25. Кирило-Мефодіївське товариство,"Книга буття українського народу"

Політичну мету Кирило-Мефодіївського товариства зрозуміли царські чиновники, ознайомившись з документами організації. Начальник III відділу імператорської канцелярії граф Орлов в одній із доповідних Миколі І писав: "Гулак і особи, які з ним переписуються, за способом мислення є вороже настроєними до нашого уряду, Малоросію І всі слов'янські племена вони хибно уявляють собі в пригнобленому і вкрай бідуючому становищі, виражають найпалкіше бажання спасти особливо Малоросію від такого становища".

Дуже занепокоїв царських сатрапів рукопис програмного документа товариства "Закон Божий", або "Книга буття українського народу". Рукопис був вилучений при обшуку в Миколи Гулака. У доповіді вже згаданого графа цареві зазначалося: "Цей рукопис під назвою "Закон Божий" написаний рукою Гулака і містить в собі 109 параграфів найзлочиннішого змісту: в ньому текстами священного письма, перекручено пояснюваними, і прикладами з Історії, так само хибно зрозумілими, доводиться, що царська влада суперечлива законам божеським і людській природі, що люди всі рівні І повинні управлятись лише старійшинами, що від монархічного правління походять одні бідування і страждання І що слов'янські племена зможуть бути у благополуччі тільки тоді, коли над ними не буде жодної встановленої людьми влади".Сто дев'ять параграфів "Книги..." — це розповідь про історію України, про те, як вона попала в московську неволю, за яке майбутнє слід боротися. Особливо ідеалізується козацтво. "І день со дня більше росло і умножалось козачество, І незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто вільні і рівні, не мали над собою царя І пана, тільки Бога єдиного". Так само ідеалізовано народний побут України: "І всякий чужестранець, заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було такого братства, такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей". Високо оцінені братства при церквах в Києві, Луцьку, Львові. Зроблено оцінку війни 1648-1657 pp. та рішення Переяславської Ради. "Україна пристала до Московщини... щоб жити укупі, зарівно, як колись буде віки між слов'янськими людьми".

27.Жанрова своєрідність, ідейний зміст, образи персонажів п’єс м.Костомарова «Сава Чалий» та «Переяславська ніч»

Y зв'язку з розробкою теми Сави Чалого можна говорити про три різні «правди»: суто історичну, фольклорну й літературну. Перша — життєва доля керівника надвірних козаків с. Раштівці на Волині Сави Чалого; друга — народна пісня про Саву Чалого, в якій з історичних фактів наявні тільки деякі і то в трансформованому узагальненому вигляді. У час написання «Сави Чалого» в Костомарова почали вже складатися уявлення про риси національного характеру українців, з яких головними є: примат духовного, ідеального над матеріальним; демократизм і рівноправність у громадських об'єднаннях і родинному житті; прагнення особистості до свободи, відраза до єдиноначальності та органічна релігійність. Він мусить кожний свій крок співвідносити з бажаннями й настроями козацької маси, коритися її волі й навіть запобігати перед нею. Ставши гетьманом, він приречений на послух, а відтак фактично на нівеляцію себе як особистості. Відсутність міцних морально-психологічних зв'язків між керівником і масою, його особистого авторитету, права на вияв власного погляду приводить у критичній ситуації до того, що козаки стають слухняним знаряддям іншого (Гната Голого), не розгадавши його підступних намірів, і як некерована маса вбивають і Саву, не зважаючи на благання свого гетьмана, й Гната Голого та ще й невинну Катерину. Феномен Сави Чалого полягає в протистоянні його характеру батьковій натурі, у зіткненні цього незалежного індивідуального характеру нівеляційною козацькою масою. Як у античній драмі, так і в «Саві Чалому», право особистості на свою людську гідність, на вибір власної життєвої позиції у войовничо поляризованому світі прирікає героя на динамічне існування між «своїми» й «чужими». Його свобода волі може реалізуватися через неминучий конфлікт або зі «своїми», або з «чужими».

Як і в трагедії «Сава Чалий», у п'єсі «Переяславська ніч» позначилися й риси теорії античної драми, про що Костомаров писав в автобіографії, згадуючи свою п'єсу, «написанную пятистопным ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придавало ей вид подражания древней греческой трагедии». До цього слід додати єдність часу, місця і дії, хронологічну послідовність події (без інших паралельних дій), типовий мотив боротьби між почуттям кохання до ворога та обов'язком перед вітчизною. Крім впливу політичної трагедії Шіллера, в «Переяславській ночі» виразні риси романтичної літературної теорії (зокрема А. В. Шлегеля), за якою зображувані події повинні мати загальнонаціональний характер і передаватися в дусі високої трагедії (історичної драми) віршем. Подібно до Ф. Шіллера, А. В. Шлегель крайніми полюсами трагічного вважав зіткнення внутрішньої свободи й зовнішньої необхідності. Моральна свобода може проявлятися тільки в боротьбі з чуттєвими бажаннями, внаслідок чого сама суть земного існування, як це і є у «Переяславській ночі», не має великої цінності. Згадані головні ідеологічні й естетичні настанови виводять трагедію «Переяславська ніч» з-під історико-етнографічних критеріїв достовірності. Через боротьбу ідей з пристрастями в ній поєднуються (в дусі настанов А. В. Шлегеля) античні (класичні) й сучасні (романтичні) засади. Останнє, на відміну від класичної трагедії, спрямувало авторську увагу не тільки на трагічні колізії, а й на внутрішні переживання героїв. Усе це визначило не тільки своєрідність історизму п'єси Костомарова, а й типи характерів, їх протистояння, конфлікти, переплетення, її герої виступають рупорами ідей автора, протиборство яких зводиться до двох головних моментів: протиставлення духу християнського миролюбства як головної морально-етичної цінності соціальному й конфесійному розбратові, ідеї насильницької збройної боротьби (перемога зла добром); верховенство патріотичного обов'язку над інтимним почуттям.

У порівнянні з героями «Сави Чалого» і «Переяславської ночі» з'являється новий тип позитивного героя — державного діяча, головним побудником діяльності якого є не особисті інтереси, а всенародна справа. Автор намагається показати Хмельницького не тільки як рупор ідей, що характерно для ідеологічної драми, а як живу людину. Він — і гостинний господар, що знається на старих народних звичаях, і досвідчений дипломат, і тонкий психолог, який бачить наскрізь своїх опонентів, і державний муж, здатний обійняти своїм зором і зрозуміти сенс великих історичних подій.