2.3. Антропологічне значення інтеграції несвідомого та її роль в духовному оновленні людини

Духовна криза двадцятого та початку двадцять першого століття стала причиною поширення та зростання інтересу щодо різноманітних способів зміни свідомості, внутрішнього досвіду, шляхів “звільнення”, які могли б задовольнити потребу у внутрішньому вдосконаленні. Популярними стають різноманітні школи, філософські системи, які поєднують у собі риси як східного так і західного світоглядів. З одного боку ця популярність стає ознакою певної духовної еволюції, з іншого боку стає причиною поверхневої адаптації духовних надбань Сходу.

Психоделічні експерименти в кінці 60-их на початку 70-их років, поширення медитативних методик, молодіжні революції стають симптомами внутрішнього провалля в духовності західної людини. Тривала перерва в розвитку духовних практик заповнювалася величезною кількістю інформації, яка не завжди була автентичною, а часто поширювалася заради меркантильних міркувань. Таким чином, Захід часто необережно впадав у пасивне зачарування несвідомим, замість того, щоб поступово адаптувати свідомість до його сприйняття.

Звертання до досвіду Сходу щодо актуалізації людини стає частиною моди. Дзен-буддизм, йоґа, даосизм, веданта стають в центрі уваги молодих людей, інтелектуалів, науковців, психотерапевтів, митців. Мода на екзотику з одного боку була зрушенням позитивного характеру, з іншого висловлювалися застереження у поверхневому використанні важких комплексів психотерапії східного зразка. Цю ситуацію К.Ґ.Юнґ влучно порівнював із елліністичним періодом, коли масовим було захоплення всім “езотеричним” і поширеними були різноманітні секти синкретичного характеру[124].

К. Юнґ спостерігаючи цей процес, застерігав щодо небезпеки зачарування несвідомим, його глибинами та нумінозним змістом. Хоча несвідоме для нього було творчим началом людини, він стверджував необхідність активної взаємодії та оновлення, а не пасивної, інфантильної залежності. Для дзен-буддизму “пробудження” людини також стоїть на першому місці. Поряд із наданням несвідомому визначального статусу перед свідомістю, метою духовної практики є “освячення” глибин несвідомого для включення в свідоме життя людини.

Дзен-буддизм і психоаналітика Юнґа мають в своїй основі спільну інтенцію на оздоровлення духовності людини, на подолання обмеженості свідомості. Для них несвідоме виступає необхідним фундаментом актуалізації особи. Це та сходинка, з якої починається дорослішання неофіта, його ініціація. Лише мислення, без несвідомого підґрунтя не буде мати того внутрішнього змісту, а поняття втрачають зв'язок із реальністю, якщо не вкорінюються в світ образний, основним джерелом якого є несвідоме.

Найважливіше питання, яке мусить собі поставити людина Заходу в нових умовах, коли починає практикувати східні шляхи актуалізації – це питання про себе: сутність людини і мета трансформації її свідомості.

Для европейця, який виріс в умовах гіпертрофованого раціоналізму, науковості і суб’єктно-об’єктної форми сприйняття дійсності питання про його власну сутність повинне постати як початок шляху до подолання духовної кризи.

Для Заходу характерними є спрямованість зусиль на опанування світу зовнішнього, чітка диференційованість різних галузей знання. Наука цікавиться в основному розробкою методів, які б полегшили і заощадили енергію при виробництві нових видів технології, зробили процес виготовлення продукції набагато швидшим та зручнішим для суспільства. Водночас проблема розвитку духовної та моральної особи залишається постійно на периферії уваги. Філософія в таких умовах перестає відігравати роль медіатора найпотаємніших прагнень людини і поступово відходить на другий план, виконуючи роль коректора методології.

З іншою ситуацією ми зустрічаємося, коли вивчаємо традицію Сходу: філософія, психологія, етика, естетика, релігія – перебувають у недиференційованому стані і об’єднані спільною метою. Цією спільною метою виступає людська екзистенція. Тривалий час саме ця риса східної думки тлумачилася як прояв “відсталості”, “примітивності”, зменшуючи шанс на об’єктивне дослідження феномену. Не набагато кращою стала ситуація в двадцятому, а відтак і на початку двадцять першого століття.

Методи “звільнення”, дзен-буддизм в умовах моди стають звичайними засобами духовної гігієни. Таке використання духовного надбання Сходу є неприпустимим. Сучасна наука доклала досить багато зусиль на подолання европоцентризму, але основна мета була не досягнута – відкрити европейцеві його духовні потенції, зробити його відкритим для сприйняття інших культурних традицій поки що не вдалося.

Аналізуючи йоґічні психопрактики, К. Юнґ зазначає, що поверхневе і необережне захоплення цим складним комплексом знання про глибинну природу людини може стати причиною складного внутрішнього конфлікту. Історичний процес адаптації психопрактик вимагає не лише максимальної уваги дослідників, але також тривалий період, який дозволить адекватно оцінити роль і значення йоґи для свідомості. Не мода і не комерційний успіх вирішують долю йоґи та інших східних духовних вчень на Заході, а результати, що можна буде спостерігати лише з часом.

Думки висловлені Юнґом мають стосунок і до дзен-буддійської духовної практики, оскільки вони мають одну мету – звільнення особи від внутрішніх та зовнішніх причин її страждання: “у більш глибокому смислі йоґа означає щось зовсім відмінне від усякого рабства, відмова від суб’єкта та об’єкта. Але оскільки ми не можемо наважитися відмовитися від того, що для нас є несвідомим, европеєць повинен спочатку вирішити для себе, що він собою презентує як суб’єкт. На Заході ми називаємо його несвідомим”[98]. Метою психотерапії для західної душі є можливість здійснення у свідомості змісту несвідомого, при цьому ігнорується факт, що сама людська свідомість недостатньо сильна і відкрита, а відкриття свідомості вимагає по-справжньому героїчних зусиль. Апелюючи до того, що у східних традиціях свідомість проходить тривалий період розвитку і підготовки до діалогу із несвідомим, Юнґ водночас вбачає в цьому перспективи для европейської людини.

У двадцятому столітті на хвилі популярності дзен-буддизму було поставлено ряд проблем, які потребували не простого пояснення, але діалогічного, через співпрацю дослідників Сходу і Заходу. Виникла потреба у налагодженні термінологічної та поняттєвої комунікації. Однією із значних проблем діалогу було поняття несвідомого, яке на той час у західному світі набуло свого специфічного значення завдяки відкриттям психоаналізу З. Фройда, К. Юнґа.

Одну із перших спроб порівняти поняття несвідомого у дзен-буддизмі і в західній психоаналітичний традиції здійснив японський знавець дзен-буддизму Д. Судзукі. Водночас, в процесі його дослідження було виявлено кілька проблемних моментів.

Першою проблемою, яка постає у дослідженні ролі несвідомого у дзен-буддизмі є неузгодженість термінів та понять Сходу із поняттями Заходу. Для Сходу характерними є образність і різноманіття назв, які мислителі Сходу надають несвідомому. Судзукі використовує для пояснення несвідомого у дзен-буддизмі поняття космічного несвідомого, Ненародженого, Дао. З іншого боку з’ясувалося, що слід бути обережним із несвідомим у европейському контексті, де воно у двадцятому столітті розпізнавалося швидше у сфері психопатології, ніж у житті практикуючого духовне “звільнення”. У випадку співставлення одразу виникає різниця у сприйнятті ролі несвідомого: східні практики несвідоме намагаються адаптувати до такого рівня духовності, яка в процесі повністю включає індивідуальну свідомість; натомість психоаналіз З. Фройда чи аналітична психологія К. Юнґа центром оновлюючого імпульсу роблять саме індивідуальну свідомість, “Еґо” (у випадку К. Юнґа існує дещо зміщений акцент з Еґо на Самість, яка виступає архетипічною функцією центрування всього внутрішнього змісту).

Друга проблема, яка постала одразу із поширенням дзен-буддизму у США та Европі, була пов’язана із недостатністю інформації щодо практики, традиції та формуванням стихійного або “популярного” дзену. Молоді інтелектуали, художники, поети і, просто зацікавлені екзотикою Сходу, особи часто піддавали інтерпретації дзен-буддизм заради щоденного та зручного їм використання. Поняття несвідомого і дзенської спонтанності, яка супроводжує просвітлення, ставали вульгарними формами вираження сексуальності, розбещеності та бунту. Але завдяки тривалому процесу пояснення та інтерпретації ідей дзен-буддизму поступово вдалося ввести їх в науковий обіг. Зусиллями Д. Судзукі та А. Вотса дзен-буддизм зазнав плідної для поширення на Заході інтелектуалізації. На противагу цьому представники “квадратного дзену” (термін введений для позначення “канонічного” дзен-буддизму) скептично ставилися до будь-яких форм раціоналізації та словесного пояснення ролі дзен-буддизму чи його доктрини.

На відміну від европейського способу сприйняття несвідомого лише як джерела інстинктивних потягів, сексуальних імпульсів і психозів, бачення дзен-буддизмом ролі несвідомого відображає більш широке розуміння Сходом ірраціонального змісту психіки людини. Не лише сексуальні потяги та інстинктивні сили є змістом несвідомого, але більшість “непроявлених” свідомістю внутрішніх процесів.

Схід сприймає несвідоме в якості фундаменту будь-якої творчої діяльності людини. В даному випадку немає суттєвого значення у відмінності рівнів підготовки творчої людини. Незалежно від освіти чи майстерності виконання на першому місці стоїть внутрішнє переживання творчості як живого і невід’ємного від людського єства процесу. Для людини, яка працює на фірмі чи займається будь-яким “не творчим” видом діяльності, завжди є шанс здійснення себе як повноцінної особи згідно із вченням дзен-буддизму. У “Лекціях із дзен-буддизму” Д. Судзукі намагається описати таке здійснення за допомогою введеного поняття “художник життя”.

Для “художника життя” “життя відображає кожен образ, який він творить із невичерпного джерела своєї несвідомості… кожен вчинок виражає оригінальність, творчість, його живу індивідуальність. В ньому немає конвенційності, пристосувальності, ані жодних заборон. Він діє таким чином, який вважає за доцільний” [173; С. 29]. Людина, яка усвідомила свій нерозривний зв'язок із несвідомим джерелом усього живого, не вилучається із системи правил суспільної поведінки, але переходить на інший рівень їхнього сприйняття. “Просвітлення” дзен-буддизму відрізняється від простого набуття зовнішньої свободи. Воно є поверненням до первісної внутрішньої свободи творчості, до спонтанності, якій не перешкоджають мисленнєві конструкції. “Повернення до простих речей” як ознака просвітлення на шляху дзен-буддиста виражає собою дуже просте прагнення досягти того стану свідомості, який передує стереотипізованому сприйняттю дійсності.

Вся практика дзен-буддизму організована таким чином, щоб надати можливість космічному несвідомому “прокинутися” в людині. Якщо західна психотерапія зосереджує свої зусилля в основному на індивідуальному та колективному несвідомому у процесі лікування розладів, то дзен-буддизм розвиває космічне несвідоме в здоровій і психічно стійкій людині. В практиці “звільнення” цей розвиток був обов’язковою складовою. Саме тому для західної духовної традиції космічне несвідоме залишалося тривалий час на периферії: вона трималася свідомого змісту психіки і розглядала несвідоме у його словесних та образних виявах. Космічне несвідоме ж претендує на стан цілісності поза словами і поза образами.

Спроба описати спільну систему знання дзен-буддизму і духовних практик Заходу про несвідоме була оформлена у вигляді вертикальної структури, запропонованої Дж ді Фео. В психоаналізі, як відомо, було відкрито індивідуальне несвідоме (З. Фройд), колективне несвідоме (К. Юнґ), також гіпотетично визнавалося існування досі невідкритих пластів несвідомого, які не піддаються усвідомленню й існування їхнє є гіпотетичним. Пошуки у глибинах людської душі в східних практиках мало інтенцію не вниз до кореню душі, а вверх, де душа перебувала у безпосередньому єднанні із Буддою. “В дзені було здійснено відкриття, що надсвідомий розум існує не після колективного несвідомого, а надсвідомим розумом. Багато релігійних дослідників помилялися, зупиняючись на відкритті надсвідомого розуму, оскільки цей стан на диво заспокійливий. Дехто просунувся у своєму дослідженні ще далі і виявив колективний надсвідомий розум, але і вони зупинилися на досягнутому, вважаючи неможливим подальше розширення цього безмежного щастя, і лише “просвітлені” відкрили вершину – космічний свідомим розум Будди”[96].

На шляху до рівня космічного несвідомого людина проходить довгий шлях трансформації та підготовки свідомості до прийняття факту умовності всіх її поглядів щодо дійсності. Поряд із цим, мета всієї практики – природа Будди – мусить залишатися поза прагненнями: “просвітлення” не може бути об’єктом бажання – цим усувалися перешкоди на шляху.

На нашу думку описана структура несвідомого має кілька нез’ясованих моментів і не зовсім розкриває сутність проблеми концептуалізації несвідомого. По-перше, колективне несвідоме чи глибші пласти несвідомого в людині (наприклад Уроборос) не обов’язково стають джерелом психічних розладів та сферою винятково психопатологічних досліджень. По-друге, обидва шляхи по вертикалі структури несвідомого мають одну мету і дають у своїх крайніх проявах однаковий результат – звільнення людини від звичного, усталеного погляду на світ, визволення її потенцій та перетворення “первісної матерії” душі на одухотворену субстанцію, що зустрічається із Абсолютом. Структурування несвідомого може носити лише гіпотетичний характер: на практиці проявляється цілісність, в межах якої гіпотетична структура працює лише до певного моменту. Як свідчить історія, існує тенденція до фіксації свідомості на певних рівнях. Наприклад фрейдизм займається в основному індивідуальним несвідомим.

Прикладом занурення в глибину несвідомого і досягнення схожого стану до космічного несвідомого демонструє також европейська традиція, а саме алхімія із її пошуками “філософського каменю”, що постає швидше символом актуалізації справжньої природи людини, аніж джерела матеріальних благ.

Дж. ді Фео у своїй праці “Дзен-психоаналіз”[96] стверджує, що знання західноєвропейської духовної традиції про несвідоме не відповідає вимогам часу. Західноєвропейська цивілізація із спрямованістю в першу чергу на зовнішній світ та завоювання об’єктів переживає кризу внутрішнього світу, тому зацікавлення вченнями Сходу є настільки сильним.

На думку А. Вотса людині Заходу дуже важко збагнути дзен-буддійське “спустошення” Еґо та інтеграція в несвідоме, оскільки саме воно є тією центруючою силою, яка сприяє найбільш ефективному опануванню зовнішнього світу. Він пропонує опановувати поняття несвідомого вчення дзен через концепцію соціальної гри, коли роль, нав’язана суспільством, образ індивіда, до якого він звик у своєму повсякденні сприймається крізь призму словесної, образної, невербальної гри. У звичному стані “гравці повинні грати таким чином, ніби вони незалежні учасники гри, але вони не мають права знати про це “ніби”. Правилами передбачено, що особа визначається самостійно, але, безумовно, вона є такою лише тому, що це передбачають правила” [94; С. 39]. Щоб подолати суперечності гри, людина мусить здійснити трансформацію свого сприйняття дійсності. “Істинне звільнення досягається не через несвідоме змушування, але завдяки осягненню і розриву нав’язаної суспільством суперечності (суспільні відносини є грою, першим правилом якої є заборона ставитися до гри “по-ігровому”) [94; C. 40]. Інші спроби вирватися із суспільно-закріплених правил призведуть до психічних розладів. Така концепція не вимагає “знищення” Еґо, але інше сприйняття його лише як складову частину душі людини. Такий спосіб сприйняття себе дозволяє досягти стану спонтанності та відкритості. Концепція Вотса може слугувати прикладом “інтелектуалізації” дзен-буддизму для Заходу.

Досвід пробудження космічного несвідомого є доступний будь-якій людині, незалежно від місця у соціальній ієрархії, походження, розумових здібностей чи освіти. Головним у практиці є уважне ставлення до світу внутрішнього і нескінченного потоку феноменів, відкритість свідомості для альтернативного раціональному змісту. Наголос робиться на невербальному досвіді цілісності індивідуального буття, а такий досвід є можливим лише у випадку, коли голос свідомості стає притишеним і дає можливість тиші космічного несвідомого наповнити душу спокоєм.

Для Заходу і Сходу спільними є тлумачення свідомого і несвідомого як важливих складових людської особистості, розуміння, що лише єдність може дозволити проявитися усім потенціям і “звільнити” людину від різноманітних ілюзій життя. Різниця полягає у акцентуванні ролі свідомого і несвідомого та спрямованості практики: на Сході піднесення свідомості є обов’язковою складовою “звільнення”, на Заході психотерапія занурюється в глибини людської душі у пошуках причини страждань. Спільним для них є мета: з’ясування причини людських внутрішніх негараздів та знаходження їх вирішення.

Основна схожість між дзен-буддизмом й аналітичною психологією К. Юнґа полягає в тому, що вони покликані змінити людину та її спосіб сприйняття світу, акцентувати усвідомлення подій та явищ, навчити людину мужності бути із людьми, бути собою, а не занурювати більшу частину свого свідомого життя в глибини несвідомого.

Для дзен-буддизму незаперечним є факт, що саме несвідоме є джерелом звільнення, а Розум в його абсолютності перешкоджає осягненню природи Будди. Завданням є припинення діяльності мислення і очищення свідомості від ілюзій. Водночас припинення процесу мислення не означає знищення здатності мислення чи руйнування Розуму, радше відновлення несвідомого змісту у його правах. Для Юнґа несвідоме також є вирішальною силою, яка штовхає людину до становлення. Її посилення і увага до всіх проявів – це єдиний справжній фундамент, на який людина може сподіватися у внутрішньому всесвіті. Усвідомлення забутого факту, що індивідуальний розум і душа є невіддільними від Всесвіту навколо нас, є вихідним пунктом для відновлення психічного здоров’я і одухотвореного сприйняття світу. З цього приводу К. Юнґ зазначає: “Ми не признаємо, що розум – це метафізична субстанція або існує зв'язок між індивідуальним розумом та гіпотетичним Всесвітнім Розумом. Тому наша психологія – це винятково наука про феномени без будь-яких метафізичних імплікацій. Результатом розвитку західної філософії двох останніх століть стала ізоляція розуму у своїй власній сфері і позбавлення єдності із Всесвітом. Людина перестала бути мікрокосмом і аналогією космосу, а його “душа” більше не є іскрою Світової Душі” [133; С. 12].

Між духовними традиціями Заходу і Сходу існує ряд актуальних запитувань. Одним із них є проблема “Еґо” у стосунку із несвідомим та його доля внаслідок використання духовних практик. Юнґ заперечував стан свідомості без “Еґо”. Для нього переживання можливе лише у випадку, коли існує суб’єкт. В умовах, коли несвідоме постійно витіснялося людиною Заходу, раптова відмова від свідомості може призвести до девальвації свідомості та індивідуальності загалом. Свідомість західної людини ще недостатньо розвинена для занурення в глибини, відомі Сходу. А ті спроби, які відбувалися, не мали достатньо відчутного впливу на загальну культуру.

І Захід, і Схід сприяли утвердженню “Еґо”. Якби “еґо-центризм” не поставав проблемою на Сході, то не було б потреби в існуванні таких вчень як даосизм чи дзен-буддизм. На нашу думку, особливої уваги заслуговує процес переосмислення поняття несвідомого, свідомості та їхньої взаємодії. Це дозволить не лише розширити знання щодо психопрактик або філософсько-релігійних проблем, але вирішувати актуальні проблеми сучасної людини. Адже специфіка духовних практик якраз і виражається в їхній необхідності для внутрішнього збагачення та гармонійного співбуття із Природою. Окрім цього, саме на перетині настільки несхожих культур як далекосхідна і европейська, дослідники найбільш плідно розкривають їхні сутнісні риси.

Дослідники розвитку духовних традицій світу наголошують на тому, що “осьовий час” появи найбільш відомих світових релігій, пробудження свідомості у різних кутках античного світу, означав зміну характеру духовного досвіду. Якщо досі поширеними були шаманізм, традиційний світогляд та чітка картина світу, то вже поява буддизму символізувала появу “трансперсонального досвіду”. Справа в тому, що змінився характер внутрішнього релігійного досвіду, на якому базується будь-яка релігія [7].

Захід переживає своєрідний “осьовий час”. Духовність знову потребує нової парадигми, нових принципів у часи абсурду і кризи ідеалів. “В епохи абсурду Вічність сприймається через абсурд. Зосередженість на тому, що логічно не вирішується, може бути шляхом до переживання реальності вічного, як споглядання ікони, повторювання слів молитви або замовлянь, мантри або обрядовий танок або любовний потяг, що трактується як потяг до Бога” [66; С. 9].

Дзен-буддизм в роки своєї найбільшої популярності, а це, як правило, були епохи соціальних катаклізмів, відновлював роль індивідуального самоствердження у космічному Тілі Будди. Аналітична психологія має в своїй основі схожу установку на посилення ролі особи в духовному процесі.

Невипадково К. Юнґ проявляв інтерес щодо східних практик. Він був ознайомлений із йогою, писав передмови до багатьох перекладів східних творів. Не випадковою також була його передмова до книги Д. Судзукі “Вступ у дзен-буддизм”. В 1958 р. Юнґ бере участь в зустрічі із японським філософом Шиніті Хімасатсу, який читав лекції з філософії дзену.

Цікавою є розмова між Юнґом і Хімасатсу. Під час неї на питання: “Що є справжньою Самість, свідоме чи несвідоме?” Юнґ відповів: “Свідомість називається Я, водночас Самість не тотожна Я. Самість – це єдність, тому що особа як цілісність складається із свідомого і несвідомого. Але моє Я знайоме лише із свідомістю. Несвідоме залишається мені невідомим”[96].

Західна духовна традиція мала можливість збагатитися завдяки міжнародним конференціям. Прикладом є конференція в мексиканському місті Куернавака, проведена у 1957р. У ній брали участь Е. Фром, Д. Судзукі, Де Мартіно, які пізніше видали спільну книгу “Дзен-буддизм і психоаналіз”. Спільним висновком авторів цієї книги було визнання спільності інтенцій дзен-буддизму, психоаналізу і екзистенційної філософії у розкритті людської спонтанності буття, багатовимірності творчості та ствердженні права на вибір власного шляху самоздійснення.

Отже, ми стаємо свідками навернення людей Заходу до духовного надбання Сходу. Дзен-буддизм із кожним роком посилює свої позиції, демонструючи життєвість. Це служить ознакою того, що його духовне вчення запитується нашою культурою, Заходом. Можна довго сперечатися про різні форми інтеграції дзену, але незаперечним фактом є його потужна здатність надавати людині можливість співпереживати світ[4].

Дзен-буддизм і аналітична психологія К. Юнґа як представники протилежних сторін світу презентують той випадок, коли зустрічаються внутрішньо споріднені системи духовності. При порівнянні їхніх принципів методів та основних понять, ми можемо виявити факт спільності внутрішньої потреби людини в оновленні та реалізації, незалежно від культур.

Несвідоме у Юнґа і несвідоме дзен-буддизму схожі творчим характером. В цьому випадку Юнґ виступає як один із реформаторів духовного світу Заходу і відкриває шляхи до подолання европоцентризму.

Окрім креативності несвідомого визнається його “інакшість”, невербальність та складність. Свідомість не може ствердитися і актуалізуватися, якщо несвідоме буде витісненим на периферію. Реакція може призвести до дисоціації особи, втрати місця у світі сенсу буття.

Космічне несвідоме дзен-буддизму може бути прикладом значно сильнішої традиції роботи із внутрішнім світом людини, але сліпе та поверхневе засвоєння досвіду Сходу на Заході може слугувати джерелом неавтентичності та стати ще одним із атрибутів моди чи масової культури, не виконавши своєї основної мети.

Інтенції вглиб душі Юнґа та вверх понад індивідуальну свідомість у дзен досягають зрештою однієї мети – актуалізації особи та її ствердження. Це не лише мета, але запитування епохи, яке лунає з уст багатьох мислителів.

Отже, в підсумку слід звернути кілька основних позицій, в яких спостерігаємо схожість та відмінність між дзен-буддійським та аналітичної психології баченням ролі несвідомого. Для дзен-буддистів несвідоме є джерелом креативності, більше того, воно підноситься до рівня Абсолюту, в якому розчиняється не лише індивідуальна свідомість, але перебуває все суще. Схожим чином, для аналітичної психології несвідоме відіграє роль фундаменту свідомості і основного співрозмовника особи на шляху духовного становлення. Саме колективне несвідоме надає особі можливість вирішити труднощі та подолати їх на шляху до Самості.

К. Юнґ приділяв багато уваги проблемам взаємодії свідомості та несвідомого, оскільки, на його думку, саме на межі здатності концептуалізації відбувається творче перетворення: несвідоме користується мовою свідомості, щоб проявити себе, промовити себе і таким чином здійснитися, а свідомість розкриває необмежене джерело творчих потенцій, символічну мову специфічної темпоральності колективного несвідомого.

Обмін між Сходом і Заходом відбувається і в зворотному напрямку: не лише відкриваються і поширюються психопрактики духовного надбання дзен-буддизму, але, зокрема, китайські і японські сучасні дослідники використовують філософські здобутки з метою аналізу своїх культур під іншим кутом зору. Хоча часто можна спостерігати і негативні результати запозичень: втрачається автентичність заради “вестернізації” філософського надбання буддизму.

На нашу думку існує можливість порівняння поняття несвідомого і використання результатів у процесі міжкультурного діалогу та двостороннього збагачення. В умовах глобалізації і загострення проблеми руйнування традиційних культур, фундаментальною стає проблема подолання ізоляції Сходу і Заходу.

Водночас слід зазначити, що бачення ролі несвідомого має суттєву різницю: якщо для східного світогляду є нормальним повна інтеграція свідомості із несвідомим, або іншими словами – сприйняття факту “природи Будди”, то для К. Юнґа і його послідовників свідомість повинна утримуватися від необережної пасивної віддачі себе під дію нумінозної сили несвідомого. В аналітичній психології панує переконання у неготовності сучасної свідомості західної людини практикувати східні складні методи роботи із несвідомим. Але це питання залишається відкритим, що дає перспективу у подальшому зростанні рівня взаємодії духовних культур і, найголовніше, збереженні специфіки західної духовної традиції: свідомість, розвинена на Заході потребує не заперечення, але свого виховання та екологізації згідно із сучасними світовими умовами.

РОЗДІЛ 3

“САМІСТЬ” ЯК МЕТА ІНІЦІАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В К.Ґ.ЮНҐА І В ДЗЕН-БУДДИЗМІ (“ПРИРОДА БУДДИ”)