4.1 Аналітична психологія к. Юнґа про самоздійснення (індивідуацію) та її методи

Аналітична психологія, принципи і основи якої заклав К. Юнґ, центром своєї проблематики мала реалізацію людської особи та її інтеграції в суспільство. Окрім К. Юнґа проблему індивідуації досліджували його учні: Е. Нойман, М.-Л. фон Франц, Дж. Холіс, Дж. Кемпбел. Серед дослідників творчості Юнґа, які торкалися даної проблематики можна згадати Г. Вера, В. Зелєнського, К. Гаяра, Р. Фрейджера, Дж. Фрейдімана та інших.

В сучасних умовах аналітична психологія демонструє свою спроможність допомагати людині на важкому шляху самореалізації. Розкриття людини, її потенціалу, розвиток свідомості та її дорослішання, зрештою, усвідомлення своєї смертності – це складові шляху, який кожна людина проходить впродовж свого життя. На думку Юнґа у цьому процесі помічним є несвідоме, яке часто підказує особі у сновидіннях різні способи подолання тих чи інших перешкод. Як зовнішній світ із його проблемами, так і внутрішній розглядаються несвідомим нерозривно поєднаними, а людина в цій цілісності виступає центром, навколо якого єдність формується.

Індивідуація як розвиток людини досліджувалася не лише Юнґом. В різні історичні епохи мислителі займалися проблемою реалізації людини, але у двадцятому столітті на фоні двох світових війн проблема індивідуації стала на перше місце, оскільки людська цивілізація продемонструвала повне ігнорування свого внутрішнього світу, духовності та гуманності.

Аналітична психологія Юнґа, яка займається в основному глибинним змістом душі людини, розглядає індивідуацію під специфічним кутом зору. З одного боку, вже звична взаємодія людини, що реалізується, із зовнішнім світом суспільних конвенцій, а з іншого – внутрішній світ людини, із часто страхітливим втручанням несвідомих імпульсів у щоденні думки та вчинки.

Г. Вер, відомий дослідник творчості К. Юнґа, таким чином описує індивідуацію: “…індивідуація є комплексом подій і особливого роду життєве завдання. Її можна охарактеризувати наступними словами: людина повинна стати тим, ким вона має завдатки стати. Це самостановлення може відбуватися двома шляхами: по-перше, як певний природній процес, в якому людина з інстинктивною впевненістю йде своїм шляхом і живе за посередництва характерних їй засобів, тобто без особливого, цілеспрямованого розвитку своїх свідомих здібностей” [12; С. 282]. Цей перший спосіб самостановлення відбувається більш пасивно, не спостерігається свідомістю, віддаючись повністю під вплив несвідомого.

Поряд із цим, дослідник виділяє такий шлях індивідуації, який передбачає свідоме спостереження: “При психотерапевтично супроводжуваній індивідуації, коли аналітик слідкує за процесом конфронтації свого аналізанда із несвідомим, аналізанд не просто піддається дії свого несвідомого. “Лікування”, яке використовується в аналітичній психотерапії, презентує метод діалогу між аналізандом і аналітиком. По суті, воно полягає в тому, що вони спільно намагаються збагнути продукти несвідомого, тобто сновидіння, думки, асоціації, фантазії, образи тощо, щоб аналізанд міг враховувати їх і, тому, реалізувати у повсякденному житті” [12; С.283].

Отже життя людини нерозривно пов’язане із самостановленням, із процесом, який вимагає досить вагомих зусиль та уважності у випадку, коли людина прагне досягти вищого рівня усвідомлення світу, подорослішати і позбутися інфантильних страхів перед світом внутрішнім та зовнішнім. Важливу роль у цьому процесі відіграє “внутрішній голос”, даймон, порадник, що має сильний вплив на внутрішні процеси та думки людини. В. Зелєнській пише із цього приводу: “приділяючи увагу голосу, який іде зсередини, людина набуває нову єдність свідомості та несвідомого, яку Юнґ назвав “індивідуацією”. Шлях індивідуації – це обов’язково духовна мандрівка…”[28]. Ця мандрівка супроводжується небезпеками, але лише таким чином людина стає особою.

Із поняттям індивідуації тісний зв’язок має архетип Самості. Остання виступає як мета індивідуації і як рушій цього процесу. Здатність Самості центрувати свідомість і наголошувати на важливості внутрішніх процесів засвідчується історією не лише глибинної психології, але також і внутрішніми практиками різних духовних традицій.

Як відомо, Юнґ виділяв два основних типи відношення до світу: інтровертивний та екстравертивний [132]. Перший більше орієнтований на пізнання внутрішніх психічних об’єктів, а другий – на зовнішній світ предметів та відносин між людьми. Окрім цих двох напрямків існує ще один – центровертивний, який сприяє виявленню особи. “Цей розвиток може бути ініційований як ззовні, так і зсередини, і є в рівній мірі інтровертивним та екстравертивним. Однак його фокус лежить не на об’єктах і взаємодії із ними, незалежно від того, чи це зовнішні об’єкти чи внутрішні, а на самоформуванні; тобто на побудові і розширенні особи, яка як ядро життєдіяльності, використовує об’єкти внутрішнього і зовнішнього світів в якості будівельного матеріалу для своєї цілісності.” [61; С. 57].

Окрім цього, людське життя корелюється як свідомістю так і несвідомими імпульсами. Ці дві сфери мають у своїй основі різні принципи, що є причиною багатьох внутрішніх конфліктів. Самість виступає тою силою, тим фундаментом, який інтегрує зміст несвідомого та свідомість своєю центруючою функцією. На думку В. Зелєнського “Принципом свідомості є відображення, рефлексія, а несвідоме дотримується принципу автономності. Несвідоме рефлектує не зовнішній світ, а саме себе. Це відбувається тому, що у кожному індивіді живе настирливе прагнення до внутрішньої єдності, за якої різні комплекси, протилежності, усі складники його особи врівноважували б одне одного, а свідомість перебувала у двосторонній взаємодії із несвідомим. Для Юнґа особа виглядала як результат певного зусилля, а не просто як дарунок”[28].

Таким чином, становлення центру особи не є становленням звичайного Еґо-центру, орієнтація і функція якого є досить обмеженою та соціально зумовленою, а розвитком Самості, її реалізацією.

Поряд із Самістю, яка виконує центруючу функцію, в житті людини певні функції виконує Персона. Її часто ототожнюють із індивідуумом, забуваючи, що первісно Персона відігравала роль соціального адаптатора, але не є самою індивідуальністю. Про це читаємо у В. Зелєнського: “вимога зовнішньої адаптації веде до формування особливої психічної структури, яка виконує роль посередника між Еґо та соціальним світом, або – суспільством. Ця психічна посередницька структура називається “персоною”. Це суспільне обличчя індивіда, прийняте ним стосовно інших людей. Персона складається із багатьох елементів, частина яких ґрунтується на особистих пристрастях індивіда, а частина базується на громадських експектаціях…”[28]

Згадка про Персону є невипадковою, оскільки процес індивідуації дуже часто починається із кризи цього образу нас, який формується внаслідок суспільної діяльності. Болючість процесу залежатиме від того, наскільки людина ототожнює себе із своєю Персоною. Незалежно від того, що хоче індивід, “маска, яка грає роль індивідуальності, яка змушує інших та її носія думати, що він індивідуальний, залишається лише зіграною роллю, що її формує колективна психіка” [130; С. 48].

У зв’язку із необхідністю розрізнення Персони та Самості, індивідуалізму та індивідуації, Юнґ писав: “Еґоїстів називають “самолюбними”, що, звісно, не має нічого спільного із тим значенням поняття “самість”, в якому я його тут вживаю. Водночас самоздійснення здається протилежним до самозречення. Ця помилка всюди поширена завдяки недостатньому розрізненню індивідуалізму та індивідуації. Індивідуалізм є спеціальною демонстрацією і підкреслюванням псевдосвоєрідності напротивагу повазі та обов’язкам стосовно колективу. Індивідуація означає якраз більш досконале виконання людиною своїх колективних обов’язків: адже достатнє врахування своєрідності індивіда залишає надію на кращий соціальний ефект, ніж ігнорування чи приниження цієї своєрідності. Своєрідність індивіда слід розуміти не як незвичність його субстанції або його компонентів, але швидше як своєрідне співвідношення або розрізнення в ступені розвитку функцій і вмінь, які є універсальними… Тому індивідуація може означати лише процес психологічного розвитку, що здійснює закладені індивідуальні схильності, робить людину тією окремою істотою, якою вона є. Разом із тим вона не стає “самолюбивою”, а просто реалізує свою своєрідність, що як небо від землі далеке від егоїзму або індивідуалізму” [130; С. 67].

Погоджуючись із Юнґом, можна зробити висновок, що Еґо у ситуації діалогу із несвідомим повинне змиритися із роллю слухача, зректися свого панівного положення у душі людини. Це і є самозречення, що передує початку індивідуації, тобто обопільного обміну між світом свідомості та несвідомого. Дж. Холіс зазначає, що “з точки зору глибинної психології, істинна роль Еґо полягає в тому, щоб вести діалог із Самістю і оточуючим світом. Еґо повинне залишатися відкритим, максимально свідомим і постійно прагнути до переговорів. Юнґ називав цей діалог “Еґо-Самість” – Auseinandersetzung, тобто діалектичною взаємодією окремих, не пов’язаних між собою сторін реальності. Ідея Самості як трансцендентної і недосяжної для Еґо реальності – це визнання не лише обмежень невротичного Еґо, але і його місця в загальній структурі людської психіки”[108]. Отже не руйнування Еґо центру людини, а його інтегрування у більш цілісну і широку структуру є метою індивідуації.

Наступна стадія індивідуації, як правило має стосунок із Тінню. Це витіснений у підсвідоме зміст, який людська свідомість не хотіла сприймати. Негативні особисті риси втілюються у своєрідний комплекс, нічний світ, що має на меті постійну конфронтацію із світом денним, раціональним. Після відкриття Еґо назустріч несвідомому “виникає потреба у корекції усвідомленої поведінки відповідно до отриманої інформації, тобто прийняти “критику” несвідомого”[98].

В залежності від того, якою є свідома частина людини, Тінь, відповідно, завжди відіграє роль внутрішнього суперника. Г. Вер пише у роботі, присвяченій творчості Юнґа: “на початку шляху індивідуації від людини вимагається не лише навчитися чітко визначати своє істинне ядро особи від спрямованої на зовнішній світ Персони, але й розпізнати несвідомі проекції, які досі залишилися. Мається на увазі витіснені Я в несвідоме компоненти особи, які формують “альтер Еґо”, “іншу сторону Я”, яку Юнґ влучно називає “Тінню” [12; С. 285].

Аналізуючи цю стадію індивідуації, Г. Вер писав: “людині недостатньо просто раціонально визнати особисті недоліки або слабкості. Така операція торкнулася б лише несвідомого Я, залишаючи без змін глибоко розміщені, а тому несвідомі області психіки, на виявлення яких цей процес спрямований… Тому для усвідомлення Тіні від людини вимагається достатня міра зусиль, без яких подолання наступні ступені є неможливим… Йдеться про те, щоб без будь-яких виправдань або знецінення прийняти екзистенційне, не позбавлене недоліків Я” [12; С. 285].

Наступною стадією індивідуації є зустріч із архетипом Аніми (у чоловіка) і Анімуса (у жінки). Ці архетипи є образами протилежної статі в душі людини. М.-Л. фон Франц таким чином описувала архетип Аніми: “це втілення усіх проявів жіночності в психіці чоловіка: таких як непевні відчуття і настрої, пророчі осяяння, чутливість до ірраціонального, здатність любити, потяг до природи і – останнє по порядку, але не за значенням – здатність контакту із підсвідомим”[98]. Цей образ Жінки у чоловікові розширює і доповнює здатності свідомості, не лише компенсуючи, але часто захищаючи психіку від різних проявів несвідомого. Якщо архетип Аніми має позитивне навантаження, сприймається повноправною частиною психіки, то ми спостерігаємо образ Оранти, Берегині, Великої Матері. Якщо образ є негативним, ми спостерігаємо засилля міфологічних образів Відьми, Жінки-Смерті, Горгони Медузи.

Специфічною є функція позитивної Аніми, про яку писала М.-Л. фон Франц: “(вона) виникає, коли людина ставиться серйозно до сновидінь, настроїв, очікувань і фантазій, які посилаються Анімою, і фіксує їх в тій чи іншій формі, наприклад у писемних творах, картинах, скульптурах, музичних композиціях або танцях. При цьому, якщо він працює над цим терпляче і не поспішає, то із глибин психіки кожного разу з’являтимуться нові, більш глибокі ідеї і враження, що розвивають і доповнюють матеріал. Після того, як предмет фантазії був так чи інакше зафіксований, його слід піддати перевірці розумом та совістю. При цьому важливо розглядати його як абсолютно реальну річ… Якщо такий підхід практикувати впродовж тривалого часу, то процес індивідуації поступово стане єдиною реальністю і зможе розвиватися в його істинній формі”[98]. Як вже зазначалося, процес самоздійснення ґрунтується на уважному сприйнятті інформації та імпульсів, які продукує несвідоме. Архетип Аніми відіграє роль своєрідним посередником, носієм величезної психічної енергії, яка покликана в позитивному аспекті сприяти свідомості в її трансформації.

У жінки індивідуація буде відбуватися із фігуруванням архетипу Анімуса – втілення чоловічого начала в жіночому несвідомому, яке схожим чином до Аніми має негативні та позитивні риси. Для нього характерним є неухильна переконаність у чомусь. “Коли така переконаність виявляється за допомогою настійливого чоловічого голосу або нав’язується оточуючим за посередництва грубих скандальних сцен, то неважко розпізнати за цим жіночу мужоподібність. Але навіть у жінок із дуже фемінною зовнішністю Анімус може презентувати не менш жорстку, невмолиму силу… ”[98].

З іншого боку, ми спостерігаємо позитивні риси Анімуса, влучно описані фон Франц: “…Анімус, як позитивне начало, може втілювати дух підприємництва, сміливість, правдивість і у вищих проявах духовну мудрість. Через нього жінка може об’єктивно сприймати процес розвитку своєї особи, здобуваючи шлях духовного розвитку. Це, звісно, передбачає, що її Анімус перестає дозволяти собі безапеляційні висловлювання. Жінка повинна бути достатньо сміливою і розумово розкутою, щоб засумніватися в істинності власних переконань. Лише вона здатна сприймати рекомендації несвідомого, особливо якщо вони суперечать позиції Анімуса. Лише тоді прояви Самості проб’ються до неї і вона зможе усвідомити їхнє значення”[79].

Після тривалого процесу визволення частини свідомості від сліпого ототожнення із архетипом Аніми (Анімуса) перед людиною постає завершальна стадія – інтегрування змісту психіки у Самості. Цей архетип поєднує у собі усі попередні прояви психічного як свідомого так і несвідомого. Це і є мета індивідуації, яка є “mysterium coniunctionis”, при цьому Самість відчувається як шлюбний союз протилежних половин і у вигляді складного цілого відображається в мандалах, що спонтанно малюються пацієнтами” [118; С. 73].

Внутрішня ситуація, яка утворюється внаслідок досягнення цієї стадії індивідуації описується у Ноймана. Коли відбувається “переміщення центру з Еґо на Самість,… тимчасовий характер Еґо релятивізується. Особа більше не ототожнюється повністю із ефемерним Еґо, а відчуває свою часткову тотожність із Самістю, незалежно від того, приймає це відчуття форму “богоподібності” або форму “наслідування Богу”, про що кажуть містики. Переживаючи свою нетотожність Еґо, особа отримує перемогу над смертністю, за яку чіпляється еґоцентризм. Але це якраз і є вищою метою міфу про героя. У переможній боротьбі герой доводить своє божественне походження і досягає стану, який має первісне значення і заради якого він вступив у битву. Цей стан виражається міфологічною формулою “Я і Отець єдині” [61; С. 369].

Поряд із тим, що ми можемо розглянути основні стадії процесу індивідуації, самій індивідуації дати чітке визначення дуже важко. Юнґ при описі індивідуації підкреслював, що саме невизначеність, недовимовленість супроводжує весь процес, що зміст індивідуації виходить за межі лише раціонального осмислення. Г. Вер зазначає із цього приводу: “Поняття витікає із сфери раціональної логіки, області вимірюваного, того, що піддається опису і розрахунку, тобто із тої області, де розміщене Я. Але в той момент, коли виявляється, що несвідоме презентує собою якість, що виходить за межі свідомого Я, і проявляє свою енергетику, відмінну від тої, яку вважає ймовірною раціональний розрахунок або планування, визначення поняття виявляється недостатнім. Справа в тому, що в цьому випадку ми намагаємось втиснути багатовимірну дійсність в одновимірні рамки поняття. А це дорівнює редукції” [12; C. 280-281]. І далі: “Якщо Юнґ взагалі був готовий давати “визначення”, то лише після довгих сумнівів і з відповідними заувагами, як, наприклад, в додатку до своєї праці “Психологічні типи” (1921). Але дилема проявляється також і там, оскільки він змушений визнати, “що саме в психологічних роботах навіть найбільш уважне ставлення до понять і виражень не може бути надмірним…” [12; С. 281].

К. Юнґ залишає таким чином “відкритий простір” для кожного, хто стає на шлях індивідуації, не обмежуючи встановленою схемою, певним математичним шаблоном. Зрештою, психічна реальність, особливо її ірраціональна, несвідома складові, важко піддаються нормуванню. Будь-яка спроба надмірного і агресивного втручання у внутрішні процеси може обернутися трагедією для людини, її свідомості.

Про стадії індивідуації також писали дослідники творчості Юнґа Р. Фрейджер та Дж. Фрейдіман. “Не дивлячись на те, що індивідуацію можна описати в термінах послідовних ступіней, процес є значно складнішим, ніж простий розвиток, презентований тут. Всі описані кроки частково перекривають одне одного, і кожен із нас постійно повертається до старих проблем і питань (з надією, яка зумовлена різними перспективами). Індивідуацію можна уявити собі як спіраль, в якій перед нами постають основні питання, кожного разу в більш виявленій формі”[103].

В свою чергу з методів, що супроводжують свідомий процес індивідуації, в аналітичній психології, як відомо, виділяють: аналіз сновидінь, активне фантазування (нім. Einbildungskraft), аналіз проекцій на зовнішній світ.

Згідно першого з цих методів – аналізу сновидінь, сновидіння – це реальність, яку людина повинна визнавати рівноправною щодо інших реальностей. Сновидіння – це мова несвідомого, спосіб за допомогою якого у свідомість потрапляє інформація у відповідній символічній формі і вже згідно із цією інформацією організовує свій внутрішній світ. Аналітична психологія ставиться до сновидіння як до фундаментальної реальності людини, що безпосередньо має вплив на будь-які види діяльності, таким чином вимагає від людини уважного ставлення. На перший погляд може здатися, що сновидіння мають на меті регулювати нашу поведінку у зовнішньому світі, але, згідно із фон Франц, “наші сновидіння приділяють зазвичай насамперед увагу зовсім не адаптації до зовнішнього життя. У нашому цивілізованому світі вони, як правило, намагаються розвинути (за посередництва Еґо) відповідне відношення до Самості, тому що сучасні спосіб мислення і манера поведінки значно ослаблюють зв'язок із нею… Повідомленням Самості дуже важко прорватися до нас. Наше розсудкове мислення так часто створює ілюзію чітко окресленого “реального” зовнішнього світу, що багато в чому блокує здатність сприйняття. Однак через нашу несвідому природу ми незбагненним чином вловлюємо те, що оточує нас у психічному і фізичному світах”[103]. Аналіз сновидінь дозволяє людині адаптуватися до самої себе і збільшити здатність свідомості вести діалог із Самістю.

Поряд із аналізом сновидінь не менш вагомим є метод “активної уяви (фантазування)”. Людина виражає у різних формах той зміст несвідомого, який потрапляв у свідомість шляхом сновидінь, або випадкових образів. При серйозному ставленні до фантазування, індивід отримує невичерпне і неповторне джерело знання про внутрішні процеси, а також зміни, які спричинювалися взаємодією свідомості та несвідомого. Для Юнґа “використання активного фантазування було способом розвитку саморозуміння через роботу із символами. Він заохочував своїх пацієнтів малювати, ліпити або працювати із іншими видами мистецтв і вважав це способом проникнення у свої внутрішні глибини. Активне фантазування є не порожньою фантазією, а спробою через символи підштовхнути несвідоме до діалогу з Еґо”[103]. У процесі фантазування людина виявляє свої схильності щодо вираження внутрішніх імпульсів. Для одних більш зручним буде скульптура, для інших малювання картин, а ще для когось музика. Знову ж таки підкреслюється суто індивідуальний, неповторний шлях індивідуації людини. Сам К. Юнґ теж займався малюванням, будував свій власний будинок і часто ілюстрував рукописи, чим демонстрував послідовність теорії та практики, невідривність індивідуації від особи.

Про активне фантазування писала М.-Л. фон Франц, учениця Юнґа: “Активне фантазування – це вид медитації із використанням гри уяви, з допомогою якого можна свідомо увійти в контакт із несвідомим і встановити усвідомлений зв'язок із психічною сферою”[98].

Ще одним методом роботи із несвідомим у процесі індивідуації є спостереження несвідомих проекцій на зовнішній світ. Це кропітка робота по виявленню втручання Тіні в світогляд людини, вплив на етичні погляди, а також на стосунки із іншими людьми. Проекція має властивість накладати на інших людей ті недоліки, які в глибині душі є властивими тому, хто проектує. Звідси проблема ксенофобії, негативних стереотипів. Послідовний аналіз цих проекцій допомагає поступово зняти невротичне сприйняття реальності навколо себе, звільнитися від туману власних ілюзій.

Звільнення від негативних проекцій та інтеграція людської особи стає відчутною оточуючими. Про це читаємо у К. Ламберта: “Спостерігач ззовні може розрізняти знаки цієї інтегрованої індивідуації в іншій людині. В такому випадку поведінка людини не відчувається як фрагментоване суперечливими конфліктами і розщепленнями. Спостерігач сприймає цю людину як таку, що перебуває в контакті із собою, якою вона є насправді і, зрештою, здатної із психологічної точки зору сприймати інших такими, якими вони є насправді. Така людина сприймається автентичною у всіх своїх вчинках як цілісна людина і ніколи як надто піддатливою чи явно самовпевненою, або надто невпевненою у собі. Її сприймають як вільну від нав’язливої потреби бути високо “індивідуальним” або “особливим”. Її впевненість у собі і доля не ґрунтуються на притлумлені тривоги або сумнівів”[49].

Таким чином, все розглянуте нами вище дозволяє зробити наступні висновки стосовно розробки проблеми індивідуації та її методів в аналітичній психології Юнґа, по-перше, індивідуація – це робота душі, яка вимагає від людини зосередження усіх внутрішніх сил, згоди на роздроблення свого попереднього бачення світу і себе у ньому. Згідно із Юнґом, Opus (робота душі) включає в себе три складові: “інсайт, терплячість і дію”[162]. Психологія лише допомагає пережити інсайт. Людині потрібні моральна сила, щоб здійснити належне, а терплячість для того, щоб витримати наслідки своїх вчинків.

По-друге, К. Юнґ порівнював аналітичну психологію із алхімією, стверджуючи той факт, що в різних культурах, в різні епохи завжди існувала потреба у духовній роботі. Тим самим підтверджується факт тривалої історії контактів внутрішніх практик Заходу і Сходу. Методи роботи змінювалися відповідно до певних умов, але загалом прослідковується лінія духовної спадковості. Він згадує основні методи алхіміків separatio, divisio elementorum, solutio, putrefaction, calcinatio, incineration [13], при більш близькому розгляді яких ми можемо засвідчити дієвість внутрішньої роботи навіть в умовах, коли відбувається нівелювання внутрішньої культури. Ми можемо спостерігати зміну форм внутрішніх практик, але не змісту цих практик. Незалежно від того, наскільки сильною є духова криза, людина шукає впродовж свого життя такий спосіб, за допомогою якого може реалізувати свої внутрішні потенції.

По третє, індивідуація надалі залишається актуальною складовою кожної людини, яку слід досліджувати в кожному конкретному випадку, з увагою спостерігаючи і спрямовуючи внутрішні сили на досягнення цілісності особи.

По-четверте, індивідуація, якою її бачив К.Юнґ, є не просто шляхом, який пропагує певна психологічна школа. Це внутрішній процес, який можна називати різними словами (оскільки він має стосунок із нераціональним змістом душі), але неможливо заперечити фундаментального значення для людства загалом кожного випадку інтегрування людської особи.

Таким чином індивідуація є не лише розкриттям індивідуальних талантів, але містком зв’язку між особою та соціумом. Саме оновлена людина має стати основою для нової етики, що ґрунтується на принципах, внутрішньо зумовлених потребою в центруванні душі та духовному розвитку.

На думку Юнґа, а також його учня Е. Ноймана, індивідуація є тим фундаментом, на якому повинна будуватися нова етика. Лише така етика буде спроможна вийти назустріч виклику часу. Попередня етика втратила зміст, живу наповненість і особисте переживання співіснування з іншими людьми як містичний досвід єднання та взаємодії. За аналогією із мозаїкою, кожна складова, яка переживає внутрішню інтеграцію, закономірно переживає також досвід універсальної єдності буття між людьми. Самість як центруючий принцип сприяє інтеграції людства, вона закликає кожну людину до свідомого сприйняття факту нерозривного існування, закликає прокинутися від інфантильної прив’язаності до картини світу, яка давно не відображає справжньої ситуації духовності.

Методи, які сприяють індивідуації відповідають вимозі часу. Їхнє використання дозволяє розкрити особу на різних рівнях її буття. Наприклад: аналіз сновидінь торкається внутрішньої адаптації, активне фантазування відкриває творчим імпульсам шлях у зовнішній світ, аналіз проекцій, у свою чергу, адаптує людину до сприйняття зовнішнього світу відносин із світом та людьми. Тобто методи засвідчують цілісний характер впливу на особу в усіх аспектах, а також спроможність виконувати покладену на них роль – відкривати перед душею її цілісність та взаємозв’язок із світом навколишнім.