2. «Енеїда» Поема написана в добу становлення романтизму і націоналізму в Європі, на тлі ностальгії частини української еліти за козацькою державою, ліквідованою Росією в 1775–1786 роках. «Енеїда» — перша пам'ятка українського письменства, що була укладена розмовною українською мовою. Поема започаткувала становлення нової української літератури. Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825–1826 рр., а видано в 1842 р. після смерті письменника. 1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури, який тоді служив у Петербурзі в медичній колегії і належав до гурту прихильників української мови та літератури. До його рук потрапив список перших трьох частин поеми І. Котляревського, і Пурпура своїм коштом видає її з характерною присвятою: «Любителям малоросійського слова». Автор був незадоволений вчинком видавця (друк здійснено без його згоди), проте патріотична ініціатива М. Пурпури заслуговує на схвалення. Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури. Для написання твору автор скористався: • досвідом своїх попередників; • різдвяними, великодніми віршами мандрівних дяків; • реальною дійсністю того часу; • усною народною творчістю; • творчістю Г. Сковороди та бурлескно-сатиричною літературою ХVІІІ ст.; • матеріалом з епізодами про життя українських козаків, старшин, селянства, міщан, священиків, учнів; • жартівливими ліричними віршами, інтермедіями до шкільних драм.

3. «Енеї́да» — українська бурлескно-травестійна поема, написана письменником Іваном Котляревським, на сюжет однойменної класичної поеми римського поета Вергілія. Складається з шести частин, на відміну від дванадцяти частин Віргілія. Написана чотиристопним ямбом. Розповідає про пригоди троянського отамана Енея, який після зруйнування батьківщини ворогами, за кілька років поневірянь, разом зі своїм козацьким військом засновує омріяну державу в Римі, майбутню імперію.  «Енеїда» Івана Петровича Котляревського — це епічна поема, тобто великий віршований твір, у якому розповідається про визначні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань І роздумів. Жанр поеми розвинувся на основі фольклору.  За жанром «Енеїда» І. Котляревського — це епічна, бурлескнотравестійна поема:

поема - тому, що це віршований великого розміру твір, в якому змaльовуються значні події, яскраво розкриваються людські характери;

епічна - бо в ній говориться про людей, їх вчинки, переживання, боротьбу в розповідній формі;

травестійна - бо автор переодяг античних героїв Вергілієвої «Енеїди» в українське вбрання, переніс їх в історичні умови українського життя ХVІІІ ст. (побут козаків-запорожців, українського панства, чиновників та пpостих людей);

бурлескна - бо події і люди змальовуються в жартівливому, знижувальному тоні.

 Суть травестії та бурлеску — в різкому контрасті між темою й характером її розкриття. Попередні травестії «Енеїди» так чи інакше заперечували свою першооснову і цим зв’язували себе з нею. Котляревський поставив перед собою іншу мету: не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. «Енеїда» Котляревського — травестія, в якій не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема.

Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину ХУІІІ ст. і початок ХІХ ст.) і заглянув у майбутнє. 4. Сюжет композиція енеїди котляревського. В основі сюжету лежить відомий античний міф: на десятий рік війни між греками та троянцями за чарівну Олену греки зруйнували Трою, а Еней із залишками троянців за велінням богів Середземним морем поплив до Латинської землі, щоб там заснувати нове царство. Мандри Енея описав Вергілій у епопеї «Енеїда», а І. Котляревський в образах троянців і царів зобразив мешканців України другої половини XVIII — початку ХІХ ст. Хоч козацтво й було зображено під масками троянців, але ні грецькі імена гepoїв «Енеїди» Котляревського, ні те, що Січ названа Троєю, не ввело читачів в оману — всі розуміли, про що і про кого, йдеться:

Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак …

А розділи, де троянці співають запорізькі пісні, де звучать згадки про гетьманщину — все нагадування народові про славне минуле і заклик до його відновлення. Отже, у творі ми бачимо розгортання двох сюжетних ліній: перша — реальні мандри запорізьких козаків після скасування Січі; друга — канва самого сюжету Вергілія.

«Енеїда» Вергілія розповідає у піднесеному і урочистому тоні про доблесть і мужність Енея — предка роду Юлїїв, прославляє завойовницьку політику Риму, а поема І. П. Котляревського є пародією на цей твір і уславлює волелюбні прагнення українського народу. І як бачимо, виходячи зі змісту поеми, перша сюжетна лінія домінyє над другою, що дозволяє зробити висновок про те, що герої «Енеїди» І. П. Котляревського — це типи національних характерів, а конкретніше — запорізьких козаків:

Так славнїї полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак, цвітуть.

Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія.

Як бачимо, зміст обох творів схожий. І все-таки «Енеїда» оригінальна насамперед за композицією: у римського автора 12 частин, а в Котляревського — тільки 6. Ряд епізодів (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український письменник зовсім випускає, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло і рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо ряд міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Вудища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Прийоми гостей, полювання, готування до війни, «субітки» тощо у Вергілія відсутні. До того ж описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш про першооснову поеми. 5. «Наталка-Полтавка». Жанр твору - «малоросійська опера», але дослідники сходяться на думці, що оскільки він поєднує у собі ознаки кількох драматичних жанрів, має театрально-драматургічну та музичну форми, то правильно вважати «Наталку  Полтавку» п’єсою.

Тема твору – життя і побут українців 19 століття. Сюжет його простий: у вбогої вдови є красива дочка Наталка, яка змушена стати нареченою багатого жениха пана Возного не через кохання, а заради покращення свого матеріального стану. Проте, Наталка   відчуває прірву між ними – вона проста дівчина, а він пан. У цей час повертається з далеких мандрів коханий Наталки – простий наймит Петро. Перед самим весіллям пан Возний сам відмовляється від своїх намірів, бо бачить, чого справді хоче Наталка.

Основна ідея «Наталки Полтавки» - будь-які зовнішні обставини можна подолати силою власного характеру та вірності своїм переконанням. Справжня душевна сила та благородство допомагають у складних ситуаціях та схиляють на твій бік навіть твоїх супротивників.

Головна героїня п’єси Наталка – проста сільська дівчина. Вона розумна, працьовита, скромна. Наталка самовіддано любить матір, шанує старших. Вона щиро кохає бідного наймита Петра, і хоча до неї сватаються навіть багаті женихи, вона залишається йому вірною.

Та коли треба, ніжна та сором’язлива дівчина виявляє мужність та рішучість, здатна захистити свою честь та гідність, ладна боротися за своє щастя. Наталка розуміє, що шлюб лише із матеріального розрахунку не принесе їй щастя, вона розривається між коханням до Петра та бажанням облегшити долю матері. І коли вже Петро повертається, в неї не виникає сумніву, який вибір буде правильним.

Створюючи образ Наталки, І.Котляревський відмовляється від канонів комічної опери, замість того він змалював глибоко реалістичний типовий образ української дівчини.

Наталка любить матір і дуже піклується про неї. Коли вона бачить материні страждання через скруту, вона дає згоду на шлюб з Возним. Мати бажає Наталці добра, вона вважає, що вдалий з фінансової точки зору шлюб – вірний до цього шлях, бо сама пізнала всі «радості» вбогості. Проте, наприкінці твору вона змінює свою позицію під впливом обставин та благословляє шлюб Наталки з Петром.

Петро, коханий Наталки, бідний хлопець, наймит, вихований у родині Наталки. Проте її батько не схвалював його кохання до дочки, тому Петро подався в найми на чотири роки. Аби заробити грошей та одружитися з коханою.  Він чесний, щирий, глибоко любить Наталку. Але йому не вистачає сміливості порушити традиції, умовності. Під натиском подій він схиляється та готовий пожертвувати собою заради Наталчиного щастя.

Микола, друг Петра, теж бідняк і сирота. Але він повний енергії, оптимізму та волелюбства. Він співчуває та намагається допомогти Наталці та Петру. Микола здатний на протест проти тих, хто ображає простих людей, не боячись  їхньої влади, він глузує з сільської старшини й чиновництва.

При створенні образів дрібних багатіїв виборного Макогоненка та пана  Возного Котляревському вдалося уникнути схематизму та прямолінійності. Вони зображені не як типові хапуги та здирники. Натомість він реалістично, влучно та правдиво, в гумористичних тонах описав їхню лицемірність, те, як вони вдають, що бажають добра бідним, а насправді піклуються лише про свої інтереси.

Значну роль у відтворенні національного колориту, розкриття характерів героїв та їхнього внутрішнього світу відіграють пісні — їх аж 19 – перенесені або стилізовані під фольклор. Пісні Наталки прості, щирі, ліричні, в них віддзеркалюється чистота її душі. У пісні «Кожному городу звичай і права» розкривається життєве кредо мілких багатіїв: більш дужий давить слабшого та намагається розжитися чужим коштом.  Цей допоміжний компонент п’єси допомагає розкрити характери персонажів, усвідомити силу їхніх почуттів. 6. «Москаль-чарівник». За жанром це водевіль. Котляревський використав мандрівний сюжет про подружню невірність, але переосмислив його. Зберіг лише успішне сценічне, але не використав того, що було б негативним з моральної точки зору. П'єса економна в плані театральної вистави: прості декорації, одна дія, чотири персонажі. Лихой – солдат, Михайло Чупрун - простакуватий, довірливий чоловік, Тетяна - "зрадлива" дружина, розумна, хитра, красива, кропітка, але з характером, Финтик Каленик Кононович - залицяльник-невдаха. Финтик залицяється до Тетяни, але вона чітко дає зрозуміти, що її це не цікавить. В цей момент чоловік Тетяни повертається з відрядження. Вона каже Финтиккові ховатися на піч, сама йде зустрічати чоловіка. Несподівано приходить солдат, на підпитку. Він хитрощами починає кепкувати над господарями і обманює їх, ніби він здатен на чудеса. Водевіль “Москаль-чарівник” – твір, що ґрунтується на естетичних засадах класицизму, чималою мірою, притаманних і тодішній українській літературі. Система образів твору. В центрі уваги високохудожнього водевілю – питання моралі, етики і побуту. Уже з перших реплік персонажів автор чітко означує їх діаметрально протилежні життєві позиції, підкріплені, з одного боку, мовною простотою і чіткістю, а з другого – словесною еквілібристикою та намаганням приховати нею справжній сенс того, що відбувається. Тетяна  відчуває свою правоту – тож їй не потрібно ховатись, Финтик жонглює словами, бо не має рації. Тетяна усвідомлює закони моралі й етики не як насильство над собою, а як правило, що йому вона осмислено, свідомо підкоряється. Финтик звично силкується приховати власні вади за словесними прикрасами, творячи  мораль лише для себе. Він сприймає тільки зовнішні й, по суті, другорядні риси людини. Його почування – поверхові, не зігріті родинним теплом, тут немає внутрішнього зв’язку, що існує між рідними. І річ зовсім не в самодостатності Финтика, а в атрофованості у нього певних морально-етичних якостей, у відсутності діапазону почуття любові. Так автор дає читачеві й глядачеві серйозний сигнал до прочитання цього образу під знаком застереження. 7. Байка Гулака-Артемовського — гостра сатира на кріпосний лад в Україні. Вона зображує типове ставлення панів до представників простого народу, які працювали на них. Байкарська спадщина Гулака-Артемовського характеризується рисами новаторства. Письменник широко використовував фольклорні традиції, його мові яскрава та всім зрозуміла, використовує байкар і народні приказки. В алегоричній формі автор зображує у своїх байках типові постаті, які він мав змогу спостерігати кожного дня. Часто у його творах в алегоричних образах ми спостерігаємо певні характери, які не втратили актуальності і за наших часів. У багатьох своїх байках письменник засуджує ставлення панів до кріпаків, несправедливість та принизливість кріпацького ладу, що панував в Україні. Байка «Пан та Собака» є викриттям самодурства і розбещеності панів. Автор щиро співчуває безправним селянам-кріпакам, над якими жорстоко знущаються кріпосники. В алегоричному образі Рябка Гулак — Артемовський показав виняткову віддданість та чесність простих людей. Собака прагнув догодити поміщику. Але все одно залишається винним і тоді, коли заснув, і тоді, коли охороняв панське добро. Після чергового покарання Рябко вигукує:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити,  А більший дурень, хто їм дума догодити!»

На жаль, байкар не виступає з гнівним осудом жорстокості кріпосників, а тільки намагається присоромити їх за нелюдське ставлення до селян, бо «над псом повинно ласку мати». Байка «Пан та Собака» була творчою удачею молодого поета. Завдяки народному колориту, сатиричним тенденціям у змалюванні кріпосницького ладу твір зіграв певну позитивну роль у розвитку реалістичної байки в Україні. Згодом П. Гулак-Артемовський ще не раз звертався до цього жанру, написавши ряд творів, що стоять у ряду перших зразків байки в українському письменстві. Це «казка» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехенька» «Тюхтій та Чванько», а також цикл «приказок» — «Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун», «Лікар і Здоров’я», створених у формі лаконічних гуморесок; вони засвідчували творчі пошуки поета в жанрі байки.  8. Байки. Л. Боровиковський - талановитий поет-романтик. Писати байки він почав під безпосереднім впливом свого університетського наставника П. Гулака-Артемовського на початку 30-х років XIX століття. У 1841 р. до альманаху «Ластівка» ним було подано близько тридцяти творів, з яких цензура дозволила опублікувати лише одинадцять. 1852 р. з’явилась друком збірка «Байки й прибаютки», до якої ввійшло 177 творів.

 

Байки Л. Боровиковського — це переважно лаконічні, гранично стислі поезії з характерною для них згущеністю змісту. Найприкметніша риса їх — органічний зв’язок з фольклором. Часто народне прислів’я служить у нього джерелом сюжету байки-приказки. При цьому автор конкретизує, влучно уточнює народні афоризми, наснажує їх побутовими подробицями. Нерідко у Л. Боровиковського «мысль басни или нравоучеиие выражается формой народной пословицы» (А. Метлинський). Наприклад: «Поки багат, то поти й сват» («Багатий, бідний»), «Хто мовчить, той двох навчить» («Крила у Вітряка»), Іноді приказки і прислів’я виступають у байках Л. Боровиковського і як елементи народної фразеології.

 

У своїй поетичній практиці Л. Боровиковський значною мірою спирався також на байкарський досвід І. Красіцького. У багатьох байках він творчо використав сюжети і мотиви польського поета («Лікар», «Горох» та ін.). Проте у Красіцького український байкар запозичив не стільки конкретні теми і сюжети, скільки саму форму, стислість викладу. «Мішок з грішми», в основі якої — шестирядковий твір польського поета «Рodvozny», є справжнім афоризмом із своїм сюжетом і драматизмом, гідним кращих зразків народного гумору:

Голодний у степу знайшов мішок з шагами.

Узяв — І кинув геть:— Я думав — з сухарями!

 

Л. Боровиковський, як і інші українські байкарі, зазнав також впливу І. Крилова. Стискуючи криловський сюжет, Боровиковський позбавляє його сатиричної гостроти, колоритності образів, руйнує моралізаторську частину байки («ІЦука», «Суддя» та ін.).

 

Більшість банок Боровиковського написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади («Ледащо Йван», «П’яний», «Будяк» та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності — паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо («Суд», «Голова», «Пан»). 9. Славу Гребінці як байкареві принесли його «Малороссийские приказки», що вийшли у Петербурзі двома виданнями (1834 і 1836) і були відзначені О. Пушкін, І. Крилов, В. Бєлінський... У «Предуведомлении» до своєї збірки Є. Гребінка підкреслював, що «содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде баснописцев». 

Гребінка, звертаючись до інших байкарів, художньо переосмислював їхні сюжети, теми, образи відповідно до своїх естетичних уподобань, надавав їм виразного народно-національного колориту. «Гребінка, — писав І. Франко, визначаючи самобутність байкарського доробку українського поета, — йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика. Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна».

 Є. Гребінка у ряді байок — таких, як «Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь», «Будяк да Коногілиночка», наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка «Ведмежий суд», у якій реалістично зображено судове свавілля — типове явище того часу. Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових «низів».

 «Рибалка» — один з найкращих здобутків української класичної байки. В ній Гребінка, йдучи від життєвої правди, змалював кругову поруку нижчих і вищих інстанцій царсько-чиновницького апарату. Повітова адміністрація, по суті, нічим не відрізняється від волосної. Здирство й хижацтво в однаковій мірі притаманне грабіжникам різних рангів. А тому, звичайно, проста, безправна людина не може знайти собі захисту в таких умовах, вона завжди є жертвою свавілля. 10. В історичній повісті «Нежинский полковник Золотаренко» та романі «Чайковский» Гребінка використовує традиційні прийоми романтичної поетики. Важливими особливостями його історичних творів є фольклоризм, поетизація героїчного минулого, поєднання легендарного, міфологічного та історичного, національний колорит зображуваних характерів. В основі повісті «Нежинский полковник Золотаренко» реальні запозичені з «Истории русов» яскраві епізоди — участь козацького війська у бойових діях Росії протипольсько-шляхетського поневолення. Засобами романтичної поетики Є. Гребінка створює епічні картини історичних подій, включаючи в сюжетну канву своєріднуоповідь про страшну помсту Франтішка Золотаренку за розлучення його з коханою(сестрою «наказного гетьмана»). При всьому цьому він вдало відтворює поєднані з елементами таємничості, заклять і пророцтв риси реального народного побуту і звичаїв. Загалом же в «исторической были» Є. Гребінка прагне до розуміння залежності життя людини від історичних обставин. Роман «Чайковский». Письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацкую вольницу» з її демократичними і водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов'ю до рідної землі рядових козаків-патріотів (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначений і багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн, сповнений лютої ненависті до ворога; не чуже йому й глибоке почуття людяності, і разом з тим — типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний. В індивідуалізованих образах роману Є. Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні — героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості,продиктоване прагненням епатувати читачів, — поєднується в романі з реалістичними. Роман«Чайковский тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, народнопісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді і є одним із необхідних її компонентів. Так, молода циганка піснею «Барвіночку зелененький, стелися низенько...» викликає на побачення до Марини Олексія; дружною піснею зустрічають козаки на Чорному морі смертоносну бурю і т. д. У романі«Чайковский» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза — протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного,цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розтлінного поміщицького середовища —морально потворним жалюгідним обивателям. 11. Супліка до пана іздателя. Солдатський патрет Квітки-Основ’яненко. Новатором у української художньої прози. літературному жанрі виступає Г. Квітка-Основ’яненко, перейшовши в 1833 р. з російської мови па українську. Поштовхом до цього, очевидно, були й творчість Котляревського, й розвиток романтичного руху на Україні. У «Супліці до пана іздателя», адресованій І. Петрову, видавцеві альманаху «Утренняя звезда» і тут же надрукованій (1833), Г. Квітка накреслює програму розвитку української літератури, зокрема прози 246. Разом із тим письменник друкує в цьому ж альманасі перші свої українські прозові твори «Салдацький патрет» і уривок з повісті «Маруся».

Нас передусім цікавить «Салдацький патрет», бо в ньому особливо виразно позначився вплив традицій Котляревського. На травестійний характер оповідання передусім вказує підзаголовок «Латинська побрехенька, по-нашому розказана». Тут Квітка використав одну з античних приповідок: в ній розповідалося про славетного грецького маляра Зевксіса, який так реалістично змалював гроно винограду, що птахи зліталися до його картини й намагалися дзьобати ягоди. У Квітки зображений маляр з села Борисівки, на південній Курщині. Село це здавна славилось «богомазами та малярами», але особливою майстерністю відзначався Кузьма Трохимович. Пан замовляє йому намалювати для города портрет «москаля» (солдата), щоб «як живий був, щоб і горобці боялися…». Кузьма Трохимович майстерно виконав замовлення. Солдат вийшов «пикатий, мордатий та з здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний… Як задивишся па нього, так бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дрига… от побіжить… от бптиметь!» «Салдацький патрет» — твір ще значною мірою пошуковий щодо художніх принципів, стилю, жанру. І до цього часу простежується різнобій у характеристиках його художніх достоїнств, жанрової природи. Так, існує думка, що в цьому оповіданні ще немає «композиційної єдності», «композиції як показника художнього завершення цілого», що «жанр «Салдацького патрета» визначити важко, бо це, власне, ще не жанр, а його прообраз. Звідси — неоднозначність, мозаїчність, що виявляється на всіх рівнях»18. І. Денисюк пише, що в «Салдацькому патреті» «відчувається авторське почуття композиції», і так визначає жанр цього твору: «Ми приймаємо перше оповідання Квітки-Основ'яненка як жанр анекдота, схрещеного з образком. Анекдот дав фабульну гостроту й дотепність, образок — мальовничість тла та його широчінь і певну настроєву атмосферу. Майстерно та докладно виписане тло превалює над мораллю цього твору»

12.Оповідання г. Квітки «Мертвецький великдень» та «От тобі і скарб»

Мотиви демонологічних легенд використовував Г. Квітка-Основ´яненко у повістях  «От тобі й скарб», «Мертвецький великдень». Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом олітературення фольклорних оповідних жанрів, створення нової жанрової структури на межі двох художньо-естетичних систем — фольклорної та літературної; художня природа його оповідань (усі вони написані за народнопоетичними сюжетами, мотивами) великою мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які покладені письменником в основу.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами й підпорядковані головним чином морально-виховним завданням; дотепний гумор, етнопедагогічна мудрість їх спрямовані проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях робляться різкі випади проти хабарництва, станової нерівності, панського паразитизму, своєкорисливих церковників. Критерієм сатиричної характеристики дійсності виступає народна точка зору, простонародне світорозуміння. Така, наприклад, узагальнююча сатирична картина всевладдя хабара в оповіданні «Мертвецький великдень» малюється з позицій гнобленого селянина: «...звісно, що тільки підеш з жалобами та позивками, то вже й треба «прийдіте поклонімося». Бо сказано: без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волості відопруть (не їм же одним хліб їсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набіжить засідатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого й взяти; а то, коли зостались які вишкварки, так іще у суд запровадять, — ну! там уже і амінь» У «Мертвецькому великодні» проводиться просвітительська ідея рівності людей, висловлюється народна мрія про соціальну рівність. Потрапивши «на той світ», Нечипір запитує мерців: «...Хто над вами тут є отаман чи який старший?» — на що ті відповідають: «Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство!»

13. Художньо-естетична концепція Квітки-Основ’яненко «Маруся»

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832), першого визначного прозово-епічного твору нової української літератури, становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається знайти полегшене розв'язання цього конфлікту через доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві повісті за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Бажаючи показати кращі духовні риси трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови та придатність її для втілення трагічних сюжетів, вираження тонких емоцій, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин духовно багатих простих людей. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі й парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне: обоє помирають. На фабулі та образах твору позначилися трагічні мотиви народних пісень-балад та пісенної лірики, поезія сільських звичаїв і обрядів. Ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя особливою чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за померлою коханою. Головна героїня Маруся зображена як утілення найвищих людських якостей — згідно з народним і авторським етичним та естетичним ідеалом. Дівчина «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна». У повісті «Маруся» з'являється характерне для Квітки художньо-етнографічне портретування персонажів, відображення їх внутрішнього світу, морально-етичних якостей, з орієнтацією на фольклорні зразки. Маруся «висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона... Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались...» Портрети героїв «Марусі» та інших творів Квітки стали зразками художньо-етнографічного портретування для багатьох українських прозаїків. Основну увагу в характеристиці Марусі письменник приділяє показу її почуттів і переживань. Тут, крім використання традицій сентименталістів, велику роль відіграє ліризм народної пісенності, народнопоетичне зображення внутрішнього світу людини, сильних і піднесених почуттів.