Лист Михайла Максимовича до Тараса Шевченка (15.03.1858) (укр.)

Шевченкові од Максимовича привіт і поклон!Як ся себе маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось; коли і виїду к вечору, то все-таки не трапиться тебе одвідати. Тим часом посилаю тобі "Жабомишодраковку", тії гекзаметри Думитрашкові, що я казав тобі; да ще й мої псалми... будь ласкав, подивись на сі псалми пильненько і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього словця; з твоєї поради, може, і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь.Бувай же здоров і світлоясен!

ТвойМ. Макс

12. Літературна доба і особистість письменника у листах Тараса Шевченка

У житті такої людини, як Тарас Шевченко дуже часто, на жаль, не було місця простому людському спілкуванню, бо він був позбавлений можливості бути поруч зі своїми близькими та рідними людьми. Від того і залишалась одна розрада – листи, у котрих можна було звернутися до близьких, до друзів, заговорити до них так, якби вони були ось тут, поруч. Маючи душу, котра давала йому змогу писати так, що озиватися до всього народу разом і зачіпати серця десятків людей, він потребував виражати себе не тільки у віршах, не потрібно було говорити до всіх разом, виражати загальну, спільну на всіх біду, а і у листах, де міг вилити наболіле, те, що було актуальне для нього особисто. Але робив він це такою ж поетичною, співучою, крилатою мовою, як і писав свої вірші. З цієї точки зору, листи Шевченкові є величезною цінність, оскільки вони дають змогу побачити його душу, як вона є, зрозуміти, що хвилювало поета, які стосунки він мав із близькими, що хотів їм сказати, чого боявся і про що мріяв.

Шевченко любив писати листи. Це видно з його готовності розкрити другові-співрозмовникові душу, виповісти почуття й найсокровенніші переживання, поділитися задумами, відтворити свої будні та свята. Ретельний і акуратний кореспондент, він наголошував на своїй відданості етиці листування – “благородную привычку отвечать сейчас же на полученное письмо”. Знав тривогу очікування й радість одержання листа, особливо в “незамкнутій тюрмі” солдатчини, коли лист був вікном у світ, єдиною ниткою, що поєднувала з друзями й рідним краєм. З огляду на смак поета до епістолярних занять, широке коло знайомств, безсумнівну популярність уже за життя його імені, особи і творчості, можна твердити, що Шевченкове листування  мало бути дуже велике.

С.Єфремов на базі лише наявного натоді епістолярію констатував сліди не менш як сотні листів, що до нас не дійшли. Коли ж додати згадки  в  Журналі, в інших біографічних матеріалах і листах до поета, то гадану кількість слід набагато збільшити.

Більшість дослідників Шевченкового листування розглядали лист як біографічне і фактографічне джерело. Так, перший із них С. Єфремов основне завдання вбачав у відтворенні текстової автентичності листів, розшифруванні криптонімів, створенні якісного коментаря до тексту листа, але разом з тим виокремив й основні риси творчої манери письма, стильові домінанти.

Причини вибору російської мови для листування і ведення щоденника періоду заслання відверто пояснює сам поет у щоденниковому записі від 12 липня 1857 року: “За всі десять років я, крім степу та казарми, нічого не бачив і, крім солдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбивча проза”. У листах поет також часто зізнається, що найбільше переживає через втрату україномовного національного ґрунту. Отже, перша причина – російськомовне оточення ув’язненого поета. Друга причина – невеликий ступінь літературного розвитку тогочасної української прозової мови, цим дослідники пояснюють і вибір російської мови для написання повістей, а оскільки листи і щоденник – також проза, то гіпотетично це ще одне пояснення двомовності поета при створенні навіть таких інтимних жанрів, як лист чи щоденник.

Відповідно до життєвих перепитій дослідники виокремлюють три періоди в листуванні поета: до арешту (листів цього періоду дійшло найменше), листування періоду заслання, і листування після повернення із заслання (це три чверті листів, що дійшли до нашого часу). Досліджуючи Шевченків епістолярій, не можна не помітити, що кожен із трьох періодів листування пов’язаний із одним з головних концептів його творчості загалом – концептом волі. Так, у листі Шевченка до брата Микити, яким розпочинається епістолярій поета, читаємо сповнені оптимізму слова: “Получив свободу от поміщика свого…Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога, – велике щастя буть вольним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить”. І ніби дежавю, через 18 років, у листі до графа Ф. Толстого Шевченко знову тішиться свободою, відкриваючи новий період свого листування: “Я тепер так счастлив, так невыразимо счаст-

лив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность… Теперь я снова свободный художник, теперь я независимо ни от чией воли строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядуще».

Епістолярій Шевченка, як жоден інший документ, дозволяє визначити емоційну домінанту Шевченка — людини і митця в ранній петербурзький період. Той внутрішній драматизм «роботи душі», розвитку його самобутньої індивідуальності може бути охарактеризований найвлучніше народним зворотом, до якого вдався сам автор в листі до Я. Кухаренка 1842 року: «Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю...»

Листи юнака-Шевченка до брата Микити, до українських літераторів і земляків сповнені риторичних питань, контрастних образів («поплачу веселими сльозами»), спогадів про Україну і рідну домівку, ремінісценцій про сирітську долю в чужому краї, фольклорних і власних літературно-живописних образів, історичних постатей України, роздумів про людину, мистецтво, оточення. Попри ейфорію після отримання жаданої волі, молодечу вдачу і завзяття, захоплення улюбленою працею виразно проступають інші почуття і переживання: «нудно мені», «так стало скушно».

Це ж підтверджує й зміст та настрій наступного листа до брата, в якому поет висловлює гіркоту та навіть і роздратування, бо його прохання було проігноровано: «Я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні помосковському, ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським». Закінчується цей лист проханням передати сусідові, щоб і він писав — «та тільки не по-московському, а то і читать не буду».

Епістолярій Шевченка засвідчує, що йому довелось водночас пройти через внутрішній катарсис. В листах до Г. Квітки, Я. Кухаренка, Г. Тарновського йдеться про поему Шевченка російською мовою «Слепая». Як зізнається сам автор, він її написав, «щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю». Якщо зіставити листи і ліричні відступи поеми, можна простежити в якійсь мірі ту внутрішню боротьбу в душі поета, яка вела не стільки до вибору позиції (Шевченко такий вибір уже давно зробив), скільки до самопізнання, усвідомлення своїх людських і творчих можливостей, своїх духовних потенцій. Адже скільки б ми не говорили про вплив російської ліро-епічної романтичної поеми 20—30-х pp. на сюжет, композицію і стиль «Слепой», Шевченко написав свій твір, за його словами, «з українського простого биту»

Епістолярій Тараса Шевченка, а особливо листи до найближчих людей дають змогу зрозуміти, що його хвилювало, чого він хотів, чого боявся, чим жив і радів. Не можливо не розчулитися, коли читаєш у листі до А. Лизогуба: «Не знаю, чи зрадiла б так мала ненагодована дитина, побачивши матiр свою, як я вчора, прийнявши подарунок твiй, щирий мiй, єдиний друже. Так зрадiв, що ще й досi не схаменуся, цiлiсiньку нiч не спав, розглядав, дивився, перевертав по тричi, цiлуючи всяку фарбочку, i як її не цiлувать, не бачивши рiк цiлий. Боже мiй! Боже мiй! Який тяжкий та довгий. рiк! Та дарма. Бог помiг, минув-таки». Складно навіть уявити, що переживав автор цих рядків, коли був позбавлений засобів для того, щоб творити, коли цього так хотіла душа. Елементарні засоби для існування були проблемою для письменника, не кажучи вже про те, що творити він міг лише, коли добував щось, необхідне для творчості, як-от фарби, що прислав йому друг. Нам, людям ХХІ сторіччя, які зазвичай не мають ні у чому недостатку і дуже мало це цінують, здається дивним і майже неймовірним те, що переживав тоді Шевченко. У листах до Андрія Лизогуба знаходимо також і інші прохання та побажання, з яких можна побачити, що бракувало і що потрібно було поетові у далеких від дому сторонах: «Просив я Варвару Ніколаєвну, щоб мені книжочок деяких прислала, а тепер і вас прошу, бо, опріч Біблії, нема й однії літери. Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера, або «Одиссею», перевод Жуковського, то пришліть ради розп’ятого за нас, бо, єй-богу, з нудьги одурію. Послав би вам грошей на все сіє, так дасьбі, до шеляга пропали» - людині тонкій, інтелектуальній, творчій було дуже складно вижити, не отримуючи живлення для свого багатого розуму. Шевченко дуже нудився, залишившись без своїх близьких, а ще було йому дуже важко без книг, картин, він дуже боявся зупинитися у своєму розвитку, отупіти, забути чи загубити щось важливе для себе. У його листуванні є чимало прикладів того, як цінував він розумних та освічених людей, як шукав він із ними спілкування, як прагну до них. У одному з листів до Варвари Рєпніної він пише: «Да заменим уныние надеждой и молитвой. Странно! Прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленную и неодушевленную как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки? А я так дорожил им! Так лелеял его! Нет, я, должно быть, тяжко согрешил перед Богом, коли так страшно караюсь!». Якщо читати поетичні та прозові художні твори Шевченка, то можна зрозуміти, наскільки природа та відчуття прекрасного були важливі для нього. З цього зрозуміло, чому втрата відчуття краси природи була близька до катастрофи для поета. Творити рідною мовою для Шевченка не тільки було природно, а отже, легко, невимушено, а головне — творчість тільки рідною мовою давала йому повною мірою і виявити своє «я», свій внутрішній світ, свою духовність, і пережити неповторні хвилини естетичної насолоди. Адже саме рідне слово — то є найголовніша форма вияву естетичних здібностей і потреб людини.

У стилістиці Шевченкового епістолярію виразно відчувається те, що в теорії літератури прийнятно називати “присутністю” адресата. Така  присутність гідного, здатного до розуміння і співпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В.Рєпніної: тут відчутна особлива мистецька й настроєва витонченість, спорідненість душ, високий інтелектуальний модус. Те ж стосується і дружніх послань до Бр.Залеського, з яким поета об’єднувала, крім інтересів, фахового зацікавлення малярством, близькості мистецьких смаків, ще й спільність долі. Зовсім інший Шевченко – інтонаційно й лексично, коли звертається, приміром, до Я.Кухаренка чи С.Гулака-Артемовського. У листах українською мовою, зокрема в ранніх дружніх посланнях, домінує стиль “простацько”-бурлескний (вигуки, специфічні вставні слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – “матері його ковінька”, “чорти б убили його батька”, “та цур йому, минуло, бодай не снилося”). Та й у пізніших листах цей тон чується, а то й домінує у зверненнях до близьких друзів як вияв дружнього панібратства. Простомовне забарвлення подеколи дістають і серйозні оцінки й роздуми, як-от відгук на оперу “Руслан і Людмила” в листі до Г.Тарновського (25 січня 1843 р.) (“Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш”) або міркування про підсвідоме в листі до Я.Кухаренка (30 вересня 1842): “Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому”. Деякі дослідники (С.Балей, Г.Грабович та ін.) трактують ці рядки як спробу проникнення у глибини підсвідомості.

Надзвичайно важливим для того, хто хоче зрозуміти і усвідомити Шевченка як митця і як людину, є читання його листів. Там він різний, щирий, справжній, гнівливий, болісний, чулий, відкритий. Там він виражав на папері те, що не міг сказати вголос. Там його внутрішній світ показаний із зовсім нової точки зору. Їх необхідно читати, адже після цього є змога подивитися на поета зовсім іншим очима і зовсім інакше оцінити його творчість.