Розділ і теоретичні основи дослідження

1. Історія виникнення та розвитку самодіяльних хорових колективів (xх –ххі ст)

Хорова самодіяльна творчість має давні традиції. Ще до жовтневої революції 1917 року в різних прогресивних колах Росії складалися демократичні форми колективної аматорської творчості, які можна вважати свого роду прообразом сучасних форм художньої самодіяльності. Відчутний внесок у народну музично-хорову освіту внесли різноманітні безкоштовні народно-співочі й музично-хорові класи, курси співочої грамоти, хорові суспільства, народні консерваторії.

Особливу роль у цьому культурному русі другої половини XІХ століття зіграла Безкоштовна музична школа в Петербурзі – перший загальнодоступний музичний навчальний заклад, ціль якого полягала в прилученні до музичної культури демократичних мас населення.

Теза "Демократична традиція перетворення улюбленої справи для себе в аматорство для всіх" знайшла відбиття в діяльності кращих аматорських колективу минулого, зокрема таких, як аматорські хори під керівництвом І. Юхова, В. Буличова, Ф. Іванова та інших діячів російського хорового мистецтва. Прикладом може слугувати Московський аматорський хор Пречистенських робітників (керівник – В.А. Буличов), який на той момент відрізнявся високою культурою й технікою виконання і сполучав пропаганду кращих зразків хорової класики з пропагандою робочої пісні.

Широке поширення масового співу як діючого засобу політичного виховання, впливу на сумлінність і об'єднання трудящих одержало в передреволюційні роки. Майже завжди політичні виступи та демонстрації робітників супроводжувалися співом революційних пісень і гімнів. Газета "ПРАВДА" регулярно друкувала їх тексти. Особливо популярними були "Марсельєза", "Інтернаціонал". Варто зазначити, що вождь пролетаріату революції 1917 року В.І. Ленін, високо оцінюючи роль робітничого класу, присвятив спеціальну премію авторові "Інтернаціоналу" Ежену Потьє, назвавши його "одним із самих великих пропагандистів за допомогою пісні".

Демократизація музичної культури, що виявилася вже в радянські роки становлення Радянської влади, визначила характер змісту й подальший розвиток масових форм хорового мистецтва. З одного боку цей час характеризується створенням широкої мережі хорових кружків, з іншого –об'єднанням окремих невеликих хорів у хорові масиви, число учасників яких доходило часом до десятків тисяч осіб. Така специфічна форма хорового виконання була викликана суспільно-політичними подіями в країні. Завдяки кількісній ознаці, відбувався вплив на такі важливі для того часу особливості самодіяльних хорових колективів, як масовість, грандіозність, масштабність, що справляло на слухача не тільки слухове, але й зорове враження. Масові хори використовувалися "як могутній засіб для музично-слухового оформлення й додання зорово-декоративної монументальності нашим революційним народним святам.

Вагомий внесок в організацію й проведення масових музично-хорових свят й олімпіад внесли видні майстри хорового мистецтва: І. Нємцев, І. Аркадьєв, І. Рукін, А. Єгоров, Г. Беззубов, А. Давиденко, Н. Данилін, Н. Дем’янов, пізніше на Україні – А. Авдієвський (Національна академічна хорова капела «Думка»), М. Гобдич (хор «Київ»), О. Бондаренко («Фрески Києва»), Л. Бухонська (хор «Хрещатик»), С. Фоміних (жіночий хор Миколаївського обласного науково-методичного центру культ-просвітньої роботи та Миколаївського училища культури), Ю.Серганюк (камерний хор «Елегія» м. Івано-Франківська) та багато інших.

Хорова самодіяльність (і, як уже зазначалося, професійні колективи, що вийшли із самодіяльних) активно включилася у всілякі форми музично-просвітньої роботи: у концерти-мітинги з нагоди великих подій часу, де політичні мови чергувалися зі співом революційних робочих пісень, у військово-шефську роботу з музичної освіти червоноармійців і червонофлотців Робочо-Селянської Армії, у всілякі народні інсценівки, свята й гуляння, у численні конкурси, огляди, олімпіади, що розгорнулися по всій країні в 20-30-ті роки.

В 1926 році відбулася Перша конференція з питань музично-просвітительської роботи. На ній уперше було поставлене питання про створення масової музики й масової пісні, близької народу. У репертуарі хорової самодіяльності зазвучали нові твори на сучасні теми. Це були хори Д. Васильєва-Буглая в жанрі "агітмузики", хорові пісні А. Давиденка, В. Білого, Б. Шехтера, М. Коваля, А. Александрова, І. Дунаєвського, братів Д. і Дм. Покрасс, В. Захарова, А. Новикова, В. Соловйова-Сєдова.

Створений у 1929 році Центральний Будинок самодіяльного мистецтва поступово впливав на зміцнення організаційних й методичних основ хорової самодіяльності. Нове завдання, що постало перед керівниками самодіяльних колективів – перехід до більш розвинених форм роботи, дозволило вирішувати завдання музичної освіти мас на більш високому рівні.

Особливу роль у подальшому розвитку художньої самодіяльності, зокрема хорової, зіграла Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року "Про перебудову літературно-художніх організацій", яка вплинула на те, що серед учасників самодіяльності розгорнулась серйозна навчально-виховна робота.

Найбільше поширення одержала пісня. Хорова самодіяльність стала потужним стрижнем музично-естетичного виховання народу. Оволодіваючи музичною грамотою, професійними навичками й спеціальними знаннями самодіяльні колективи почали виконувати хорові твори у чотириголосному викладі, нерідко без супроводу, вирішуючи складні художньо виконавські завдання. Росли контакти хорової самодіяльності з музичними навчальними закладами, з діячами професійного хорового мистецтва.

Варто зазначити, що в 1936 році в Москві була проведена Перша Всесоюзна хорова олімпіада, яка вперше зосередила увагу громадськості на одному з найпоширеніших видів мистецтва – хорі. Примітно, що серед двадцяти дев'яти хорів, що брали участь в огляді, поряд із професійними колективами були представлені й самодіяльні. Це дало змогу підкреслити високий виконавчий рівень самодіяльних хорових колективів, які змогли змагатись на одному рівні з професійними.

Однак, хоча число хорових кружків і колективів інтенсивно росло, і підчас цей процес відбувався стихійно, виконавський рівень самодіяльних хорів не уклінно зростав. Це привело до виникнення необхідності створення координаційного методичного центру в масштабах країни, здатного впливати на діяльність мільйонів аматорів, надавати їм дієву творчу й організаційну допомогу. А в 1936 році, із утворенням Всесоюзного Будинку народної творчості, художня самодіяльність з її найбільшою за численністю частиною хоровою самодіяльністю – одержали можливість на ще більш цілеспрямований розвиток.

У 40-50-і роки ХХ ст. почали створюватися державні народні хори в багатьох областях Росії (на Уралі, Волзі, у Сибіру, Воронежу, Омську, Оренбурзі). Це відбилося й на розвитку самодіяльного руху. Самодіяльним хорам, створеним на всій території колишнього Радянського Союзу, були близькі й зрозумілі народна основа виконання, що зумовлювало вивчення народнопісенного репертуару колективів. От чому поряд із професійними в ці роки виникають численні самодіяльні народні хори й ансамблі. Хорова самодіяльність стає найбагатшим репертуарним джерелом та постачальником найбільш обдарованих виконавців для поповнення професійного хорового мистецтва та складу хорових колективів. Нагадаємо, що багато професійних хорів виросли із самодіяльності. Так народився Червонопрапорний ансамбль пісні й танцю імені Александрова, великий хор державних російських народних хорів. Отже, тісний зв'язок між професійними й самодіяльними формами хорового виконання є відмітною рисою радянського мистецтва.

Особлива активність самодіяльних хорових творчих мас сталася наприкінці 50-х років, коли був прийнятий ряд кардинальних мір, що істотно зміцнили хорову самодіяльність. Значну роль при цьому зіграли численні регулярно проведені огляди, фестивалі художньої самодіяльності (районні, міські, обласні, зональні, всеросійські, всесоюзні).

В 1958 році було ухвалене рішення про організацію Всеросійської хорової спілки з відділеннями на місцях. Його першим головою став видний хоровий діяч – Герой Соціалістичної Праці, Народний артист СРСР, лауреат Державних премій СРСР і РСФСР, професор А.В. Свєшников. Головне завдання спілки полягало в тому, щоб усіляко сприяти розвитку вокально-хорової самодіяльності, підвищувати співочу культуру народу. Пізніше аналогічні музично-хорові спілки були також організовані й в інших союзних республіках.

Наприкінці 50-х – початку 60-х років хорова самодіяльність стала помітно наближатися до професійних форм діяльності, запозичаючи в неї традиційні методи роботи, організаційну структуру й творчі прийоми. На базі кращих самодіяльних хорів й ансамблів при активній підтримці партійних і державних органів в 1960 році виникла мережа аматорських хорових колективів. Згідно "Положенню про аматорський хоровий і музичний колектив", затвердженому спеціальним наказом Міністерства культури, аматорські хори одержали серйозну матеріальну основу для свого розвитку. Зокрема, колективи, що вдостоїлися звання аматорського, здобували право на штат керівників у складі: художній керівник, хормейстер, концертмейстер і балетмейстер (в ансамблях). Таким чином, була офіційно закріплена форма аматорських хорових колективів як вища форма сучасної хорової самодіяльності. Її відрізняла різнобічна навчальна й виховна робота, глибоке проникнення в основи виконавської майстерності, широка концертно-пропагандистська діяльність.

Створення мережі аматорських колективів (у цей час звання аматорського замінене званням народного) зміцнило самодіяльність, стабілізувало роботу великої кількості хорів, що, у свою чергу, сприяло росту ідейно-художнього рівня всієї масової хорової самодіяльності.

В 1964 році було розпочато організацію інститутів культури, що мали здійснювати систематичну планомірну підготовку кадрів керівників самодіяльних колективів, у тому числі хорових. Якщо раніше хорова самодіяльність могла розраховувати лише на незначну кількість фахівців-хормейстерів, що закінчують музичні навчальні заклади, то на той момент хормейстерів для самодіяльності, крім спеціальних музичних навчальних закладів, тільки в Російській Федерації готувало 11 інститутів культури, 2 філії й 66 культурно-просвітніх училищ.

У зв'язку з інтенсивним розвитком народно-хорової манери виконання як у професійних, так й у самодіяльних формах виникла необхідність підготовки спеціальних кадрів. Для цього в 1966 році на диригентсько-хоровому факультеті Московського державного музично-педагогічного інституту імені Гнесіних відкрилося перше в країні відділення по підготовці керівників народних хорів. У джерел нової справи стояли такі чудові діячі хорового й народного мистецтва, як А. Юрлов, А. Руднєва, В. Харків, Н. Калугіна, Н. Мешко, Л. Христиансен.

Разом з тим, основну масу хорової самодіяльності становили невеликі колективи й кружки, завдання яких були куди більш скромними, проте не менш значними. Робота цих кружків спрямовувалась в першу чергу на ідейно-естетичне виховання самих учасників хорових колективів. В тих колективах не йшлося про послідовну концертно-пропагандистську діяльність за прикладами професійних виконавців. Цілком прийнятної для них формою служили невеликі виступи на будь-якому громадському заході, зборах, вечорі в клубі або червоному куточку. Добре виконана одно або двоголосна масова пісня надавала урочистому заходу святковий, піднятий характер. Важливим був і сам факт виступу учасників хору перед товаришами по праці.

Не менш корисною була робота хорових кружків, спрямована на розвиток в учасників уміння слухати музику, орієнтуватися у величезному потоці музичної інформації. Знання вітчизняної й закордонної музики в сполученні з навичками ціннісних орієнтації, із практичними заняттями співом допомагала розвивати інтерес учасників до критичної оцінки тих або інших творів. У цьому випадку хоровий кружок міг розвиватися за прикладом аматорського об'єднання, своєрідного клубу аматорів музики, співу, запозичаючи в нього такі форми занять, як лекції, бесіди на музичні теми, колективні перегляди музичних спектаклів, фільмів тощо. “Сучасне виконавське мистецтво відіграє важливу роль в утвердженні національної української культури у світі. Тому, завдання кожного музиканта-виконавця, в першу чергу, полягає у гідному представленні нашої музичної культури за кордоном, у популяризації її за межами країни, донесенні найкращих зразків української музики до слухача На сучасному постмодерному культурному просторі з’являється багато талановитих композиторів, які, продовжуючи надбання своїх попередників, створюють музику, котра відображає усю складність сучасного музичного мислення, роблять нові кроки у пошуках новітніх засобів звукового відображення дійсності.

Поряд з установкою на творче й пізнавальне прилучення до мистецтва, часто пов’язане з оволодінням порівняно складними формами духовної діяльності, доцільним було й деяке розширення кола завдань навчально-виховної роботи, у першу чергу для масових рядових колективів. Зокрема, не слід було ігнорувати важливості таких моментів участі в самодіяльності, як проведення дозвілля, товариське спілкування й інші елементарні й доступні форми знайомства з хоровим мистецтвом нарівні із власне виконавськими формами. У цьому сенсі необхідно було диференціювати й визначати завдання хорових самодіяльних колективів залежно від їхнього рівня й контингенту учасників. Там, де враховувалися різноманітні мотиви участі в хоровій самодіяльності, створювалися нові оригінальні форми роботи, такі, як хорові клуби, клуби аматорів пісні, Будинки хорової музики, хорові студії, хорові співанки, ходи, маніфестації тощо.