4. Передумови і джерела філософії г.В. Ляйбниця.

17 ст. в Європі – це домінування двох основних філософських течій:емпіризму та раціоналізму. Раціоналізм почав перетворюватися на вкрай умоглядну та мало змістовну метафізику, а емпіризм набув присмаку скептицизму. Разом з тим відбувається відмежування наукового знання від філософського. Суттєві проблеми існували і в самій науці. Це її механістичний характер, проти якого і виступав Ляйбніц. Визнаючи всі заслуги механіки і описуючи її як «чудову манеру опису природи», він вказує на те,що у світі речей,крім форм,фігур та руху,існують ще й сили,які принципово не можна вивести з поняття тіло. Тому розбудовуючи свою філософію, Ляйбніц вважав за потрібне поєднати всі попередні напрямки та школи, фізику та метафізику, механіку та античну філософію,Декарта та Платона, Ньютона та Арістотеля. У Арістотеля він запозичив ідею «активної форми»,бо вона дозволяла пояснити ті поняття,що вислизали від механістичної картини світу (сила,мета,ентелехія,енергія). Ляйбніц звернув увагу на те,що апелюючи до конкретних тіл чи речей матеріального світу, наука робить надзвичайну кількість неприпустимих ідеалізацій, змішуючи реальну природу речей із нашими власними розумовими абстракціями механіко геометричного характеру. Критикуючи Декарта, Ляйбніц стверджує, що той по суті ототожнював правила механіки з правилами природи на підставі редукції природи до протяжності, а останньої до субстанції. Протилежним декартівському дуалізму було вчення Спінози, яке виявилося значно ближчим Ляйбніцу, але стосовно запропонованого ним моносубстанціалізму у нього виник ряд зауважень. По-перше, як самодіючу та самопороджуючу причинність Спіноза розглядав тільки Бога, відносно якого вся створена природа(всі його атрибути і модуси) виявилася пасивною. По-друге, сумнів викликала ідея про винайдення всього різноманіття світу з однієї субстанції, при цьому ми повинні чи ототожнювати Бога зі світом, чи апелювати до руху як до нескінченного модусу при поясненні руху окремих кінцевих тіл. По-третє, попри всі спроби уникнути картезіанського дуалізму, Спіноза фактично відтворює його. Це дуалізм активної субстанції.яка творить та пасивних атрибутів. Унаслідок цього активне божественне начало виявляється відділеним як від мислення, так і від протяжності. Але проблема полягає у тому, що ми можемо споглядати окрім Бога велику кількість окремих діяльних початків.

5. Поняття «субстанції» в філософії г.В. Ляйбниця.

Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646-1716) - видатний німецький філософ і природодослідник. Основні твори Г.В. Ляйбніца: "Монадологія" (1714), "Теодицея" (1710) та "Нові досліди про людський розум" (1704). Поняття субстанції у Ляйбніца набуває плюралістичного (множинного) характеру. Він трактує її як особливу активну духовну одиницю буття (монаду). Головним атрибутом монади виступає сила, або енергія.Виходячи з цього, світ, населений монадами, не пасивний, як у Декарта або Спінози, але динамічний. Субстанція – це головний діяльнісний початок світу, центр його життєвої сили. Якщо Декарт та Спіноза вважали субстанцію безперервною, то Ляйбніц протиставляє їхнім концепціям своє вчення про множинність субстанцій, яким властиві внутрішні сили руху.  Ці субстанції він назвав монадами. Кожна монада є єдністю матерії і форми, тіла та душі.  Детерміновані в своєму існування та спрямовані до розумної цілі, монади мають вище, наперед визначене Богом призначення. Тобто на відміну від Спінози, Ляйбніц підносить Бога над світом.

Таким чином, дуалізму Декарта та монізму Спінози Ляйбніц протиставив плюралізм.

Природа наповнена життям, монади є центрами життєвої сили, актуальної або потенційної активності. Тобто монади можуть змінюватись, і ці зміни відбуваються зсередини, ніяка зовнішня причина не може впливати на монаду. Вона є «безтілесним автоматом».

Монади діють через сприйняття (перцепції), прагнення (що є переходом від одного сприйняття до іншого) та апперцепції. Їхня діяльність призводить до всесвітньої ієрархії монад на чолі з верховною монадою – Богом: кожна монада відрізняється від іншою за ступенем виразності в сприйняттях, а також прагне зайняти якнайвище місце в цій ієрархії.

Саморозвиток монад є розвитком їхньої самосвідомості.

Ляйбніц виділяє наступні типи монад:

1) прості, «голі» монади (nues), яким притаманне неясне сприйняття, безкінечно малі перцепції, в яких нема нічого окремого та виразного, вони «сплять без сновидінь» та складають неживу природу;

2) більш досконалі монади-душі (ames), сприйняття яких є більш виразними і супроводжуються пам’яттю, але вони позбавлені самосвідомості і складають собою пасивні душі тварин;

3) монади-духи (esprits), що здатні не тільки до ясних перцепцій, але й до апперцепцій, вони складають душі людей. Після людських монад-душ передбачається безкінечне число ступенів досконалості (втілення етапів осягнення абсолютної істини), які завершує Бог як безкінечна межа, за якою нема меж. Бог, за Ляйбніцем, є вищою монадою, що утримує в собі стільки реальності, скільки можливо. Бог – критерій гармонізації монад.

Монади «не мають вікон, через які щось могло туди увійти або вийти звідти», але монади знаходяться у залежності одна від одної в тому сенсі, що монади взаємоузгоджені в перцепція та апперцепціях. Можливий вплив монади на монаду через Бога, що пристосував монади одна до одної.

Таким чином, світ Ляйбніца є різноманітним, в ньому все унікальне та неповторне, але цей світ є єдиним. Монади схожі на синхронізовані годинники, а Бог є годинникарем, що заклав в них абсолютні програми, цю синхронність, взаємну узгодженість та єдність. В цьому полягає ляйбніцевська ідея «напередвстановленої гармонії».