7. Причини боротьби патриців і плебеїв в vііі – vі ст. До н.Е.

Особа правителя – реформатора пов’язує два періоди в історії стародавнього Риму – царський та республіканський, і цим самим актуалізує центральну проблему римського антикознавства – політичну еволюцію останньої античної цивілізації. В «Практикумі з історії Стародавньої Греції та Риму» (с. 188 - 195) студент знайде підбірку джерел про природні, історичні умови розбудови римської державності. Особливим фактором її соціальної і культурної еволюції була унікальна традиція етрусків. Не зупиняючись на проблемі її витоків, необхідно через біографію Сервія Тулія зв’язати зміст реформ Сервія Тулія не тільки з досвідом федерації міст етрусків, але й політичною культурою еллінізму. Не перебільшуючи її вплив на жорстоку практику суспільного життя, часів класичного рабства, необхідно врешті кінців охарактеризувати і оцінити реформи Сервія Тулія як віху в становленні республіканського устрою.

Спираючись на досвід еллінізму, культурно строкате населення Стародавньої Італії поєднало ті елементи суспільно-політичної організації, які були антиподами за часів Стародавнього Сходу та Античної Греції. Вчителями республіканського Риму стали, в першу чергу, етруски – носії досвіду стародавніх народів, їхні високорганізовані аристократичні лідери лукумони, грецькі колоністи, багатий грішми та зв’язками Карфаген, демонстративно сильні кельти. Політична еволюція Стародавнього Риму ілюструє істину Фукідіда про те, що історія – це драма людських відносин, малих і великих держав, перемог військово-політичних і культурних..

8. Октавіан Август в оцінках сучасників.

Тема роботи досліджує проблему політичної еволюції Стародавнього Риму, розкрити на основі співставлення джерел різного типу, оцінок сучасників, зміст та суспільно-політичні, духовні наслідки політики „принципату” – порядку, який коштував римлянам втрату їхніх громадянських прав, у порівнянні з правлінням Цезаря, замаскованою республіканським ідеалом особистої диктатури Гая Октавіана Августа.

Політична еволюція Стародавнього Риму не випадково залишається важливою для антикознавців. Вона досліджує історичний режим унікальної пізньоантичної держави, з якої, за висновком німецького історика Теодора Момзена „вилупилося” 32 народи. Сила і закон складали основу римської політики як регулятора співжиття останніх. Реалізація цієї політики вимагала особливих лідерів, наділених в рівній мірі волею і розумом, історизмом мислення. Не випадковим була фіксація їхніх портретів, свідчень неповторних явищ у політичному житті Римської держави. „Вдивитись” у ці портрети інтелектуально для історика є необхідним і цікавим.

Першою персоною серед них вже римські історики визнали Гая Юлія Цезаря. Поєднуючи в собі різні риси, він наважився розвернути корабель римської політики від республіки до імперії, помираючи від 23 ножових поранень. Силу його волі й розуму римські громадяни усвідомили не одразу. На сторінках праць римських істориків, в першу чергу Тита Лівія (17 р. н. е.), Корнелія Тацита (54 – 120 рр.), представлені очевидні докази того, що не всі римські політики порушували закон, щоб його зміцнити, брали владу, щоб її роздати, як це вдалося зробити Цезарю, підкреслюючи наявність ще однієї якісної риси – моралі. Шкала останньої, як своєрідного барометра життєдайності світової імперії свідомо досліджується наступним поколінням істориків – Плінієм Молодшим (62 – 114 рр.), Гаєм Свєтонієм Траквіллом (70 – 160 рр.), Діоном Кассієм (155 – 235 рр.) і, звичайно, християнським письменником Августином.

Самостійна робота над зазначеними та іншими працями римських політиків, істориків, християнських авторів вимагає особливого часу, вдумливості. При цьому доказів своєї значимості вона не потребує, оскільки переконливо представляє усі компоненти історичного життя – народи, з рівнем їхньої громадянської та етнічної свідомості, лідерів політичних, культурних, як своєрідних поводирів-апостолів і, нарешті, історизм мислення, як спосіб подолання помилок не на власному, а на чужому досвіді.