Література

1. Бокщанин А. Попытка аграрних реформ и социальная борьба в Римской республике в конце ІІ в. до н. э. / А. Бокщанин // Древний Рим. История. Быт. Культура. Из книг современных ученых. − М., 1997. − С. 94-95.

2. Бонгард-Левин Г. Вячеслав Иванов и диссертация И. М. Гревса по истории римского землевладения / Г. Бонгард-Левин // ВДИ. – 2003. – № 4. – C. 178-209.

3. Ботвинник М. Н. Жизнеописание знаменитых греков и римлян / М. Н. Ботвинник // Древний Рим. История. Быт. Культура. Из книг современных ученых. − М., 1997. − С. 95-102.

4. Брайчевський М. Місце рабовласницької формації в історичному процесі / М. Брайчевський // Археологія. – 1990. – № 4. – С. 115-125.

5. Гвоздева И. Аграрный спор de Loco в сочинениях римских землемеров / И. Гвоздева // ВМУ. – 2001. – № 2. – С. 3-17.

6. Делищева И. Категория свободных / И. Делищева // ВДИ. – 1978. – № 3. – С. 20-37.

7. Каптев А. Античная форма собственности и государства в Древнем Риме / А. Каптев // ВДИ. − 1992. − № 3. − С. 3-28.

8. Каш А. Проблема рабства у Платвия и Катона / А. Каш // ВДИ. – 1964. – № 3. – С. 81-90.

9. Коптев А. Античная форма собственности в Древнем Риме / А. Коптев // ВДИ. – 1992. – № 23. – С. 3-28.

10. Ляпустин Б. Место и роль фамильного ремесла в структуре древнеримской экономики / Б. Ляпустин // ВДИ. – 1992. – № 3. – С. 52-67.

11. Павленко Ю. Концепція рабовласницької формації: виникнення, криза та сучасний стан / Ю. Павленко // Археологія. – 1990. – № 4. – С. 125-137.

12. Сергеенко М. Жизнь древнего Рима / Сергеенко М. // Древний Рим. История. Быт. Культура. Из книг современных ученых. − М., 1997. − С. 73-76.

13. Сергеенко М. Простые люди древней Италии / Сергеенко М. // Древний Рим. История. Быт. Культура. Из книг современных ученых. − М., 1997. − С. 97-93.

14. Штаерман Е. Расцвет рабовладельческих отношений в Римской республике / Щтаерман Е. // Древний Рим. История. Быт. Культура. Из книг современных ученых. − М., 1997. − С. 76-97.

15. Штаерман Е. Римские рабы / Е. Штаерман // ВИ. − 1984. − № 2. − С. 102-118.

Тема 14. Політика принципату Октавіана Августа за оцінками сучасників.

Тема контрольної роботи досліджує проблему політичної еволюції Стародавнього Риму, розкрити на основі співставлення джерел різного типу, оцінок сучасників, зміст та суспільно-політичні, духовні наслідки політики „принципату” – порядку, який коштував римлянам втрату їхніх громадянських прав, у порівнянні з правлінням Цезаря, замаскованою республіканським ідеалом особистої диктатури Гая Октавіана Августа.

Політична еволюція Стародавнього Риму не випадково залишається важливою для антикознавців. Вона досліджує історичний режим унікальної пізньоантичної держави, з якої, за висновком німецького історика Теодора Момзена „вилупилося” 32 народи. Сила і закон складали основу римської політики як регулятора співжиття останніх. Реалізація цієї політики вимагала особливих лідерів, наділених в рівній мірі волею і розумом, історизмом мислення. Не випадковим була фіксація їхніх портретів, свідчень неповторних явищ у політичному житті Римської держави. „Вдивитись” у ці портрети інтелектуально для історика є необхідним і цікавим.

Першою персоною серед них вже римські історики визнали Гая Юлія Цезаря. Поєднуючи в собі різні риси, він наважився розвернути корабель римської політики від республіки до імперії, помираючи від 23 ножових поранень. Силу його волі й розуму римські громадяни усвідомили не одразу. На сторінках праць римських істориків, в першу чергу Тита Лівія (17 р. н. е.), Корнелія Тацита (54 – 120 рр.), представлені очевидні докази того, що не всі римські політики порушували закон, щоб його зміцнити, брали владу, щоб її роздати, як це вдалося зробити Цезарю, підкреслюючи наявність ще однієї якісної риси – моралі. Шкала останньої, як своєрідного барометра життєдайності світової імперії свідомо досліджується наступним поколінням істориків – Плінієм Молодшим (62 – 114 рр.), Гаєм Свєтонієм Траквіллом (70 – 160 рр.), Діоном Кассієм (155 – 235 рр.) і, звичайно, християнським письменником Августином.

Самостійна робота над зазначеними та іншими працями римських політиків, істориків, християнських авторів вимагає особливого часу, вдумливості. При цьому доказів своєї значимості вона не потребує, оскільки переконливо представляє усі компоненти історичного життя – народи, з рівнем їхньої громадянської та етнічної свідомості, лідерів політичних, культурних, як своєрідних поводирів-апостолів і, нарешті, історизм мислення, як спосіб подолання помилок не на власному, а на чужому досвіді.