1. Мировоззрение как картина бытия и форма самосознания. Философия (филео - любовь, софос - мудрость.) - любовь к мудрости. Будьте мудрыми и все проблемы найдут плодотворное решения, вы почувствуете себя счастливым человекам и поймете, что овладеть внешним миром можно при условии осознания себя самого как микрокосмоса и Вселенной как макрокосмоса. Уже Протагор в 6 в. До н. э. говорил «Человек есть мера всех вещей!». Возрождение - ренессанс (от фр. Renaissanse -возрождение), эпоха расцвета культуры в странах Западной Европы 14-16 веков. Возрождение - эпоха в истории культуры и искусства, отразившая начало перехода от феодализма к капитализму. Возрождение связано с процессом формирования светской культуры, гуманистического сознания. В сходных условиях развивались сходные процессы в искусстве, философии, науке, морали, социальной психологии и идеологии. Итальянские гуманисты XV века ориентировались на возрождение античной культуры, мировоззренческие и эстетические принципы которой были признаны идеалом, достойным подражания. В других странах такой ориентации на античное наследие могло не быть, но сущность процесса освобождения человека и утверждения силы, разумности, красоты, свободы личности, единства человека и природы свойственны всем культурам ренессансного типа. Для эпохи Возрождения характерны: - развитие мировых торговых связей;

- рост промышленности городов-коммун, освободившихся от власти феодалов;

- возрождение интереса к литературе, искусству, философии Древней Греции и Рима.

В историческом развитии Возрождения можно выделить три периода. Первый (14 в.) -- начальный этап становления нового искусства и философии, период размежевания со средневековой философией и рождения гуманизма. «Искусство жизни», разработанное Петраркой и противопоставившее средневековому идеалу жертвы и надежды на загробное воздаяние новые ценности духовного аристократизма и совершенствования земного бытия при помощи гуманитарной культуры, является самым очевидным знамением поворота к обновлению. Второй период (15 -- нач. 16 вв.) -- это этап созревания альтернативных мировоззренческих моделей. Гуманистическая этика окончательно формируется как особый тип философского отношения к жизни и творчеству, Параллельно с гуманистической мыслью, стремящейся христианизировать язычество, существует тенденция обновления собственно христианства. Она более свойственна северному Возрождению. Третий, последний период Возрождения (16 -- нач. 17 вв.) знаменуется началом общеевропейской религиозной революции -- Реформации, которая стимулировала ряд дискуссий с далеко идущими для европейской философии последствиями. Существует и другая более подробная периодизация этой эпохи.

2. Особливості міфологічного світосприйняття. Міфологічне світорозуміння і світосприйняття наших предків, їх вірування, естетичні й етичні цінності, нелінійність мислення, осмислення ними розгортання простору і часу, уявлення про смерть і потойбічне життя, попри деяку мозаїчність, формують своєрідну цілісність - „модель світу”. Явища та процеси, які реалізують себе в цій моделі, відрізняючись засобами вираження, структурно утворюють певні прототипи та стереотипи мислення, світоглядні орієнтири та настанови. Вони й визначають міфологічно-світоглядну парадигму. Міфи, що постають у своїй сукупності як система, формують підґрунтя національної традиції, виконуючи в житті первісного суспільства низку життєво-важливих функцій - етіологічну, естетичну, регулятивну, комунікативну та інтегративну. З плином часу функції міфу не втрачають свого значення, вони ускладнюються, поєднуються з функціями інших світоглядних форм, підтримуючи тим самим фундамент духовної культури народу, її специфіку та унікальність. В архаїчному суспільстві міф був засобом осягнення таємниць буття. Він водночас давав змогу розуміти минуле та прогнозувати майбутнє. Світ людини (мікрокосм) та всесвіт (макрокосм) були для міфологічної свідомості ізоморфними. Самe відтворення сакрального міфологічного тексту не лише пояснювало уклад світу, а й у розумінні людини доби міфотвочості мало вплив на прийдешнє. Не тільки зміст оповіді, а й обрядові дії, що її супроводжували, мали сакральний характер. Міф складав нерозривну єдність з ритуалом. За міфологічною логікою, сутність явища виявлялася через те, як воно виникло, тому значна частина міфів і в своєму словесному тексті, і в обрядових діях відтворювала саме процес постання світу, людини, тварин та речей. В цілому, в міфологічному мисленні представлене єдність людини і світу, причому, через компенсаторну сформованість міфу, ця єдність не просто існує в свідомості а переживається з усією повнотою відчуття її реальності. Зауважимо, що цей момент міфологічного світосприйняття стає одним з провідних мотивів містичного досвіду і сприймається як найвище одкровення, недоступне в умовах звичайного людського існування.Такі міфологічні уявлення про світ мають пряме відношення до феноменів містичного досвіду. Міфологічна свідомість, яка була панівною протягом тривалого періоду, не втратила актуальності і сьогодні - її відгомін можна спостерегти не лише у різноманітних фольклорних явищах, але й в обрядах, у віруваннях та забобонах сучасників. І хоч усні традиції багатьох народів (в тому числі й українського) не зберегли міфологію як систему оповідальних текстів та особливу форму світопізнання, рефлекси міфологічних уявлень все ж донині представлені у традиційних текстах різної жанрової належності, у обрядовій, ігровій та ін. практиці. Тому міф “як система уявлень про світ, як особливий тип мислення, що передує історичному, відновлюється на підставі даних етнографії, археології, лінгвістики, психології та інших наук.

3. Релігія як світогляд.   Релігійний світогляд постає другою після міфології стадією в протофілософському осягненні історичним суб'єктом, в усіх його масштабах і різновидах -- від окремого людського індивіда до людства загалом, своєрідності історичного процесу, його генези, сутності й різноманітності виявів.

Утім, релігія має свою специфіку: на відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить з принципу монізму. Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним. Кожний міф стає релігійним тою мірою, якою він включається в культову систему як її змістовна сторона.У певній формі релігія виступає у зв'язку з магією, яка поєднує те, що реально не поєднується -- предмет і його зображення чи ім'я. Зв'язок між магічною дією і магічним заклинанням є безпосереднім, у той час як у релігії між молитвою і релігійним обрядом він є залежним від сили видуманої, надприродної особистості, яка може як прийняти, так і відкинути молитву. Магія в релігії відіграє допоміжну роль. Величезною заслугою релігії є передусім те, що вона не просто прагне збагнути всесвітню історію як дедалі обширнішу у просторі й тривалішу в часі низку нескінченних обернень і перетворень, а виявити й зрозуміти внутрішній смисл історичного процесу. У цьому, зокрема, полягає її відмінність від множини інших форм і галузей людського пізнання, що розбруньковуються та автономізуються в процесі поступового розкладу первісної міфології. Неоціненна заслуга релігійного вираження філософсько-історичних ідей і полягає в тому, що саме в його межах ці та їм подібні ідеї вперше починають розглядатися не стихійно, в несвідомій формі, а цілеспрямовано, свідомо. Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується вже через єдність стихійної й свідомої складових, щоправда (особливо на перших етапах формування й розвитку релігійного осмислення історії) -- з переважанням стихійного начала. Пізніше ж поступово зростає роль уже свідомого начала в релігійному розумінні історичного світу людей. Однак від свого виникнення й до сучасного етапу релігійне сприйняття історичної реальності, подібно до міфологічного, розглядає відношення «людина -- світ історії» не у його чистому вигляді, а через посередництво низки інших, незвичайних істот -- богів, духів, ангелів, демонів тощо. Релігійне осягнення історії має риси, що єднають його з осмисленням не тільки міфологічним, а й філософським. Наявність таких рис пояснюється передусім тим, що всі три форми мають світоглядний характер. У релігійному тлумаченні світ постає вже по-іншому ніж у міфології. Світоглядні конструкції, як складові культової системи, набувають характеру віровчення, стають основою формальної регуляції, регламентації, впорядкування і збереження звичаїв, норм, традицій. За допомогою обрядовості культивуються почуття любові, доброти, терпимості, милосердя, справедливості тощо, які стають особливо цінними, якщо пов'язані з священним, надприродним. У певному плані релігія відіграє позитивну роль, адже її основна функція полягає в тому, щоб допомогти людині подолати історично мінливі, відносні аспекти її буття і досягти абсолютного, вічного, божественного. Таким чином, релігія надає сенсу і значення, а отже, і сталості людському буттю, допомагає йому перебороти життєві труднощі. Отже, головним джерелом релігійного історичного світогляду є уява -- продуктивна та репродуктивна, а визначальними складовими, відповідно, продуктивні й репродуктивні образи історичного світу. Оскільки це так, то стає зрозумілішим, чому історичний світ віруючої людини поділяється на два світи -- той, у якому вона живе (що сприймається як тимчасовий, другорядний), і світ уявний, потойбічний, який протиставляється поточному світові як основний, справжній. Втім, варто наголосити, що цей інший, потойбічний світ -- теж світ історичний, незалежно від того як спроектовані у нього ідеали віруючих -- у минуле (конфуціанство, даосизм), чи в майбутнє (християнство).

4. Специфіка і особливості філософського світогляду. Філософський світогляд є третім із основних історичних типів світогляду, останнім за часом виникнення. Дуже довгий відтинок часу філософські світоглядні ідеї виникають, розвиваються та функціонують у сфері «інобуття», тобто в формах не автентичних, а перетворених, властивих не філософському, а іншим історичним типам світогляду -- міфологічному та релігійному. Лише на пізніх стадіях існування тих чи інших макроіндивідів історії філософський світогляд конституюється в життєвому світі певного історичного макроіндивіда у вигляді відносно виокремленої світоглядної форми, набуваючи поступово статусу однієї з основних таких форм. Відповідним чином наймолодшим за віком і є філософський історичний світогляд. Формування та утвердження в ролі пріоритетного філософського осягнення історичної дійсності відбувається пізніше, ніж міфологічного та релігійного. Як і ці дві форми, філософське осмислення історичного процесу теж має світоглядний характер, тобто спрямоване на розв'язання смисложиттєвих проблем історичного людського буття. Тому воно може і має бути схарактеризоване (з деякими застереженнями) як філософський тип історичного світогляду, подібно до міфологічного та релігійного. Центральною проблемою філософського світоглядного розгляду історичного процесу, його смисловим ядром теж є відношення «людина -- світ історії». Але в філософському світогляді питання про місце, покликання й діапазон ролей особи в перебігові та розумінні історичного процесу постає й розв'язується інакше, ніж у світоглядах попередніх типів. На відміну від міфологічного світобачення історії, яке є принципово нерефлексивним, несамосвідомим, і релігійного, в якому загалом стихійна компонента переважає свідому, філософське історичне світорозуміння характеризується домінуванням свідомої складової, виступає в значенні самосвідомості історичних суб'єктів. Це, звісно, аж ніяк не означає відсутності в філософському світоспогляданні історичного процесу стихійного начала і не дає будь-яких підстав для його недооцінки. Іншою, не менш важливою, відмітною рисою філософського осягнення історії є те, що в ньому по суті вперше (на противагу осмисленню міфологічному й релігійному) зіставлення «людина -- історія» розглядається в його, так би мовити, чистому вигляді і в чіткій, зрілій і добре виявленій, а не в латентній, прихованій або ж перетвореній формі.

Світоглядне філософське осмислення історичного процесу, як і міфологічне чи релігійне, включає всі три рівні смисложиттєвого відношення «людина -- світ історії» -- світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння історичної реальності. Однак провідним, домінуючим світоглядним рівнем тут виступає вже не світовідчуття, як у міфології, і не світосприйняття, як у релігії, а історичне світорозуміння. Відповідним чином змінюється й співвідношення ролей основних пізнавальних здатностей у філософському світоглядному схопленій своєрідності історичної дійсності. Якщо в міфологічному осягненні визначальну функцію виконували органи відчуття, в релігійному -- продуктивна й репродуктивна уява, то в філософському -- інтелект, тобто розсудок і розум людини. І в усіх цих трьох формах велику роль відіграє також така людська здатність, як воля, котру коротко можна схарактеризувати як спроможність людини ставити перед собою цілі (діяльності, відносин, спілкування, поведінки, організації тощо) й мобілізувати та зосереджувати свої здатності, здібності й зусилля на їх реалізації.

Говорячи про філософію як світоглядне знання, ми тим самим ставимо проблему співвідношення філософії та світогляду. Можна сказати так: філософія -- це світогляд на його теоретичному рівні, це свідомо обґрунтована інтелектуальними засобами система світоглядного знання. Специфіка філософії відносно до світогляду як такого полягає не у відмінності їх предметів (предмет у них фактично один і той же), специфіка ця стосується власне рівня теоретичності, «інтелектуальності», критичної «самоусвідомленості» змісту світогляду. Саме за цими параметрами філософія відрізняється від такої структурно «дифузної» світоглядної форми, як первісна міфологія.

5. Філософія міфу і філософія релігії : проблема єдності і відмінності .  Миф - не специально религиозное создание. Религия и мифология - обе живут самоутверждением личности. Всякая религия - та или иная попытка утвердить личность в бытии вечном, связать ее с абсолютным. Религия хочет спасения личности и это, прежде всего, определенного рода жизнь. Но она - не мировоззрение. Религия - осуществленность мировоззрения вещественная субстанция морали. Миф не есть религия, но религия есть мифическое творчество и жизнь. Мифология шире религии. Религия есть специфическая мифология, а именно мифология жизни, точнее же жизнь как миф. Религия без мифа была бы личностным самоутверждением – без всякого выражения, выявления и функционирования личности. 

6. Основна світоглядна проблема - взаємодія людини і світу, її вирішення в міфі і релігії.  Осваивая и познавая мир, человек задумывается о тайнах мироздания, судьбах человечества, о жизни и смерти, о смысле жизни, о совести, о добре и зле. Эти и другие "вечные" вопросы, заново решаемые новыми поколениями, составляют круг вопросов, необходимых человеку для общей ориентации в мире, для понимания своего места и роли в нем. Ответы на эти "вечные" вопросы формируют у человека общий взгляд на мир, составляют основу его мировоззрения.  Истоками философии и религии в древнем мире были мифы. В мифологии в целостном единстве были слиты реальность и фантазия, знание и вера, мысль и действие, естественное и сверхъестественное. 

7. Принципи класифікації філософських систем . Итак, мировоззренческие взгляды философов, философских произведений и философских школ принято группировать (классифицировать) по таким показателям (признакам):  - по содержанию решения философией мировоззренческих проблем;  - по оценке философами соотношения духа и материи;  - по методологии исследования мировоззренческих проблем;  - по той роли, которую отводить философия разуму и чувствам в постижении мировоззренческих проблем;  - по месту и содержанию Идеи Бога в философии;  - по количеству доминирующих факторов (начал, первопричин) в мире философия разделяется на Монизм, Дуализм и Плюрализм.  - по национальной специфике и историческом времени функционирования философской мысли. 

8. Проблема буття і небуття : релігійне і філософське вирішення . Проблема буття відноситься до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується найважливіших сторін людського життя: світогляду, цінностей, ідеалів. Філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найзагальніших понять і категорій. Найбільш загальною категорією філософії є категорія «буття». Ця категорія визначає як все, що реально існує, що ми бачимо; все, що ми не бачимо, але воно є у дійсності, наприклад, радіохвилі; всі духовні явища. Розділ філософії,який вивчає буття називається онтологія. Він визначає фундаментальні принципи і основи буття, першоначала і першопричини всього сутнісного. Це вчення про світ, про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір і час, причинність тощо. Протилежністю буття є небуття: це ті межі, той момент, коли речей (явищ, предметів) ще немає або вже немає. Небуття є моментом виникнення одного і зникнення іншого, або навпаки. З небуттям повязується не тільки смерть, але й нереалізовані плани, обмануті надії, розірвані зв’язки. Страх перед небуттям заставляє людину замислитись над буттям, його осмислити, надати йому сенсу.

9. Філософія і наука: проблема єдності і відмінності . не так просто провести демаркаційну лінію між філософією та наукою. І все ж до критеріїв наукового знання зазвичай відносять такі, як істинність, аргументованість, доказовість, вірафіцируємость, практична, дослідна експериментальна і фактологічна перевіряємість, системність, інтерсуб'єктивність, загальнозначуща і загальноприйнята, фіксація сутності, законів досліджуваних предметів явищ і процесів. Іноді до них додають ще фальсифікационий (К. Поппер) і парадигмальний (Р. Кун) критерії. Очевидно, що багато з цих ознак науковості або мало застосовні, або зовсім не підходять для характеристики філософського знання. Воно, припустимо неперевіряємо експериментально, плюралістичне і діалогічне за своєю природою, а тому не може бути загальнообов'язковим і загальноприйнятим, що має місце у фізичному, хімічному, математичному знанні та ін. Іншими словами, виходить, що філософія не є наукою. На користь науковості філософії називаються такі її риси, як раціонально-понятійна форма пізнання, логічна доказовість, аксиоматичні побудови.

10. Зародження філософських знань на Стародавньому Сході . Філософія Стародавнього Сходу старше європейської. Саме тут склалися перші світоглядні концепції, в яких міфи та релігія з’єдналися з науковими навчаннями. Найвідоміші і впливові філософські вчення були в Китаї та Індії.

Спільними рисами , які були властиві філософії світу Стародавнього Сходу, є наступні. По-перше, вони характеризувалися неповним відділенням від предфілософіі. По-друге, древневосточную філософію характеризувало те, що природничо-наукові знання істотним, адекватним чином у філософії не відображалися. По-третє, цієї філософії властивий традиціоналізм. На відміну від західної, якій властивий скепсис в її пошуках істини, філософія Сходу відкидала сумніви, базувалася на спадкоємності поколінь і сталості традицій.

11. Веди – стародавня пам'ятника культури / філософська проблематика / . Ведична література. Релігійно-філософське мислення Індії відображають Веди, Брахмани, Упанішади, які й складають ведичну літературу. Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою. Веди лежали в основі ведичної релігії (кін. ІІ-І пол. І тис. до н.е.) періоду формування ранньокласового суспільства. Брахмани -- це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. За їхньою назвою пізньоведична релігія називається брахманізмом. Упанішади -- це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану, які складають завершальний етап у розвитку Вед. Якщо ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов, то Упанішади були релігійно-філософськими коментарями до цієї літератури і склалися значно пізніше, з тлумачення Вед.

12. Філософські ідеї Упанішад . Общепринятой датой для ранних упанишад являются 1000–3000 гг. до н. э. Поздние упанишады создаются уже в буддийскую эпоху. Насчитывается 108 упанишад, созданных примерно 18 авторами разных эпох. Философия Упанишад возникает на основе рационализации мифологических образов и представлений. Она содержит в себе еще много черт мифологического мышления и воспроизводит основные представления мифологической картины мира. Полуфилософские, полупоэтические тексты представлены в основном в виде диалогов. Образность, метафоричность языка упанишад оставляет поле для множества толкований и возможностей дальнейшего развития изложенных представлений. Поэтому упанишады являются фундаментом, на котором покоится большинство позднейших философий и религий Индии. Если ведические гимны воспевают различных богов (наиболее почитаемые – Индра, Сома, Агни), то упанишады утверждают, что бог один, так все боги – это только лишь проявления высшего, бессмертного, бестелесного Брахмана. То, из чего все существа рождены, то, в чем они живут после рождения, и то, куда они уходят после своей смерти, – это и есть Брахман. 

13. Буддизм як філософія і етичне вчення .

У VI ст. до н. е. в Північній Індії виникає буддизм - вчення, засновником якого був Сіддхартха Гаутама (583-483 рр. до н. е.), син правителя провінції Капілаваста (південна частина Непалу). Його народження коштувало матері життя. Немовляті пророкували, що коли воно виросте, то стане ченцем-аскетом, якщо побачить хвору, стару і мертву людину. Батько створив для сина чудові умови для життя, і Сіддхартха не знав про його тіньовий бік. У нього були хороші жінка і син. Але якось він побачив хворого, потім старого, потім покійника, а потім ченця-аскета. Страждання в житті, які відкрились перед Гаутамою, вразили його, і в одну з ночей він утік, помінявшись одягом із слугою, і загубився серед людей.

Гаутама вивчає Веди і веде аскетичний спосіб життя. Після довгих років марної аскези колишній царевич сідає під дерево і вирішує, що не зрушить з місця, поки не дізнається про головну правду життя. На четвертий день на нього зійшло просвітління, і Сіддхартха став Буддою, тобто «просвітленим». Поступово навколо Будди зібралось багато учнів, утворилась буддійська община.

У центрі буддистського вчення лежать чотири благородні істини. • Життя є страждання:  народження - страждання, хвороба -страждання, смерть - страждання, втрата приємного - страждання,

«Якщо хтось побачить мудреця, який вказує на недоліки і дорікає за них, нехай він іде за таким мудрецем, як за тим, хто вказує дорогу до скарбу. Краще, а не гірше буде тому, хто слідує за таким».

Будда

Улюблена гра Будди з учнями: він кидав у простір одне яке-небудь випадкове слово, а учні підхоплювали його і розвивали кожний у цілу думку.

невиконання бажання - страждання.

• Причиною страждання є бажання (тршна), яке веде через радощі та пристрасті до переродження, народження знову.

• Усунення причин страждань полягає в усуненні цього бажання.

• Шляхом, що веде до усунення страждань, є правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага, правильне зосередження. Заперечується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези.

Припинення страждань настає тоді, коли людина позбавляється від сліпої прихильності до земного життя, що залучає її у свій вічний потік подій, які йдуть одна за одною і породжують одна одну. Цей стан згасання, затухання, охолодження пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. Головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через «праведне» життя і засвоєння істини про вічну змінність буття.

Основою «праведного» життя є точне і беззаперечне дотримання правил моралі - п'яти знаменитих буддійських заповідей, яких повинні дотримуватись як ченці, так і звичайні буддисти. Ці заповіді такі: 1 — не шкодити живим істотам; 2 — не брати чужого; 3 — утримуватися від заборонених статевих контактів; 4 — не вести безглуздих і брехливих розмов; 5 — не вживати алкогольних напоїв.

Правильна зосередженість характеризується за допомогою чотирьох ступенів поглиблення (джана) і належить до медитації і медитаційної практики. Людина, яка пройшла всі стадії шляху і прийшла до звільнення свідомості за допомогою медитації, одержувала звання архата, святого, який досягав нірвани.

Буддизм з Індії поширюється на острів Цейлон (Шрі-Ланка), а в більш пізній період - через Китай на Схід. Сьогодні буддизм - одна з трьох світових релігій.