30. Звичайне існування, звичайної першої, що зустрілася, людини у романі ж-п. Сартра «Нудота»

Роман Тошнота является выдающимся произведением экзистенциализма, в котором поднимаются самые ключевые проблемы данной философии.

• - поиски смысла жизни

• - обоснование факта своего существования

• - личность, противостоящая абсурдному миру

• - «Как выжить?», «Подчиняться или бороться?»

«Тошнота» предстаёт перед читателем в виде дневника некого Антуана Рокантена. Впрочем, мы видим всего лишь несколько дней из жизни героя. Цель дневника — «докопаться до сути». Антуана гложет какая-то перемена, приключившаяся с ним, в ней он и хочет разобраться. Периодически на героя находит тошнота.

Тошнота — это слишком сильное обострение ощущений Антуана, сопровождающее внезапное осознание мира. На него вдруг наваливается окружение — образы разлагающихся, по его мнению, людей, тяжелеющий воздух, цвет стены — всё, что угодно. 

Герой одинок. Людей он видит в далеко не самом лучшем свете. На их существование он тоже смотрит с жалостью, оно для него такое же пустое, как и его собственная жизнь.

Антуан думает, что на самом деле все окружающие его предметы связывает только одно — бесполезность, что они все — лишние. Эта мысль приводит героя к идее самоубийства. Впрочем, он находит «спасительную лазейку», как пишет Виктор Ерофеев в «Прозе Сартра», «в которую устремляется с проворностью ящерицы». «Я смутно мечтал о своём уничтожении, чтобы ликвидировать по крайней мере одну из излишних экзистенций. Но моя смерть была бы также излишней. Излишним был бы мой труп, излишней — моя кровь на этих камнях, среди этих растений…

Тошнота в данном романе – концептальная метафора абсурда.

Нет никакого смысла в жизни; вся жизнь – это побег от правды; в жизни нет ничего важного. Мир – мерзкий и бессмысленный, только суета.

\Герой Тошноты – Антуан Рокантен – вовсе не герой. Самый обычный человек с довольно скучной жизнью. Единоственное занятие Рокантена – работы – работа в исторических архивах, чтобы написать роман о маркизе де Рольбоне.

Не смотря на то, что и смысл жизни у героя есть (работа), но осознает, что его все-таки нет.

Под «первым встертившимся челвоеком» можно понимать то, что переживания, которые поднмиаются в романе, могут относиться к каждому челоовеку.

Тошнота – роман «о нас».

Антуан Рокантен – символ личности в романе. Цель личности – обрести и найти себя.

Каждый день в нашей жизни может стать подвигом, поскольку мы выдерживали сопротивление.

31. Походження давньогрецької комедії: значення елементів фольклорної обрядовості

Комедія як жанр сформувалася наприкінці V ст. до н. е. в Аттиці, зокрема в Афінах. Давня аттична комедія - це своєрідне явище, у якому поєднувались архаїчні й дещо грубі елементи свят родючості з найскладнішими соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким суспільством.

Точних даних про походження давньої аттичної комедії немає, але існують припущення про те, що її появі спри­яли декілька факторів і джерел. Першим можна вважа­ти свята на честь бога Діоніса.

Землероби під час сільських свят утворювали веселі карнавальні гуляння. Селяни, почастувавшись Діонісовами дарами, тобто вином, несли кошики з плодами а також тримали у руках велике зображення символів плодючості – фали (дітородні органи), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні.

Учасники процесій мазали собі обличчя виноградним соком, вдягали шкури тварин та іміиуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни. Під час процесій виконувались так звані «фалічні пісні» (розгульні, часто сороміцькі, непристойність їх була зумовлена традиціями са­мого обряду), розігрувалися насмішкуваті мімічні сценки, відпус­калися жарти, навіть лайливі слова на адресу окремих громадян.

Якщо зустрічалася інша процесія виникали жартівливі суперечки чи сварки. Фалофори (носії зображення фалів) могли вибігати з рядів, лаяти чи сварити когось із присутніх.

Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду — за­безпечити перемогу продуктивних сил життя: у сміхові й лихо­слів'ї давні греки бачили життєутворюючу силу. Звичайні уявлен­ня про благопристойність на цей час відмінялися.

Подібний веселий натовп гуляк називався комосом, а пісня - оде. Звідси – комедія. Комос — гульбище, гурт гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з піснями, танцями. У ко­медіях цей елемент представлений у вигляді хору, переодягненого в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.).

Друге можливе джерело давньої аттичної комедії також пов'яза­не з Діонісовими святами й сільськими піснями, у яких гостро й до­тепно висміювались вади та якісь прикрі вчинки й дії окремих громадян.

У результаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосун­ки між ними переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з'являлася традиція, за якою вольності, що допускалися на Діонісові свята, вночі переносились до міста.

Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там улягалися спати, йду­чи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукува­ли імена тих, хто їх образив. Сусіди їх слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятися надалі від тако­го способу дій». Безперечно, така спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно, але самий факт наявності подібної форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викривального начала в комедії».

Третім джерелом давньої аттичної комедії вважають народні жартівливі сценки фарсового характеру, у яких висміювались дур­нуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені дружинами чоловіки, вчені-шарлатани тощо. Спочатку такі сценки мали на меті розважати гля­дачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних конфліктів, набуваючи характеру в'їдливих памфлетів.

Довгий час комедія залишалася просто сільським святом, але на відміну від трагедії, яка швидко стала частиною полісного життя, комедію дозволили ставити лише у середині 5 ст. до н.е.