1. Педаго́гіка (грец. Παιδαγωγική — майстерність

виховання) — наука про спеціально організовану

цілеспрямовану і систематичну діяльність з форму

вання людини — про зміст, форми і методи

виховання, освіту та навчання. Основними катего

ріями педагогіки є: формування особистості,

виховання, освіта, навчання. Педагогічна

технологія — сукупність форм, методів,

способів, прийомів навчальних та виховних

засобів, системно використовуваних в освітн

ьому процесі, на основі декларованих педаго

гічних для психолого-педагогічних установок.

Найважливішим засобом освіти й виховання є

навчання - процес передачі й активного засво

єння знань, умінь і навичок, а також способів

пізнавальної діяльності, необхідних для здійсн

ення безперервної освіти людини. Процес на

вчання є двостороннім, таким, що включає як

пов'язані частини цілого: викладання — діяль

ність педагога з передачі знань і керівництва

самостійною роботою учнів і діяльність учнів

з активного оволодіння системою знань, умі

нь і навиків — навчання. Перші спроби осмии

слення практики виховання з урахуванням пот

реб суспільства відносяться до епохи розквіту

рабовласницьких держав у середземноморсь

ких країнах. Вислови про мету, завдання, зміст

і засоби виховання (звичайно, тільки для вільн

онароджених) займали видне місце у творах

Демокрита, Платона, Арістотеля та ін. Давньо

грецьких філософів. Для подальшого розвитку

педагогічної думки велике значення мали ідеї

старогрецьких філософів про опору виховання

на принципи етики й психології, про єдність

розумового, етичного й фізичного виховання,

про вікову періодизацію розвитку людини й ін.

У Стародавньому Римі виник особливий інтер

ес до проблем організації, вмісту й методів нав

чання в риторських школах. Педагогічні перек

онання європейських народів в епоху Середньо

віччя відчули сильний вплив християнства, що

стало пануючою релігією феодального суспіль

ства в Європі; всі погляди на виховання розвива

лися виключно в рамках християнського богосл

ов'я. Аналогічне положення було й в інших регіо

нах земної кулі, де панували інші релігійні ідео

логії (іслам, буддизм).

2педагогічні здібності;

комунікативність;

педагогічна спрямованість та її гуманістичний

характер; педагогічна творчість. Педагогічні здібності — цеякості особистості, що інтегровано виражаються в нахилах до роботи з дітьми, любові до дітей, отримання задоволення від спілкування з ними. Виділено головні групи здібностей.

1. Організаторські. Виявляються в умінні вчителя

згуртувати учнів, залучити їх до праці, розподіляти

обов'язки, спланувати роботу, підвести підсумки зро

бленому і т.д.

2. Дидактичні. Конкретні уміння підібрати і підгото

вити навчальний матеріал, наочність, обладнання, дост

упно, ясно, виразно, переконливо і послідовно виклад

ати навчальний матеріал, стимулювати розвиток пізна

вальних інтересів і духовних потреб, підвищувати нав

чально-пізнавальну активність і т.д.

3. Перцептивні, що виявляються в умінні проникати в

душевний світ вихованців, об'єктивно оцінювати їх ем

оційний стан, виявляти особливості психіки.

4. Комунікативні здібності, які виявляються в умінні

вчителя встановлювати педагогічно доцільні стосунки

з учнями, їх батьками, колегами, керівниками навчально

го закладу.

6. Дослідницькі здібності виявляються в умінні пізнавати

і об'єктивно оцінити педагогічні ситуації і процеси.

7. Науково-пізнавальні здібності передбачають засвоєння наукових знань у своїй галузі.

Наукові дослідження останніх років виявили "провідні" й "допоміжні" здібності. До провідних належать: педагогічна пильність (спостережливі

сть), дидактичні, організаторські, експресивні, решта може бути віднесена до допоміжних.

3Розвиток людини – дуже складний, довготривалий і суперечливий процес. Зміни у нашому організмі відбуваються протягом усього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані й духовний світ людини в дитячому та юнацькому віці. Розвиток не зводиться до простого накопичення кількісних змін і прямолінійного руху від нижчого до вищого. Характерна особливість цього процесу – діалектичний перехід кількісних змін у якісні, перетворення фізичних, психічних, духовних характеристик особистості. Представники різних філософських течій по-різному пояснюють цей ще мало пізнаний процес. Розвиток людини є процес стихійний, некерований, спонтанний; розвиток здійснюється незалежно від умов життя і детермінований лише "вродженими потенціями"; розвиток людини фаталістично обумовлений її долею, в якій ніхто й нічого змінити не може - це лише незначна частина думок представників ідеалістичної філософії. Діалектико-матеріалістична філософія трактує розвиток як властивість живої матерії до руху й саморуху. В розвитку знищується старе і ство

рюється нове. На відміну від тварин, щопасивнпристосову­ються до життя, людина створює засоби існування своєю працею.Рушійна сила розвитку - боротьба суперечностей, які уподібнюються тому "вічному двигуну", що дає невичерпну енергію для постійних перетворень І оновлень. Суперечності — це протилежні начала конфлікту. Людині не доводиться ні шукати, ні придумувати суперечності, вони виникають скрізь як діалектичні наслідки зміни потреб, що породжені розвитком. Та й сама людина "зіткана" з суперечностей. Зв'язок природних умов і форм людського розвитку виражає біогенетичний закон, відкритий Е.Геккелем та Ф.Мюллером. Згідно з цим законом онтогенез (індивідуальний розвиток) – це коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу (розвитку виду). Маються на увазі ті повторення основних стадій розвитку виду, які спостерігаються в розвитку зародка.