4. Історико-культурологічна спадщина в. Антоновича.

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (1830, Чорнобиль / 18 (30) січня 1834, Махнівка — 8 (21) березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету заклала підвалини сучасної історичної науки. У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880). Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16—18 століть.

5. Тестові завдання:

5.1. Хто є автором поезії «Слово про рідну матір»:

д) М. Рильський.

5.2. Хто є автором слів поезії-пісні «Лебеді материнства (Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину...)»:

д) Василь Симоненко.

5.3. Хто є кінорежисером українського «поетичного» асоціативного кіно «Вавилон-ХХ»:

с) Іван Миколайчук;

5.4. Федір Минайло в художній культурі визначився як:

с) художник;

5.5. Хто є автором музики до віршу-гімну «Ще не вмерли в Україні»:

а) Михайло Вербицький;

вариант 6

1Українська культура радянського періоду

З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна державна підтримка розвитку української культури. Однак, громадянська війна, що розгорталась на Україні, перешкодила дальшому зростанню цієї підтримки. Ні Директорія, ні тим більше радянський уряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг. Братовбивчий конфлікт розкидав українську інтелігенцію по різних політичних угрупованнях, примусив спрямувати свої зусилля не стільки на національно-культурне відродження, скільки на боротьбу за власне виживання. Віра у рятівну місію революції, в її очищуючий вогонь, який зруйнує політичні, економічні і духовні кайдани, змінюється пізніше на гіркі роздуми, а то й зневіру і страх перед «кривавим потоком» (О. Олесь) громадянської війни.

уже на кінець 1920 р. формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і в не однаковій мірі, революційним світоглядом. Це була яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, О. Бургардт, М. Драй-Хмара та інші. Вони здійснювали переклади з античної та європейської літератур, видання української класики, готували статті та ґрунтовні дослідження, читали лекції, проводили наукові семінари. Плідно працювали митці старшого віку, що сформувалися в дореволюційний час – А. Кримський, X. Алчевська, П. Капельгородський, М. Вороний. Помітними явищами в літературному житті України були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, І. Дніпровського, М. Ірчана, І. Микитенка, А. Головка.

Нове життя народжувало молоді культурні сили – письменників, художників, композиторів, – переповнені жагою пошуків та творчих відкриттів. Вийшли збірники «Гроно» і «Вир революції», авторами яких були заводські робітники, селяни, армійська молодь. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло своє втілення у бурхливому видавничо-публіцистичному житті республіки: у 20-ті роки в ній видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувались різноманітні літературно-художні течії та угруповання. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та інші. З 1922 по 1925 рік діяли письменницькі об’єднання «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «Сім», Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Розвивалось українське сценічне мистецтво. У Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворилися робітничі та селянські театри. У драматичному театрі ім. Т. Шевченка, заснованому в 1919 p., працювали корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Садовський; на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сцени – О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, П. Нятко, Г. Борисоглібська, Ф. Барвінська, А. Бучма, Ю. Шумський, В. Добровольський, О. Юра-Юрський, оперні співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Гришко, З. Гайдай та багато інших.

Становлення і розвиток українського театру нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Г. Юри, який у 20-рр. керував драматичним театром ім. І. Франка. Видатним діячем «Молодого театру» був Лесь Курбас (1887-1942), енциклопедично освічений, високообдарований актор-новатор.Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, Курбас у 1922 р. створив «Березіль» – своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову.

1. Зовнішні зв'язки держави – це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, енергією, інформацією, а також співробітництво, спрямоване на ефективне розв'язання глобальних проблем людства, розширення особистих контактів громадян.

Україна бере активну участь у діяльності багатьох міжнародних організацій. Насамперед вона – повноправний член Організації Об'єднаних Націй. Ця міжнародна організація заснована в 1945 р. з метою підтримання миру й міжнародної безпеки та розвитку співробітництва між державами в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру.

Наша країна є також членом майже 20 інших міжнародних організацій, її обрано до Виконавчої ради ЮНЕСКО, головне завдання якої – допомагати співробітництву народів у галузі освіти, науки і культури в інтересах забезпечення загальної поваги до справедливості, законності, прав людини й основних свобод. Україна приєдналась до програми НАТО «Партнерство заради миру», у 1995 р. стала членом Ради Європи. Нашу країну прийняли до угруповання країн Центральноєвропейської ініціативи, завданням якої є допомога державам, що стали на шлях ринкових реформ, інтегруватися до європейської спільності.

Вагомий внесок України в роботу Міжнародної організації радіомовлення і телебачення, Міжнародного бюро виставок, Комітету ООН по ліквідації расової дискримінації, Комітету з прав людини, Міжнародного Червоного Хреста, міжнародної організації «Чорнобиль» та ін.

Велику роль в економічному розвитку нашої держави відіграють її зовнішні економічні зв'язки.

Найбільше значення у розвитку економіки України має зовнішня торгівля. Сьогодні задовольнити всі потреби населення зусиллями однієї країни важко. З цим завданням можна впоратися лише за умови добре розвинутої зовнішньої торгівлі. Зовнішня торгівля складається з експорту (вивіз власних товарів) та імпорту (ввіз товарів з інших країн). Якщо держава продає товарів більше, ніж купує, кажуть, що вона має позитивне сальдо; якщо, навпаки, імпорт перевищує експорт, – сальдо негативне. Співвідношення імпорту й експорту називають ще зовнішньоторговим балансом. Поки що зовнішня торгівля України характеризується негативним сальдо. Це пояснюється тим, що попит на ті види сировини, які ми сьогодні можемо запропонувати іншим країнам (вугілля, залізна і марганцева руди, метал, сірка), падає. Неконкурентноспроможними залишаються продукти сільського господарства, такі як цукор, м'ясо, зернові та зернобобові. Промислова продукція здебільшого теж не відповідає світовим стандартам. Вихід України на міжнародний ринок можливий лише за наявності в нас товарів високої якості.

Важливою формою міжнародного економічного співробітництва є обмін науково-технічною інформацією. Чимало дослідницьких установ різних країн встановили з Національною академією наук України творчі контакти, що передбачають велику програму співробітництва: науково-технічні дослідження й розробки в таких галузях, як сільське господарство, захист навколишнього середовища, охорона здоров'я й медицина, видобуток і використання корисних копалин, створення та застосування нових матеріалів, енергетика, автоматизація й роботобудування, біотехнології, морські ресурси, технологія виробництва, переробки і збереження продуктів харчування, метеорологія, використання космосу в інтересах народного господарства.

Ще один напрям міжнародного економічного співробітництва – підготовка кадрів для народного господарства України у вузах західних країн.

Не менш важливим для економічного розвитку є встановлення прямих виробничих зв'язків між окремими заводами і фабриками, створення спільних підприємств.

Набула розвитку така форма співробітництва, як двосторонні контакти з окремими територіально-адміністративними одиницями багатьох федеративних країн. Зокрема, досягнуто домовленостей з штатом Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Баварією (Німеччина), провінцією Хубей (Китай). У їх основі – поглиблення співробітництва в галузі економіки, культури, науки, спорту, охорони здоров'я.

Новим змістом наповнилось і співробітництво між країнами – колишніми союзними республіками СРСР. Цьому сприяло підписання Україною прямих економічних угод із кожною з них. 14 січня 1998 р. Верховна Рада України ратифікувала широкомасштабний договір з Росією. На 1 січня 1998 р. наша держава мала дипломатичні відносини майже із 140 країнами світу.