50. Шеллінг як історик філософії.

Практична філософія Шеллінга вирішує питання соціально-політичного характеру, ходу історії.

Головною проблемою людства в цілому і головним предметом філософії, за Шеллінг, є проблема свободи. Прагнення до свободи закладено в самій природі людини і є головною метою всього історичного процесу. При остаточній реалізації ідеї свободи люди створюють "другу природу"-правовий лад. Надалі правовий лад повинен поширюватися від держави до держави, і чоловіча ¬ ство має у результаті прийти до всесвітнього правовому ладу та всесвітньої федерації правових держав.

Іншою найважливішою проблемою (поряд з проблемою свободи) практичної філософії Шеллінга є проблема від ¬ відчуження. Відчуження - протилежний початковим цілям результат людської діяльності при зіткненні ідеї свободи з реальною дійсністю. (Приклад: переродження високих ідеалів Великої Французької революції в протилежний реальність - насильство, несправедливість, ще більша збагачення одних і збіднення інших; придушення волі).

Філософ приходить до наступних висновків:

• хід історії випадковий, в історії панує свавілля;

• і випадкові події історії, і цілеспрямована діяч ¬ ність підпорядковані жорсткої необхідності, якої людина безсила що-небудь протиставити;

• теорія (задуми людини) та історія (реальна дійсність ¬ ність) дуже часто протилежні і не мають нічого спільного;

• в історії часто зустрічаються випадки, коли боротьба за свободу і справедливість призводить до ще більшого поневолення і несправедливості.

51. Основні принципи гегелівської теорії пізнання.

У філософії Гегеля істотну роль грає поняття діалектики. Для нього діалектика - це такий перехід одного визначення в інше, в якому виявляється, що ці визначення однобічні і обмежені, тобто містять заперечення самих себе. Тому діалектика, згідно з Гегелем, - «рушійна душа всякого наукового розгортання думки і являє собою єдиний принцип, який вносить у зміст науки іманентну зв'язок і необхідність», метод дослідження, протилежний метафізиці.

Необхідність і рушійний початок діалектичного процесу полягає в самому понятті абсолютного. Як таке, воно не може ставитися просто негативно до свого протилежного (не абсолютно, кінцевому); воно повинно укладати його в самому собі, бо інакше, якби воно мало його поза себе, то воно їм обмежувалося б - кінцеве було б самостійним межею абсолютного, яке таким чином сам перетворився б в кінцеве. Отже, істинний характер абсолютного виражається в його самозаперечення, в положенні ним свого протилежного, або іншого, а це інше, як полагаємоє самим абсолютним, є його власне відображення, і в цьому своєму внебитіі або інобуття абсолютне знаходить саме себе і повертається до себе як здійснене єдність себе і свого іншого. Прихована у всьому сила абсолютної істини розриває обмеженість окремих ухвал, виводить їх з їх відсталості, змушує переходити одне в інше і повертатися до себе в новій, більш істинною формі. У цьому усепроникаючому і всеобразующем русі весь сенс і вся істина існуючого - живий зв'язок, внутрішньо з'єднує всі частини фізичного і духовного світу між собою і з абсолютним, яке поза цьому зв'язку, як-небудь окреме, не існує зовсім. Глибока оригінальність гегелівської філософії, особливість, властива виключно їй одній, полягає в повну тотожність її методу з її змістом. Метод є діалектичний процес саморозвивається поняття, і зміст є цей же самий всеосяжний діалектичний процес - і більше нічого. З усіх умоглядних систем тільки в одному гегельянстві абсолютна істина, або ідея, чи не є тільки предмет або зміст, але сама форма філософії. Зміст і форма тут цілком збігаються, покривають один одного без залишку. «Абсолютна ідея, - говорить Гегель, - має змістом себе саме як нескінченну форму, бо вона вічно вважає себе як інше і знову знімає відмінність в тотожності який вважає і полагаемого».