9. Культурна спадщина Галицько-Волинського князівства

Галицько-волинська культура успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр.

Багатство Галицько-Волинської землі й заможне боярство сприяли розвитку будівництва міст, цивільних споруд і храмів. Кам'яними спочатку були лише храми та князівські палати. Решта споруд будувалася з дерева. Більшість церков і соборів у Галичі, Перемишлі, Володимирі були білокам'яними, з рубленим орнаментом.

3 білого каменю побудовано Успенський собор і церкву Пантелеймона у Галичі, церкву св.Іоанна у Холмі. Успенський собор у Володимирі був схожий на однойменний храм у Києво-Печерськім монастирі. Майстри поєднували руський, візантійський, романський та готичний стилі. Вікна у храмах робилися на західноєвропейський зразок, прикрашалися вітражами. Стіни розмальовувалися яскравими фресками. Особливо вражав красою внутрішнього оздоблення храм Іоанна у Холмі. Поширене було і будівництво світських споруд-палаців, будинків, оборонних стін.

На західноєвропейський зразок будують замки - на високій горі, з кам'яними мурами, ровом, зі сторожовою вежею донжоном. У кінці XIII - першій половині XIV ст. такі замки збудували у Луцьку, Кремінці, Хотині. У великих містах центр укріплювався «градом», де жив князь і бояри, а передмістя, де жили ремісники, - дерев'яним «острогом».

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Від кінця ХІІІ ст. на Волині під впливом західноєвропейської оборонної архітектури починається будівництво нового типу оборонних споруд — муровані «башти-стовпи». На теперішній день збереглися такі башти в околицях міста Холм (село Стовп’є) та в місті Біла Вежа (колишній Кам’янець). Ці «стовпи» були баштами-донжонами. У ХІV ст. розгорнулося будівництво кам’яних замків, першим серед яких був замок у Луцьку, який почали зводити наприкінці ХІІІ ст.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Живопису належала провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним живописом (фресками) та іконами. Проте до нашого часу майже не збереглося значних фрагментів фресок, за винятком розпису Вірменського собору у Львові, які датуються ХІV—ХV ст.

Іконопис: Галицькі й волинські майстри іконопису продовжили традиції київського та візантійського стилю. В їхніх творах з'являються і нові мотиви: емоційна насиченість обличчя образу, вміння поєднати контрастність барв. Шкода лишень, зразків іконопису того часу залишилося дуже мало. Це ікона Богородиці Одигітрії (з немовлям) з Покровської церкви міста Луцька, її ще називають «Волинська Богоматір». Також образ святого Юрія Змієборця на чорному коні. Широко відома серед польських християн ікона «Ченстоховської Матері Божої» була вивезена з Галичини (міста Белза).

Книги: Найранішою літописною пам'яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана невідомим автором у 1097 р. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.

Події з 1201 до 1292 р. охоплює «Галицько-Волинський літопис». Він поділяється на дві частини. Перша - розповідь про життя і діяльність князя і короля Данила Романовича. Написано її в Холмі наближеним князя. Події закінчуються кінцем 50-х pp. XIII ст. У другій частині літопису йдеться про події на Волині від цього часу і до кінця століття. Написав її книжник з оточення Володимира Васильковича. Саме із цього літопису ми знаємо історію держави Романовичів.

Літопис є також цінним джерелом з вивчення української мови. Адже в ньому багато характерних для неї слів, зворотів і прислів'їв. Літописці й книжники дуже часто у творчості зверталися донародних пісень, приказок, казок і легенд, що заносили до книг. У «Галицько-волинському літописі» збереглися пісня на честь Романа Мстиславовича, перекази про заснуванняГалича і Галичину могилу, легенда про євшан-зілля. У ній звучить заклик любити батьківщину, якою б вона не була.

Під час роздроблення України-Руси досягала зрілості формування нова етнічна єдність Східної Європи - українська народність. Доказом її розвитку може слугувати мова. Науково доведено, що основу лексики руської літературної мови, якою написані «Київський» і «Галицько-волинський» літописи, «Слово о полку Ігоревім» та інші літературні пам'ятки, склала народна мова місцевих племен, насамперед полян-русів, що згодом дістала назву української. Вже за часів розквіту Русі українська народна мова відігравала відчутну роль, впливала на офіційну церковнослов'янську. He тільки простолюдини Києва, а й князі, які народилися й жили тут, користувалися українською мовою, яку б ми зрозуміли й сьогодні.