Тема 16. Західноукраїнські землі у складі австрійської (австро-угорської) імперії в другій половині XIX ст.

Дата	Подія
Початок 60-х рр. XIX ст.	зародження руху народовців
1861 р.	початок роботи Галицького сейму
Друга половина 60-х рр. XIX ст.	оформлення москвофільської течії в суспільному русі Західної України
1867 р.	прийняття конституції Австрійської імперії
1868 р.	створення у Львові першого осередку культурно-освітнього товар «Просвіта»
1868 р.	перетворення унітарної Австрійської імперії у дуалістичну Австро-Угорсь перію
70—80-ті рр. XIX ст.	наростання страйкового руху робітників Галичини
1873 р.	створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Шевченка (із 1892 Наукове товариство ім. Т. Шевченка)
1875 р.	заснування Чернівецького університету
1885 р.	утворення народовцями «Народної ради»
1885—1886 рр.	найвище піднесення селянського руху в Галичині
Кінець XIX ст.	початок масової міграції із Західної України
1890 р.	створення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої; їнської політичної партії в Галичині
1891р.	проведення першого селянського віче (м. Коломия)
1896 р.	видання Ю. Бачинським брошури «Україна іггесіепіа»
1899 р.	створення Української національно-демократичної партії (УНДП) та 1 інської соціал-демократичної партії (УСДП) у Галичині

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ Й ТЕРМІНИ

Трудова міграція -— переселення людей за межі країни з метою пошуку роботи, вільних земель для сільськогосподарської діяльності.

Українофіли — представники суспільно-політичного руху в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст., які вивчали українську мову, історію, культуру й займалися культурно-просвітницькою діяльністю (хлопомани, народовці).

Москвофіли — представники суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині XIX — на початку XX ст., які прагнули приєднання західноукраїнських земель до Російської імперії.

Народовці — представники суспільно-політичного руху в Західній Україні в 60—90-х рр. XIX ст., які вважали основним питанням своєї діяльності не політичну боротьбу, а культурно-просвітницьку діяльність.

Партія — організація передової, найбільш активної й свідомої частини населення, що має спільні ідеї та інтереси і діє на основі спеціальної програми.

«Нова ера» — політика українсько-австрійсько-польського порозуміння (компромісу) в Галичині в 1890 р., яка полягала в лояльному ставленні народовців до імперії Габсбургів узамін на поступки українцям у культурно-освітній галузі.

ФАКТИ Стислий довідник

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель. Розвиток кооперативного руху, трудова еміграція

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття залишалися внутрішніми колоніями Австрій­ської імперії й служили ринком збуту товарів і джерелом сировини та сільськогосподарської продук-

ції. Скасування панщини під час революції 1848—1849 рр. в Австрійської імперії сприяло розвитку ринкових відносин в економіці західноукраїнських земель. Аграрне перенаселення, повільний роз­виток промисловості, демографічний бум призвели до початку трудової еміграціїукраїнців до Росії, Німеччини, Румунії, Австрії, Угорщини й навіть до Канади, США, Бразилії й Австралії.

Галузь економіч­ного рснви і ку	Особливості розвитку економіки
Сільське господарство	Основою економіки залишалося сільське господарство, у якому було зайнято 75— 85% населення. Незважаючи на залишки кріпацтва (панування поміщицького землеволодіння, великі викупні платежі, малоземелля й безземелля селян), розви­валися ринкові відносини: застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогоспо­дарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів, виникали кооперативи
Промисловість	У 70—90-х рр. XIX ст. почалося формування фабрично-заводської промисло­вості, провідними галузями якої були нафтова, вугільна, соляна, лісова та хар­чова. Однак промисловий переворот у Західній Україні відбувся пізніше, ніж у центральних і західних регіонах Австрійської імперії, тому великих підприємств було дуже мало (5%), переважала середня, дрібна й кустарно-реміснича промис­ловість

СЛОВНИК Поняття й терміни

Аграрне перенаселення — поява надлишку робочої сили на селі в умовах демографічного вибуху та селянського малоземелля й безземелля.

Кооперативний рух — створення добровільних об'єднань людей — кооперативів для здійснення спільної господарської діяльності на пайових засадах.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ Додаткова інформація

Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

На західноукраїнських землях після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали еконо­мічному розвиткові. Проте тут не спостерігалося такого бурхливого зростання продуктивних сил, як в інших частинах імперії Габсбургів. Економічна ситуація навіть погіршилася.

Сільське господарство залишалося провідною галуззю цих земель. Умови реформи 1848 р. забез­печили збереження великого землеволодіння, яке складало більше 40% у Галичині та Буковині й 70% у Закарпатті. Проте, зберігши на деякий час за собою такі величезні земельні угіддя, великі землев­ласники згодом починають утрачати свої позиції, їх земельні володіння починають переходити у влас­ність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду представникам торговельного та лихварського капіталу.

Одночасно посилюється диференціація селянських господарств, їх подрібнення, дедалі більше се­лянських земель опиняється в руках лихварів. У краї посилювалося аграрне перенаселення.

Для покращання становища в багатьох регіонах Західної України створювалися постачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалося в ринкові відносини. Кооперативні спілки не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм до­брива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим підвищенню їх продуктивності та залучаючи до ринку. Не менш важливу роль відіграє й кредитна кооперація, основним завданням якої був захист селянина від лихваря.

Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств, усе більше селянських господарств опиняється на межі розорення. Шукаючи кращої долі, значна ча­стина селян Західної України, починаючи з 90-х років XIX ст., емігрує в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також у Наддніпрянську Україну і на Балкани.

Кінець XIX ст. характеризується становленням фабрично-заводської промисловості в західноукра­їнських землях. Однак скасування кріпацтва, на відміну від Наддніпрянської України, а також інших регіонів Австро-Угорської імперії, не викликало істотного пожвавлення в промисловості. І в наступні роки найбільш поширеними залишаються дрібні, напівкустарні підприємства. Недостатній розвиток промисловості в західноукраїнських землях у пореформений період можна пояснити як відповідною політикою австрійського уряду, що позбавив галицьку промисловість тих пільг, якими користувалися підприємці інших земель імперії, так і практичною відсутністю власних підприємців та достатніх капіталів, необхідних для розвитку великої капіталістичної промисловості. Крім того, західноукраїнські землі залишалися ринком збуту для більш розвинених австрійських провінцій.

В останній третині XIX ст. в промисловості західноукраїнських земель відбуваються істотні зміни. У зв'язку з розробкою нафтових родовищ Прикарпаття тут отримують розвиток хімічна промисло­вість, особливо — переробка нафти та озокериту. У цей період розвиваються також машинобудування та металообробка, що пов'язано з будівництвом залізниць. У Львові, Перемишлі, Станіславі (сучас­ний Івано-Франківськ) відкриваються великі майстерні для ремонту паровозів та вагонів. Крім того, у Східній Галичині того часу налічувалося близько 10 відносно великих машинобудівних підприємств, на яких виконувалися не лише ремонтні роботи, але й виготовлявся сільськогосподарський реманент, а також обладнання для млинів та ґуралень.

Активне залізничне будівництво, яке розгорнулося в Європі, у тому числі й в Австро-Угорщині, у другій половині XIX ст., відкрило Галичину для господарського використання її як сировинної бази більш розвиненими краями імперії. У західні регіони в значних обсягах вивозили зерно, худобу, шкіру, льон, коноплі, вовну тощо. Майже вся ця сировина поверталася знову до Галичини у вигляді готових виробів — тканин, одягу, взуття, паперу, меблів тощо. Таким чином, західноукраїнські землі перетворилися у внутрішню колонію Австрії, ринок збуту та джерело сировини.

Досить активно розвивається в краї фабричне виробництво в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Значну роль відіграє в краї іноземний капітал, який укладається, перш за все, у борошномельну, лісопильну та нафтово-озокеритну промисловість.

70—80-ті роки XIX ст. характеризуються досить швидким розвитком лісопильної промисловості, що пояснюється великим попитом на пиломатеріали в Західній Європі, а забезпечується наявністю величезних лісових масивів у краї.

У цей період розпочинається переобладнання нафтовидобувної промисловості, промисли оснащу­ються сучасними буровими установками, буріння свердловин досягає досить великих глибин, чого не можна було зробити ручним способом. У результаті видобуток нафти на кінець 80-х років зростає більше ніж удвічі. Розвивається й переробка цієї сировини.

Однак інші галузі промисловості розвивалися дуже повільно, не витримуючи конкуренції імпорт­ної продукції. Навіть ті галузі, які мали достатньо потужну сировинну базу в регіоні, витіснялися дешевшими та якіснішими імпортними товарами (цукор, шкіряні вироби та ін.).

Зацікавлення іноземного капіталу викликали родовища нафти, мінеральних солей, величезні маси­ви лісу. Унаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промис­ловості. Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посів провідні позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми перебирали торгівлю, банки, цілі галузі промисловості.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Робота з історичним джерелом

Зі статті Івана Франка «Як живеться селянам-хліборобам»(журнал «Народ», 1890р.)

^: ...Половина наших мужиків все з року в рік голодує і мусить голодувати, бо не має на чому ви-' жити, а друга половина мужиків, хоч як-так дихає, то, однако, живе так бідно, як мало де в котрому

краю. Та половина наших майже безземельних мужиків рятується, як може, зарібками та службами

по дворах та інших роботах. Але ж гіркі та неоплатні у нас зарібки. Великого промислу та фабрик у нас дуже мало, а цілий заробок то лише на панських ланах. Платня робітника у нас усюди дуже

мала, від 15 до ЗО крб. Так що з самого зарїбку, якби не мав хоть кусник свого ґрунту, в жоден спосіб

би не вижив.

1. Становище представників якої суспільної верстви описує у своїй статті І. Франко? Як він його оцінює?

2. Чи можете ви підтвердити положення, наведені в статті І. Франка, іншими аргументами і фак­тами?

3. Чи відрізнялося становище українців-хліборобів у середині—другій половині XIX ст. у західно­українських землях та в підросійській Україні? Аргументуйте свою відповідь.

ФАКТИ

Стислий довідник Національна політика австрійського уряду щодо українських земель

Поразка революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії призвела до посилення політичної реакції. Однак у 60-ті рр. XIX ст. австрійський уряд був змушений провести реформи, у результаті яких було

прийнято Конституцію (1867 р.), перетворено унітарну Австрійську імперію на дуальну Австро-Угорську імперію (1868 р), надано обмежену внутрішню автономію Галичині й Буковині. Закарпаття залишилося частиною Угорщини й самоврядування не отримало.

Австрійський уряд намагався перешкодити формуванню української нації й асимілювати україн­ське населення, що виявилося в порушенні проголошеної Конституцією рівноправності всіх громадян в адміністративних, судових і навчальних закладах, обмеженні викладання українською мовою в шко­лах, зайнятті керівних посад лише особами австрійської, угорської й польської національностей.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 60—90-х рр. XIX ст. Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»

Політика національного гноблення сприяла активізації українського суспільно-політичного руху, у якому існували три течії: москвофіли, народовці та радикали.

Течії суспільно-політичного	Погляди учасників	Діяльність учасників
руху, представники	суспільно-політичного руху	суспільно-політичного руху
Москвофільська течія	Москвофіли заперечували іс-	Створювали бібліотеки, читальн
поміщики, селяни, інтелігенція	нування окремого українського	школи, видавали газету «Слово»
(Б. Дідицький, І. Наумович)	народу, його мови та культури,	заснували громадсько-політичну
	прагнули приєднати західно-	організацію «Руська рада»
	українські землі до Російської	(1870 р.)
	імперії
Народовська течія	Народовці визнавали існування	Заснували газети «Діло» й «Бать
інтелігенція, студенти, греко-	українського народу, прагнули	ківщина», утворили у Львові
католицькі священики	пробудження національної сві-	култгурно-просвітницьке товари-
(В. Барвінський, В. Навроць-	домості українців, виступали за	ство «Просвіта» {1868 р.) Літера
кий)	Єдність усіх українських земель,	турне товариство ім. Т. Шевченк.
	уважали основним напрямком	(1873 р.) (Наукове товариство
	своєї діяльності іеультурно-	ім: І. Шевченка, 1892 р.)
	просвітницьку роботу
Радикальна течія	Радикали виступали за націо-	Видавали журнал «Друг», захи-
молода інтелігенція	нальне й соціальне визволення	щали інтереси селян і робітників
(І. Франко, М. Павлик)	українців, об'єднання всіх укра-	у конкретних справах, створили
	їнських земель у єдину державу,	політичну організацію «Народна
	прагнули надати українському	рада» (1885 р.), заснували Русько
	визвольному рухові політичного	українську радикальну партію
	характеру	(1890 р.)

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій у Західній Україні

Національно-визвольний рух у Західній Україні розвивався по висхідній лінії. У 90-х рр. XIX ст. керівниками національно-визвольного руху стали новоутворені політичні партії: Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська національно-демократична партія (УНДП), Українська соціал-демократична партія (УСДП).

Еволюцію поглядів на майбутнє України від автономізму до незалежності прискорила брошура радикала Ю. Бачинського «Україна ірредента (поневолена)» (1895 р.), де вперше було висунуто й ар­гументовано ідею здобуття Україною повної політичної самостійності.

Словник Поняття й терміни

Народна рада — українська політична організація, створена народовцями в Галичині в 1885 р., представники якої вимагали поділу Галичини на східну (українську) та західну (польську).

«Просвіти» — культурно-освітні товариства, які займалися поширенням освіти серед населення, відкривали школи, бібліотеки, музичні й драматичні гуртки, сприяли розвитку кооперативів, привча­ли до нових методів господарювання.

Радикали — представники суспільно-політичного руху в Галичині в другій половині XIX — на початку XX ст., які виступали за докорінні перетворення в політичному та соціально-економічному устрої шляхом рішучих дій.

Соціалізм — учення, яке ґрунтується на необхідності знищення приватної власності, експлуатації людини людиною, соціального гноблення й утвердження соціальної справедливості.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ Робота з історичним джерелом 3 програми Русько-української радикальної партії

«1) В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобут-ками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств |продукційних.

2) В справах політичних хочемо політичної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумліня, і забезпечення кожній одиниці, без ріжниці пола, як найповнішого впливу на рішане всіх питань по­літичного життя, автономії громад, повітів, крайів, у справах, котрі тількой їх дотикають; уділено кожному народови можності як найповнішого розвою культурного ...»

1. Коли і ким була заснована Русько-українська радикальна партія? Які чинники вплинули на її за­снування?

2. Чим відрізняються програмні положення РУРП від програм політичних та національних органі­зацій, що існували в Україні до її створення?

3. Як ви вважаєте, наскільки відповідають програмні положення РУРП тим, що проголошувалися в ті часи аналогічними організаціями інших європейських держав? Про що це свідчить?

Історичний портрет

Євген Левицький (1870—1925)

Громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист Євген Левицький народився 1870 р. у с. Сидорів, тепер Гусятинського району Тернопільської області.

Вихованець Львівського університету, Євген Левицький був яскравим представником покоління, яке із захопленням сприйняло ідеї М. Драгоманова, обрало за мету боротьбу за соціальне і національне визволення народу. Робота в українських товариствах, участь у студентських віче та демонстраціях ви­явили неординарні здібності Левицького-організатора. Як голова «Академічного братства» він доклав чимало зусиль до створення першої в Україні політичної організації європейського зразка — Русько-української радикальної партії, був співавтором її програми.

Визнаний молодіжний лідер, Є. Левицький представляв Україну на міжнародних форумах, у 1892 р. він був обраний головою II З'їзду слов'янської молоді у Відні та членом міжнародного Центрального комітету слов'янської молоді. У наступні роки пройшов складний шлях ідейних пошуків — від гаря­чого захоплення соціалізмом до усвідомлення необхідності боротьби за побудову незалежної демокра­тичної України.

Є. Левицький був разом з І. Франком, Ю. Романчуком та М. Грушевським, що заснували в грудні 1899 р. Національно-демократичну партію, метою якої стала боротьба за національну соборність і не­залежність України. Спільно з В. Охримовичем він започаткував газету «Будучність», у 1901 р. став редактором «Свободи», а з 1902 р. — «Діла». Саме він у 1902 р., під час придушення владою земле­робських страйків, виступив на сторінках «Діла» з рішучим закликом: «Мобілізується ворожа сила — організуймося і ми!»

Визнанням заслуг Є. Левицького в боротьбі за національні інтереси було обрання його в 1907 р. по­слом до австрійського парламенту. У 1918 р. він став членом Національної ради Західно-Української На­родної Республіки, у 1919—1920 рр. представляв її інтереси в Берліні й Празі.

ПЕРСОНАЛИ

Історичний портрет

Іван Франко

(1856—1916)

Письменник, учений, громадський діяч І. Франко народився в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) 1856 р. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої

т вори почав друкувати на початку 70-х рр. Залишив значну поетич­ну, прозову, публіцистичну спадщину.

З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бо-риславських нафтовиків. Ці твори, за висловом автора, приносять йому «скандальний успіх». Починається конфлікт з австрійською владою. Від червня 1877 р. до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі в таємній спілці, яка нібито «була відгалуженням російських соціалістичних організацій».

У 1883 р. Франко публікує в журналі історичну повість «За­хар Беркут», де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. І. Франко — автор поетичних збірок: «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд». Перу Франка' належать поеми: «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Іван Вишенський» та ін.

Драматургія Франка — невід'ємна складова українського те­атру. Вершиною його доробку є соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки («Лис Микита», «Абу-Касимові капці»), притчі та фейлетони («Казка про Доброту», «Свинська конституція», «Історія кожуха»).

1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. Після ув'язнення він продовжує наукову, літера­турну і громадську діяльність. 1890 р. бере активну участь у заснуванні Русько-Української радикаль­ної партії та її друкованого органу — газети «Народ».

З 1894 р. І. Франко очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував «Літературно-науковий вісник».

Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталі-. стики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки.

Політичні погляди І. Франка сформувались у студентські роки. Упродовж тривалого часу він пере­бував під ідейним впливом Драгоманрва, проводячи федеративні принципи в теорію та практику со­ціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, ствер­джуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова Франко перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, бо під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Перехід на самостійницькі по­зиції зумовив розрив Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Усе, що провадиться поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

ПЕРСОНАЛИ

Історичний портрет

Михайло Павлик

(1853—1915)

Громадський і культурно-освітній діяч, літератор Михайло Іванович Павлик народився 17 вересня 1853 року в селі Монастирському (тепер Косів) у селянській сім'ї. Початкову освіту здобув у народній

школі в Косові. Закінчив Коломийську, а потім Львівську акаде­мічну гімназії, філософський факультет Львівського університету. Там він став членом «Академического кружка» і працював у його друкованому органі «Друг», де познайомився з І. Франком. Велике враження на нього справили ідеї Драгоманова, він став їх палким прихильником.

Спільно з Франком Михайло Павлик видавав журнал «Громад­ський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої соціалістичні по­гляди зазнавав переслідувань. Зрештою, був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із Драгомановим і Подолинським видавав журнал «Громада». Був одним із засновників Русько-української радикальної партії та редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890—1895 рр.). У 1895—1905 р. — перший бібліотекар Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). У 1914 р. став заступ­ником голови Головної української ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів і наукових праць.

Михайло Павлик був людиною широкого обдарування, писав

вірші й прозу, усе життя займався журналістикою, був редактором, видавцем, бібліографом, перекла­дачем, філософом, істориком, етнографом, фольклористом. За активну громадську діяльність Михай­ла Павлика п'ять разів арештовували. Однак ніщо не змогло зламати сили духу «завзятого поборника неправди та кривди людської», як висловився про свого друга Іван Франко.

ПЕРСОНАЛИ

Історичний портрет Юліан Бачинський 1870—1940

Український політичний і громадський діяч, публіцист Юліан Бачинський народився 28 березня 1870 р. у с. Новосілка (тепер — Бережанського району Тернопільської області). Соціалізмом захо­пився під час навчання в Академічній гімназії, був членом Союзу польської молоді «Зет», 1890 р. увійшов до Русько-Української ра­дикальної партії. Бачинський був одним із теоретиків цієї партії, а також заснованої 1899 р. Української соціал-демократичної партії.

Ю. Бачинський публікував статті в часописах «Народ», «Ради­кал», «Громадський голос», «Будучність» (видання РУРП), «Земля і воля» (УСДП), «Свобода» (США), «Вісник Союзу визволення України», «Наш голос», обіймав посаду головного редактора жур­налу «Вперед» (1912—1913 рр.).

Ю. Бачинський увійшов в історію насамперед як автор книги «Україна іггесіепіа» (1895), у якій обґрунтував неминучість само

стінної України під девізом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» Книга мала значний резонанс. Саме зусиллями ровесників Ю. Бачинського, яких називали «молодими радикалами», 1895 р. черговий з'їзд РУРП санкціонував уключення постулату про самостійну Україну в партійну програму. Невдовзі цим шляхом пішли всі інші українські партії Галичини.

ПЕРСОНАЛИ

Історичний портрет Михайло Грушевський(1866—1934)

Історик, організатор української науки, публіцист, літературознавець, письменник, громадський і державний діяч, автор понад 2 тис. наукових праць Михайло Сергійович Грушевський народився в 1866 р. у м. Холмі.

Д итинство майбутнього вченого минуло на Кавказі, куди переїхали батьки. Михайло навчався спо­чатку в Тифліській гімназії, а згодом у Київському університеті (історикофілологічний факультет).

і Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову працю «Исто-рия Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку було удостоєно золотої медалі. У 1894 р. М. Грушевський захистив магістерську дисертацію. За рекомендацією професора В. Анто­новича він переїздить до Львова, де протягом 19 років очолює ка­федру всесвітньої історії. Грушевський підготував курси з історії України, які пізніше лягли в основу фундаментальної багатотом­ної праці «Історія України-Руси». Михайло Сергійович брав ак­тивну участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, очоливши його в 1897 році. Понад 100 томів «Записок наукового товариства» було видано під редакцією вченого.

На початку Першої світової війни Грушевський приїжджає до Києва. Влада була вороже налаштована до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю йому принесла Лютнева революція в Петрограді.

4 березня 1917 р. в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої обрано Михайла Грушевського. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам'янці-Подільському, де

редагував газету «Голос Поділля», пізніше —■ у Празі, Відні, Женеві. У березні 1924 року Грушевський із сім'єю приїжджає до Києва.

В Україну М. Грушевський повернувся всесвітньо визнаним лідером в історичній науці. У 1924 р. його обирають академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), Академії наук СРСР (1929 р.), він очолює науково-дослідну кафедру історії України, кілька комісій, секцій в Академії наук. Грушев­ський активно включається у видання журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Студій з історії України» тощо. Грушевський — автор багатотомної праці «Історія України⁵ Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ

Робота з картосхемою «Українау складі двох імперій»* Покажіть на картосхемі;

• міста Західної України, які були центрами нафтової, вугільної, деревообробної, харчової промис­ловості в другій половині XIX ст.;

• райони Західної України, які спеціалізувалися на вирощуванні зерна;

• основні райони розміщення іноземного капіталу в Західній Україні;

• район, із якого почалася трудова еміграція українців;

• міста, які стали центрами українського суспільно-політичного руху;

• міста Галичини, де утворилися й діяли перші українські політичні партії (РУРП, УНДП, УСДП).