2.2 Методика постановки співацького дихання

Найважливішим фактором голосовидобування в співаків є дихання. У широко відомому афоризмі – "школа співу – це школа дихання " – дуже правильно відзначається величезна роль дихання як фундаменту, на якому формується співочий голос. Співоче дихання відрізняється від звичайного, тому що служить для звукоутворення. За Л. Шаміною, співоче дихання – це особлива пристосувальна діяльність дихальної системи під час співу. Воно вимагає поступового розвитку, систематичного тренування, тому що розвинене, тривале, гнучко кероване дихання – велике достоїнство співака".

Розглянемо типи та постановку співацького дихання.

Існують різні типи співочого подиху: ключичне (в акті подиху беруть участь плечі), грудне (беруть участь мускули верхньої частини грудної клітки), нижньореберне (розширюються нижні ребра), діафрагматичне або брюшне (опускається діафрагма). Розглянемо діафрагматичний (його називають також костоабдомінальним) тип як найбільш прийнятний варіант співочого дихання. Цей тип дихання найглибший і є основою, "на якій іде подальше формування вже змішаного типу дихання, що дає можливість пристосуватися кожному співаку до зручного для нього стану дихання, використовуючи при цьому всі типи дихання, крім ключичного".

Діафрагматичний тип дихання від природи зустрічається в небагатьох людей, і засвоєння його представляє значні труднощі, перебороти які можна завдяки наполегливості керівника й терпінню учнів, а також за обов'язкової умови, що хормейстер сам добре розібрався в техніці цього способу дихання й засвоїв його у власному співі.

У чому ж полягає техніка діафрагматичного типу дихання. Вдих здійснюється за допомогою діафрагми, що опускається, грудочеревної м'язової перегородки, що відокремлює грудну порожнину від черевної. Живіт при цьому як би висувається вперед, а видих регулюється черевним пресом. З метою наочності можна пояснити техніку діафрагматичного дихання за допомогою "порівняння тулуба людини (у його дихальній функції) із трубкою насоса, призначення якої – через той самий отвір набирати й виганяти назад рідину або повітря". Повітря набирається рухом поршня вниз, а діафрагма при скороченні опускається й відтискує вниз лежачі під нею черевні органи, при цьому обсяг грудної порожнини збільшується в глибині.

Щоб відчути глибину подиху, вокальні педагоги й хормейстери часто користуються образними висловами "опустити поршень до кінця", "дістати дна". Тут необхідно постаратися фізично відчути саме глибину "повітряного стовпа". Іноді допомагає прохання "співати животом", брати дихання "у пояс", "у живіт", "у спину".

Після цього стінки черевної порожнини, що складаються зі складної системи прямих, косих і поперечних м'язів, складових так названий черевний прес, комбінованими скороченнями піднімають назад вгору всю занепалу при вдиханні масу черевних органів. Вони своїм тиском поступово приводять діафрагму у її вихідне високе положення й давлячи через неї на легені, витісняють із них ту частину повітря, яку вони набрали за рахунок опускання діафрагми. Повітря спрямовується назовні через дихальне горло й гортань. Цей момент видихання цілком й у точності відповідає руху поршня вгору.

Якщо спочатку хормейстер звертає увагу співаків на те, куди взяти дихання, то згодом увага фіксується на тому, як удержати подих, ощадливо витрачаючи його, забезпечуючи тривале й плавне звучання.

Перший час учасникам хору корисно тримати руки на поясі, не вбираючи повітря одночасно через рот і ніс, намагатися при вдиху відчути, як уявлюваний повітряний поршень опускається вниз, руки разом з ребрами розсовуються при цьому в сторони, черевний прес подається ледь уперед. Зауважимо, що досить ефективним є, коли керівник сам наочно демонструє правильний спосіб подиху, перевіряючи дихальний процес в окремих співаків.

Видих здійснюється з відчуттям співу "на себе", а не "із себе", тобто на видиху співак повинен прагнути зберегти стан вдиху. Таке фізичне відчуття співу "на себе" допомагає довше удержати дихання. Інакше кажучи, у співаків необхідно виробити постійне відчуття вдиху, навіть у момент властивого звукоутворенню, що здійснюється, як відомо, завдяки видихуваному повітрю.

Співочий подих можна виховувати двома способами: розвиваючи дихальну мускулатуру спеціальними вправами поза співом і розвиваючи подих на вокальних вправах.

Для вироблення навички вдиху й видиху старі досвідчені майстри рекомендують вправу на подих без звуку. Слід зазначити, що такі вправи приносять певну користь, але за умови, якщо вони не є самоціллю, а застосовуються як фізична зарядка перед співом. Такими вправами протягом першого півріччя необхідно починати буквально кожний урок. Зміст їх, з одного боку, полягає в тім, щоб додати м'язам, що беруть участь у дихальному співочому процесі, певну фізичну пружність і витривалість, з іншого боку – подібні вправи допомагають усвідомити організацію процесу вдиху і видиху, не відволікаючись на момент формування звуку" [39].

Наведемо декілька вправ на зміцнення співочого дихання:

1. М'яко, по руці взявши глибокий вдих "в живіт", співаки рівномірно, повільно й беззвучно видихають повітря, багаторазово вимовляючи шиплячу Ф. При цьому повітряна хвиля як би м’яко б'є в передню стінку живота. Вся увага співаючих зосереджує на глибині дихання, роботі черевного преса, збережене повітря. Вправа виконується при повній фізичній свободі, м'яко, без утрирування. Вправу без звуку варто сполучати з виконанням вправ на окремі голосні. У результаті тренувань у співаків виробляється рефлекторна навичка правильного співочого дихання, напруга м'язів знімається, їхні рухи стають скоординованими й доцільними.

2. Дуже корисно в якості тренування запропонувати співакам відчути відчуття беззвучного крику (беззвучно кричати а). При цьому увага повинна бути зосереджена на відчутті діафрагми, чим сильніше уявлюваний крик , тим відчутніше вага на діафрагмі.

3. Добре допомагає відчути глибину дихання наступна вправа. Треба попросити співаючого "промукати", "пробасити" голосну А як би "з живота" або "животом" й обов'язково відчути при цьому залежність сили звуку від роботи діафрагми й черевного пресу. Як тільки підвищується інтонація й підсилюється звук, відразу наступає відповідна реакція – діафрагма тяжчає, живіт ледве висувається вперед. Інакше кажучи, співак повинен знову таки фізично відчути повний взаємозв'язок між процесом подиху й звукоутворенням.

4. Проінтонувати склад ОЙ на зручній висоті, імітуючи стан переляку. При цьому момент початку звуку повинен бути стрімким, швидким, зафіксованим на діафрагмі, саме в цьому місці перебуває опора звуку. Після фіксації початку звуку його варто продовжити, простягнути на голосну й, відчуваючи щільне, вільне звучання на опорі, на діафрагмі.

5. Співати звуки примарної зони, намагаючись як можна довше втримувати їх на диханні. Кожен звук, узятий по руці диригента, тягти рівно й вільно, без поштовхів, відчуваючи стан вдиху, тобто як би "на себе". Використати голосні Ю (У), Я (А), Е (О). Пізніше, коли з'являться деякі навички правильного дихання , можна перейти до вправи на філірування звуку.

6. Один звук (наприклад, соль), тягнеться на який-небудь склад (лє, ля лі) всіма учасниками хору в унісон. Керівник диригує на 2/4, показуючи поступове посилення звуку від pіano до forte, потім поступово subіto ріаnо, що знову приходить до forte. І так варто повторювати кілька разів, домагаючись еластичного, гнучкого звуку, він повинен тягтися, немов "гумовий", "полоскатися" за допомогою активної роботи стінок діафрагми живота. Виконувати вправу треба в повільному темпі, поступово доводячи його до швидкого. Головне – щоб співаючі відчули залежність посилення звуку від напруги м'язів живота. Вправа гарно тонізує, допомагає швидко знайти відчуття опори дихання. Рекомендується мати його в частому побуті й використовувати особливо в тих випадках, коли співаки в силу яких-небудь причин перестають співати на опорі.

Процес співочого дихання потрібно довести до свідомості учасників хору, що навчаються співати, й послідовно відпрацьовувати його механізм, на кожній репетиції нагадувати хористам принципи співочого дихання, стежити за правильністю його виконання. Для співака важливо володіти таким диханням, що добре перетворюється у звук. Можна дати багато дихання, але його перетворення в звук буде поганим, наприклад при форсуванні. Подих не можна перебирати й давати його більше, ніж це потрібно. "Воно повинне бути утриманим, узятим як би "на себе", а не виштовхнутим із себе.

Найкраще, коли дихання за відчуттям як би стоїть на місці, не йде, а створює еластичну підтримку звуку. Основна вимога до дихання в тім, щоб воно не було закріпачено, а було б вільно, еластично, пружно. Не натискати диханням на гортань, цього не можна робити в жодному разі, а шукати таке утримане дихання, яке створює максимально ефективний резонанс, найкращий співочий тон. Правильному диханню відповідає відчуття волі, вільного "проходу дихання до резонатора". Дихання повинне не зачинятися , піддаватися або надавлюватися, а проходити, продуватися разом зі звуком. Тонус діафрагми при цьому не скований, а гнучкий. У подиху має бути все вільним" [39]. Подих повинен гудіти в співаку, немов полум'я в каміні при гарній тязі, тоді воно вільно проходить і захоплює резонативні зони. Коли ж подих натиснутий, звук стає твердим і губить резонанс. Дихання у співі як би протилежне мовному. У мові воно витрачається, природно випливає, і живіт при цьому втягується. У співі подих протилежно природному, живіт іде трохи вперед, а не втягується, як при мові. У співі не можна давати йому йти, провалюватися. Повинне бути прагнення удержати його й подати у перед.

Щодо атаки звуку, то досвідчені вокальні педагоги справедливо радять працювати над атакою звуку "не з особливо "блискучими" звуками, пам’ятаючи, що справа головним чином не в блиску й не в силі звуку, а в його широті, заокругленості, м'якості, шляхетності й емоційній виразності, і що ці якості голос здобуває й зберігає не при твердій, а при м'якій атаці, як постійній манері починати звук". Тільки в особливих випадках, наприклад, коли потрібно виразити співом обурення, розпач, переляк або страждання, тоді прибігають до твердої атаки, але в цих випадках слід дотримуватися більшої обережності, щоб не довести голосові зв'язки до не змикання. Для вираження безсилля, боягузтва, знемоги тощо доречна придихова атака.

Отже, треба запам'ятати, що м'яка атака звуку повинна бути постійним способом, яким варто починати звук. Тобто починати його надзвичайно обережно, як би ледь торкаючись голосових зв'язок.

У деяких хорових творах зустрічаються довгі музичні фрази, які на одному подиху важко або зовсім неможливо проспівати. У цих випадках користуються прийомом так званого ланцюгового дихання, що полягає в тому, що співаки по черзі підновлюють дихання. При цьому необхідно виробляти в кожного співака навички обережного підключення до загального ансамблю, непомітного "входження" у свою партію таким чином, щоб не порушити стрункість загального звучання.

Ланцюгове дихання може бути використане як засіб художньої виразності, коли необхідно домогтися неперервного звуку протягом великого відрізка хорової партитури. Іноді на ланцюговому диханні співається цілком вся пісня. Більша частина народних пісень виконується за допомогою ланцюгового дихання.

Навички ланцюгового дихання можна розвивати в учасників хору невдовзі після початку занять. Для цього необхідно застосовувати вправи на витриманий звук, стежити за його чистою інтонацією, утримувати на заданій висоті й разом з тим спостерігати за рівністю звучання, щоб жоден голос не виділявся ні силою, ні тембром. Особливо важливо навчити кожного співака після паузи, узяття подиху, тихо й непомітно вливатися в загальне звучання.

Пізніше на ланцюговому диханні корисно відпрацьовувати прийом поступового посилення й ослаблення звуку, філірування (pіano – forte – pіano).