Культура в незалежній Україні: пошуки індентичності.

Всі перешкоди у визначенні поняття української національної ідентичності пов'язані зі спадщиною "неісторичної нації". Це свідчення того, що в сучасній історії України бракувало наступності державних і національних традицій. "Батько" української історії Михайло Грушевський простежував витоки сучасної України до Київської Русі та козацької гетьманщини.

Київське походження, заперечується істориками Росії, які наполягають на наступності київського і московського правління. Козацька гетьманщина міцно відноситься до періоду до початку Нового часу і краще за все може бути охарактеризована як протогосударство, особливо коли порівнюється з абсолютистські національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. І існування гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) якраз у момент появи "сучасного" національної держави в епоху Великої французької революції. Значна увага приділяється ще однієї дуже важливої ​​групи інститутів, церквам. Однак церкви, особливо Українська автокефальна православна, Греко-католицька та уніатська, мають безліч тих же проблем фундаментального відсутності наступності й асиміляції / уніфікації, що і інститути управління і влади.

У зв'язку з проблемою інституційної наступності історики також зустрічають труднощі в прослеживании наступності еліт, оскільки вважається, що Україна не вистачає того, що німці називають staatstragende Elemente, особливо по контрасту з Польським дворянством та інтелігенцією дев'ятнадцятого століття, які претендували на роль зберігачів нації в ситуації відсутності держави в епоху розділів. Після скасування гетьманщини та інтеграції в структури Російської імперії, українське дворянство асимілювалося в польську чи російську культуру.

Але навіть у сфері культури України страждає істотним розривом спадкоємності. На вершині гетьманського періоду рівень освіти на українських землях був вище, ніж у центрі Росії. Процвітала українська традиція бароко, яка відрізнялася як від польської, так і від російської традицій. Україна була важливим посередником у процесі європейського культурного та інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування гетьманщини Українська культура прийшла в занепад в порівнянні з російською і польською.

Відсутність наступності є однією стороною монети; інший її стороною є виняткова проникність національних культурних кордонів. Століття окупації іноземними державами і спроби зруйнувати або придушити українську культуру і замінити її російської, польської, німецької, угорської чи румунської культурою та мовою змінилися пошуком "чистої", або незмінною, української ідентичності, що є тінню.

Український мистецький авангард 20-30 рр.

Термін "український авангард" ввів паризький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки Tatlin's Dream, яку було організовано в Лондоні у 1972 році.

В основі пошуків українських художників-новаторів лежав досвід шкіл Франції, Німеччини, Італії. У той же час їхня творчість генетично була частиною саме української культури — без її традицій це мистецтво уявити просто неможливо.

Протягом бурхливих років становлення і розвитку українського авангарду великою мірою виявили себе К. Малевич, М. Бойчук, М. Синякова та багато інших. Е. Прибильська і Н. Давидова організували ще два центри авангардного мистецтва: села Вербівка (Київщина) та Скопці (Полтавщина).

Визнаним лідером українського авангарду є О. Богомазов — фундатор національного кубофутуризму.

Живопису Богомазова притаманні вишукана заокругленість ліній, свобода побудови площинної поверхні картини, схематичне зображення предметів, динамічна напруженість фігуративних елементів.

Яскравим прикладом творчих розробок Богомазова є картини "Правка пилок" (1927 p.), "Праця пилярів" (1929 р.) та ін.

Богомазов уважав, що завданням митця є не передача вигляду предметів у їхніх фізичних межах, а вияв у картині якісних ознак предметної маси. Художник — не копіїст, а організатор площинної поверхні картини, яка є живим організмом, а не застиглою ілюстрацією.

Другим відомим представником українського авангарду була Олександра Екстер

Завдяки своїм широким контактам на Заході вона сприяла поширенню ідей сучасного мистецтва в Україні та Росії. Створила безліч неповторних робіт, серед яких — "Безпредметне", "Міський пейзаж (композиція)", "Кольорова конструкція", "Місто Київ" та ін.

Вона захоплювалася стихією народного мистецтва: українським живописом, вишиванками та керамікою.

Ще один відомий художник українського авангарду — Анатолій Петрицький. Маючи багатогранний талант і величезну працездатність, він творив чудові театральні декорації, розписував стіни будинків, малював тематичні картини, портрети, пейзажі, ілюстрував книжки, займався художнім конструюванням, у кожній галузі залишивши по собі довершені твори, які не раз ставали видатною подією в українському мистецтві.

Петрицький створив велику серію живописних та графічних портретів своїх сучасників — діячів української культури. Але жорстока хвиля сталінських репресій, розпочавшись у 1933 році, захопила багатьох із портретованих і зробила неможливим друк цього альбому. Більшість портретів цієї серії було знищено, деякі безслідно зникли або загинули під час війни.

Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як "формалістично-емігрантські". Загрозу розстрілу і багаторічного цькування зазнав А. Петрицький, вигнали зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова. Був відвертий грабіж творів, затаврованих гітлерівцями як "культурбільшовизмус". А у мирні роки вдавалися до найм'якшого інквізиторського покарання — "бити карбованцем": що для багатьох прихильників авангардного живопису означало жити на горищах упроголодь.