1.2. Методологічні засади роботи

Сучасна духовна криза впливає на всі сфери діяльності людини, а особливо це стосується її смислового поля, духовної практики та самореалізації в межах своєї культури. Саме тому, дослідження, які торкаються культурних або духовних процесів повинні брати до уваги факт цієї кризи, окреслювати певні проблемні горизонти, які визначають причини та передумови загострення.

Під час дослідження аналітичної психології та вчення дзен-буддизму в їхньому філософсько-антропологічному розрізі ми зустрілися із певними труднощами, окреслення яких вимагається специфікою нашої роботи і подальших її висновків.

Насамперед проблема полягає у визначенні кожної із сторін порівняння. Аналітична психологія традиційно відноситься до сфери “психологічної”, психотерапевтичної, навіть до психопатології. Звідси виникає логічне запитання щодо можливості вилучення тут антропологічних моментів, які в подальшому можуть виступати предметом порівняння.

Стосовно дзен-буддизму питання набуває дещо іншого забарвлення: постає проблема коректності порівняння цієї філософсько-релігійної системи знання про людину, виробленої в зовсім інших культурних умовах Далекого Сходу, із типово-західною психологічною школою.

На нашу думку, порівняння цих систем уможливлюється завдяки виділенню найбільш важливих аспектів у дослідженні (поняття несвідомого, Самості та процесу самоздійснення). Окрім цього слід звернути увагу на ряд виділених нами особливостей кожної із сторін. Дзен-буддизм, всупереч поширеному переконанню щодо його суто “практичної” ролі, залишається органічним плодом філософсько-антропологічних дискусій в межах буддизму Махаяни, а отже ми маємо достатньо потужну дефінітивну традицію. Виходячи із цієї традиції і уточнюючи специфічне значення фундаментальних понять, ми уможливлюємо порівняння дзен-буддизму із аналітичною психологією на теоретичному рівні.

Стосовно аналітичної психології К. Юнґа, то, на нашу думку, недостатньо розвиненим залишається саме антропологічний і культурологічний аспекти поглядів швейцарського мислителя. Проблема самоздійснення людини належить на лише винятково до сфери психологічної, але потребує подальшого розвитку в межах саме філософсько-антропологічного поля осмислення.

Щодо різниці поглядів на людську особистість, її роль, місце у світі та суспільстві, то в процесі більш прискіпливого дослідження кожної зі сторін спостерігаємо схожість інтенцій: аналітична психологія і дзен-буддизм намагаються наблизити людину до усвідомлення факту обмеженості еґо-центрованості у сприйнятті дійсності, а також подальшого подолання такого відношення і реалізації більш адекватного способу не лише сприйняття, але модусу буття.

Аналітична психологія завдяки зусиллям К. Юнґа є прикладом нового типу психології, яка не стільки робить людину об’єктом психологічного дослідження, скільки уможливлює сприйняття її у процесі самоздійснення (індивідуації)¹. Також важливим є антропологічний та філософсько-релігійний акцент, який зробив засновник аналітичної психології у своїх працях. Варто згадати дослідження К. Юнґом в галузі алхімії, гностичних систем, релігійних вчень, філософсько-релігійному комплексі ідей, які розвивалися на Заході в межах християнської традиції. Філософія, психологія, релігія та історія розглядаються в працях К. Юнґа не просто як галузі, відчужені від людської творчості, а як свідчення тривалої історії розвитку внутрішніх досліджень. Лише комплексний характер дослідження, міжгалузевий, уможливлює глибинне розкриття сутності духовної кризи двадцятого століття і, зокрема, дозволяє поставити цю проблематику перед людиною у незвичному для неї світлі.

В свою чергу, дзен-буддизм демонструє вражаючу здатність адаптуватися до різних культурних умов. Зміни, адаптація, водночас, не спричинювали руйнування концепцій та основного ядра вчення, лише розширювали його можливості та набір методів. Двадцяте століття ставить перед дзен-буддизмом ті ж проблеми, як і перед будь-якою людиною сучасності: пристосування свідомості до співжиття у світі, розкриття творчих потенцій, актуалізація глибин людського єства, а також, створення фундаменту для діяльності в умовах, коли духовність втрачає свою роль.

Як аналітична психологія, так і дзен-буддизм потребують спеціальної методики дослідження, тим паче, коли проблемне поле полягає на їхньому перетині, співставленні. При написанні роботи було дотримано загальнонаукових принципів філософсько-антропологічного аналізу. Серед них – принципи об’єктивності, цілісності, системності, світоглядного плюралізму, гуманізму та міждисциплінарності.

Для проведення комплексного дослідження антропологічної специфіки аналітичної психології та дзен-буддизму важливим був мультидисциплінарний підхід. В сфері внутрішніх практик, які в дослідженні презентуються традицією дзен-буддизму та аналітичною психологією К. Юнґа, людина постає в розрізі різних галузей наук про людину. Це й психологія духовного життя, історико-філософське вивчення людини як творця живої традиції, а також соціальний вимір, без якого ані вчення дзен-буддизму, ані аналітична психологія К. Юнґа не мали би змоги розвиватися.

При дослідженні духовних практик необхідним є феноменологічний підхід, який відкриває внутрішній світ процесів та акти свідомості, що переживає взаємодію зі своїм несвідомим. Феноменологія внутрішнього світу людини, яка вирішує фундаментально змінити свою свідомість постає в сучасності однією із найбільш цікавих та необхідних для вивчення сфер.

У дослідженні використовуються такі загальнотеоретичні методи, як: аналіз, синтез, дедуктивний метод, порівняння.

Основним у даному дослідженні, що виходить вже із формулювання його теми, є метод компаративного аналізу. Він дозволяє розкрити специфічні риси дзен-буддизму і аналітичної психології, із включенням усіх рівнів цих систем духовної практики в процес дослідження. Особливою здатністю цього методу є створення поля дослідження із використанням поняттєво-категоріальних структур, різнобічне та різнопланове розкриття найбільш важливих положень для аналізу. Структура роботи дозволяє шляхом поступового аналізу вчення дзен-буддизму та аналітичної психології провести спочатку аналітично-порівняльну роботу, а потім синтез найбільш суттєвих ідей та концепцій.

Щодо спеціальних методів, використаних у дослідженні, то одним із необхідніших є історичний метод. Завдяки виявленню суттєвих моментів у процесі становлення і розвитку дзен-буддизму, його адаптації до різних культурних умов, ми можемо спрогнозувати подальший процес засвоєння і можливі проблеми в процесі взаємодії із західноєвропейських культурним середовищем.

Суттєвою перевагою цього методу є здатність продемонструвати певну історичну закономірність та стадії формування практики дзен-буддизму в контексті Махаяни, а також буддійського вчення загалом. На думку Д.Т. Судзукі вивчення історії дзен-буддизму є неможливим, оскільки предмет дослідження завжди буде “вислизати” від історика. На нашу думку, дзен-буддизм себе плідно проявив в різних галузях життєдіяльності людини, зокрема у філософсько-релігійній літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, ритуально-побутовому вимірі буття людини тощо. Звідси ми можемо стверджувати можливість простежувати за цими зовнішніми “слідами” вчення процес ґенези, періоди спаду і піднесення.

Стосовно аналітичної психології Юнґа, то історичний метод дозволяє простежити передумови формування його поглядів і ті складові історії західної культури, які перебували тривалий час на периферії осмислення. Такий підхід дозволяє дати відповідь на питання щодо джерел появи глибинної психології, її популярності в сучасній науці та суспільстві.

Також важливим є метод філософського аналізу, який дозволяє нам вилучати найбільш важливі моменти, поняття, аспекти антропологічної проблематики дослідження. Зокрема, послуговуючись ним, ми структуруємо проблемне поле на три основні складові (поняття несвідомого, процес самоздійснення і його мета), поступово розкриваючи специфічні риси аналітичної психології та дзен-буддійського вчення. Завдяки цьому методу, ми отримали змогу вилучити спільне та відмінне в розумінні людської особистості, поняття несвідомого та Самості тощо.

Ґерменевтичний метод відіграє одну із визначальних ролей, оскільки дзен-буддійське вчення неможливо проаналізувати без попереднього акту “вслуховування”, розуміння його специфічного способу зображення світу і людини, яка практикує пробудження власної свідомості. Складність цієї системи знання вимагає уваги, зосередженості та відповідальності в її трактуванні. В процесі аналізу основних понять дзен-буддизму, ми використовуємо ґерменевтичний метод для більш поглибленого і точного тлумачення понять впродовж їхньої історії становлення. Своєрідна буддологічна екзеґетика дозволяє нам спостерігати цілісність підходу буддійського вчення загалом. Прикладом цього може слугувати розгляд поняття несвідомого в контексті поліваріативності його тлумачення різними авторитетними вчителями і мислителями школи дзен.

Цей метод є також необхідним під час вивчення текстів К. Юнґа, який наголошував на “ґерменевтичності” будь-якої внутрішньої практики, на додатковому тлумаченні “ірраціональної” мови внутрішньої алхімії, езотеричного комплексу знань. Без герменевтичного методу ми також не маємо можливості підійти до основної проблеми дослідження – людини, яка перебуває у складному процесі самоздійснення, відкриває себе під зовсім іншим кутом зору і виявляє це бачення в безпосередній життєвій практиці.

Метод текстологічного аналізу дозволив структурувати дослідження за трьома основними позиціями порівняння: несвідоме (як фундамент духовної практики), стан просвітленості (усвідомлення “природи Будди”, мета духовної трансформації) або Самість і практичні методи, які сприяють переходу від початкового рівня практики до стану усвідомленого буття та реалізації цілісної особи.

Структура дослідження розгортається таким чином, що кожен із розділів торкається найбільш важливих моментів цілісного трансформаційного процесу: насамперед здійснюється виявлення суттєвих рис і розуміння ролі несвідомого в різних культурних просторах і в сучасному світі глобалізації (розділ 2), після цього присвячено увагу меті практики та взаємодії свідомості із несвідомим – результату духовної мандрівки людини до основ свого буття (розділ 3), а також порівнюються та аналізуються спільні та відмінні риси практик, які сприяють переходу неофіта в якісно інший спосіб проявлення себе у світі (розділ 4).

Слід також згадати про важливу роль “символічного” підходу до реальності та феноменів, який зумовлює принципову неможливість остаточно об’єктивно описати реальність або свідомість. З одного боку ми можемо пояснювати світ, його проблематику, долаючи провалля між невідомим і розумом, з іншого – джерело буття, абсолютна реальність або сутність речей залишаються принципово поза дефінітивними можливостями мови.

“Символічність” пізнання аж ніяк не заперечує можливості інтелекту, його значення для людської творчості. Воно заперечує надмірну “інструментальність” свідомості, переконаність раціональності в своїй непорушній здатності оцінювати світ згідно із якимось із дискурсів.

Для Заходу повернення до цілісного сприйняття людини як Мікрокосму, насамперед означає певну міру “екологізації”. Якщо в основі дискурсів та світоглядних принципів буде лежати переконання у повному і нерозривному зв’язку людського буття із буттям усього Всесвіту, то зміниться сам підхід до використання природних ресурсів. Це питання є актуальним хоча б тому, що все частішими стають світові кризи, викликані надмірним виснаженням багатств Землі.

Актуальність розгляду процесу взаємодії культурних традицій Сходу і Заходу полягає в тому, що таким чином ми можемо спостерігати певну тенденцію до зближення, більш адекватного сприйняття не лише Сходу та його специфіки, але також вироблення нового синкретичного підходу до внутрішньго світу людини в межах європейської культури. Адже межі, які раніше перешкоджали діалогу в глобальному світі елімінуються. В новоутвореному просторі формується не лише перспектива взаємозбагачення, але постають проблеми втрати ідентичності, комерціалізації тощо.

В двадцять першому столітті Схід, який в нашому дослідженні розуміється головно в його буддійській філософсько-релігійній площині, посилив свій вплив на культуру Заходу, який своїм центром має християнську парадигму. Але цей процес має також зустрічний рух – Захід пропонує більш диференційований підхід до людини, “чіткість” і технічну можливість змінювати світ.

Поряд із цим, у сфері самоздійснення людини, в пошуках відповіді на питання смислу життя, ми помічаємо як певна непаритетність аналітичної психології К.Ґ. Юнґа та складного комплексу знань про людину в дзен-буддизмі розмивається. Дійсно, коли маємо справу із особистістю, суперечки про більш “правильні” підходи тільки з огляду на більш тривалу історичну традицію втрачають свою актуальність. Не метод, не тексти, не традиції є основними, а живий досвід трансформації свідомості і здатність школи, вчення допомогти людині у досягненні мети самоздійснення.