16. Особливості доказування та доведення в процесі господарського судочинства. Колізії чинного законодавства.

Докази завжди були й залишаються центральним правовим інститутом господарського процесу, тому в період реформування останнього зростає потреба вивчення доказів і доказування з метою вдосконалення їх правового регулювання. Загальна схема доказування викладена, зокрема: у ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; у ч. 1 ст. 34 ГПК – господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; у ст. 43 ГПК, у якій викладені положення щодо оцінки доказів господарським судом. Таким чином, у господарському процесі обов’язок сторін довести «свої» обставини коригується (співвідноситься) з правом суду прийняти чи не прийняти докази в контексті їхнього значення для справи, що і є предметом оцінки господарського суду. Підстави звільнення від доказування:

• Обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

• Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

• Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналіз положень щодо обов’язку доказування і подання доказів (ст. 33 ГПК), належності і допустимості доказів (ст. 34 ГПК), звільнення від доказування (ст. 35 ГПК), витребування доказів (ст. 38 ГПК) дозволяють стверджувати, що доказування є саме діяльністю суду та інших учасників процесу, метою якої є встановлення, повне з’ясування всіх дійсних обставин справи, які конкретизуються (індивідуалізуються) залежно від предмета спору, суб’єктного складу сторін, а також тих правовідносин, що мають місце між сторонами в тій чи іншій справі.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а і у доведенні їх переконливості. Стандарти, які належать до складу обставин, що входять до предмета доказування, містять такі положення:

• до предмета доказування включаються факти матеріально-правового характеру, які є підставою вимог позивача та заперечень відповідача, і факти приводу для позову, який становить обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу позивача;

• предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права і обов’язки сторін у справі та складаються з фактів, якими позивач обґрунтовує підстави позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення;

Для господарського процесуального права обов’язок доказування розуміється специфічно. Стимулом, який збуджує сторони до активної процесуальної діяльності по доказуванню, як правило, виступає інтерес в отриманні сприятливого для заінтересованої особи рішення. Нерідко суд вимушений розглядати справу за наявними у справі доказами, оскільки учасник процесу не надає докази на вимогу суду. Це тягне за собою іноді не зовсім повний та об’єктивний розгляд справи та винесення не достатньо обґрунтованого рішення. Таке рішення, як правило, змінюється або скасовується судом апеляційної чи касаційної інстанції. Для усунення цього недоліку необхідно в ГПК внести норму, яка б передбачала наявність санкцій за невиконання сторонами й іншими учасниками процесу обов’язків по доказуванню.