5. Класична теорія листа.

Класична теорія листа розрізняє такі його риси як специфічного роду літератури: утилітарна вартість, писемна форма, неприсутність (і водночас – метафізична «присутність») адресата, тон безпосередності; адресат як співавтор, лист як суб’єктивна дійсність автора. Якщо перші формальні риси листа сприймаються просто як даність, то дві останні потребують особливої уваги. Адже саме в цьому – його специфіка.

З найбільш ранніх листів античності, що дійшли до нас, найвідоміші листи Ісократа, Платона, Арістотеля. З часом обсяг листування зростав, писання листів стало своєрідною «модою». (Е. Ротердамський, наприклад, писав по 40 листів на день).

На початкових етапах розвитку епістолографії існувала сувора жанрово-стильова регламентація. Розрізняли типи листів – дружній, іронічний, рекомендаційний, хвальний тощо. Розроблялася система класифікації: лист дорадчий, питальний, пояснювальний, звинувачувальний, захисний, вітальний, подячний, любовний, покаянний і т. д. (всього 41 вид листа у стародавні часи).

Схема античного листа була такою: вступна частина (прескрипт), головна і заключна (клаузула).

Середньовічний лист складався з 5 частин: привітання, преамбула, виклад справи, прохання і заключна частина.

Існували навіть певні посібники з написання листів : «Наставление, как сочинять и писать всякие письма разным особам» (1765). Кілька курсів епістолярного мистецтва увійшло в риторики Києво-Могилянської академії (зокрема, трактат М. Довгалевського «Про листи»). У таких працях розроблялася певна рецептура епістолярної форми висловлювання, наперед визначалося, що можна, а чого не можна допускати в епістолярії, існувала ціла система регламентацій. Пізньоантичний ритор Деметрій з цього приводу писав про те, що у листі однаково важливі і стиль, і його довжина. Він вважав, що лист не повинен бути обтяжений пишнотами, адже тоді він позбавлений природності. Тоді це вже не лист, а трактат. На його думку, лист має відзначатися свободою побудови й змішувати водночас 2 стилі: вишуканий і простий.

Для класичного листа характерна така дилема: існує класичний власне лист, який адресований конкретній особі, не розрахований на сторонні очі, і листи літературні, філософські, дидактичні, спеціально призначені для публікації, звернені до широкої аудиторії. Так, самобутні листи Цицерона – це власне листи, в той час як листи Плінія свідомо розраховані на публікацію. Цицерон звертається до адресата, Пліній має на увазі присутність «третього» - читача. Досі існують різні думки щодо класичного твору епістолярного жанру –славнозвісних листів Сенеки до свого молодшого друга Луцилія. Дехто з дослідників вважає їх просто листами, інші кваліфікують як літературні твори епістолярної форми.

Розглядаючи цю тезу, можна відійти від класичного листа і звернутися до новітнього, адже новітній лист, звернений до конкретного адресата, опублікований, з часом набуває іншого звучання, багатозначності. Можливо, в такому листі жевріє надзавдання автора – бути почутим не тільки адресатом, а й ширшим колом читачів.

У прозі сентименталізму в Європі виникла низка творів на грані власне епістолярної прози і белетристики (н-д, «Листи Йорика до Елізи» Л.Стерна). Епістолярна проза сентименталістів мала вплив на романтиків, але в романтичному епістолярії зростає міра природності, свобода вираження свого власного «я».

З розвитком листа активніше руйнується регламентація його жанрів, відходять приписи і трафарети написання. Набуває популярності «лист без правил», тобто позбавлений канонів. Посилюється, насамперед, його творче, художнє начало. Наприклад, в епістолярній прозі романтиків описовий елемент відходить на другий план. Головне – неспокій, постійне шукання свого «я», перебої настрою й інтонації, багатошаровість смислу.