26. Вчення і.Канта про ідеї.

Рушійним стимулом розсудку є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього безумовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина приходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсолютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. Кант розумів ідеї як уявлення промету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у нього регулятивні функції, спонукають розсудок до діяльності, керують ним. Світ "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керівництва вчинками людини, тобто встановлення меж моральної дії. Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можливими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії...". Релігія черпає створювані нею моральні приписи з моральної свідомості, яка незалежна від релігії. Незалежна вона взагалі і від мотивів, що є поза сферою моральності. Ідею Бога створює розум. Проте Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм. Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавленого безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто позбавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релігійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.

27. Вчення і.Канта про антиномії.

Заслугою І. Канта є його вчення про антиномії — суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютного, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі", також застосовується до пізнання "речей для нас", де е тільки минуще, скінченне й обумовлене. Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не має початку в часі і нескінченний в просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простими. — Жодна річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояснення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність, як його причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу як його причини ні в ньому, ні поза ним.

І. Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він довів об'єктивну необхідність суперечностей у самому змісті теоретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб'єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалектики об'єктивної дійсності. Яким, за І. Кантом, є механізм процесу пізнання? Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Розташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприйняття. Сприйняття мають індивідуальний і суб'єктивний характер. Загально значущість, і в цьому розумінні об'єктивність, сприйняттю надають категорії розсудку. Отже, розсудок конструює предмет пізнання.