15. Літературна доба і особистість письменника у листах м. Старицького

Одним із письменників українського романтизму виступає Михайло Петрович Старицький, творча спадщина якого вивчена ще не повністю.В історії української літератури М.П. Старицький відомий не тільки як талановитий поет і драматург, але й як автор численних історичних прозових творів. Його проза досить різнопланова за тематикою і жанрами й нараховує близько 70-ти творів, значна частина яких не опублікована і до цього часу.

Листування М.Старицького доволі об’ємне (нараховує 149 листів, наведених у 8-му томі повного зібрання творів). Значна кількість листів адресована письменникам (напр., Б.Грінченку, Д.Мордовцеву, М.Костомарову, М.Коцюбинському, П.Кулішеві, Панасу Мирному, І.Нечуєві-Левицькому та ін.), а також відомим науковцям, громадським та культурним діячам (М.Драгоманову, П.Житецькому, О.Потебні, М.Сумцову, Д.Яворницькому). Це засвідчує, по-перше, авторитетність особи адресанта, по-друге, специфічний характер листування .

Відомо, що частину своїх творів (зокрема епічних) М.Старицький писав російською мовою. Справді, листування підтверджує подібні міркування. Так, у листі до М.Ф.Комарова М.П.Старицький зізнавався: “Насущника ради, я примушений писати по-російськи романи і повісті з української історії і життя... “Києвська старовина” не може оплатити їх хоть дешево, щоб було по-українськи...». Між іншим, письменник визнавав ці твори “незайвими” і наводив наступні виправдання: “Треба їсти чужий хліб, коли свого дайбі...». Не малу роль відігравали тут і цензурні утиски українського друкованого слова, що підкреслене у листі до П.О.Зеленого від 18.2.1883: “Автор статьи грозит мне, что я сою на опасной дороге как для себя лично, так и для малорусского слова!!! Что я стою сам лично на опасной дороге, – это мне хорошо известно; уже по одному тому, что я пишу по-малорусски, я состою под строгим надзором полиции...»

Хронологія. Перший лист датовано 1871 роком (до О. Лисенко), останній – 1904 р. (до І. Кондратьєва). Саме 1871 року письменник переїхав на постійне місце проживання до Києва. На цей період припадає створення Товариства українських сценічних акторів. З 1873 по 1876 рр. Старицький видає переклади казок Г.Х.Андерсена, байок І.Крилова, поеми М.Лермонтова “Пісня про купця Калашникова”, збірку “Сербські народні думи і пісні”.

Листування М.Старицького можна поділити на дві групи:

листи приватного характеру та ті, що можуть бути використані істориками літератури для окреслення суспільної та літературної ситуації, деяких особливостей творчого процесу, інтерпретації тих чи інших творів. Цей поділ доволі умовний. Адже листування приватного характеру доволі часто має історико-літературне значення, а в листах, котрі містять літературну інформацію, часто наводиться інформація про особисте життя адресанта.

Листів, у яких йдеться виключно про приватні справи, незначна кількість.

Два лейтмотиви листів: в них здебільшого йдеться або ж про стан здоров’я письменника (точніше – про численні хвороби, наприклад, у листі до М.Драгоманова читаємо: “Организм изломан, здоровье разбито, – как видишь, – ничего веселого нет, а грустнее еще то, что работать почти не могу...” , або ж про фінансові проблеми.

Значно більше збереглося листів, що мають цінність для вивчення суспільної та літературної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століття. Такі підгрупи:

• -листи, в яких схарактеризована літературна ситуація,

• -листи, котрі відображають стосунки М.Старицького з іншими письменниками і містять оцінки їх творів;

• -листи, в яких адресант висвітлює свою “творчу лабораторію”, процес написання оригінальних творів, переробок та перекладів.

Чимало нарікань у листах М.Старицького на цензуру та надмірну увагу влади до його особи. Йдеться, зокрема, про участь письменника у діяльності гурту народовольців, за зв’язки з якими він зазнав переслідувань, було навіть встановлене стеження й проведений обшук на київській квартирі митця.Нарікання на те, що цензурний комітет затягує розгляд творів, а то й зовсім забороняє їх до друку – постійний мотив, особливо у листах до М.Старицької (доньки), котра, перебуваючи у Петербурзі, постійно опікувалася відданими до цензури творами. Проте і в інших листах скарги на цензурні втручання – не рідкість. Наприклад, у листі до М.Драгоманова є такі рядки: “Не знаю я справді, що мені з моїми ліричними творами робити? Оце знов за літо набралося їх чимало, та, певно, жодна цензура не пустить…»

А ось уривок з листа до Д.Мордовцева: “Інколи рукописи лежать по півроку і по року навіть: отака-то для нашої мови пільга!

Значне зацікавлення може викликати цикл листів, що відображають творчі стосунки М.Старицького з іншими письменниками, передусім з П.Кулішем. Саме його письменник в одному з листів називає вчителем, взірцем: “Ваше слово, голосне та прекрасне, мов срібний дзвін розбудило мою душу від малку, зворушило в їй одповідні струни, і вони й далі, хоч і порвані лихоліттям та друзями, дзвонять собі тихо сумну та безрадісну пісню...” . В цьому ж листі висловлюються й критичні відгуки на адресу Т.Шевченка. Звісно, при цьому слід враховувати і момент суб’єктивності, адже йдеться про лист, адресований П.Кулішеві, котрого митець хоче підтримати, заслужити його прихильність. “Скільки мені вибивали добродієм очі і приятелі, і лукаві прихильники рідної мови! Все пхали до Тараса Шевченка учитися і раїли збутись Кулішевої отрути ... та дарма! Мабуть, отрута була міцна, бо й досі, уже з сивим вусом, а як візьму до рук “Ратая” чи “Псалми”, чи “Чорну раду” ... – серце молодіє...» Проте це не єдиний випадок проти Шевченка. Подібні нарікання на примітивність форми, необробленість вірша знаходимо і в листі до Б.Грінченка.

З-поміж старшого покоління письменників повагою М.Старицького користувався також Д.Мордовець (Мордовцев), про творчість якого в листі до В.Барвінського автор занотував: “Його романи з українського життя, а надто останній “Сагайдачний” – чудеснійші!”

Творчість Б.Грінченка М.Старицький оцінює загалом прихильно.Високо цінуючи прозовий доробок Панаса Мирного, Старицький доволі критично настроєний щодо драм, які він суттєво переробляв, пристосовуючи до законів сцени. В цьому випадку письменник листовно звертався з проханням відгукнутися, повідомити, що сподобалося авторові, а що він вважав недоцільним.

Багато уваги в епістолярії М.Старицького приділяється стосункам з колегами - драматургами та театральними діячами – М.Кропивницьким, І.Карпенком-Карим, М.Заньковецькою та ін.

Митець, не зважаючи на активну літературну й театральну діяльність, погіршення стану здоров’я, ретельно стежив за новими іменами, молодими талантами, що прилучалися до творчості. В листі до Б.Грінченка є такі рядки: “Кинувши оком на наше поле, я вельми втішився душею, що за

минулий час наші молодята не спали, а орали перелог свій по змозі і так дотепно, що

й тепера уже зеленіють добрі руна повсюду, яких уже не вивітрить і вітер північний... А між ними таки появилися справжні велетні невмирущого духа, до яких в голові належить і шановний добродій”.

Проте, звісно, на пильнішу увагу літературознавців заслуговують листи, в яких міститься інформація щодо творчості самого М.Старицького. Найбільша група листів відображає творчість Старицького-драматурга. В листі до М.Заньковецької він окреслює невідрадну картину розвитку українського театру. Ще одна доволі дражлива для М.Старицького проблема, яка завдала йому

чимало прикрощів, – драматичні переробки та інсценізації творів інших авторів. Тут уривок з листа до І.Кондратьєва, в якому містяться концептуальні твердження відносно того, які твори сам автор вважав оригінальними, а які – переробками: “В отделе оригинальных я поместил и те пьесы, содержание которых напоминает только известные мотивы, напр, есть сказание про “Марусю Джурай” – я на этот мотив написал пьесу, не воспользовавшись ни единой сценой, ни единым положением…»

Таким чином, М.Старицький згрупував свої драматичні твори наступним чином: 1 – оригінальні: “Не так склалося, як жадалося”, “Кривда і правда” (“В темряві”), “Богдан Хмельницький”, “Розбите серце”, “Маруся Богуславка”, “Цар Горох”, “Талан”, два водевілі; 2 – в співробітництві: “За друга”, “Крути та не перекручуй”, “За двома зайцями”, “Галя Русина”; 3 – на позичені сюжети: “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба”, “Юрко Довбиш”, “Гриць”, “Ніч під Івана Купала”, “Зимовий вечір”, “Циганка Аза”, “Вій”, “Чорноморці”, “Галина” – з листа до Ц.Білиловського (1897 р.). “Крім цих п’єс, – пише М.Старицький, – ще суть мої п’єси під чужими фірмами, бо за силою тієї напасті на мене я мусив, ради збагачення сцени, дарувати свій труд другим щасливцям, яким назвиська розрішила цензура: “Лимерівна”, “Осада Дубна”, “Мазепа”, “Підгоряне”, “Гаркуша”, “За Немань іду” і інші... Всього, стало буть, поки що я написав до 35 п’єс; із них оригінальних 10 (з “Мазепою”), в співробітництві – 4, а решта переробки”.

Значно менше уваги в листах приділяється прозовому , а особливо – поетичному доробку письменника. Так, наприклад, в листі до Д.Яворницького є згадка про роман “Молодість Мазепи”(“Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки що ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не напишу”; в листі до В.Лукича згадано повість “Облога Буші” й легенду “Заклята печера” тощо.

Ще одна сторінка діяльності М.Старицького – перекладацтво. В листі до І.Франка читаємо: “Переклади – се було й єсть у нас пугало і для уряду, і для жандармської літератури, і для російської, для наших навіть лібералів, а я уважав і уважаю їх за найцінніший труд у добу виховання мови: вони дають найкращу гімнастику слову, найліпше поширюють його і, крім того, збагачують читальні засоби для народа на рідній мові, а з тим укоріняють силу і її самій”.

Підсумовуючи свою багатогранну спадщину, М.Старицький песимістично наголошує на власній “непрочитаності”, “непочутості”. В листі до Д.Мордовцева він з сумом констатує: “... Потративши на рідну укохану справу ціле життя винищивши серце болінням за темний свій люд, за петиму мову, було б гірко простягтись у труні під погордим усміхом недбалої юрби, під власним докором, що на баєчну дурницю розмантачені були сили...”.Проте власну значущість письменник не применшував.

Таким чином, епістолярій має розглядатися швидше як джерело до вивчення історії української літератури ІІ половини ХІХ – початку ХХ століття. Листи Старицького мають здебільшого публічний характер, мотиви особистісні значно поступаються роздумам над суспільно значущими, в тому числі творчими проблемами, що дозволяє “відчути” епоху, створити цілісне уявлення про Старицького як особистість і талановитого письменника.