3.1. Парадоксальність ролі архетипу Самості в процесі самоздійснення (індивідуації)

Процес трансформації свідомості є складним і довготривалим, а результати не завжди чітко визначеними, оскільки їх дуже важко спрогнозувати, передбачити, описати тощо. Складність дослідження цієї проблеми на Заході зумовлена також тим фактом, що увага до внутрішніх духовних процесів активізувалася порівняно недавно, лише у двадцятому столітті, коли перед людиною сучасності постала яскраво виражена потреба у виробленні нових світоглядних, культурних засад своєї життєдіяльності, які більш адекватно відображають ситуацію нерозривності існування особистості в суспільстві, особистості та живого організму Природи.

Поява психоаналізу, а потім аналітичної психології, розвиток екзистенційної (гуманістичної) психології, зміна акценту філософії із світу зовнішнього на світ внутрішній були симптомами часу, духовної кризи західної цивілізації першої половини двадцятого століття.. Це був виклик суспільству користувача із метою відновити людину внутрішню, із потребою у внутрішній наповненості.

Також не випадковим було звернення до різних східних традицій та пошук схожих “містків” між культурами. Спочатку лише етична та філософська потреба в аналогіях та ствердженні зверхності Заходу, пізніше − духовна криза внаслідок соціальних катаклізмів стають рушіями міжкультурного обміну.

К. Юнґ таким чином ставив проблему людини на Заході: “ми починаємо відчувати результати… втрати людської особи. Всюди стає питання про світогляд, про сенс життя і світу. В наш час з’являються різноманітні спроби займатися тим, чим займалися світогляди минулого – теософією, або, інакше кажучи, антропософією. В нас є прагнення світогляду… Але якщо ми хочемо розпочати зворотній розвиток, то новому світогляду слід припинити сліпо вірити у свою об’єктивну силу, йому слід визнати, що він є лише картиною, яку ми малюємо для нашої душі, а не містичним ім'ям, за допомогою якого ми осягаємо речі. Ми маємо світогляд не для світу, а для себе. Якщо ми не створюємо образ світу як цілісності, то не бачимо також і себе, адже ми – точне відображення саме цього світу, і побачити себе повністю ми можемо лише в дзеркалі нашої картини світу. Лише у створеному нами образі ми постаємо перед самими собою. Лише в нашій творчій діяльності ми повністю виходимо із темряви і можемо бути пізнані як цілісність. Ми ніколи не продамо світу інше обличчя, окрім нашого власного, і саме тому нам і слід так робити, щоб віднайти самих себе, оскільки вище, ніж самоціль науки чи мистецтва стоїть людина, творець усіх знарядь”[122; C. 312]. Отже, самоздійснення повноцінної особистості, яка творить і відповідає за свої творіння, яка усвідомлює умовність своєї картини світу є метою для сучасної культури.

Як вже згадувалося у попередньому розділі, К. Юнґ увійшов до числа найбільш відомих мислителів завдяки розвитку своєї теорії “архетипів” та введенню в науку поняття колективного несвідомого. Головним архетипом на його думку є Самість. Цей архетип та його дія із глибин людського єства допомагає людині переживати цілісність свого існування, долати більшість із своїх внутрішніх проблем, бути здатною до прийняття життя у всій повноті.

Якщо розуміти душу людини як цілісність свідомого і несвідомого, то центр свідомості, наше Я завжди буде схоплювати якийсь новий фрагмент внутрішньої дійсності, досі нам невідомий. Поряд із деяким змістом, що потрапляє у поле свідомості через сновидіння, певні стани афекту чи завдяки внутрішній кризі, є ще зміст, який лише потенційно може бути визнаний існуючим. Цілісність всього змісту свідомості та несвідомого, загальний об’єм усіх психічних феноменів людини називається в теорії К. Юнґа Самістю. Остання має ряд властивостей, однією з яких є її активність.

Більш докладний опис активності Самості ми знаходимо в праці дослідниці творчості мислителя К. Фрей-Верлін: “її активність спрямована на те, щоб усунути нездорову однобічність свідомості або посприяти її відповідності із цілісністю, що лежить в основі. Разом із тим, завдяки цій регулюючій функції Самість виступає в якості архетипу; тобто вона презентує собою архетип, що є прообразом і основою свідомості – своєрідним зменшеним доповненням – а разом із тим Я” [99; С. 233-234].

Інший дослідник, а саме Н. Гінділіс зазначає, що Самість виступає у двозначній ролі, тому вимагає додаткового пояснення. З одного боку, “Самість як архетип цілісності існує первісно, виконуючи роль центру, який визначає і спрямовує подальше життя людини”[11; C. 89]. Цей архетип себе проявляє у сновидіннях, а також у кризові моменти життя, відновлюючи із несвідомого втрачену єдність, орієнтацію у світі.

З іншого, продовжує він, − “внаслідок здійснення важливого для кожної людини процесу індивідуації (самоздійснення), спрямованого на реалізацію власної Самості, може здійснитися дещо більше, ніж просте досягнення первісної єдності і цілісності”[15; C. 89]. Особливістю архетипу є його здатність включати зміст, який не лише завдяки несвідомому став частиною людської особи, але внаслідок роботи самої свідомості, що пройшла шлях активної інтеграції витісненого або раніше невідомого. Тобто Самість є водночас метою життя людини і чимось більшим, ніж первісна мета.

Таким чином, сутність процесу індивідуації полягає в тому, щоб несвідоме та свідоме внаслідок взаємодії інтегрувалися одне з одним. Оскільки свідомість та несвідоме мають різні інтенції та установки, то обмін між ними може здійснитися лише за умов активізації як однієї сторони, так й іншої. В процесі індивідуації необхідними є дві стадії:

1. послаблення свідомої установки та заглиблення всередину єства, що містить досі невідомі або витіснені частини людської особи;

2. здійснюється свідома переробка, того змісту, який зумів потрапити у поле розширеної свідомості.

Самість, яка зазнає змін внаслідок цих трансформацій вже не є тою первісною несвідомою Самістю, яка є характерною будь-якій людині, а збагаченою включеним змістом. Тому К.Юнґ наголошував на важливості акту розширення свідомості. Лише подолавши обмеженість, однобокість бачення світу людина може стати автором своєї власної цілісності. “Що б не означала цілісність людини – Самість емпірично є спонтанно сформований несвідомим спосіб життєвої мети, незалежний від страхів і бажань свідомості. В цьому образі презентується мета здійсненої людини − реалізація своєї цілісності та індивідуальності, за власним бажанням чи супроти нього” [129; С. 221-222]. На думку К. Юнґа свідоме включення глибинного змісту є більш корисним для душі людини, оскільки вона в такому випадку не створює перешкод на шляху несвідомого і водночас пасивно не спостерігає діяльність архетипів. Якщо пасивно віддатися внутрішньому впливу архетипів, то це загрожує нівелюванням особи, її інфантилізацією, втратою індивідуальних рис, внаслідок поглинення вічними силами колективного несвідомого.

Для зручності дослідження, розрізняються умовно два види взаємодії свідомості із несвідомим. Зокрема Гінділіс Н. пише: “Розрізнення несвідомої, тобто первісно заданої, і повної, що розуміється як недосяжна, ідеальна межа реалізації особи Самістю допомагає подолати суперечливість терміну “Самість” [15; C. 90]. Відповідно до цього поділу можна виділити несвідому індивідуацію, результатом якої є досягнення первісної єдності, та свідому індивідуацію, що формує нову цілісність. В такому випадку Самість може бути несвідомою або повною, реалізованою Самістю.

К.Юнґ писав: “Різниця між природним, несвідомим процесом та усвідомленим процесом індивідуації є величезною. У першому випадку свідомість ніколи не втручається, а тому кінець процесу завжди залишається настільки ж темним, як і початок. В іншому ж випадку назовні виявляється так багато темряви, що, з одного боку, особа стає просвітленою, а з іншого – свідомість неминуче виростає в об’ємі та інтенсивності” [129; С. 232].

Зустріч свідомості із несвідомим змістом душі може створити такі умови, коли Еґо асимілюється Самістю. Такий досвід може бути катастрофічним для свідомості загалом, оскільки Еґо не в змозі адаптувати зміст несвідомого, провести чітку демаркаційну лінію між архетипами і собою.

З цього приводу К. Юнґ зазначав: “справжньою психічною катастрофою слід вважати випадок, коли Еґо асимілюється Самістю. образ цілісності тоді залишається в несвідомому, так що він, з одного боку, розділяє архаїчну природу несвідомого, а з іншого, потрапляє у психічно релятивізований просторово-часовий континуум, характерний для несвідомого як такого” [118; C. 36]. Для того, щоб уникнути втрати способу орієнтації, руйнування картини внутрішнього світу, Еґо з необхідністю мусить здійснити вкорінення в свідомість, та адаптацію останньої. “Для цієї мети в моральному плані дуже корисні такі благочинності, як уважність, сумлінність, терплячість тощо, а в інтелектуальному плані - прискіпливе спостереження за симптоматикою несвідомого і об’єктивна самокритичність” [118; C. 36].

Застереження щодо несвідомого є невипадковим: спокуса піддатися пасивному потоку під владою колективного несвідомого має під собою певне підґрунтя і як свідчить історія західної цивілізації – має досить негативні наслідки для суспільства. Людина готова відмовитися від болючого і важкого шляху самопізнання заради псевдостабільності за маскою, що її отримує від суспільства. “Така установка (ототожнення із колективною психікою – прим. І.К.) не обов’язково безпосередньо пов’язана із манією величі в прямій формі, а виступає манією величі у відомій пом’якшеній формі реформаторства, профетизму і мучеництва. Слабкі духом, які мають у своєму розпорядженні велику міру честолюбства, марнослав’я і невідповідної наївності, впадають в не меншу небезпеку піддатися цій спокусі. Відкриття доступу до колективної психіки означає для індивіда оновлення життя – немає різниці, чи відчувається це оновлення як приємне чи неприємне. За це оновлення хочеться триматися: в одного завдяки йому підсилюється життєвідчуття, в іншого – пізнанню відкривається перспектива значного приросту, а ще в когось – знаходиться ключ до пробудження свого життя” [130; C. 62].

Відчуття безвідповідальності в межах правил колективу водночас віддаляє людину від мети її життя: індивідуації. А відчуття безпеки і вкоріненості є схожим до ситуації того, “хто дає себе проковтнути чудовиську і таким чином розчиняється в ньому”. Він “…хоча і перебуває біля скарбу, який оберігає дракон, але не за власною волею – завдаючи собі шкоди” [130; C. 63].

Як вже було стверджено вище, Юнґ не вважає несвідоме негативно навантаженим, але застерігав від необережного і некритичного ставлення до дії несвідомого на свідомість. Остання у процесі індивідуації стикається із змістом, який був витіснений в міру неприйняття в якийсь момент життя, чи внаслідок душевної травми. Чим сильнішою є однобічність свідомості і сильніше вона тримається за попередню позицію, тим сильнішим буде опір несвідомого. Внутрішні імпульси несвідомого дратують і лякають людину тому, що вони найчастіше є неконтрольованими, руйнують віру людини в силу Розуму та пояснення усього за допомогою лише інтелектуальної діяльності. Людина, яка звикла бачити себе і свою свідомість центром світу, не може змиритися із незаперечним фактом: “божественні імпульси” несвідомого не можуть бути ізольованими лише зусиллям волі. “Воля здатна лише частково контролювати їх. Вона у стані витіснити їх, але не змінити їхню природу, і те, що було якось витісненим, випливає знову, в іншому місці і в зміненій формі, але цього разу – навантажене роздратуванням, що перетворює раніше нешкідливий імпульс у нашого ворога” [118; C. 39].

Якщо несвідоме активізує свою діяльність в людині у вигляді архетипів та нумінозної дії на свідомість, то правильним вчинком буде не ігнорування та захист “здоровим глуздом”, а свідома уважність до своїх внутрішніх порухів. Зрештою Самість із даного моменту і починає поділятися на свідому і несвідому – це той же екзистенційний вибір людини перед обличчям небуття: або прийняти на себе тягар самого себе, або віддатися потоку несвідомого і його волі у здійсненні людської особи.

Розум людини, який продемонстрував свою результативність в опануванні зовнішнього світу та законів природи, також робив спроби поширити свої закони на всі сфери життя і діяльності індивіда. Не винятком була духовна сфера. Виділення із різних містерійних вчень та практик перетворення людської свідомості лише раціональної складової ігнорувало глибинну сутність будь-якого духовного досвіду цілісності. Цей досвід є характерний тим, що поєднує як мислення так і образність. На це звернув увагу К. Юнґ: “Не треба обов’язково приписувати несвідомому психологію свідомості. Його ментальність інстинктивна; в нього немає розвинутих функцій; воно мислить не так, як ми розуміємо “мислення”. Воно просто створює образ, що відповідає стану свідомості і містить в собі стільки ж думки, скільки почуття, і є всім, чим завгодно, окрім продуктом раціоналістичної розсудковості. Такий образ можна швидше позначити як художнє бачення” [130; C. 77-78].

Архетип Самості, згідно з К. Юнґом, поєднує в собі два цих способи осягнення світу людиною. Слід звернути увагу на той факт, що в різних народів і в різні історичні епохи Самість зображалася як Бог або як Абсолют, що впорядковує людський світ загалом. В інших культурах Самість реалізуються через інші образи. “…Психічний архетип (Самість – прим. І.К.) повинен трактуватися з огляду на час, місце і обставини. На Заході він реалізується через догматичний образ Христа, на Сході – через Пурушу, Атмана, Хіран’ягарбху, Будду тощо” [120; C. 164].

Такі аналогії, стверджує Юнґ, не є випадковими. Людина як родова істота має від свого народження можливість уявлень, також як істота, яка проживає індивідуальне життя, має у собі прообраз цілісності. Об’єктивізація внутрішнього змісту призвела до того, що Самість перейшла у своє образне втілення, поступово віддаляючись від людського буття. Натомість К. Юнґ наголошує на тому, що образ цієї цілісності знаходить свій вираз в кожній людині, різниця лише в ступені усвідомлення. Він зазначає: “Лише “довершена” людина знає, наскільки вона є нестерпною для себе. Наскільки я можу собі уявити, із християнської точки зору неможливо висунути жодних осмислених заперечень щодо того, щоб будь-хто прийняв на себе нав’язане нам природою завдання індивідуації і віднісся би до усвідомлення нашої цілісності або завершеності як до особистого обов’язку. Якщо він підійде до цього свідомо та інтенціонально, то зможе уникнути неприємних наслідків витіснення індивідуації. Інакше кажучи, якщо вона добровільно приймає тягар власної завершеності, то виявить, що довершення “відбулося” із нею поза власною волею і в негативній формі. Якщо комусь суджено опуститися в глибоку яму, краще це зробити із усіма необхідними застереженнями, а не піддаватися ризику впасти в неї спиною” [118; C. 79]. Отже процес самоздійснення потребує зосередження не лише особистих внутрішніх потенцій, але знання, попередню ознайомленість із дослідженнями у даній сфері, щоб уникнути або хоча б применшити негативні результати.

Для К. Юнґа Бог – це внутрішні сили людини, які постають у вигляді “не-Я” і в певній мірі протистоять індивідуальній свідомості. Бог як символ цілісності та абсолютного буття не є тотожним несвідомому загалом. Факт співпадіння символів Самості із символами, що виражають Бога, “зумовлює деяке обмеження висунутого раніше твердження про нерозрізнюваність Бога і несвідомого: образ Бога, якщо висловлюватися точніше, співпадає не з несвідомим загалом, а з його певним елементом, а саме із архетипом Самості” [129; C. 233]. Тобто людина обожнює внаслідок об’єктивації та образності внутрішній архетип Самості. А оскільки Самість має окрім видимої та зрозумілої складової ще й темряву глибини, то поєднує у собі риси як доброго Бога, так і його (з необхідністю) протилежності. Звідси починаються спроби ізолювати лише добру сторону Бога шляхом раціоналізації та перетворення духовного досвіду на етичну систему. Як реакція на цей вчинок людини є виникнення образу Антихриста із колективного несвідомого. Христос – символ Самості на Заході із необхідністю доповнюється своєю Тінню − Антихристом, що було зумовлене спробою позбавити Зло субстанційності. Схожим чином, несвідоме, яке довгий час було не-субстанційним для людини Заходу, почало себе проявляти в негативній формі і набуло жахливого розмаху у формі нацистської тиранії.

Згідно із Юнґом, іншу частину Самості – витіснену Тінь, що росте відповідно до росту обмеженості свідомості людини, або відносять до забобонів, або ізолюють як ненаукове чи неприйнятне для цивілізованого суспільства. Проблема зустрічі Тіні західною культурою є однією із найбільш актуальних. Спроби подолання обмеженості можна спостерігати починаючи від сфер між людських стосунків і до рівня міжкультурних відносин. Проблема Тіні – це проблема “іншого” як себе самого, “іншого” для нас. Принцип енантіодромії (регулююча функція протилежностей), описаний Гераклітом, підтверджується тим фактом, що раціональна культурна установка з необхідністю переходить у свою протилежність – засилля ірраціональності та хаосу. Людина, що є істотою живою і парадоксальною не може бути тривалий час односторонньою, не завдаючи собі цим шкоди. Колективне несвідоме, архетип Самості, Бог і боги не можуть бути виключеними із внутрішнього життя людини. Заміна їх на щось більш близьке і звичне може стати причиною одержимості, приниження духовності на користь матеріального збагачення.

К. Юнґ писав про реакцію несвідомого на однобічну установку свідомості: “…якщо ми в наших пошуках спустимося нижче, то виявимо, що ця людська занепокоєність несвідомого має смисл, навіть призначення і мету. В душі є цілі, що перебувають за межами свідомих цілей, окрім цього вони можуть навіть вороже виступати назустріч останнім. Ворожа або безцеремонна поведінка несвідомого стосовно свідомості виявляється лише тоді, коли свідомості властива хибна і самовпевнена установка” [130; C. 117].

Інстинкт у своїй магнетичній дії на людину, продовжує Юнґ, може змусити “Я” служити йому. “Я” у такій ситуації може настільки ототожнити себе із енергією інстинкту, що навіть не помічати маніпуляцій над собою, свою “одержимість”. Психічна рівновага таким чином руйнується. Але, як не парадоксально це звучить, суспільству така односторонність є вигідною, завдяки її продуктивності. Основні інтенції світогляду, запропоновані людині – це або збагачення, або досягнення влади, тобто будь-який спосіб діяльності, що посилює Еґо, водночас віднімаючи в нього можливість самопізнання.

На думку Юнґа, образ цілісності заміщений образом гіпертрофованого Его, обмеженого і замкненого на матеріальній складовій. Бог як Самість замінений фантомною метою життя, а саме збагаченням і досягненням влади.

Отже, робить висновок філософ, від закону енантіодромії, яка не є силою організовуючою, а швидше навпаки, може вберегтися хіба той, хто свідомо ставиться до несвідомого і з необхідною уважністю ставиться до вимог Самості. Несвідоме не витісняється такою особою, не стає внутрішнім прихованим ворогом, а стає “іншим”, відмінним від свідомості. Подолання таким чином внутрішньої інфляції із необхідністю включає свідоме розрізнення Я і не-Я. Це розрізнення включає в себе те, що людина починає виконувати свій обов’язок перед життя, приймає усі виклики долі і не заперечує перебування у колективі (що теж є проявом однобічності). Особа, яка проходить шлях оновлення духовного світу не стає відлюдником, а починає сповна реалізувати усі сторони свого перебування у світі.

З інтелектуальної точки зору Самість є нічим іншим, як психологічне поняття, конструкція, яка повинна виражати нерозрізнювану нами сутність, неосяжну нами, оскільки вона переважає нашу здатність осягнення, що виходить із її визначення. З таким же успіхом її можна назвати “Богом в нас”. Початки нашого душевного життя незбагненним чином зароджуються в цій точці, і всі вищі і останні цілі сходяться в ній. Цей парадокс є неподоланним, як завжди, коли ми намагаємося охарактеризувати щось таке, що переважає здатність нашого розуму [130; C. 143]. Але, на думку К. Юнґа, це зовсім не заважає, а навіть слугує поштовхом до переживання і усвідомлення цілісності, характерної їй парадоксальності.

К. Юнґ постійно акцентує на тому, що як живий досвід, який безпосередньо відбувається кожної миті, становлення цілісності особи дуже важко передається раціональними категоріями. Саме тому легше вживати такі поняття як “вслуховування”, “співпереживання”. Усвідомити і витлумачити досвід цілісності ми можемо лише постфактум, але, як правило, поняттєвого апарату не вистарчає для опису єднання мікрокосму та макрокосму. В цьому полягає основна складність щодо спостереження дії Самості, індивідуації та актуалізації людської екзистенції, яка долає межі і відкривається назустріч буттю.

За К. Юнґом: “Самість можна охарактеризувати як своєрідну компенсацію конфлікту між внутрішнім і зовнішнім. Таке формулювання, однак, є придатним, оскільки Самість має характер того, що є результатом, досягнутою ціллю, що здійснюється лише поступово і стає відчутним після багатьох зусиль. Таким чином, Самість ще й мета життя, оскільки вона є досконалим виразом того, як складається доля, що й називається індивідом, і не лише окремої людини, але всієї групи, в якій він доповнює інших до цілісного образу… З відчуттям Самості як чогось ірраціонального, невизначено сущого, чому Я не протистоїть і не підкоряється, але чому воно підвладне і навколо чого воно в деякому значенні обертається…, мета індивідуації досягнута. Я вжив слово “відчуття”, щоб підкреслити перцептивний характер відносин між Я і Самістю. В цій ситуації немає нічого пізнаваного, оскільки ми не в стані висловитися про зміст Самості. Єдиною частиною Самості, яка нам відома, є Я. Це індивідуальне Я відчуває себе об’єктом невідомого і вищого суб’єкту” [130; C. 145].

Отже, Самість в К. Юнґа розрізняється двох видів: несвідома (первісна) і реалізована. Перша є архетипом колективного несвідомого і первісно характерна усім людям. Друга відрізняється тим, що Герой (людина, яка розширила свідомість) долає попередню прив’язаність та залежність від колективного несвідомого для того, щоб пройти самостійний шлях пізнання свого духовного світу і здійснити синтез колективного несвідомого та індивідуального свідомого. Другий спосіб реалізації Самості є значно важчим і вимагає від людини неабияких зусиль, що покликані подолати однобічність свідомості та зберегти зв'язок із досвідом людства, оскільки людина причетна до буття інших людей, то відрив від них буде такою самою обмеженістю, проти якої несвідоме чинить опір.

Самість ніколи не є лише індивідуальною, чи колективною. Вона саме тому і постає архетипом цілісності, що поєднує в собі протилежності, за допомоги трансцендентальної функції. Самість – це те, що є мною і водночас тим, хто перебуває між людьми. Це буття і співбуття. Індивідуація починається із самопізнання, а закінчується співчуттям із світом. Бог всередині нас не потребує повного ототожнення Я із ним, а співрозмовника, особу, яка буде уважно самоздійснюватися.

Самість – це символ, вказівник шляху, певний зразок. Свідомість мусить здійснити свій шлях, будуючи цілісність із змісту індивідуального і колективного несвідомого.

Слід зазначити, що особистий досвід індивідуації та впливу архетипів стали для К. Юнґа фундаментальними і слугували формуванню основних принципів його концепції. Переживаючи депресію, кризу світогляду, внутрішню дисгармонію, Юнґ зумів закріпити свій досвід у тексті і водночас критично його проаналізувати; розробити принципи та методи аналітичної психології. Коли він, спираючись на власний досвід, вийшов за межі лише психотерапії і зачепив світоглядні проблеми людства, то потрапив під досить сильний спротив. Але самий цей крок став прикладом того, як можна вийти на міждисциплінарний рівень пізнання.

Це, зокрема, відзначає і такий сучасний дослідник творчості Юнґа, як Фрей-Верлін К. “Теорія Юнґа, чим далі вона віддаляється від свого експериментального підґрунтя, або – що є аналогічним – чим більш “світоглядною” вона стає, тим із більш різкою критикою, відкиданням або просто ігноруванням вона стикається” [99; C. 206].

Під час ознайомлення із Самістю в теорії архетипів Юнґа може виникнути враження, що сам архетип вже давно відомий, це щось найближче до людського буденного існування, що воно майже нічим не відрізняється від “Я”. Юнґ пише про це: “…ніде ми не наблизилися так до своєї піднесеної таємниці усіх начал, як у пізнанні власної Самості, яка згідно із нашим вічним помилковим переконанням постійно здається нам вже відомою. Однак у дійсності глибини світового космосу нам є більш відомими, ніж глибини Самості, де ми, самі того не знаючи, можемо майже безпосередньо потайки спостерігати за творчим життям і становленням” [122; C. 312].

Небезпеки, що пов’язані із недооцінюванням сили несвідомості та дії архетипів, відомі з прикладів історії. “…До 1933 року хіба божевільні могли реально переживати цілі фрагменти міфології. Пізніше цієї дати світ героїв і чудовиськ, як руйнівна пожежа, поширився на цілі нації і довів, що дивний всесвіт міфів не втратив життєвості впродовж століть розуму і просвітництва”[118; C. 48]. Нацизм як форма ідеології було тим міфічним Злом, яке набуло своєї субстанційності.

Оскільки Самість як архетип є властивим усім культурам, людству загалом, то створює спільне проблемне поле для внутрішнього пошуку та самоздійснення як на Сході, та і на Заході. Зокрема, на Заході, на думку К. Юнґа, досвід усвідомленого переживання цього архетипу є необхідним на шляху духовного оновлення західної культури, формування нової картини світу, яка включає не лише зовнішній, але внутрішній світ; не лише світлий, зрозумілий бік буття, але темний, таємничий вимір екзистенції.