55. Поняття та види правочинів.

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).

56. Вимоги дійсності правочинів

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).