12. Історичні та теоретичні передумови формування німецької класичної філософії.

Німецькою класичною філософією називається сукупність філософських вчень Іммануеля Канта (1724 –1804), Іогана Готліба Фіхте (1762-1854), ФрідріхаВільгельма Йозефа Шеллінга (1775-1854), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804-1872), які розвивалися в Німеччіні наприкінці ХУІІІ - початку ХІХ ст.

Німецька класична філософії є закономірним результатом розвитку соціальної реальності і мислення Нового часу. Це закономірний результат розвитку європейської культури у цілому. Тому для розкриття передумов її виникнення слід враховувати як особливості Німеччини того часу, так і ту соціальну і духовну атмосферу, яка склалася на той час у Європі.

Новий час у європейській культурі – це період буржуазних революцій – нідерландської (1566-1609), англійської (1640-1650), французької (1789), німецької (1848-1849). Революційне утвердження буржуазії у своїх правах – це загальноєвропейське явище. Буржуазне ж суспільство відрізняється від усіх попередніх своєю динамічністю, стрімкістю розвитку, загостренням соціальних суперечностей, які починають сприйматися як рушійні сили суспільного розвитку. Така специфіка буржуазного суспільства сприяла формуванню і утвердженню в європейській свідомості діалектичних ідей, які були притаманні усім представникам німецької класичної філософії і остаточно оформились у діалектиці Гегеля. Цьому також Сприяло виявлення діалектичних моментів у природознавстві того часу. Якщо у галузі механіки античні мислителі розвивали статику (Архімед), то вчені Нового часу –Галілей, Кеплер, Гюйгенс, Ньютон та інші – динаміку земних і небесних тіл. антична математика є наукою про постійні величини, тоді як математика Нового часу розпочинається із введення перемінних. При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

По-перше, всіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору, філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

По-друге, представники німецької класичної думки надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності.

По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.

По-четверте, німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.

По-п'яте, розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

Отже і в самій дійсності, і в усіх науках Нового часу проявляються діалектичні тенденції. Діалектика ж німецьких філософів виступає своєрідним завершенням цього розвитку, систематизаціює діалектичної думку. Цьому також сприяло і те, що саме у Німеччині діалектичні традиції було достатньо розвинуті у попередній філософії, зокрема у Миколи Кузанського, Готфріда Лейбніца.

Ще одна загальна риса німецької класичної філософії - її ідеалізм, також зумовлюється як загальними особливостями Європейської культури того часу, так і особливостями Німеччини.

У вихорі революційних подій європейська культура шукає ідеал суспільного устрою і намагається утвердити його у дійсності. Так, для нідерландської і англійської революцій живильним ідейно-духовним ґрунтом є ідеологія реформації, у Франції – ідеологія Просвітництва. революція у Німеччині взагалі здійснюється передусім у сфері мислення, оскільки сама дійсність в останній країні ще не дозріла до революції і знаходилась у стані застою.

Отже у творчості представни­ків німецької класичної філософії знайшли втілення загальні - як національні, так і загальноєвропейські соціальні і духовні процеси. У своїй творчості вони спиралися на спільну новоєвропейську культурну тради­цію. Звідси, незважаючи на усю своєрідність філософських поглядів представників німецької класичної філософії, їх вченням притаманна спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення. Інакше кажучи, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. Можна виділити такі риси німецької класичної філософії:

1. Раціоналізм, успадкоємлений від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів початку ХІХ ст. характерним було переконання що досить дійсність глибоко пізнати та переосмисли­ти і тим виправдати, філософським переосмислюванням може бути ви­правдана й релігія.

2. Усі представники німецької класики критикували матеріалізм ХVІІІ ст. за його механіцизм.

3. Відбувається вироблення діалектичного методу мислення, яке здійснювалося у процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете).

4. Критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслювалась творча ак­тивність теоретичного мислення.

5. Прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації іс­торії, пошук яких здійснювався у сфері духу.

6. Критика традиційної розсудкової метафізики, прагнення перетвори­ти філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукопо­дібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німець­ких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля.

7. Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німе­цькій класичній філософії відбувається перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцедентального ідеа­лізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до об’єктивного ідеалізму Шеллінгу та абсолютного ідеалізму Гегеля й, нарешті, до матеріалізму Фейербаха.

13. Основні періоди у творчості Канта. + 14. Головні ідеї «докритичної» філософії Канта.

З точки зору періодицазії філософської творчості Канта, його життя розподіляють на 2 етапи: до критичний (до 1781 р. – перше видання «Критики чистого розуму») та критичний (1781-1804). Цей розподіл є загальноприйнятим в історії філософії. Проте межу між цими етапами в жодному випадку не слід уявляти. Певною мірою про поступовість переходу від одного періоду до іншого свідчить те, що різні дослідники виділяють різні хронологічні межі до критичного періоду.

Аналіз праць до критичного періоду дозволяє виділити ряд основних тем.

1. Природничо-наукова проблематика. Сввоєрідним компендіумом зазначеної проблематики виступає «Загальна природна історія і теорія неба». Кант висловлює чимало гіпотез та висновків, які знайшли своє місце в науці.

2. Метафізична проблематика висвітлюється в працях «Єдино можлива підстава для доведення існування Бога», «Марення духовидця, прояснені мареннями метафізика» та ін.

3. Безпосереднтьо перед критичні праці. Особливе значення серед них має робота «Про форми і принципи світу, який сприймається чуттями та умоспоглядається», яка містить наспутні важливі моменти.

По перше, принциповим положенням є встановлення відмінності між чуттєвістю та розмумом. Чуттєвість – така здатність суб’єкта до сприйняття, завдяки якій зовнішні об’єкти впливають на наші уявлення. Розумність – така здатність, завдяки якій суб’єкт спроможний уявляти собі те, що не є предметом чуттєвості. Предмет чуттєвості – феномени, предмет розуму – ноумени.

По-друге, вже на цьому етапі Кант пропонує розрізняти речі як вони являються і як вони існують самі по собі.

Кант надає особливої уваги таким категоріям як простір і час. Ідея часу не виникає з відчуттів, а передбачається ними; час – це одинична ідея, а не загальна. Поняття простору не відволікається від зовнішнього сприйняття; воно є одиничним уявленням, чистим спогляданням; простір є основою істинності у сфері наших відчуттів.

Критичний період. Предметом теоретичної філософії є ​​дослідження пізнавальної діяльності, встановлення законів людського розуму і його кордонів. У цьому сенсі Кант називає свою філософію трансцендентальної. Він називає свою філософську систему також критичної, або критичним ідеалізмом. По Канту, філософія є форма критики, але критику він розуміє дуже своєрідно. У своїх основних творах, у назвах яких, як правило, присутній термін критика - "Критика чистого розуму", "Критика здатності судження", "Критика практичного розуму", - Кант не стільки критикує в звичному сенсі цього слова, скільки з'ясовує межі відповідно розуму, здатності судження, волі. Головною темою "Критики" Кант оголошує пошук відповіді на питання "Як можливі апріорні синтетичні судження?". За цим формулюванням (синтетичними судженнями Кант називає такі, в яких предикат ззовні приєднується до суб'єкта; їм протилежні аналітичні, експлікують зміст суб'єкта) ховається наступна проблема: яким чином можна достовірно (з належною загальністю і необхідністю - критеріях апріорного) довідатися щось про речі , які не дано чи поки ще не дані нам у чуттєвому досвіді? Кант був упевнений, що подібні знання існують. Як приклад він наводив математичні теореми, висновками яких свідомо відповідають всі предмети, які можна зустріти в почуттях, а також принципи "чистого природознавства", на зразок тези "всі зміни мають причину". На запитання "як людина може передбачати те, що ще не дано або взагалі не існує?" Кант доводив, що така ситуація можлива лише в тому випадку, якщо пізнавальні здібності людини якимось чином визначають речі. Такий погляд на проблему, що суперечить "видимості", що складається в тому, що наші поняття про світ, навпаки, формуються речами, сам Кант називав "коперніканським переворотом" у філософії.

15. Елементи критицизму в працях Канта «докритичного» періоду. Основні тематики (проблематики) докритичної творчості Канта були:

1.Природничонаукова Праці: «Загальна природна історія і теорія неба»

2.Метафізична Праці: «Єдино можлива підстава для доведення існування Бога», «Марення духовидця, прояснені мареннями метафізики»

3.Пред-критичні праці, що найбільше нас інтересують стосовно поставленого питання. Праці: «Про форми і принципи світу, який сприймається чуттями та умоспоглядається». Саме в цій праці закладені важливі, вже критичні, думки Канта. По-перше, це встановлення розрізнення між чуттєвістю та розумом. Саме тут Кант пише, що чуттєвість – це є здатність суб’єкта до сприйняття, завдяки якій зовнішні об’єкти впливають на наші уявлення. Розум же – здатність суб’єкта уявляти собі те, що не піддається чуттєвості. Також, в цій роботі він розділив і дав назви предметам цих двох здатностей пізнання: чуттєвості – феномени, у розуму – ноумени. По-друге, вже на цьому етапі Кант пропонує розділити речі в тому аспекті, як вони виявляються, і як існують самі по собі. Цю тезу він обґрунтував так: все, що ми віднаходимо у чуттєвому, є не лише об’єктами, а ще й тими модифікаціями суб’єкта, які, власне, уможливлюють процес сприйняття світу. У результаті будь-яке чуттєве сприйняття складається з двох частин: матерії та форми, як самих відчуттів і того, що координую їх. Крім того, Кант виділяє дві форми, які сприймаються людиною за допомогою чуттів – це час та простір. Час – це одинична, а не загальна, ідея, що передбачається відчуттями. Він є умовою споглядання та споглядального уявлення, бо він відноситься до незмінного закону чуттєвого сприйняття. Саме завдяки ньому, ми можемо сприймати світ, як цілісність феноменів, а речі - як так, що знаходяться між собою в певних відносинах, то він виступає першим формальним принципом світу. Простір, як і час, є одиничним уявленням і чистим спогляданням, та на відміну від першого, він не є чимось реально-об’єктивним, а навпаки завжди суб’єктивно-ідеальний. Він є основою істинності у сфері наших відчуттів. Таким чином вже в цих розробках Кант ставить собі головну мету, яку поставив перед метафізикою, а саме не плутати чуттєве та розумове.

( + Кант вважав, що філософія не може виходити лише з засад логіки. Логічна ідея протиріччя – не єдиний спосіб отримання нового знання. Критикує формальну логіку: розрив між змістом і формою мислення.)