що соціалістичний розвиток держави зайшов у глухий кут. Значна частина дисидентів не мала сумнівів, стосовно соціалізму, але бачила велику різницю між проголошеними позитивними засадами Конституції і реальним життям. Подібний соціалізм вони вважали неправильним(«лжесоціалізмом»).

Викликали незадоволення порушення прав людини, відсутність свободи слова, друку, всілякі заборони, закриті суди над людьми. Дехто з інтелігенції бачив великі помилки в економіці, екологічні проблеми, намагався попередити про це державу. Головне занепокоєння викликав стан освіти і культури. Утиски української мови, відкрита русифікація, всілякі заборони в сфері національно-культурного життя породили спалах дисидентського руху.

Окремі дослідники українського дисидентства визначають наступні його різновиди (див. таблицю):

Різновид	Форми і методи боротьби
Національно-культурницька течія (за вільний розвиток української мови та культури )	Літературні вечори, концерти, наукові конференції, лекції, демонстрації, пікетування, нелегальні видання (самвидав)
Правозахисна течія (виборювали права людини)	Нелегальні організації, демонстрації, пікетування, агітація, ознайомлення населення з Декларацією прав Людини і Громадянина, демонстрації протесту, голодування тощо
Національно-релігійна течія (за права православної церкви, реабілітацію УГКЦ, за свободу вірування, совісті)	Демонстрації, нелегальні видання(самвидав), проведення релігійних обрядів, нелегальні організації тощо
Самостійницька течія ( за створення незалежної української держави)	Нелегальні групи та організації, агітація, нелегальні видання(самвидав), демонстрації тощо

Але цей поділ дещо умовний. Більшість дисидентів ставила перед собою цілий ряд задач, характерних для декількох різновидів.

Особливості українського дисидентства:

• Це була мирна, ненасильницька форма боротьби, яка часто проводилася конституційним шляхом (на відміну від жорстоких терористичних дій ОУН-УПА);

• Дисидентами були переважно представники інтелігенції (в основному, студенти, журналісти, юристи, письменники, митці, більшість - вихідці з українських сел), але їх діяльність інколи охоплювала різні соціальні прошарки;

• Це було загальноукраїнське явище (дисиденти були в більшості областей УРСР);

• Дисидентам була чужою ксенофобія, характерна для оунівського націоналізму, вони толерантно, лояльно, з великим розумінням і повагою відносилися до інших народів.

Юрій Литвин Левко Лук’яненко Петро Григоренко Іван Дзюба