18. Літературна доба і особистість письменника у листах: кобилянська

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Гура-Гумора на півдні Буковини в багатодітній родині дрібного урядовця Юліана Кобилянського та Марії Кобилянської, з дому Йозефа Вебера.

Ольга Юліанівна Кобилянська була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання емансипації та вважала його віянням часу, що було відображене в її епістолярії. Кобилянська одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища.

ЛИСТИ ДО ОСИПА МАКОВЕЯ ТА СТЕФАНИКА

Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей. Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Збереглося 176 листів письменниці до Маковея, з яких опубліковано лише 67. А листи від нього вона знищила після їхнього розриву.

Натомість, Василь Стефаник писав Ользі Кобилянській пристрасні листи, в яких підносив свої почуття до письменниці. Наприклад, «Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як малу дитину», – написав Василь Стефаник до Ольги Кобилянської в серпні 1898 року. Вони тоді зустрілися були в гірському селі Белелуй. Приїхала туди на відпочинок. Подарувала йому білу лілею, й він ніс її 3 км до свого рідного села Русова. «Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба», – писав далі. Та пристрасті Стефаника, якого поважала як письменника, Кобилянська не розділила. «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!» – занотувала в щоденнику. А Стефаник для неї був «мужиком». І ще: вона вже три роки як закохана в іншого – письменника й редактора Осипа Маковея.

Останній прибув зі Львова до Чернівців, де вона жила, 1895-го на посаду редактора газети «Буковина». Кобилянську доти знав лише за її творами. Вважав, що їй «поміж теперішніми писательками належить, безперечно, одне з перших місць». Тож на третій день по приїзді надіслав їй картку: коли міг би її відвідати. Не відповіла. А за декілька днів сама прийшла до редакції «Буковини». Пізніше згадувала, що русявий блакитноокий вусань в окулярах одразу запав їй в душу. Невдовзі Ольга поїхала до Кимполунґа – курортного містечка в горах, на півдні Буковини, де служив її батько. Надсилає звідти Маковеєві новелу «Він і Вона». Осип одразу приїхав провідати Ольгу. Цілий день разом гуляли горами. Та більше не прийшов до неї, хоч і пробув на курорті ще тиждень. Вона образилася, але й карталася в листі, що не змогла бути з ним привітною й цікавою: «Гніваюсь на Вас на смерть, що Ви, відійшовши від нас, не прийшли більше. Дні були прегарні, ми ходили де найкраще, і я згадувала Вас майже неустанно». У вересні Кобилянська повертається до Чернівців. Живе неподалік Маковея. «Я пишу до Вас одверто, як пишу лиш до немногих», – зізнається в одному з перших листів. У квартирі вона спочатку не має власної кімнати, тож подає план своїх щоденних прогулянок: «Я буду ходити на похід о шостій годині надвечір (взагалі восени і зимі ходжу завше). Іду, звичайно, Катедральною, звідти Панською улицею в Новий світ, звідти вулицею Йосифа, відтак через ул. Петровича в Руську, відтак на ринок, де задержуюсь настільки, щоб побачити, чи нема яких нових книжок в книгарнях… Се я Вам тому пишу, що єсли би-сте хтіли коли-небудь говорити зо мною, то можете мене в тих вулицях подибати». Та Осип не поспішає користуватися кожною такою можливістю. Наприкінці листопада вона дорікає йому в листі: «Я Вас на концерті виділа, але Ви цілком не були цікаві, чи Ваш collega жиє на світі».

Він надсилає їй книжки, вона йому – фіалки. «Властиво, не Вам, бо Вам нема за що, лише медвежій норі, в котрій жиєте. Може, їм вдасться побороти цигарковий дим, в котрім, певно, Ви цілу днину пересиджуєте, і звернути на себе увагу», – іронізує в листі у травні 1897-го. «Медведем» називає його за вайлувату поставу. Намагається піклуватися про нього. Коли Осип застудився, пише йому: «Гербату, яку пошлю, то пийте, щоб запобігти кашлеві на будуче. Конче пийте, буду з тиждень посилати». Маковей не завжди й відповідає Кобилянській. Що саме відписує – невідомо: вона згодом знищить його листи. Можна судити тільки за цитатами з них у її дописах. А ще – за деякими чернетками, які Осип Маковей складав до теки «Невідіслані листи до Ольги Кобилянської».

У жовтні 1897-го Маковей на запрошення Івана Франка перебирається до Львова редагувати журнал «Літературно-­науковий вісник». Ольгу про це не повідомляє. «Я би Вам цілком не писала, тому що Ви цілком забули, що я жию на світі, – а я не повинна Вам «пригадуватися», хоть би мені те і не знати як прикро було. Але мені намулилося стільки на душі, і я хтіла би того позбутися», – пише йому, дізнавшись про його від'їзд від спільних знайомих. І ще: «Як Ви від'їдете звідси, пане Маковей, то і так все скінчиться. Там то Ви вже цілком забудете мене». Наступного дня Маковей відписує: «Я одного боявся і боюся, а іменно того, щоб Ви не були на мене ніколи огірчені. Вірте мені, ніхто Вас так не цінить, як я Вас ціню. Може, це неясно сказано, так я поправлюся: мало хто розуміє ту Вашу наскрізь поетичну, глибоку й чесну душу, як я. Зі становиська літературного критика б'ю поклін перед Вами і зі становиська чоловіка готов Вас за ту душу поцілувати в лікоть, там, де циганка цілувала. І при тім всім мені Вас жаль. Вам мій жаль не потрібний, але мені Вас жаль, бо відчуваєте пустку в життю. Вам потрібно, як женщині, одної великої журби (Вам це може здатися щастям), перед которою всі Ваші дотеперішні клопоти здавалися би карликами. А я… ну, я такої журби не задам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами досі було таке, що я хотів Вас якнайбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював». «Кажете, що від Вас доля вимагає іти самому в житті. Ідіть. Не маю відваги намовляти Вас до противного», – відписує Кобилянська.

Вона лишається при своїх клопотах – доглядає хворих батьків, опікується хатнім господарством. Щотижня пише Маковеєві. Переповідає все – від літературних вражень до того, як цілий день прибиралася в кухні. Кобилянська клопочеться про місце для Маковея в чернівецькій учительській семінарії. Перед цим детально розписує в листах, як його у Львові не цінують. І восени 1899-го він повертається до Чернівців. Працює заступником викладача, платня невисока. І 13 червня 1901 року Ольга зважується написати йому: ніщо не є перешкодою, аби вони могли жити разом. Не треба чекати, доки Маковей стане «дійсним учителем» – вони можуть мешкати з її батьками. Вираховує, скільки батько отримує, що з цієї суми йде на податки, що на сплату боргів, і доходить висновку: на життя їм вистачить. Для них є дві кімнати, побутові витрати при спільному житті менші, а батьки будуть тільки раді, якщо Ольга при них лишиться з чоловіком.

Далі зізнається, що насправді старша за нього на чотири роки – колись подала йому неправдиву біографічну довідку про себе. «Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді», – пише й наводить приклади, коли такі подружжя були щасливі. Освідчується в коханні й готова йти за ним куди завгодно. Пояснює свою сміливість відкритися так: «А що Ваші уста все мовчали і мені здавалося, що вони тому мовчали, що Ви боялись, а властиво вагались мені то предложення зробить». Він не відповідає ні на цього листа, ані на кілька наступних. Уникає зустрічі з нею. Свої замітки складає в теку з «Невідісланими листами».

По розраду Ольга звертається до Стефаника, якого вже називає своїм товаришем. Бо в неї «геть пошматована душа», а він «розуміється на горю і смутку». Запитує: «Скажіть – що робити, аби скам'яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною розумною, котра має що їсти і пити і котрій не слід нічого більше?». Відтоді Ольга Кобилянська більше нікому з чоловіків не вірить.

А за три роки в неї стався інсульт, паралізувало лівий бік тіла. А Осип Маковей 1905-го одружився з Ольгою Кордубівною. «Я мав тоді 38 літ, вона – 25. Ся женитьба було моє найрозумніше діло, яке я зробив для себе, бо ніхто мені не облегшив життя так, як моя жінка», – напише в автобіографії.

Отже, бути разом цим талановитим, духовно близьким людям не судилося. Маковей, як виявилося, захоплювався Кобилянською лише як письменницею, а одружився з іншою жінкою. А Кобилянська так і не вийшла заміж.

ЛИСТИ ДО ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У 1888 р. О. Кобилянська почала писати німецькою мовою повість «Лореляй», яка в 1896 р. була опублікована українською мовою під назвою «Царівна». Саме завдяки цій повісті з нею як письменницею знайомиться Леся Українка, яка прочитала рукопис й відтоді пильно стежила за її творами. Між письменницями зав'язалось тісне листування та дружні стосунки і навесні 1901 р. Леся Українка гостювала у своєї подруги на Буковині. Жінки зустрілися у над­звичайно гострий момент: Кобилянська відривалася і не могла відірватися від Маковея, а Леся Українка щойно поховала Сергія Мержинського. На жаль, збереглися тільки листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки. Варто відзначити, що їхнє листування почалося в травні 1899 р. Перші листи, написані в типовій для Лесі Українки гострій манері, присвячувалися літературним справам і подіям.

10 травня 1899 р. із Берліна з клініки після тяжкої операції Леся Українка писала: «як прочитала я збірку її … то здалось мені, що я от з сеї клініки зійшла на гірську верховину». в іншому листі: «мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був до вас подібний… хтось має силу, хтось багато може і буде могти і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають… не всі мають те, що хтось має, має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому не має назви в людській мові». Ця манера різко змінилася після їхньої зустрічі 1901 р. в Карпатах. Тоді діловий і дружній тон став емоційним, навіть інтимним, що контрастувало з попередніми листами Лесі Українки до Кобилянської, не кажучи вже про листи до інших кореспондентів. Тоді ж з’явилася езотерична, своєрідна мова, яка змушує говорити про ці листи як про один із найзагадковіших її творів. «Дорога і шановна товаришко!» — писала Леся Українка в першому листі своїй незнайомій адресатці, витримуючи дружній, та все ж офіційний тон і стиль. От і звертання вибрала традиційне. Зрештою, зверталась, як і годиться, коли пишеш до людини вперше в житті. Але здається чомусь, що і цей вибір усе-таки не був випадковий. Бо ж не пані, не добродійко, а товаришко писала. А так, як відомо, до зовсім чужої людини в Лесині часи не зверталися. Швидше навпаки: тільки до близької, до того ж рівної собі і єдиної по духу, бо це, як стверджувала сама Леся, «загальнолюдський звичай звертатися так межи людьми однакової зброї».

Відвідини «зеленої Буковини» в1901 році, незабутні враження від країни її мрії, а головне, гостини в Ольги Кобилянської коли їм було так добре, — усе це, разом узяте, сприяло, мабуть,народженню отого характерного й незвичайного звертання «хтось» (з усіма його похідними: хтосічок, когось, комусь тощо). Бо ж і з’являється воно вперше в листі від 6 червня 1901 року. 2 серпня 1901 р. Леся Українка пише з Буркута: «А якби тепер тут був хтось та ще й хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менш смутний…».А 24 серпня 1901 p.: «…хтось в Буркуті був подлий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче, і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимось ширшим, та зате й важчим». В листі від 5 листопада (продовження листа від 20 жовтня) 1901 p. зазначається: «Хтось тепер і завжди однаково когось любить і хоче комусь „неба прихилити“, але часом він не вміє писати так, як хотів би; розкис, голова болить, різні зайві думки заважають, от хтось і пише так якось блідо, апатично, зовсім не так, як думає про когось, як любить когось. А якби був тепер при комусь, то не потребував би сидіти та мазати пером по папері, а ліг би собі коло когось, наводив би на когось паси, може б, мало що говорив, а проте більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі». Від 19 грудня 1901 p. Леся Українка пише наступні рядки: «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…». Отже, можна зауважити, що жінки були близькими товаришками, які потребували підтримки та присутності одна одної.

Інші листи Ольги Кобилянської

Інтерес становить критична рецензія на «Царівну» майбутнього видатного історика й політика, але другорядного прозаїка-народника Михайла Грушевського. Вона вже з першого речення свідчить про його упередження до самої форми — жінка пише про жінку у формі щоденника: «Оповідання в формі дівочого дневника на звиш 400 сторінок — брр! думав я собі, споглядаючи на сю книжку…». І хоча далі він ніби переконався в протилежному, все ж твору він очевидно не зрозумів. Рецензент не відчув ні сучасності теми, ні художньої манери авторки. Повість видалася Грушевському модернізацією старої, вічної історії про попелюшку, в якій бракувало локального колориту: «…історія може бути перенесена без великих перемін в яку-небудь країну…».

Михайло Коцюбинський, який дебютував на початку 90-х як літературний народник, 25 жовтня 1902 р. послав до Кобилянської листа, де просив її дати якийсь твір для альманаху пам’яті Куліша, хвалив за «Землю» й, нарешті, додавав: «Знаючи наші широкі круги читачів, що ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже відносяться до модерних напрямків літературних, ми не зважуємося давати такі речі, як Ваше «Тут повинні рожі стояти», яке нам дуже сподобалося».

Франко ніде не виступав з прямою критикою ні Лесі Українки, ні Ольги Кобилянської. За офіційними стосунками із звертаннями «дорогий метре» крилася певна дистанція й певний критицизм. «Щодо Франка, — писала Кобилянська до Маковея, — то він для мене не авторитет, для мене авторитети німці, в котрих не виробляв для мене ніхто реклами…». Франко, який про Кобилянську ніколи спеціально не писав, усе ж мав щодо неї свою чітку оцінку. Він поділився своїми думками про Кобилянську в одному з листів 1905 р., настільки цікавому з погляду рецепції Кобилянської народництвом та з погляду народницького дискурсу в цілому, що його варто навести майже повністю: «Високоповажний пане раднику! …Що стосується панни Кобилянської, то дозволю собі, коли ще не пізно, сказати таке: Ольга Кобилянська — дитя «зеленої» Буковини, тієї культурно-територіальної області, де на ґрунті місцевої румунсько-української культурної відсталості прищеплюються деякими принагідними мандрівниками найбільш модерні способи мислення і вислову думки… Свої перші оповідання писала німецькою мовою у фальшиво-сентиментальній манері цих же письменниць. Згодом випадково — а можливо, це було виявом якоїсь глибшої душевної спорідненості — їй потрапили до рук твори Якобсена і Ніцше, яких вона зрозуміла неглибоко. Зі своїми першими українськими новелами О. Кобилянська виступила в 1895—98 рр., вони завоювали їй багато прихильників, особливо серед молоді, і не тільки української, — головне тому, що письменниця, добре володіючи німецькою мовою, надрукувала свої твори і в перекладі цією мовою. Серед цих творів, в яких ніжно й ориґінально зображено природу і побут, такі, як, наприклад, «Битва», «Русалка», «Некультурна»; але й тут, особливо в малих нарисах, багато неприродного, дрібного і претензійного. Деякою мірою ці недоліки притаманні її першому більшому роману «Царівна». Його композиція цілком довільна (форма щоденника), змалювання образів мало продумане, ідейний зміст неясний, але мова, незважаючи на деяку багатослівність, відзначається особливою свіжістю і поетичним розмахом. Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман «Земля», надрукований 1902 р. в «Літературно-науковому віснику». В ньому Кобилянська справді найповніше виявила риси свого таланту, але, на мою думку, досягла його меж. В усякому разі, Ольга Кобилянська — визначне явище в українській новітній літературі. Її перші твори були свіжим подихом повітря у цій літературі, особливо завдяки сміливості її стилістичної манери і відсутності будь-якого шаблону; це є характерним для Кобилянської…».Отже, у цьому листі Франко ніби хвалить Кобилянську, однак у його оцінці домінує негативізм, він бачить насамперед недоліки, вузькість, неясність, нечіткість, неприродність. Нарешті, Франко двічі натякає на нещасливе особисте життя як справжню причину проблем і невдач Кобилянської. Чому «стародівочий» стиль і відповідні теми? Та тому, що Кобилинська сама — стара діва. Стародівочість, крім того, пов’язувалася з ненависним занепадництвом, навіть вважалася його причиною.

Важливими є листи до громадського діяча, видавця та поета Микити Шаповала. В листі від 5 грудня 1918 року, Ольга Кобилянська просить обіцяний гонорар, бо їй треба гроші на «харч та на дрова». Більше того, письменниця скаржиться, що «як би ви знали скільки упокорень, і понижень я мушу переживати ради кусника хліба для моєї хати, в котрій маю сироту по сестрі, свою стару доглядачку хорих і слугу – ви б не йняли віри. Жадна книжка не задержуєся в моїх руках, манускрипт закинений, а то що рвалось нове на верх... осталось в души і глумится». З цих слів можна побачити, в яких умовах доводилось творити Ользі Кобилянській і скільки вона пережила негод на шляху до успіху. Варто зауважити, що до Микити Шаповала, письменниця звертається тільки «дорогий приятелю», що підкреслює ставлення Кобилянської до Шаповала, а також передає вітання його дружині – Ользі Філяретівні. Щодо ж самого Микити Шаповала, то за словами Кобилянської «ніколи він мені на мої письма не відписував, так що не знала остаточно що собі про него думати». Писала Ольга Кобилянська й до дружини Микити – Ольги з приводу смерті її чоловіка: «ваш сумний лист з 19/ііі с. р. я одержала; я читала його чи не з слізми в очах, так і бачила ваші слези меже словами і стрічками! я розумію вас дорога моя, розумію вашу самітність і осиротілість. Час так скоро минає і так мало що потішаючого приносить, а вам то вже... пока нічо. Тільки мені осталось по Микиті Юхимовичу що ви дорогенька, бо хоч зможимо собі про нього говорити». В останньому листі до Ольги Шаповал від 28 квітня 1932 року, Кобилянська зазначає, що «добродію Богацькому прошу передати мій привіт, листи Микити Юхимова. Я хиба дам переписати бо боюсь що оригінали мені попропадають. вони мені за цінні! але хоч би і переписані, я їх так скоро не злагоджу, бо не можу. Одна їх часть десь на поді запакована, а друга, хоч близша, та я якось тепер така нездорова і обтяжена працею – не молодаж вже і все припадає мені мінорно». Отже, бачимо, що Ольга Кобилянська щиро любила Микиту Шаповала, як свого друга та була у дружніх стосунках з його сім’єю.

Отже, Ольга Кобилянська – краса і гордість буковинського краю – внесла неоціненний вклад в українську духовність, а з нею і в світову культуру. Більше того, варто відзначити, що епістолярна спадщина Ольги Кобилянської є важливим джерелом для вивчення не тільки постаті великої письменниці, її духовного світу, життєвого та творчого шляху, але й є віддзеркаленням суперечливої епоху 20–30-х років минулого століття. В листах Кобилянської відображені не тільки її особисті почуття, а й ставлення до тогочасної культури, зокрема літератури. Вона постає щирою у своїх листах, та загалом погляди Кобилянської можна охарактеризувати словами самої письменниці: «Я до послідного свого віддиху буду працювати для свого народу…». Між тим, ці зворушливі слова славної дочки українського народу Ольги Юліанівни Кобилянської були написані в одному з її листів датованому 1918 року, у якому письменниця писала про власне бачення нової української культури.