19. Епістолярна спадщина Лесі Українки

ЗАГАЛОМ: Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складав понад 750 листів, Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки – це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М. П. Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І. Я. Франко, M. І. Павлик, 0. Ю. Кобилянська, В. С. Стефаник, Надія Кибальчич, О. С. Маковей, М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, X. О. Алчевська, М. П. Старицький, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський, російські письменники і критики – В. О. Поссе, Є. М. Чириков; гpoмадські діячі – В. Г. Крижанівська-Тучапська, етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові).

Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Відомо, що Леся Українка листувалася з соціал-демократом П. Л. Тучапським, із пропагандистом марксизму С. К. Мержинським, з товаришкою дитячих і юнацьких років Марією (Манею) Бинковською (в одруженні Беляєвою), з учителем гімназії Сергієм Френкелем. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Не тільки листи, а й деякі статті до цих видань ще не розшукані. Ширшим, безперечно, було й листування із М. Ф. Комаровим і його дочками, подругами Лесі Українки, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О. Є. Судовщикової (письмеаниці Грицька Григоренка)..

Зібрання творів у 12-ти томах e найповнішою публікацією епістолярію Лесі Українки. Чимало листів підготовлено до друку вперше, розширено і доповнено науковий коментар, уточнено датування окремих листів тощо. Так, у цьому томі подано перші чотири дитячі листи Лесі Українки та лист до матері, написаний через кілька днів після складної хірургічної операції в 1883 р. Ці листи не були досі відомі. Понад 90 листів із цього тому хоча і були відомі, але в зібрання творів Лесі Українки включаються вперше.

Листування серед інших видів творчості займає осібне місце в спадщині Лесі Українки. Через листування Леся Українка підтримувала зв’язки не тільки з рідними, знайомими, друзями, а з цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні вона писала до десяти листів і, незважаючи на це, як сама зазначала, залишалася «в довгу» у своїх, кореспондентів.. На жаль, листи до Лесі Українки майже не збереглися.

Треба ще мати на увазі ту обставину, що, перебуваючи під таємним наглядом поліції, Леся Українка висловлювала думку, що вона бажала за краще не зберігати листів, ніж мати потім всілякі ускладнення й неприємності. Після звільнення з-під арешту в 1907 р. Леся Українка в листі до матері від 24 січня 1907 р. з приводу обшуку писала: «Добре, що мої уліти всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів – без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди (Г. Хоткевича..) до мене, то їх все одно забрали, куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти а моїх листів діставались у чужі руки».

Ця заява Лесі Українки дає підставу думати, що вона взагалі не зберігала листів: будучи майже весь час у далеких подорожах і роз’їздах, часто змінювала місце проживания, свідомо не хотіла возити їх із собою.

Епістолярна спадщина Лесі Українки в зібранні творів у 12-ти томах складає 10-й (1876 – 1897), 11-й (1898 – 1902) і 12-й (1903 – 1913) томи. Історія збирання і публікації їх сягає 1911 року, коли (ще за життя Лесі Українки) М. Павлик опублікував у виданні «Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом», т. 8 (Чернівці, 1911,) три листи Лесі Українки. Після 1917 центром збирання епістолярію Лесі Українки став Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. З’являлися час від часу публікації її листів у різних виданнях: Кримський А. Розвідки, статті та замітки. І – XXVII. (лист до А. Кримського); журнали «Червоний шлях», 1923, кн. 4-5, 6-7, 8 (8 листів до матері, один до батька, 2 до брата Михайла); «Україна», 1924, кн. 1-2, (листи до M. M. Коцюбинського); «Україна», 1926, кн. 2-3, (лист до М. П. Старицького);

Другим центром зосередження листування Лесі Українки до 1939 року був Львів, де в фондах Національного музею і бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка частково збереглися листи Лесі Українки до М. Павлика, І. Франка, В. Гнатюка, Василя Лукича та ін. Окремі публікації листів з’явилися в цей час і в Галичині: в журналі «Літературно-науковий вісник» (1925, кн. 10) – 6 листів до Н. Кибальчич-Козловської, в журналі «Нові шляхи» (1930, кн. 2, 6, 7) М.Д.Деркач опублікувала деякі листи до М. Павлика, 1938 року В. Сімович здійснив публікацію листів Лесі Українки до О. Маковея.

По обидва боки тодішнього кордону залишалися численні листи Лесі Українки, що зберігалися у приватних осіб. Десятки її листів як сімейні реліквії берегли родичі О. Кобилянської в Чернівцях, у професора Ф. Колесси зберігалися листи поетеси до нього, є відомості, що близько 100 листів зберігалося в академіка А. Ю. Кримського.

Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, в якої зосереджувалися не лише автографи, але й копії листів із закордонних архівів. Ольга Косач-Кривинюк у 1930-ті роки готувала на основі листів біографічну працю «Хронологія життя і творчості Лесі Українки». У зібранні О. Косач-Кравинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М. П. Драгоманова та його родини, зроблені нею з копій письменника Гліба Лазаревського (копії ним знято з автографів Лесі Українки, що вберігалися у Варшаві). Зараз понад 50 копій листів до М. П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР

АНАЛІЗ ДЕЯКИХ ЛИСТІВ

В своїх листах Леся Українка роздумувала над долею української літератури. Коли до рук письменниці потрапив черговий випуск журналу "Рідний край", редагований Оленою Пчілкою, Леся Українка написала: "Белетристику "Рідного краю" читаю уважно і з приємністю бачу, що земля наша "не оскудевает", далебі, люди багато пишуть! І притім незгірше!"

Листи Лесі Українки цінні як зразок самоаналізу – психологічного й художнього, живе свідчення того, як поетеса поступово виривалася за рамки того народницько-популяризаторського, "для домашнього вжитку", контексту, який культивувався замолоду в родинному колі. М. Коцюбинська зазначає: "В листах до Франка, Кримського, Кобилянської – спроба оцінки власної творчості, унікальна тим, що поєднує природну самооцінку і критичний погляд мовби збоку"

Інтереси літератури настільки були близькі Лесі Українці, що вона дуже часто в листах робила критичні зауваження або навіть подавала цілі рецензії. У своїх висновках поетеса була оригінальною і суворою, це завжди була її особиста думка, незалежна від будь-яких авторитетів. Звичайно, в деяких оцінках Леся Українка була дещо упередженою, "але всі ці помилки і надто суб’єктивні твердження свідчать тільки про те, що Леся Українка була людиною з яскраво вираженою індивідуальністю і ні у кого не позичала думок, не користувалася штампами" У листі до Івана Франка вона писала: "…се, власне відгук, тож не дивуйтесь, коли в ньому бракуватиме об’єктивності, бо я не стільки думаю, скільки почуваю, те що маю казати"

Вона навіть наважувалася вказувати на якісь недоліки такому досвідченому письменнику як Іван Франко. Так, в листі до нього вона "приватно критично" оглядала його поему "Лісова ідилія": "Що скажу Вам про Вашу поему? Вона ще не скінчена і думка моя про неї не скінчена. В заспіві (до Вороного) мені не скрізь подобається стиль, але про те, якби Ви схотіли, ми поговорили б з книжкою та олівцем в руках… Пролог мені дуже сподобався в першім уступі, навіть нічого не можу сказати з погляду стилю… Щодо форми, то є одна строфа задовга… Само по собі оповідання не зле, але щоб його Вам ліс отак чітко і складно розповів, то не вкладається в мою голову"

Письменниця тісно співпрацювала з А. Кримським. Леся Українка часто зверталася до нього за порадами з приводу історичної відповідності того чи іншого твору. В свою чергу, письменниця часто давала оцінку творчому доробку товариша. Дуже детально охарактеризувала поетеса повість А. Кримського "Андрій Лаговський".

Немало уваги приділила письменниця й творчості І. С. Нечуя-Левицького, критикуючи його невдалі спроби відійти від реалізму й написати твір у дусі нових течій. Нищівної критики зазнали повісті "Над Чорним морем" і "Без пуття".

Схвальний відгук отримала і перша збірка новел "Синя книжечка" В. Стефаника: "Гарні його нариси, тільки сумні невимовно… врешті, вся наша література веселістю не відзначається…" [9; 142]. Трохи пізніше Леся Українка підготувала відчит про письменників-буковиннців, цитати, що вона умістила до нього, "справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) "Синя книжечка"

Також в її листах знаходимо оцінки молодих літераторів: О. Колесси, Д. Лукіяновича, М. Яцкова, М. Кононенка, І. Стешенка, Н. Кибальчич. Найбільш негативне враження на письменницю справили твори Лукіяновича: "Невже, боже мій, галицька шляхта така дика? Як же люди живуть в Галичині? Треба признати, що Лукіянович і стиль собі виробив якраз для таких тем, читаєш так, немов будяки їси, абсолютно не вміє писати" [8; 304].

Найбільше уваги в епістолярії Лесі Українки приділено творчості Ольги Кобилянської. Критичні оцінки вона давала в листах до М. Павлика, ще до особистого знайомства з авторкою, а надалі, в особистому листуванні, сміло відзначала переваги і недоліки творів письменниці. Леся Українка завжди схвально ставилася до описів буковинської природи у творах товаришки. Тож і оповідання "Некультурна" зустріла з великим захватом: "Що то за пишне оповідання, ота "Некультурна"! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і завжди мені бракувало його в нашому письменстві"

Найглибше враження на письменницю справила повість "Через кладку" основана на автобіографічних матеріалах: "Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її "критикувати", для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не ритикують" [10; 456-457].

Часто Ольгу Кобилянську критикували за "німеччину" в творах. Але Леся Українка вважала інакше, про що й писала в листі: "…в тій німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, – се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких…там (у гал[ицьких] писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт" Ці закиди критики, на думку Лесі Українки, тільки відштовхнуть О. Кобилянську від української літератури. Тому "не треба дорікати їй щодня "німеччиною", не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує"