19. Форми і системи оплати праці. Преміювання працівників.

Система оплати праці - це спосіб обчислення розмірів винагороди, що підлягає виплаті працівникам установи згідно із здійсненими ними витратами праці або за результатами роботи.

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Розрізняють такі основні форми тарифної системи оплати праці:

• почасова - це оплата праці за одиницю часу згідно з тарифною ставкою;

• відрядна - це оплата праці за кількість виконаної роботи і розцінку за одиницю продукцію.

Як і почасова, так і відрядна форми оплати праці мають декілька різновидів відображені на рис. 17.3

Преміювання виконує функції забезпечення зацікавленості працівників у результатах праці.

Розрізняють індивідуальне та колективне преміювання робітників.

Індивідуальне преміювання застосовується тоді, коли з огляду на специфіку виробництва слід ураховувати індивідуальні результати праці, незалежно від результатів праці інших робітників.

Колективне преміювання застосовується за умов колективної організації праці з тим, щоб стимулювати робітників до досягнення найкращих кінцевих результатів роботи бригади (дільниці, цеху).

Умовами преміювання робітників (бригад, цехів, дільниць) є:

- виконання (перевиконання) особистих (бригадних) планів, нормованих завдань, технічно обґрунтованих норм;

- підвищення продуктивності праці, зниження трудомісткості випуску продукції;

- підвищення якості та конкурентоспроможності продукції;

- бездефектне виготовлення продукції, економія пального, енергії, сировини, матеріалів, зменшення браку тощо.

Серед перелічених вище традиційних-напрямків преміювання існують так звані нетрадиційні, не часто застосовувані, методи стимулювання робітників. По-перше, може бути передбачене преміювання за розробку і впровадження у виробництво інновацій.

Другим напрямком преміювання може бути так звана "оплата за кваліфікацію".

20. Зайнятість населення. Державна політика зайнятості. Поняття та види безробіття.

За́йнятість — це діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний.

Державне регулювання зайнятості населення ґрунтується на: – забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці; – сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць; добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць; – підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту; – забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць; – повній гарантії збереження робочих місць і професій, одержання доходів тощо. Безробіття - це складне соціально-економічне явище, при якому частина економічно активного населення не має роботи і заробітку.

Рiвень безробiття визначають за формулами:

Рівень безробіття= Б/П • 100,

де Б — кiлькiсть безробiтних; П — кiлькiсть працездатних;

Рівень безробіття= Б/З • 100,

де З — кiлькiсть зайнятих.

Цi формули мають суттєвi недолiки: в першiй кількість робочої сили пiдмiнено кiлькiстю зайнятих, а в другiй — не враховано, що не все працездатне населення пред’являє попит на робочi мiсця.

За даними Державної служби статистики, рівень безробіття в Україні, визначений за методологією МОП, знизився з 7,5% (2012 р.) до 7,2% економічно активного населення (2013 р.).