2. Спільна діяльність українських і зарубіжних культурно-громадських фондів: спільні культурні акції.

Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка (колишнє Товариство «Просвіта») — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і москвофільській, — з другого.

До важливих здобутків «Просвіти» належить відзначення ювілейних річниць — 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, 50-річчя «Руської Бесіди», 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. 13 грудня 1913 року «Просвіта» взяла участь у події надзвичайної ваги — митрополит Андрей Шептицький передав громадськості Львова Національний музей, який він заснував. При цьому «Просвіта» подарувала музеєві цінні пам'ятки зі свого архіву.

Кілька місяців тривали ювілейні Шевченківські урочистості. Цікаво, що читальні та філії, засновані 1914 року, мали ім'я Тараса Шевченка. У масову маніфестацію перетворився «Краєвий Шевченківський здвиг» українських руханкових, пожежних і стрілецьких організацій, що відбувся 28 грудня 1914 року. Свою майстерність показали згуртовані в «Соколах», «Січах» та «Стрілецьких куренях» галицькі юнаки.

1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах. Відтоді Товариство «Просвіта» існувало лише за межами України, де українські емігранти відсвяткували його 100-річний ювілей.

11-12 лютого 1989 року в Республіканському будинку кіно відбулась установча конференція — перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві.

Руске Народне Просвитне Дружство (звичайна назва «Просвіта») — просвітнє товариство бачвансько-срімських русинів, засноване 2 липня 1919 у Новому Саді заходами священиків, учителів та селян після угорської окупації і переходу Бачки до складу Югославії, що дозволила українцям громадську роботу. Підтримувало жваві зв'язки з товариствами «Просвіта» у Львові та Ужгороді.

Під угорською окупацією Бачки 1941 Руске Народне Просвитне Дружство було заборонене, а після її повернення до Югославії (1944) не відновлене. Його ролю у деякій мірі продовжував «Одбор за культурно-просвітну роботу Русынох» при Союзі культурно-освітніх товариств Автономної Області Войводіни (1952 ліквідований).

3. Науково-етнографічна діяльність в Україні.

Етнографія (від грецького етнос — плем'я, народ; графо — пишу) — суспільствознавча наука, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині XIX ст.

Українська етнографія біля своїх витоків формувалася переважно як описова дисципліна. Вона ґрунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська «романтична» школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, О.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши «Етнографічно-статистичну експедицію»; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа "Етнографічний вісник" та "Матеріали до українсько-руської етнології".

Першим свідченням зародження української етнографії стала «Програма» для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів». Українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на ґрунті фольклору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України — напівколоніальної національної окраїни.

Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень: описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного осмислення практичного матеріалу.