5. Взаємодія та взаємозв’язок міжнародного права, зовнішньої політики та дипломатії.

Внутрішня політика - діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їхнє підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.

Зовнішня політика - загальний курс держави у міждержавних відносинах, спрямований на створення якнайсприятливіших умов для досягнення власних цілей і здобуття переваги у взаємодії, на співіснування з іншими державами і народами відповідно до певних принципів та норм.

Міжнародна політика - система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між чаподами. державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій • арені".

Зовнішня політика держави спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний і культурний потенціал держави; поєднання останніх визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави на тих чи інших напрямках, ієрархію пріоритетів у постановці та реалізації зовнішньополітичних цілей.  Проблема співвідношення взаємодії зовнішньої політики і міжнародного права - це, по суті, проблема співвідношення політики і права в міжнародній системі. Оскільки міжнародне право функціонує в рамках міжнародної системи і, тут же реалізується зовнішня політика держави, то їх співвідношення набуває особливі риси. По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, а й політичний характер, а породжені ними відносини є і політичними і правовими. Французький юрист М. Віра, кажучи про співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права вважає, що "будь-який договір, будь розбіжність юридичного характеру, всі норми міжнародного права мають політичний зміст і характер, і, навпаки, політика включена в право в тому сенсі, щоправопорядок переплітається з певним політичним порядком ". [[2]]  Дійсно, і дотримання і порушення норм міжнародного права виражаються у зовнішньополітичних діях, а відповідні рішення держави це зовнішньополітичні рішення. У результаті взаємодії зовнішньої політики держав складаються міжнародні та політичні відносини, що вимагають для свого регулювання адекватних, політичних за своєю природою норм. Якщо все юридичну в міжнародній системі має політичну природу, то не все політичне є юридичним, і, звичайно, не будь-яке зовнішньополітичне поведінка держави являє собою міжнародно-правову поведінку. 

Примат міжнародного права в політиці передбачає в першу чергу панування права над силою в міжнародних відносинах. Силова політика повинна бути замінена політикою суворо відповідної принципам і нормам міжнародного права. 

6. Поняття норм міжнародного права, їх класифікація.

Однією із особливостей міжнародно-правових норм є те, що їхні основні користувачі - суб'єкти міжнародного права їх же самі і створюють, і санкціоновують, і забезпечують виконання (що не притаманно внутрішньодержавному праву).

Процес укладення міжнародних договорів детально регламентовано міжнародним правом, а саме Віденською конвенцію про право міжнародних договорів 1969 p. та Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями чи міжнародними організаціями 1986 р. Цими конвенціями також визначають умови дійсності та підстави недійсності міжнародних договорів - саме ті якості, що характеризують міжнародний договір як джерело зобов'язань суб'єктів, а відповідно і джерело права.

У доктрині існує думка, що не всі міжнародні договори є інструментом нормативного регулювання, а тільки ті, які мають багато учасників і які регулюють питання загального значення (їх ще називають договори-за кони). Решта ж договорів належать до індивідуального регулювання і через це не є джерелами права (їх ще називають договори-угоди). Такий поділ навряд чи можна вважати доцільним, оскільки і двосторонні, й багатосторонні договори містять міжнародно-правові норми (просто сфера дії в них різниться), а отже, є джерелами міжнародного права.

Основними особливостями договірних норм є: 1) письмова (в сучасний період - переважно) форма, що дозволяє досягти максимальної точності формулювань і встановити дійсну волю суб'єктів; 2) стабільність змісту, що дозволяє забезпечити передбачуваність поведінка зобов'язаних суб'єктів; 3) легкість (порівняно зі звичаєвими нормами) застосування; 4) ефективний контроль за реалізацією18.

1) за сферою дії норми міжнародного права поділяють на:

- універсальні (розповсюджують свою дію на усе міжнародне співтовариство, здебільшого ці норми містяться у багатосторонніх міжнародних договорах, укладених під егідою ООН, а також у міжнародно-правових звичаях, що складають так зване загальне міжнародне право);

- регіональні (регулюють правовідносини в рамках регіонального або навіть субрегіонального співробітництва держав та міжнародних організацій);

- партикулярні (регулюють правовідносини декількох держав чи міжнародних організацій);

2) за юридичною силою норми міжнародного права поділяють на:

- імперативні (відступити від виконання обов'язків за такими нормами суб'єкти міжнародного права не можуть, це завжди норми універсальні за сферою дії, змінити або скасувати таку норму можна тільки шляхом прийняття нової імперативної норми20). Прикладами імперативних норм можуть слугувати основні принципи міжнародного права: незастосування сили чи погрози силою, мирне вирішення спорів тощо, а також заборона рабства, расової дискримінації, тортур, геноциду, апартеїду та ін. Такі норми ще називають нормами "jus cogens". Норми "jus cogens" породжують міжнародно-правові зобов'язання, що становлять інтерес щодо всього міжнародного співтовариства в цілому, - "erga omnes" (щодо кожного);

- диспозитивні (ці норми є обов'язковими для суб'єктів, що їх визнали такими, і відступити від виконання обов'язків за такими нормами вони можуть за домовленістю, адже одностороння відмова від виконання зобов'язань є порушенням принципу "pacta sunt servanda"; диспозитивні норми не повинні суперечити імперативним нормам).

У доктрині також трапляється ще поділ норм за функціями в правовому регулюванні {матеріальні, процесуальні), за характером диспозиції норми (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), за способом узагальнення (норми-принципи, норми цілі, норми установлення) тощо.