1.Поняття конституційного права як галузі публічного права.

Конституційне право України - провідна галузь права України. Вона являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. КП є провідною галуззю права Укр. КП відповідає на 2 питання: кому належить влада вУкр; яким чином вона здійснюється. На ці питання вичерпно дає відповідь основний закон України – Конституція! Конституційне право розглядається у трьох аспектах: як галузь права, як наука і як навчальна дисципліна. Як галузь права воно є системою юр.норм, що регулюють певний вид суспільних відносин у країні. Як наука є системою знань про правове регулювання і функціонування таких відносин. Як навч.дисципліна є предметом викладання і вивчення в системі вищої освіти. В науці конст. права існує дискусія щодо назви галуззі (конст. чи державне право). Розв’язання цієї проблеми слід шукати у філософ-правовому відношенні з двома основними напрямками юрид. думки: природно-правовим .,позитивіським.

Природно-правовий виходить з того, що першоосновою К. є людина та її права, тому в країнах які визнають це положення існує КП (США, Росія, Франція).

У тих країнах, що визнають позитивіський напрям, першоосновою К. визнається держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини (Німеччина, Австрія, Швейцарія).

Отже, назва цієї галузі залежить від конституціоналізму в країні. Публічне право – це підсистема права, яка регулює сусп. і міждержавні відносини.

2. Зміст та структура предмету конституційного права. Предмет галузі конституційного права чітко визначити неможливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, що їх можна спостерігати в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі. Предмет галузі конституційного права становлять такі сфери відносин: а)  суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, належну організацію державної влади та основи місцевого самоврядування; б)  суспільні відносини, що виникають між: людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою. Структуру предмета галузі конституційного права України становлять: 1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи; 2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо; 3)  відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків із державою; в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо; 4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державного апарату; 5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України; 6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємовідносин з органами державної влади тощо.

3.Поняття та специфіка методу правового регулювання конститу­ційного права.

Для повного з’ясування змісту КП важливе значення має метод правового регулювання. Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права. Він характеризується: колом суб’єктів порядком формування (становлення юрид. прав і обов’язків) ступенем визначеності змісту юрид. прав і обов’язків Специфіка конст. методу правового регулювання полягає в тому, що він є сукупністю способів регулювання політ-правових сусп.. відносин, які становлять предмет КП. Методи: Імперативний метод заснований на владних приписах держ. органів, які чітко встановлюють порядок виникнення прав та обов’язків і санкцій за їх порушення. Дизпозитивний метод передбачає можливість обрання суб’єктами певного варіанту поведінки в межах чинного законодавства «Дозволено все те що не заборонено». Метод владного впливу застосов. до суб’єктів правовідносин у КП. Метод встановлення статусів. Метод дозволу, заборони, зобов’язання. Метод єдності матеріальних і процесуальних засад. У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо. Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина. У цілому метод конституційного права характеризується: 1) загальним характером; 2) максимально високим юридичним рівнем; 3) імперативним характером; 4) універсальним характером; 5) установчим характером; 6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.

4, Співвідношення конституційного права з іншими галузями

Предметом конституційного права, є основоположні суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення повновладдя Українського народу. Це передусім політичні відносини, які істотно впливають на інші суспільні відносини, визначають їхні головні структурні та функціональні характеристики.

Норми Конституції "переливаються" в норми інших галузей права, є їхнім джерелом.

Місце і роль конституційного права визначається також характером його співвідношення з приватно-правовими та з іншими галузями публічного права.

Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права ділиться на дві підсистеми: публічне право і приватне правову межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права - конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного - цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства. Безперечно, такий поділ досить умовний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними.

Роль Конституції полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спря-мованість (функцію) держави тощо. Цим самим Конституція закладає основи цивільного права. Іншими словами: нормуючи відносини між суб'єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція утверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.

З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює відносини між індивідами.

Конституційне право як право "соціального служіння" і як публічне право "має на меті добро загалу, а як право приватне - добро окремої людини. Право публічне намагається осягнути добро людини через здійснення добра суспільства, а право приватне намагається осягнути добро суспільства забезпеченням добра особи".

Індивідуалізм приватного права полягає в тому, що суб'єкт реалізує свій безпосередній (індивідуальний) інтерес, може захищати його, чекати на публічно-правове визнання і захист з боку державних інституцій.

Конституційне право (як право публічне) виконує функцію "соціального служіння". Зміст такої функції полягає в тому, що конституційне право визначає основи повновладдя Українського народу, зокрема політичні відносини у сфері організації і здійснення публічної влади, відносини між суб'єктами такої влади з переважним ви-користанням імперативного методу конституційно-правового регулювання. Підпорядкування, субординація, односторонність, беззаперечна обов'язковість - такі основні риси даного методу.

Більшості норм конституційного права властива імперативність. Такі норми складають кістяк правопорядку. Відступ від них шляхом укладання приватно-правових договорів, контрактів, угод, тобто дозволених правових форм встановлення юридичних прав і обов'язків між суб'єктами конституційно-правових відносин, суворо забороняється. Адже ні політичні права, ні влада не можуть стати власністю особи.

Цим підкреслюється і різниця між конституційним та цивільним правом, і той факт, що деякі норми конституційного права є нормами цивільного права. Скажімо, конституційне закріплення приватної власності дає підстави для розробки цього інституту цивільним правом1.

Існує тісний зв'язок між конституційним правом та іншими публічними галузями права, насамперед, з адміністративним, фінансовим тощо. Спільним тут є те, що основою нормування цих галузей є публічний інтерес, структура, організація і діяльність державної влади.

Найбільш тісний зв'язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську ді-яльність держави, визначає її форми й методи. Одна з функцій останнього - переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.

Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.

Водночас адміністративне право - цілком самостійна галузь національного права, яка має свій предмет і метод регулювання. Воно визначає статус органів управління, регламентує їхню діяльність у сфері управління, основи їхніх взаємовідносин з іншими суб'єктами права.

Тісний зв'язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причбму це здійснюється як на рівні Конституції, так і на рівні інших джерел конституційного права, наприклад Закону "Про місцеве самоврядування в Україні". У свою чергу, норми фінансового права регулюють фінансування суб'єктів конституційного права - Верховної Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування, Фінансово-правовим нормам також властивий імперативний, владнокатегоричний характер, однак вони не мають політичного характеру, оскільки регулюють майнові (грошові) відносини.

Тісний зв'язок конституційного права із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету й соціальну спрямованість. У свою чергу, кримінально-правові норми здій-снюють охорону багатьох конституційно-правових норм.

Конституційне право, закріплюючи систему, принципи організації та діяльності судової влади, встановлює тим самим вихідні засади для кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права та конституційного судочинства (конституційного процесу).

Причому останнім часом взаємозв'язок між конституційним і вказаними галузями права розширюється й змінюється

5.Система галузі конституційного права та її елементи України

Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, струкгурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,

референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України - основного джерела конституційного права України.

До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.

Система конституційного права - конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

Розміщення інститутів і норм, їх структуризация зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, системоутворюючими факторами, головними з яких є процес формування демократичної правової держави, предмет правового регулювання, момент зацікавленості в регулюванні тих чи інших спеціальних відносин на конституційному рівні, рівень розвитку соціальних цінностей тощо.

Конституційне право як елемент національної системи права має внутрішньосистемну, структурно-функ-ціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин. Такі норми, зазначає А. Нашіц, - не просто існують, а обов'язково взаємопов'язані, співвідносяться. Нормальне функціонування системи значно залежить від того, наскільки гармонійно узгоджуються приписи, що володіють вищою юридичною силою, з приписами, які займають нижчі ступені ієрархії норм.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:

- взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

- багатоелементність, структурованість системи, як що під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;

- наявність системоутворюючих факторів;

- зв'язок із зовнішнім середовищем, яке "живить" систему, наповнює її реальним змістом, забезпечує про гресивний поступ такої системи;

- ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

- наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

- достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Для будь-якої системи характерні не тільки зовнішні, а й внутрішні системоутворюючі фактори, серед яких визначальними є: генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії), управлінські.

Конституційне право - відкрита система, яка по-стійно втягує в орбіту свого регулювання нові елементи, звільняючись від "спрацьованих", "віджилих" елементів. Цим забезпечується стабільність системи та її правоохо-ронний вплив на суспільні відносини.

6, . Конституційно-правові інститути: поняття, особливості та види конституційно-правових інститутів.

Інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи конституційного права, який об'єднує відносно відособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'язаних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин, урегульованих конституційним правом³.

Як правило, до конституційно-правових інститутів відносять інститути:

основ конституційного ладу;

громадянства;

основ правового статусу людини і громадянина;

територіального устрою;

виборчого права;

системи державної влади;

системи місцевого самоврядування*.

Слід мати на увазі, що не кожна група норм права має юридичні властивості інституту. Інститут конституційного права є комплексним утворенням, яке має відповідати певним критеріям, яким властивий об'єктивний характер.

Інститути конституційного права не є однорідними за своїм структурно-функціональним спрямуванням. Відповідно до їх конструкції (моделі) та функціонування виділяють:

підгалузі права (парламентське, виборче право тощо) — це об'єднання генеральних інститутів та інших елементів системи конституційного права;

генеральні інститути — це інститути, які охоплюють значне за обсягом коло суспільних відносин і включають до свого складу більш дрібні структурні елементи (наприклад, інститут основ конституційного ладу України, інститут конституційно-правового статусу особи і громадянина, інститут державної влади тощо);

основні інститути — це інститути, які, на відміну від генеральних інститутів, об'єднуються за більш однорідними правовими ознаками — мають більш вузьку і конкретизовану предметно-функціональну спеціалізацію правового регулювання, не використовують усього арсеналу прийомів і засобів конституційно-правового регулювання тощо;

субінститути мають усі ознаки, притаманні класичним інститутам права, але ці ознаки перебувають у більш усіченому вигляді. До субінститутів можна віднести інститут притягнення депутата до юридичної відповідальності, інститут депутатського запиту тощо;

одноелементні інститути є найдрібнішим об'єднанням норм конституційного права. їм властивий незначний вміст нормативного матеріалу, обмежений регулятивний вплив на елементи суспільних відносин та вузька функціональна спрямованість. У більшості випадків одноелементні інститути не входять до складу субінститутів та основних інститутів конституційного права, а займають периферійне місце в складі генеральних інститутів (інститут державного герба, інститут державного прапора, інститут повторних виборів тощо);

міжгалузеві інститути, що утворюються на межі взаємодії конституційного права з іншими галузями права¹ (інститут фінансування виборів та референдумів, інститут інформаційного забезпечення виборчої кампанії

Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи; однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути) в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

Існують прості та складні інститути. Наприклад, інститут виборчого прав включає такі інститути як виборче право (в суб'єктивному розумінні), виборчи процес. Останній містить у собі ряд стадій (призначення виборів, висунення кандидатів у депутати, голосування, підрахунок голосів і визначення результатів виборів До інституту основ правового статусу людини і громадянина як складного конститу ційно-правового інституту належать прості: інститут громадянства України; інсти тут основних прав і свобод громадян України, іноземців; інститут основних обов'яз ків та інші.

До простих конституційно-правових інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут імпічменту Президента України.

Розрізняють галузеві і міжгалузеві інститути. Галузевими є: інститут громадянства, територіального устрою, місцевого самоврядування тощо. Міжгалузевий: інститут власності.

Серед конституційних інститутів є і над інститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу ряд інших інститутів, які, у свою чергу, можуть мати дрібніші структурні підрозділи. Такі над інститути: влади народу, д. суверенітету, д. влади тощо.

7, .Конституційно-правова норма:поняття,особливості,види та структура

Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством³.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема:

вони виступають регулятором суспільних відносин;

встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки;

мають формально визначений, державно-владний, загальнообов’язковий характер;

мають двосторонній характер(встановлюють права і обов’язки)

передбачають наявність механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, психологічні, правові чинники.

Мають ситуаційний характер;

Визначають можливість багатоваріантної поведінки;

Є цілеспрямованими і гарантованими;

мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах;

їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет КПУ

установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;

джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція).

особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;

ступенем визначеності приписів - значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус АРК у складі України).

Особлива вага і значення в системі нац.. права

Норми КП виконують інтеграційні функції в ПС країни.

Особлива юр. природа, зміст, найвища юр. сила, найбільша стабільність, підвищений рівень охорони з боку держави, прямий х-р їх дії.

Політичний характер

Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права характеризуються низкою особливостей.

1) Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи: гіпотезу (визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуванню), диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки, які настають у випадку невиконання або неналежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 КУ зазначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою). Для більшості конституційно-правових норм характерна наявність диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в тому сенсі, в якому її зазвичай розуміють (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 148 КУ Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України).

Елементи норм конституційного права України дуже важко виокремити в конкретно об'єктивованій нормі права, в багатьох нормах гіпотеза та диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле¹. Як правило, конституційно-правова норма не містить санкції.

Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом конституційного права, однак це не впливає на правовий характер цих норм.

2) Особливості змісту, які полягають у тому, що не всі норми конституційного права встановлюють конкретні права та обов'язки учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 КУ встановлює, що Україна є унітарною державою), але це жодною мірою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання.

Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості конституційно-правових норм.

Конституційно-правові норми класифікують за кількома ознаками:

I. За об'єктом правового регулювання:

норми, що визначають основи конституційного ладу;

норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства;

норми, що визначають загальні принципи статусу особи;

норми, що визначають форму правління та територіальний устрій держави;

норми, що визначають основні принципи системи органів державної влади;

норми, що визначають основні засади, принципи організації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування, його місце в системі народовладдя;

II. За роллю в механізмі правового регулювання:

норми загального змісту — це норми, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Це норми, які визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;

конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться:

імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання стосунків за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 КУ закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов;

IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться:

уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб;

зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;

забороняючі норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них дій;

V. За територією дії:

загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є норми, видані суб'єктами право-творчості АРК;

VI. За дією в часі:

норми конституційного права, що діють протягом неви-значеного часу, — це більшість норм конституційного права;

норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологіч-ними умовами;

VII. За сферою застосування:

загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо;

виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досяг-ли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення;

процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.

Слід наголосити на існуючій відмінності між матеріальними та процесуальними нормами конституційного права та матеріальними і процесуальними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Тому не можна порушувати питання про існування в конституційному праві відокремлених процесуальних норм.

Отже, матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми внаслідок їх тісного і практично нерозривного взаємозв'язку не утворюють самостійну галузь права. Вони формують єдину галузь конституційного права, яку не можна розглядати тільки як матеріальну. Конституційне право є однією матеріально-процесуальною галуззю національного права¹.

У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «процедурні» конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують дві точки зору:

вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним процесом

конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють провадження в конституційних або інших прирівняних до них судах; провадження в інших державних органах регулюється процедурними нормам

8, Поняття джерел КПУ

У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття називають формою права, але термін «джерело права» більш зручний для використання і традиційний для світової юриспруденції, тоді як поняття «форма права» менш вдале, оскільки має багато значень².

Джерела конституційного права України характеризуються загальними (тобто притаманними для джерел інших галузей права) та спеціальними юридичними ознаками.

До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести такі:

ці джерела видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості;

вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими суб'єктами правотворчості;

нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як правило, за умови його оприлюднення або через іншу форму доведення до відома виконавців.

До спеціальних ознак джерел конституційного права України належать ознаки, за якими джерела цієї галузі права відмежовуються від джерел інших галузей права:

за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і на локальному рівні) та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві та державі;

за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права;

за формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;

за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування.

9, Класифікація джерел конституційного права України

Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями. /. За сутністю:

джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу — акти всеукраїнського референдуму (первинні);

ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні);

волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

//. За змістом (за юридичною силою):

конституційні акти (КУ, акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до КУ);

законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні, звичайні закони та особливі різновиди законів (закони про регламенти, чинні міжнародні договори України), декларації, акти, конституційні договори).

При цьому слід мати на увазі, що у Рішенні Конституційного Суду України від 09.07.1998 рвизначено, що терміном «законодавство» охоплюються: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ; укази Президента України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законівУкраїни.

Частиною 1 ст. 9 КУ встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, згідно з яким, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору;

3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти ВРУ, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого ВРУ з прав людини, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР тощо);

4) локальні! акти (нормативно-правові акти АРК та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми,що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм.

Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.

За формою вираження: закони, постанови ВРУ, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

IV. За територією дії:

1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони, постанови ВРУ, укази Президента України тощо) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти місцевих органів державної влади; акти АРК; акти суб'єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ, організацій).

V. За часом дії:

постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймаються на невизначений термін;

тимчасові акти, що приймаються на визначений період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.

VI. За чинністю:

чинні джерела (діючі);

нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але внаслідок історичного розвитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин.

VII. За національною належністю:

національні джерела, тобто джерела, прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;

міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

10. Система джерел конституційного права України.

Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємозв'яза­них і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних норма­тивно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі ук­раїнського народу і політики держави.

Система джерел конституційного права України, представ­лена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є КУ від 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливі­ші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та йо­го захисту, гарантування. Конституція України як основне дже­рело конституційного права України має ряд характерних ознак.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського рефе­рендуму. Вони характеризуються такими ознаками: за своєю сут­ністю вони виражають волю українського народу та територі­альних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою вони є формально визначе­ними актами правотворчості;

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері консти­туційного права.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особ­ливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні проце­суальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної пра-вотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України)..

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України.

До законодавчих джерел конституційного права України та­кож відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Ра­дянських Соціалістичних Республік і Української СРСР та їх ор­ганів.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції обов'язкові на території України.

Джерелами конституційного права України є постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Джерелами конституційного права України є акти Централь­ної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел є досить складною і малодослідженою — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів державної вла­ди, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учасни­ків виборчого процесу.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є ак­ти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері, слід вва­жати джерелами конституційного права.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конс­титуція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нор­мативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування.

Найвагоміше місце серед джерел конституційного права займає Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р

11, Поняття та склад конституційно-правових України

Правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права і забезпечені державою, що виникають між двома і більше суб'єктами з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, між якими наявний правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Ознаки правовідносин:

• є різновидом суспільних відносин, соціальним зв'язком;

• є ідеологічним відношенням, тобто результатом усвідомленої діяльності (поведінки) людей;

• це вольові відносини, що виявляються у двох аспектах:

— у них втілена воля (інтерес) держави, оскільки правовідносини виникають на основі норм права;

— у них втілена воля (інтерес) учасників правовідносин;

— вони пов'язані предметом інтересу, досягненням його результату.

• врегульовані нормами права;

• виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів;

• мають, як правило, двосторонній характер і є особливою формою зв'язку між конкретними суб'єктами через їх права та обов'язки;

• підтримуються та охороняються державою, забезпечуються засобами державного впливу.

Елементи правових відносин такі:

Суб'єкти правовідносин — це особи, що беруть участь у правовідносинах (не менше двох). Вони повинні володіти особливою юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта самостійно, особистими діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.

Суб'єктами правовідносин можуть бути індивіди (фізичні особи) та колективи (юридичні особи, у тому числі держава).

Об'єкт правовідносин — це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Об'єктами правовідносин можуть бути предмети матеріального характеру, послуги виробничого та невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага людини.

Зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин.

Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки, яку зобов'язана особа повинна здійснювати в інтересах уповноваженої сторони.

Суб'єктивні права та юридичні обов'язки тісно взаємопов'язані, взаємозалежні та взаємозумовлені, завдяки цьому між суб'єктами і виникає зв'язок, тобто правовідносини.

12. Суб'єкти конституційно-правових відносин

В конституційному праві поняття суб'єкта розглядається в двох аспектах: в широкому та вузькому.

В широкому. Це поняття яке охоплює такі визначення: суб'єкти конституційних відносин це можливі учасники конституційно-правових відносин. Суб’єкти конституційних відносин, це учасники таких відносин в силу поширення на них дії конституційно-правових норми. Суб’єкти конституційних відносин, це учасники конституційних відносин, це учасники які володіють конституційною правосуб’єктністю, вони можуть буду учасниками конституційних відносин. Суб’єкти конституційних відносин, це їх учасники, права і обов’язки можуть бути реалізовані винятково: в конституційно правових відносинах загального характеру, конкретних конституційно-правових відносинах та конституційно-правових відносинах стану.

В вузькому. Це конкретні учасники окремих конституційних правовідносин, у зв’язку з настанням певного юридичного факту безпосередньо перебувають на стадії реалізації належних їм прав та обов’язків.

Особливість суб’єктів конституційних правовідносин полягає в тому, що вони мають різну за змістом конституційну правоздатність.

Система суб’єктів конституційного права займає особливе місце в загальній системі правових відносин, характеризуються різноманітністю суб’єктів, різним змістом та комплексним характером.

Види:

Ідивідуальні: суб’єкти які належать до системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування (президент, депутати); суб’єкти які володіють особистою правосуб’єктністю (громадяни, іноземці та осіб без громадянства).

Колективні: в основу класифікації колективних суб’єктів конституційних відносин покладена конституційна природа. Соціальні об’єднання (народ України, нації, нацменшини); колективні утворення, що мають внутрішню організованість (об’єднання громадян, громадські організації); політичні асоціації (держава, АРК, АТО).

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

1. Український народ як сукупність громадян різних національностей, якому належить вся повнота влади на території республіки, корінні народи і національні меншини.

2. Громадяни України, особи без громадянства та іноземці.

3. Українська держава (Україна як держава). ,

4. Органи державної влади України.

5. Народні депутати та посадові і службові особи.

6. Політичні партії і громадські організації.

7. Територіальні громади, органи та інші суб'єкти місцевого самоврядування.

8. Адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією і законами.

9. Державні та інші підприємства, установи і організації, навчальні й інші державні, комунальні і приватні заклади.

Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо.

Суб'єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.

Суб'єкти конституційно-правових відносин у відповідності з наданими їм юридичними правами і обов'язками здійснюють певні дії, завдяки яким виникають відповідні конституційно-правові відносини, тобто об'єкти таких правовідносин.

13. Правосуб*єктність Українського народу

Конституційна правосуб’єктність залежить від його статусу: загальний – народ є основним джерелом державної влади, конкретні - у виборчих та референтних правовідносинах.

Народ виступає, як першоджерелом всіх прав та обов’язків; має всю повноту державної влади та всі матеріальні блага; свої права здійснює через державу, її органи та органи місцевого самоврядування.

Правосуб’єктність конкретизується в положеннях конституції, що стосується загальних засад 1 розділ та 2 розділ.

Особливості: 1. Народ, як джерело влади, як особливий обсяг прав і обов’язків.

Правосуб’єктність фізичних осіб в конституційному праві залежить від віку, стану здоров’я та належності до громадянства, окрім цього правосуб’єктність громадян визначаються загальними принципами демократично-правового статусу особи.

Правосуб’єктність осіб може обмежена за постійним чи тимчасовим проживанням, іноземці і особи без громадянства. Правосуб’єктність іноземців та осіб без громадянства залежить від часу та мети перебування в країні. Правосуб’єктність дипломатичних осіб визначається обсягом їх імунітету.

Багато авторів не вважають народ суб'єктом конституційного права. Так, A.b. Міцкевич виходить з того, що суб'єктами різних правовідносин в суспільстві на користь народу і від його імені виступають різні організації, а не сам народ. Аналогічну позицію займають В.Т. Кабишев і О.О. Міронов. Вони вважають, що народ як соціально-політична спільність не є суб'єктом права. На їх думку, діяльність народу по перетворенню суспільства, узгоджується з об'єктивними законами суспільного розвитку, не зв'язана якими-небудь юридичними нормами.

Деякі учені займають проміжну позицію, стверджуючи, що народ в окремих випадках може бути суб'єктом правовідносин, хоча його, права неотделіми від прав держави. Так, С.Ф. Кечекьян вважав, що в області державно-правових стосунків було б неправильно у ряді випадків поряд з державою називати як суб'єкта права народ, оскільки права народу, організованого в державу, неотделіми від прав держави.

Аналізуючи приведені точки зору, слід визнати, що народ є суб'єктом конституційно-правових стосунків. Правосуб'єктність народу корениться в його суверенітеті і засновницькому характері народовладдя. Народовладдя — реальність суспільно-політичного буття російського суспільства.

14, Громадяни України, особи без громадянства й іноземці як суб'єкти конституційно-правових відносин.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці Відповідно до ст. 1 Закону України "Про громадянство України" 2001 р. громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

15, Органи державної влади як суб‘єкти конституційно-правових відносин.

У юридичній літературі висловлювалася думка про те, що не всі державні органи беруть участь в конституційно-правових стосунках. Так, А.І. Лепешкин вважав, що суб'єктами державно-правових стосунків можуть бути лише ті органи держави, діяльність яких пов'язана із здійсненнями функцій державної влади. Проте при цьому він виключав з числа цих органів деякі виконавські органи державної влади, судові органи і так далі

Органи місцевого самоврядування як суб‘єкти конституційно-правових відносин.

Загальна правосуб'єктність органів місцевої самоврядності визначається наступними межами, властивими органам місцевої самоврядності. Органи місцевої самоврядності — це органи місцевих самоврядних територіальних співтовариств, якими вони формуються і перед якими несуть відповідальність за належне здійснення своїх повноважень. Їм належить особливе місце в демократичній системі управління суспільством і державою. Це місце визначається перш за все тим, що наявність органів самоврядності забезпечує таку децентралізацію системи управління, яка робить її найбільш придатною до забезпечення інтересів населення на місцях з врахуванням історичних і інших місцевих традицій.

Не будучи органами державної влади, органи місцевої самоврядності здійснюють діяльність, яка носить владний характер, оскільки вони виступають одній з форм реалізації влади народу. Що тому приймаються ними в межах своїх повноважень рішення обов'язкові на території місцевої самоврядності для всіх підприємств, організацій, установ, посадових осіб, громадян, суспільних об'єднань.

Органи місцевої самоврядності у відповідності суглобами муніципальних утворень наділяються власною компетенцією у вирішенні питань місцевого значення. Вони управляють муніципальною власністю, формують, стверджують і виконують місцевий бюджет, встановлюють місцеві податки і збори, здійснюють охорону громадського порядку, а також решают1 інші питання місцевого значення.

???16, Конституційна правосуб*єктність

Суб' єкти права реалізують свої права і обов' язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб' єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Право-суб' єктність разом із нормою права та юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб 'єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід' ємними одна від одної за часом. У колективних суб' єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії.

Правосуб' єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності її правового статуту. Згідно з ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб визначається в їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій - в їх компетенції.

17, об'єкти конституційно-правових відносин

Діяльність суб'єктів конституційно-правових відносин з реалізації наданих їм прав, свобод і обов'язків пов'язана з об'єктами конституційно-правових відносин.

Під об'єктами конституційно-правових відносин ро­зуміють певні дії, особисті, соціальні або державні бла­га, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники всту­пають у ці відносини і здійснюють свої суб'єктивні кон­ституційні права і обов'язки.

Згадані блага можуть бути матеріальні і нематеріальні.

Матеріальними видами об'єктів конституційно-пра­вових відносин є:

— політичні блага — конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутат­ський мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

— дії уповноваженого суб'єкта (парламенту, Президента України, народного депутата тощо);

— дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів державної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прий­нято відповідне рішення Конституційного Суду України);

— речі та інші майнові і духовні блага (власність, засоби виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папери

— поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;

— результати поведінки суб'єктів таких відносин;

— природні об'єкти.

Видами об'єктів нематеріальних конституційно-пра­вових відносин є:

— особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров'я, честь, гідність);

— певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

— духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни і припинення конституційно-правових відносин є дії або акти як результат таких дій.

Так, згідно зі ст. 88 Конституції України Голова ВРУи обирається єдиним законодавчим органом — парламентом України. Об'єктом правовідносин тут є дія, внаслідок якої реалізується ця норма Конституції.

Акт Президента України про прийняття іноземця до громадянства України є підставою для виникнення конституцій­но-правових відносин між Україною і новим громадянином держави (п. 26 ст. 106 Конституції

Серед матеріальних видів об'єктів конституційно-право-вих відносин провідна роль належить загальнонародним та загальнодержавним об'єктам. Це:

— конституційний лад в Україні, право визначати і змі­нювати який належить виключно народові ч.З ст5

— влада народу, державна влада, місцева влада (стат­ті 5, 6 та 7);

— суверенітет і територіальна цілісність України (стат­ті 1, 2 та 17);

— економічна та інформаційна безпека України (ч. 1 ст. 17).

До дій уповноваженого суб'єкта належать:

— повноваження ВР (статті 85 і 92 Конс). Згідно з ч. 2 ст. 82 КУ ВРУ є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу;

— повноваження Президента України (ст. 106 Конститу­ції). За ст. 104 КУ повноваження Президен­та починаються з моменту складення присяги і припиня­ються у строк, визначений законом, або достроково чи в порядку імпічменту

— повноваження народного депутата України, які почи­наються з моменту складання присяги і припиняються у строк, визначений законом, або достроково (статті 79 і 81Конституції).

Об'єктами конституційно-правових відносин є й дії зо­бов'язаних суб'єктів. Зокрема, прийняття ВРУи резолюції недовіри Кабінетові Міністрів Украї­ни має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ч. 4 ст. 115 КУ);

Стаття 78 Конституції України зобов'язує народних депутатів України не мати іншого представницького мандата! чи бути на державній службі. і

Рішення Конституційного Суду України про відповідність! Конституції України перелічених у ч. 2 ст. 150 Конституцій України нормативно-правових актів ВРУ! Президента України, Кабінету Міністрів України, ВР АРК є обов'язковим для вико­нання на території України.

Речі (майнові і культурні блага) є об'єктами тих _Конституційно-правових відносин, що пов'язані із закріп­ленням і захистом землі, її надр, атмосферного повітря, вод­них та інших природних ресурсів, які перебувають у межах території України, а також із закріпленням і захистом усіх форм власності (статті 13, 14 та 41 Конституції України).

Об'єктами цього виду правовідносин також є: приватна власність, інтелектуальна власність, підприємницька діяль­ність, яка не заборонена законом, художня, наукова і тех­нічна творчість; авторські права; моральні і матеріальні ін­тереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (статті 41, 42 та 54 Конституції України).

Поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин — об'єкт таких відносин. Це фіксується визначенням у поведін­ці можливого складу правопорушення. Так, Президент Ук­раїни може бути усунутий з поста Верховною Радою Украї­ни в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України).

Об'єктами конституційно-правових відносин цієї групи (матеріальних видів об'єктів) є також поведінка суб'єктів та­ких відносин. Наприклад, обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної ад­міністрації, на підставі чого Президент України приймає рі­шення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру цим по­садовим особам висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації (частини 9 і 10 ст, 118 Конституції України).

Забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологіч­ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чор­нобильської катастрофи, збереження генофонду Українсько­го народу (ст. 16 Конституції) — все це належить до такого виду матеріальних об'єктів конституційно-правових відно­син, як стан природних об'єктів.

Серед другої групи видів об'єктів (нематеріальні об'­єкти) конституційно-правових відносин слід передусім виді­лити особисті нематеріальні блага людей.

Конкретними об'єктами правовідносин цієї групи є:

— життя людини, захист його є обов'язком держави (ч. 2 ст. 27 Конституції);

— охорона здоров'я людини (ч. 1 ст. 49 Конституції).

Ок­ремий вид нематеріальних благ людини як конкретний об'­єкт конституційно-правових відносин пов'язаний із захистом від посягань на честь і гідність людини та посадової особи, зокрема глави держави Президента України (ч. 1 ст. 28 і ч. 2 ст. 105 Конституції). Прикладом такого об'єкта конституцій­но-правових відносин, як соціальні властивості об'єднань і спільностей громадян, є право громадян на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації для здій­снення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політич­них, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36 Конституції).

Духовні цінності як об'єкт конституційно-правових відно­син знаходять конкретизацію у зобов'язанні держави сприя­ти історичній свідомості, традиціям і культурі української на­ції, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції). До них слід віднести право лю­дини і громадянина України на свободу світогляду і віроспо­відання (ч. 1 ст. 35 Конституції).

Нарешті, об'єктом конституційно-правових відносин цієї групи є культурна спадщина України (ч. 4 ст. 54 Конституції).

18. Юридичні факти

Під юридичними фактами розуміють, як правило, такі життєві обставини, з якими норми права пов'язу­ють виникнення, зміну чи припинення правових відносин. Іншими словами, з настанням конкретних явищ, передбачених гіпотезами норм, норми реалізуються. Проте, нерідко та­кі норми реалізуються без юридичних фактів і, як наслідок, без правовідносин. Це повною мірою стосується правоздат­ності особи чи організації, що виникає вже з самого факт народження особи чи утворення організації. Але правоздаїність — не правовідносини, а лише їх передумова. Така сама

ситуація щодо забороняючих норм, які в переважній біль­шості реалізуються за межами конкретних правовідносин. Тому в дефініціях юридичних фактів треба обов'язково під­креслювати, що правові факти — це такі факти реальної дійсності, з настанням яких настають певні юридичні наслідки (а не тільки правовідносини).

Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права. Такі факти спричиняють виник­нення, зміну чи призупинення правовідносин, які мають міс­це у процесі реалізації конституційно-правових норм.

Юридичні факти передбачаються у гіпотезах таких норм.

За своїм змістом юридичні факти поділяють на юридич­ні події, юридичні дії та правовий стан.

До юридичних подій у конституційному праві належать факти, які не залежать від волі і свідомості учасників дер­жавно-правових відносин (народження, смерть, хвороба лю­дини, досягнення певного віку). Наприклад, у зв'язку з до­сягненням 21-річного віку у громадянина України виникає право бути обраним депутатом Верховної Ради України.

Проте, одних подій ще не досить для виникнення консти­туційно-правових відносин: вони здебільшого лише створю­ють передумови реалізації прав. Так, для реалізації права на освіту при досягненні певного віку має бути реалізований механізм переведення можливостей у реальну дійсність. Ін­шим прикладом може бути ст. 36 Конституції України, де для реалізації права об'єднуватися у політичні партії та інші громадські організації досягнення громадянином відповідно­го віку не є єдиною і вирішальною умовою. Потрібні воля й бажання громадянина стати членом такої організації, його згода на це тощо.

Юридичні дії — це обставини, пов'язані з діяльністю людини, виявом її волі. Юридичні дії можуть бути правомірні (видання закону в межах компетенції Верховної Ради) і не­правомірні (видання акта з перевищенням повноважень пев­ного державного органу або посадової особи); правомірні дії поділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Під юридичними актами розуміють дії суб'єктів, спря­мовані на досягнення певних правових наслідків. Наприклад, акти державних органів, угоди тощо. Юридичні вчинки — це заяви і клопотання громадян, запит депутата тощо.

У конституційному праві розрізняються також правомір­ні і неправомірні факти. Правомірними фактами е такі дії, які відповідають вимогам, що визначаються Конституцією та іншими загальнодержавними актами. Зокрема, правомірни­ми діями громадян будуть такі, які узгоджуються з конститу­ційним принципом: "Ніхто не може бути примушений ро­бити те, що не передбачено законодавством". І навпаки, орієнтиром для дій державних органів і посадових осіб є пра­вило: "Органи державної влади та органи місцевого самовря­дування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підста­ві, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ч. 2 ст. 19 КУ).

Видом юридичних фактів є правовий стан (наприклад, стан особи у громадянстві України, стан у шлюбі тощо).

Під впливом юридичних фактів реалізуються конститу­ційно-правові норми, виникають, змінюються і припиняють­ся конституційно-правові відносини.

Вивчення й аналіз конституційно-правових фактів дає під­стави для їх класифікації, в основі якої лежать такі критерії:

— наслідки, які спричиняє юридичний факт — правоут-ворюючі, правозмінюючі, правосприяючі;

— форма юридичних фактів — позитивні й негативні;

— характер дії юридичного факту — факти обмеженої, однократної дії і факти-стани.

Правоутворюючими актами є рішення про проведення позачергових та повторних виборів, на основі яких виника­ють конституційно-правові відносини.

Правозмінюючі юридичні факти тягнуть за собою зміну обсягу правоздатності суб'єктів, перехід конституційно-пра- І вових відносин у нову якість, в інші види правовідносин. І Прикладами таких юридичних правозмінюючих фактів мо- * жуть бути: обрання Президента України; досягнення грома­дянином встановленого законом віку; набуття особою гро­мадянства України тощо. Нерідко правозмінюючі юридичні факти викликають до життя принципово нові конституційно-правові відносини.

Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини при достроковому припиненні повнова­жень органу державної влади, народного депутата, на підста­ві чого виникають нові правовідносини.

Залежно від форми вияву конституційно-правові факти можуть бути позитивні й негативні. Позитивні факти ви­кликають певні правові наслідки, негативні не породжують' їх. У конституційному праві переважна частина юридичних фактів має позитивний характер. Прикладом негативних юридичних фактів є дострокове припинення повноважень на­родного депутата в разі невиконання вимог щодо несумісності, втрата депутатського мандату при відмові скласти присягу.

Є факти обмеженої (однократної) дії і факти-стани, які існують безперервно, тривалий час, постійно породжу­ючи юридичні наслідки. Це зумовлює стабільність правовід­носин: стан громадянства, перебування у шлюбі тощо. Пере­творення такої стабільності на динаміку суспільних відносин передбачає складний механізм, елементами якого є відповід­ні правові норми, правовідносини і, безперечно, конкретні юридичні факти¹.

Юридичні факти мають велике значення для практики конституційно-правового регулювання суспільних зв'язків. Від наявності чи відсутності відповідного юридичного факту залежить визнання чи невизнання права чи обов'язку відповідного суб'єкта державно-правових відносин. Так, факт підписання Президентом України указу про прийняття відповідної особи в громадянство України — юридичний факт у формі дії, правовим наслідком якої є визнання за цією особою пра-восуб'єктності в повному обсязі, у тому числі в сфері політичних відносин. Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими соціальними відносинами, які регулюються нормами конституційного права України. Це насамперед відносини політико-правового характеру, пов'язані з реалізацією волі народу, населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць з актуальних питань, конституційних прав і обов'язків. Юридичні факти — це обставини, з якими зв'язане все життя конституційно-правових відносин, їх виникнення, зміна, припинення.

19. Поняття, предмет та функції науки Конституційного права України

Наука конституційного права - галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо.

Як самостійна, відокремлена від загальної теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сформувалася лише в XIX ст. В сучасній світовій науці конституційного права вирізняють два основні її напрямки: радикалістський та ліберальний.( Чиркин В)

Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, революційних демократів, які розглядають конституційне (державне) право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях дослідників цього напрямку йдеться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи управління, проти посілу влади і місцевого самоврядування, за одержавлення економіки, за застосування насильницьких засобів для ліквідації «експлуататорів» тощо.

Ліберальний напрямок представлено у працях вчених, зокрема українських, таких, наприклад, як М. О. Баймуратов, В. С. Журав-ський, В. М. Колодій, В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, П. Б. Стецюк, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, О. Ф. Фрицький, В. І. Чушен-ко, В. М. Шаповал та ін., які виступають за демократичну, соціальну і правову державу, поділ влади, визнання та гарантування місцевого самоврядування, пріоритет прав і свобод людини, мирні засоби розв'язання соціальних конфліктів, за справді народний, а не класовий характер державної влади.

Сучасна українська наука конституційного права перебуває на етапі становлення, що пов'язане з намаганням подолати стереотипи й догми радянської науки державного права, яка, власне, зводилася до «наукового» обгрунтування конституційності існуючих за часів тоталітаризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини. З прийняттям Конституції України 1996 р. увага науки конституційного права концентрується на проблемах реалізації її положень, взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському суспільстві.

Наука конституційного права має своїм предметом вивчення галузі конституційного права. До предмета науки КПУ відноситься розробка комплексних теоретичних проблем становлення народовладдя в Україні і його конституційного регулювання, сутність народного, державного і національного суверенітету та форми і механізми реалізації його на практиці, розвиток конституційного процесу, його проблеми і труднощі, аналіз основ правового статусу особи, конституційних принципів взаємовідносин держави і громадянина, особливостей правового становища іноземців, біженців, осіб без громадянства, національних меншин, конституційних основ організації громадянського суспільства. В умовах становлення в Україні конституціоналізму на основі загальнолюдських цінностей особливим предметом науки є аналіз сутності, принципів, функцій Конституції, механізму її прийняття та зміни, ролі конституційного законодавства у демократизації суспільних відносин в Україні, у формуванні правової держави і громадянського суспільства. До її предмета також відноситься аналіз конституційно-правового регулювання правового статусу політичних партій, громадські об'єднань, масових громадських рухів, юридичного статусу релігійних організаці засобів масової інформації, інших елементів громадянського суспільства. До її предмету належить також питання розмежування владних повноважень між Україною Автономною Республікою Крим, питання адміністративно-територіального ус рою, державних символів, конституційно-правової відповідальності, розв'язані державно-правових конфліктів.

Функції науки конституційного права. Політична функція полягає в тому, що наука КПУ спрямована на формування політичних переконань і орієнтацій у суспільстві, становлення високої політико-правової культури, без якої не існує ні цивілізованого суспільства, ні правової держави. Вона дає тлумачення таких поня як «суверенітет народу», «розподіл влади», «державна влада», «самоврядуванн «ідеологічна й політична багатоманітність».

Ідеологічна функція науки КПУ полягає в тому, що вона аналізує ідеї і цінності, що їх втілено у чинній Конституції України, в Концепції нової Конституції. Наука сьогодні відходить від вузькокласового підходу й орієнтується на загальнолюдсі цінності. Норми й інститути конституційного права мають ідеологічний вплив суспільне життя, на напрями розвитку правової системи України, політичне процесу. Особливе значення мають положення ст. 15 Конституції України, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Саме конституційне право може закріпити у своїх приписах загальнонаціональну ідею, яка б об'єднувала, а не роз'єднувала Український народ;

На сучасному етапі суттєво зростає роль прогностичної функції науки конституційного права. Це пов'язано, насамперед, із формуванням нової правової системи України, в основі якої лежать конституційні норми. Конституційно-правові норми й інститути працюють тільки тоді, коли вони сприймаються населенням, не суперечать його світоглядові. Тому розроблення науковцями концепцій законодавчих актів, в яких би враховувались можливі політичні, ідеологічні, економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші наслідки майбутніх законів, має велике значення для ефективності правової системи в цілому.

Методологічна функція науки конституційного права України спрямована на допомогу іншим суспільним наукам, оскільки наука конституційного права оперує і тлумачить такі поняття, як «суверенітет», «основи конституційного ладу», «основи правового статусу людини і громадянина», які мають суттєве значення і для інших галузевих наук.

Комунікативна функція науки конституційного права України пов'язана з інформаційними відносинами, з формуванням суспільної оцінки діяльності державних і самоврядних органів, політичних партій і об'єднань, розвитку конституційного процесу в державі, стану із забезпеченням прав людини і громадянина. Ця функція безпосередньо спрямована на формування політико-правової культури населення, фахівців державного апарату, і її можливості в цьому напрямку на сучасному етапі значно розширюються.

Експертна функція науки конституційного права України проявляється в тому, що фахівці з конституційного права дедалі частіше залучаються до виконання експертиз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з конституційного права.

20. Методологія науки конституційного права

Методологія науки — вчення про методи пізнання конституційно-правових реалій, теоретичне обґрунтування методів і способів пізнання цих реалій, що ними послуговується наука конституційного права України.

Як окремі методи, так і методологія в цілому значною мірою визначаються предметом самої науки конституційного права, оскільки це об'єктивний чинник. Але при цьому важливу роль відіграють суб'єктивні фактори. Вони складають можливості та здібності дослідника використовувати як старі, так і нові мете аналізу державно-правових явищ. Закріплена в ст. 15 Конституції України політю та ідеологічна багатоманітність, різні філософські та світоглядні позиції і підходи аналізу конституційного процесу в Україні не виключають, а, навпаки, припускай з метою одержання вірогідної наукової інформації та обґрунтованих висновь використання низки загальних та конкретних методів аналізу конституцій! правових проблем.

Метод діалектичного матеріалізму значною мірою себе вичерпав саме у вузькокласовому розумінні. Однак сьогодні немає підстав відкидати метод діалектики як метод наукового аналізу конституційно-правових реалій, оскільки конституційний процес перебуває не в статиці, а в динаміці, розвивається під впливом об'єктивних і суб'єктивних чинників. Але застосування діалектичного методу як пріоритетного методу аналізу державно-правових реалій, не означає, що не можуть застосовуватися інші загальні методи.

Суттєве значення мають методологічні принципи права, які пронизують всю правову матерію і є орієнтиром для правовиховної роботи, забезпечення правомірної поведінки суб'єктів права, прогресивного спрямовування законотворчості, правозастосування і подолання прогалин у праві. Ці загальнометодологічні підходи мають істотне значення для вирішення методологічних питань науки конституційного права України на сучасному етапі її розвитку.

Крім загальних методів аналізу конституційних процесів ця наука використовує також спеціальні методи.

Системний метод дає змогу розглядати сам предмет конституційного права як цілісну взаємопов'язану систему. На основі системного бачення є можливість визначити роль і місце конституційного права в правовій системі України, висвітлити основоположну роль конституційних засад і нормативного регулювання суспільних відносин. Так, положення основ констуційного ладу мають велике системотворче значення не тільки для конституційного, а й всього законодавства України.

На сучасному етапі в науці конституційного права України суттєво розшир ються можливості історичного методу дослідження, який дає змогу виявити тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, використовувати позитивний досвід минулого для сучасного державотворення. Аналізується розвиток конституційного процесу в Україні, який розпочався з дня сформування першої Конституційної комісії, з прийняття 19 червня 1991 р. Верховною Радою України Концепції нової Конституції України. В історично-правовому і політологічному аспектах дається оцінка ролі Конституційного Договору між парламентом і Президентом України для прийнят нової Конституції, забезпечення суспільної злагоди на відповідному етапі розвит держави і суспільства.

Метод конкретно-соціологічних досліджень дає змогу науці виявляти суспільну думку щодо розвитку конституційного процесу в Україні, оцінки функціонувані відповідних державних інституцій, самоврядних структур, враховувати результати досліджень для прийняття державними органами оптимальних рішень. Він дає підстави для підвищення якості законотворчої діяльності, виявлення сприйняття тих чи інших конституційно-правових новацій населенням, відповідними його верствами, різними політичними угрупованнями.

На сучасному етапі суттєво підвищується значення порівняльно-правового методу. Він виявляється в порівняльному аналізі конституційних норм та інститутів. На етапі розбудови в Україні правової держави, розроблення нової Конституції в порівняльно-правовому аспекті оцінювалось конституційне регулювання відповідних суспільних зв'язків в інших країнах світу. Використання зарубіжного досвіду дає змогу втілювати в конституційну практику України перевірені досвідом століть системи парламентаризму і, насамперед, побудови парламенту на професійних засадах, розподілу влад, політичного, економічного і ідеологічного плюралізму, оптимального регулювання конституційно-правового статусу громадян. Намагаючись використовувати зарубіжний конституційний досвід, слід враховувати, що деякі ідеї і моделі настільки обумовлені національними, релігійними та історичними особливостями, що вони не можуть механічно переноситись в іншу правову систему. Те, що краще в одній правовій системі, може не давати віддачі в іншій, і навіть завдавати шкоди. Тому актуальним завданням науки конституційного права України в методологічному аспекті є проблема пошуку оптимального співвідношення врахування власного і зарубіжного конституційно-правового досвіду. Статистичний метод допомагає виявляти ефективність конституційно-правових норм і інститутів, відповідних державних акцій, оцінювати їх вплив на суспільні відносини. Наука аналізує статистичні дані і на їх основі робить відповідні висновки. Якнайширше цей метод застосовується при аналізі даних щодо виборчого процесу, проведення референдумів, підзвітності депутатів. Науковий інтерес маї дані про кількість виборчих комісій різного рівня, їх склад, участь виборців у борах, рівні їх активності, про кількість звітів депутатів перед виборцями тощо.

Різноманітність методів науки конституційного права України дає їй змогу комплексно аналізувати відповідні відносини, виявляти шляхи підвищення ефективності функціонування конституційних норм та інститутів, пропонувати оптимальні моделі організації і діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування тощо.

21. Система та джерела науки конституційного права України

Система науки конституційного права — це упорядкована сукупність відносно самостійних комплек­сів теоретичних положень, яку побудовано на підставі логічного зв'язку між ними, її основу становить струк­турність самого предмета наукового пізнання, обумовлена предметом галузі конституційного права. Тому кожному з елементів системи галузі відповідає певний розділ конституційно-правової теорії, яка повинна досліджувати загальні проблеми, що притаманні галузі в цілому, специфіку і харак­тер її предмета; різновидності її норм; засоби їх реалізації; особливості суспільних відносин, які виникають на їх основі; її джерела; систему.

Сукупність теоретичних висновків, положень з усіх пере­лічених проблем становить перший розділ у системі науки, присвяченій характеристиці конституційного права та однойменної науки.

Оскільки наука конституційного права є галузевою, то її завданням є пізнання сутності, юридичних властивостей, функцій основного джерела галузі, який посідає у правовій системі особливе місце. Таким джерелом є Конституція. Тому другий розділ системи науки складається з поло­жень, пов'язаних з обгрунтуванням теорії Конституції, аналізом конституційного розвитку держави.

Наступним елементом системи науки є комплекс теоретичних проблем, які випливають зі змісту консти­туційно-правового інституту "загальні засади". _; Складовою системи науки є теоретичні розробки щодо статусу людини і громадянина, взаємовідносин держави і особи, природи і класифікації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Важливою частиною згаданої системи є розділ, присвя­чений формам народного волевиявлення в Україні.

Окрема частина науки присвячена питанням організації і діяльності органів держави — парламенту, системи ви­конавчої влади, судової системи, взаємовідносин місцевих державних адміністрацій з органами місцевого само­врядування.

У системі науки досліджуються теоретичні проблеми те­риторіальної організації держави, особливості автономії в Україні.

Джерела науки конституційного права.

1)  нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. Наука конституційного права обґрунтовує ідеологію та концептуальні положення нормативно-правових актів - джерел галузі конституційного права, досліджує тенденції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з організацією та здійсненням публічної влади. На основі наукових досягнень розробляються нові конституційні законопроекти, проекти законів та інших нормативно-правових актів;

2) праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. Так, вагоме значення для розвитку науки конституційного права в цілому, її окремих положень мають праці таких відомих українських вчених, як: М. Баймуратов, М. Воронов, А. Георгіца, В. Журавський, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Копейчиков; С. Лисенков, Г. Мурашин, Н. Нижник, В. Опришко, В. Погоріло, М. Пухтинський, П. Рабинович, С. Сте-цюк, Є. Тихонова, Ю. Тодика, М. Хавронюк, Н. Шукліна, Ю. Шем-шученко, О. Фризький та ін. Ці вчені багато зробили у плані дослідження актуальних проблем конституціоналізму, розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, формування сучасної децентралізованої системи територіальної організації влади;

3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.

22, Конституційне право як навчальна дисципліна

Предмет конституційного права формується не тільки під впливом соціального середовища але й з врахуванням внутрішньої логіки та спеціалізацію галузевої науки, що визначається специфікою розвитку галузі КПУ в конкретному суспільстві.

В теорії конституціоналізму існують різні підходи до осмислення предмету конституційно-правового регулювання який під впливом історії, культури, розуміння завдань і функцій, стану освіти характеризують особливості організації навчального курсу та методики викладання.

Методологія - це способи та засоби пізнання державно-правової реальності.

Методика – це застосування конкретних практичних прийомів в певній сфері науково-педагогічної діяльності.

Сучасними підходами до дослідження і викладання КПУ є:

Нормативний – це теоретичний аналіз основних конституційно-правових інститутів заснований на позитивістських уявленнях про право, метою якого є аналіз логічної структури конституційно-правових норм, формально-юридичне тлумачення норм конституції які підлягають застосуванню в конкретній справі і забезпечують єдність правозастосовної діяльності.

Відповідно до цього підходу, структура конституційного права як навчальної дисципліни визначається структурою конституції та існуванням різноманітних підгалузей.

Прецедентний підхід передбачає більш активну позицію.

Соціо-культурних підхід засновується на використанні методів системи наук. Поєднання елементів політології і тдп у викладанні курсу.

Основні функції КПУ як навчальної дисципліни:

Аналітична – опис конституційно-правових явищ та процесів.

Критична – виявлення проблем та пояснення підходів.

Конструктивна – науковий прогноз прийняття рішень.

Виховна

Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається в державних і недержавних юридичних вузах, на юридичних факультетах, її обсяг і зміст визначаються навчальними програмами, які розробляються кафедрами і затверджуються вченими радами вузів і факультетів. Як навчальна дисципліна вона має вужчий зміст, аніж однойменна наука, і спрямована на розкриття основних понять і змісту предмета конституційного права України як галузі і науки, висвітлює методологію науки, розвиток науки конституційного права на сучасному етапі, розкриває основні положення вчення про Конституцію; функції, принципи, юридичні властивості Конституції, її мову і стиль, порядок прийняття і зміни, аналізує особливості конституційних норм і конституційних інститутів, дає загальну характеристику чинної КУ, розкриває основні положення Конституційного договору між ВРУ і Президентом України, Концепцію нової КУ

До завдань конституційного права як навчальної дисципліни також належить розкриття основ конституційного ладу і його захисту, конституційно-правового закріплення суверенітету українського народу, політичного та ідеологічного плюралізму, народовладдя, конституційної відповідальності, поділу влади і взаємодії владних структур, закріплення верховенства права, роз'яснення положень верховенства Конституції України, прямої дії конституційних норм, підстави дії на території України міжнародних договорів, конституційно-пра-вових основ проведення мовної політики тощо. Конституція вперше на конституційному рівні закріпила положення про те, що держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

У навчальному курсі розкривається поняття державних символів України, їх сутність і призначення, характеристика законодавства, що регулює статус Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України.

в навчальному курсі з конституційного права України суттєве значення надається питанням прав і свобод людини і громадянина, відповідності конституційного регулювання основ їх правового статусу міжнародним стандартам прав людини, розкриваються принципи конституційного статусу громадянина, тенденції конституційного закріплення основних прав, свобод і обов'язків громадян країни, аналізуються громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і свободи, механізм їх захисту, особливості правового статусу в Україні іноземців і біженців, гарантії прав національних меншин. Значна увага приділяється га-рантованості прав громадян в умовах надзвичайного стану. Дається поняття громадянства, перелічуються категорії осіб, які є громадянами України, аналізуються підстави набуття і припинення громадянства, громадянство дітей при зміні громадянства батьків, компетенція органів, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з громадянством, процедури з питань громадянства. Все це дає широкий діапазон світоглядних уявлень щодо однієї з найважливіших політико-правових проблем сучасності — права і свободи людини та громадянина.

Формування демократичного громадянського суспільства передбачає якісне конституційне регулювання основних його структур. Тому в межах навчального курсу аналізується правовий статус релігійних організацій, засобів масової інформації. Зокрема, висвітлюються права релігійних організацій та громадян, що пов'язані зі свободою віросповідання, розкриваються основи взаємовідносин державних органів і релігійних організацій, статус політичних партій, інших громадських об'єднань, порядок утворення і припинення їх діяльності, правові основи контролю держави за організацією і функціонуванням громадських об'єднань. Аналізуються правове становище засобів масової інформації, їх види, взаємовідносини з державою й особою.

У навчальному курсі розкриваються конституційні засади територіального устрою України. Особливо наголошується на конституційно-правовому статусі Автономної Республіки Крим, на принципах територіального устрою держави.

У межах навчального курсу аналізуються поняття, предмет та види референдумів в Україні, порядок їх підготовки і проведення, визначення підсумків, правові наслідки звичайних референдумів і дорадчого опитування. Висвітлюються поняття виборчої системи і виборчого права, типи виборчих систем у світі, в Україні, розкриваються принципи виборчої системи, порядок призначення виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад, процедури голосування і підбиття його підсумків, умови й порядок проведення повторного голосування і повторних виборів, особливості виборів Президента України.

Аналізуються правовий статус Верховної Ради України, її структура, компетенція, функції, розглядається правове становище Голови Верховної Ради, комітетів, дається загальна характеристика правового статусу народного депутата України, депутатів місцевих рад, їх повноваження на сесіях, у постійних комісіях, у зв'язках з державними і громадськими об'єднаннями, виборцями, розкриваються гарантії депутатської діяльності, відповідальності депутатів. Висвітлюються правовий статус Президента України як глави держави, його компетенція, гарантії діяльності, правове становище Кабінету Міністрів України, місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

У межах навчального курсу аналізуються правовий статус прокуратури України, її завдання і функції, судова влада, система судів, порядок призначення і звільнення суддів з посади, принципи судочинства, компетенція Вищої ради юстиції України, її склад, статус Верховного Суду України. Наголошується на гарантіях незалежності і недоторканності суддів, вимоги щодо претендентів на суддівські посади, акцентується на тому, що професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Зосереджується увага на тому, що вводяться спеціалізовані суди, суддями яких можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, що ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

У навчальному курсі розкривається правовий статус Конституційного Суду України згідно з Конституцією і новим Законом «Про Конституційний Суд України», аналізуються його склад, порядок призначення суддів, гарантії їх незалежності та недоторканності, повноваження Конституційного Суду, юридична сила його актів.

У навчальному курсі аналізуються Перехідні положення, які вперше знайшли відображення в Основному Законі України, їх значення для розвитку конституційного процесу.

Ознайомлення з національним конституційним законодавством відіграє суттєву роль у формуванні демократичного світогляду, патріотичного ставлення до правової системи своєї держави. Це дає змогу краще орієнтуватися в загальнотеоретичних проблемах, розширює політичний світогляд. Опанування цієї навчальної дисципліни необхідне для набуття широкого професійного світогляду, без якого не може бути повноцінного фахівця у сфері юриспруденції.

23. Поняття, ознаки та види конституційно-правової відповідальності

Встановлення конституційно-правової відповідальності в Україні зумовили такі фактори:

Наявність численних фактів порушення конституційних норм.

В науці конституційного права існує дискусія про назву. Це самостійний вид визначення відповідальності яка має виключно політико-правове значення покликано протистояти державному свавіллю, забезпечите правомірне та доцільне державне управління, забезпечити справедливість та реалізацію права у конституційно-правових відносин.

Предмет конституційно-правової відповідальності не виходить за рамки КПУ і охоплює суспільні відносини пов’язані з процесом здійснення влади українським народом.

Розмежовують конституційну відповідальність з іншими юридичними та політичною відповідальністю.

В КПУ разом з отриманням певного обсягу повноважень, суб’єкт наділяється відповідним обсягом відповідальності, яка є елементом його конституційно-правового статусу.

Структура конституційної відповідальності:

Спеціальний конституційний статус суб’єкта.

Усвідомлення наслідків обраної моделі поведінки, за умови існування свободи волі та можливості вибору.

Санкціонування специфічних санкцій або дотримання конституційних норм.

Конституційна відповідальність – це передбачений конституційними нормами вид юридичної відповідальності, який є зв’язком між суб’єктом суспільних відносин пов’язаних з процесом здійснення влади українським народом та суспільством при якому суб’єкт відповідальності усвідомлюючи наслідки своїх діянь будує поведінку відповідно до свого статусу, а інші суб’єкти оцінюють і контролюють цю поведінку та її результати, а у випадку негативної оцінки застосовують санкцію за встановленою процедурою.

Специфічні риси:

Політичний характер.

Спрямованість цього виду відповідальності на досягнення політичної стабільності.

Важлива роль позитивній правовій відповідальності.

Закріплення на рівні конституційного законодавства особливого механізму застосування санкцій, що зумовлено соціальним статусом суб’єктів.

Особливості складу конституційного правопорушення:

Його об’єктом є цінності та інтереси суспільства, громадян.

Суб’єкти можуть бути групи осіб

Конституційно-правова відповідальність має складну структуру. Вона закріплює:

по-перше, — соціальну відповідальність, що вимагає відповідної високосвідомої та ініціативної поведінки всіх суб’єктів конституційного права;

по-друге, — загальні засади відповідальності за правопорушення, що слугують “орієнтиром” для формування відповідальності в інших галузях права;

по-третє, — конкретні види конституційно-правової відповідальності, що застосовуються за порушення окремих конституційно-правових норм та інститутів.

Високий авторитет конституційно-правових норм, їх неухильне дотримання і виконання всіма суб’єктами конституційного права забезпечується виключністю застосування заходів конституційної відповідальності. На перше місце тут виступає превентивно-попереджувальна її дія на суспільні відносини і членів соціуму.

Конституційно-правова відповідальність визначає не тільки міру впливу у випадку правопорушення, а й, передусім, відповідальну поведінку суб’єктів конституційного права щодо виконання свого обов’язку, реалізації своєї політико-юридичної компетенції. Тому цей вид відповідальності формується не тільки в охоронних, а й у регулятивних приписах конституційно-правових норм.

Конституційна відповідальність — невід’ємна складова соціальної відповідальності. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності, з якими її споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у встановлених законом випадках застосовувати такий спонукальний захід, як примус.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. інколи законодавець лише вказує на можливість застосування чи настання такої відповідальності.

Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів конституційно-правових норм, конституційно-правова відповідальність реалізується:

-безпосередньо в межах конституційно-правових і конституційно-процесуальних відносин;

-через конституційно-процесуальні норми у поєднанні з нормами інших галузей права;

-на підставі норм інших галузей права, які забезпечують виконання приписів конституційних норм;

-внаслідок порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального і адміністративного;

-на підставі притягнення до політичної відповідальності суб’єктів політичної системи суспільства.

24. Конституційний делікт як підстава КПВ

Фактичною підставою політичної відповідальності є конституційно-правовий статус.

Юридичною підставою позитивною відповідальності є акти та норми.

Юридичною підставою ретроспективною відповідальністю можуть бути не тільки конституційно-правові норми, а норми інших галузей права.

Фактичною підставою негативної відповідальності є конституційний делікт.

Конституційний делікт – це протиправне діяння, вчинене суб’єктом конституційних відносин яка завдає шкоди цінностям та інтересам пов’язаних з процесом здійснення влади українським народом та за яке нормами конституційного законодавства передбачено застосування санкцій відповідальності.

У конституційно правовій відповідальності – це діяння або без діяння яке відхиляється від норми (конституційний делікт).

Конституційному делікту притаманні такі ознаки:

Суспільно-небезпечність - ступінь суспільної небезпечності визначається соціальними цінностями на які воно посягає.

Винність.

Караність – застосування специфічних санкцій.

Протиправність – порушення нормативно-правових норм.

Об’єкти конституційного делікту – це сукупність суспільних відносин, які є загальними. Об’єкт поясняють в вузькому та широкому аспекті.

Загальним об’єктом є конституційний лад України.

Особливість об’єкту конституційного делікту:

Суб’єктивна сторона є вина, а мотив є факультативним.

Вину індивідуальних суб’єктів конституційних деліктів слід розуміти як психічне ставлення особи до діяння та наслідків.

Вина колективних суб’єктів конституційних деліктів слід розуміти як суб’єктивне ставлення колективу яке виражається в його домінуючій функціональні волі до вчиненого суспільно-небезпечного діяння та його наслідків.

Підстави конституційно-правових деліктів:

- За об’єктом:

В сфері безпосередньої демократії.

В сфері організації державної влади.

В сфері місцевого самоврядування.

За суб’єктами:

Органів державної влади.

Органів місцевого самоврядування.

Окремо депутатів.

Кандидатів на пост президента.

Кандидатів у нардепи.

Представників масової інформації.

Об’єднання громадян.

Офіційних спостерігачів.

Людини і громадянина.

За суб’єктивною стороною:

Умисні.

Необережні.

Змішані.

За способом вчинення:

Шляхом порушення конституційно-правових норм.

Невиконання обов’язків.

За використання служебник обов’язків.

За ступенем небезпеки.

За джерелом закріпленням складів.

- За інстанцією конституційно-правової відповідальності:

Президент.

Верховна рада.

Місцева рада.

Суди.

Виборці

Територіальна громада.

Міністерство юстиції України.

Спеціально-виконавчий орган.

25, Конституційно-правові санкції

Форми конституційно-правової відповідальності. Конкретні форми конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями конституційно-правових норм і можуть бути класифіковані за різними підставами - по суб'єктах відповідальності (індивідуальні санкції, санкції, що застосовуються до колективного суб'єкта); залежно від того, який суб'єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент України, Верховна Рада України, територіальна громада тощо); за метою і наслідками санкцій (право-відновні, попереджувальні, санкції, спрямовані на припинення конституційного правопорушення, санкції-стягнення).

Конституційно-правова санкція – це структурний елемент конституційно-правової норми який встановлює наслідки дотримання або порушення даної норми, а також самі ці наслідки.

Залежно від змісту конституційно-правової норми можуть бути позитивні, нестравні, негативні.

Позитивний зміст - передбачені нормами конституційного права міри схвалення та заохочення застосування яких тягне для суб’єкта сприятливі наслідки (визнання праці державних органів, переобрання на новий строк, відзначення державною нагородою).

Нейтральні конституційно-правові санкції констатують настання певних юридичних наслідків не схвалюючи і не засуджуючи поведінку, яка їх спричинила (різні способи набуття спеціального конституційно-правового статусу (отриманням органів державної влади владних повноважень, отримання громадянства)).

Негативна конституційна-правова санкція – це передбачені нормами конституційного права заходи застосування яких тягнуть негативні наслідки на факт даної поведінки.

Негативні санкцій за способом законодавчого примусу, цілями та наслідками застосування поділяються на:

Правопоновлюючи.

Санкції припинення (правоприпиняючи).

Штрафні або каральні санкції.

26, Основні теорії конституції.

У науковій юридичній та політологічній літературі знаходимо різні підходи як щодо розуміння сутності та змісту конституції держави, так і бачення її основних теорій. У підручниках з конституційного права, монографічних працях, наукових статтях найчастіше згадуються теорії конституції як суспільного договору, марксистсько-ленінська теорія конституції, дещо рідше – теологічна, природничо-правова теорії конституції Також є пропозиції розглядати питання теорій конституції як комплексне крізь призму розвитку трьох наукових правничих шкіл – юридичної, соціологічної та політологічної шкіл права

Історично першою за часом появи вважається теорія конституції як суспільного договору. Вона виступає похідною від загальної теорії “суспільного договору”, за якою, публічна влада ґрунтується на вільній згоді всіх між собою, при цьому саме згода членів суспільства виступає основою законності та легітивності самої влади, а в кінцевому підсумку – суспільна згода стає загальним благом (Руссо). Ідеологами теорії “суспільного договору” були такі знані мислителі минулого, як Гуго Гроцій, Гобсс, Локк, З появою конституції як такої досить поширеною і популярною у різні часи, і ще й на сьогодні, є трактування конституції як своєрідного загальносуспільного договору (угоди) – договору всіх членів суспільства (громадян) між собою. Предметом такої угоди є згода всіх членів суспільства щодо переліку й змісту прав, свобод і обов’язків громадян, порядку організації та форм діяльності органів державної влади тощо. Формою укладення такого договору, мала б стати персональна участь усіх членів суспільства у прийнятті такої конституції.

Теологічна теорія конституції поширена значно менше. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава, право і все інше, – є творінням Божим. Бог як творець для людини, для її загального блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї вищої справедливості, розуму. На думку Ю.М.Тодики, подібний підхід у розумінні сутності конституції можна побачити в позиціях відомих мислителів не тільки кінця середньовіччя, а й недалекого минулого,

Звичаєво-природниче розуміння сутності конституції виходить з того, що в ній втілюється багатовіковий досвід народу, зокрема досвід щодо організації публічно-державних форм співжиття громадян, при цьому широко повинні бути враховані традиції народу, його ментальність та ін.

В основі теорії конституції представників юридичної школи права лежить уявлення про конституцію як вираз ідеї вищого і всемогутнього закону, закону, який має силу верховенства над усіма нормативно-правовими актами в державі. У цьому випадку тут певною мірою виявляється подібність, явна наближеність до “теологічної теорії конституції” в частині розуміння “конституції як всемогутнього закону”. Відмінність полягає у природі появи конституції: за теологічною теорією, конституцію створює Бог; за уявленнями представників юридичної школи – держава в особі органів влади, або народ

Представники соціологічної школи права, найперше вбачали в конституції держави втілення ідеї соціальної солідарності. Один із заcновників цього напряму в юридичній науці, французький правознавець Леон Дюгі чітко визначив, що саме конституція має бути втіленням ідеї соціальної солідарності, яка в свою чергу виступає “універсальним законом розвитку суспільства

В рамках соціологічної школи права в першій чверті ХХ ст., крім напряму конституціоналістів-солідаристів, набув певного розвитку і популярності в наукових колах інший напрям – інституціоналізм, одним із теоретиків, якого був М.Оріу. Інституціоналісти бачили в державі, її органах, партіях, організаціях – “інституцію” призначенням яких є розв’язання політичних, соціальних, економічних проблем суспільства, а в самій конституції держави – “формальний статут” інституції

Політологічна школа права, і відповідно, її теорія конституції належать до одних з наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави представниками цієї школи покладена теза про те, що конституція передусім є документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних громадських сил та інститутів, своєрідним збірником правил політичних режимів, що сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу. Теодор Маунц

Окремі автори в сучасних державах пострадянського простору говорять і про “марксистсько-ленінське вчення про конституції” як окрему її теорію. зміст “марксистсько-ленінської теорії конституції” полягає в тому, що вона, за задумом її творців, мала виражати волю не всього суспільства, не всього народу, а тільки пануючого класу, тобто іншими словами, “ця конституція” є класовою за своєю суттю

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

27. Поняття, сутність та юридичні властивості Конституції.

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європей­ської) концепції та марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філософсько-првових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію ви­раженням вищої правової норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідно­сини з суспільством, людиною і громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: сус­пільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, ін­ститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її властивостей

1. Конституція як юридичний документ. Терміни "кон­ституція" і "Основний Закон" — тотожні Це головне джерело націон права, ядро всієї правової системи, юридичн правова база поточного законо­давства

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховен­ство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прий­няття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держа­ви — верховенство права і перш за все конституції.

3. Стабільність конституції — найважливіша умова ре­жиму законності, сталості всієї правової системи і організа­ції державної влади, визначення правових відносин між осо­бою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції Украї­ни є її правовий захист, метою якого є виключення мож­ливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фі­зичними і юридичними особами.

Суб'єктами правового захисту Конституції є:

— сама Конституція, в якій передбачено жорстку проце­дуру змін відносно неї. Прикладом такої процедури є роз­діл XIII "Внесення змін до Конституції України";

— глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції є гарантом додержання Конституції;

— Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1 ст. 85 Конституції);

— Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і Законів України;

— центральні і місцеві органи виконавчої влади;

— правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адво­катура;

— Конституційний Суд України як єдиний орган консти­туційної юрисдикції, до повноважень якого належить вирі­шення питання про відповідність Конституції, законів та ін­ших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, пра­вових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 К

Викладене дає змогу визначити загальне поняття консти­туції. Це можна зробити, визначивши місце і роль цього нор­мативно-правового акта в загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, по­сідає самостійне й особливе місце у правових системах су­часних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

особливим суб'єктом, який розробляє Основний За­кон або від імені якого він приймається

всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

особливими юридичними властивостями: верховен­ством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і допов­нень, спеціальними формами охорони конституції.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують основні засади устрою суспіль­ства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

28, Основні функції та види конституції

Роль конституції в суспільстві проявляється в її функціях, під якими слід розуміти суспільне призначення конституції та способи реалізації її норм. Питання про функції конституції є спірними. Різні вчені виділяють різну їх кількість. У зв'язку з тим, що конституція на відміну від інших законів являє собою унікальний документ універсального характеру, вважаємо, що для конституції характерні такі основні функції.

Політична функція. КУ закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність. Надаючи різним політичним силам рівні можливості в отриманні державної влади, Конституція водночас забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань.

Юридична функція. КУ є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємозв'язаних і внутрішньо супідпорядкова-них нормативних актів держави.

Установча функція. Конституція встановлює основні по-літико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування та ін.

Ідеологічна функція. Ця функція виявляється в тому, що в КУ містяться важливі ідеї політичної еліти. Як головний закон держави і суспільства Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у них цінностей.

Гуманістична функція КУ проявляється в тому, що в ній закріплені права і свободи особи як складова частина правової системи держави, проголошуються загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародних договорів України, ратифікованих парламентом, проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Організаційна функція Конституції полягає в тому, що вона стимулює подальший розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою розвитку прогресивних політико-правових процесів.

Стабілізуюча функція виявляється в тому, що Конституція виступає стабілізуючим чинником соціально-економічних процесів, визначає стратегію розвитку політико-правової системи держави і суспільства.

Консолідуюча функція Конституції полягає в тому, що будь-яка конституція є результатом суспільної злагоди, оскільки закріплює загальні соціальні інтереси основної більшості населення.

Обмежувальна функція Конституції полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами державної влади.

Зовнішньополітична функція проявляється в тому, що інші держави і народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція — своєрідний «паспорт» держави, її конституційного устрою.

Класифікація конституцій, як і будь-яка інша класифікація, має умовний характер, оскільки в світі нема цілком однакових конституцій. При цьому, самі конституції відрізняються не тільки тим, що в них враховано, наприклад, національний досвід державотворення, історичні традиції того чи іншого народу, співвідношення політичних сил на момент її прийняття, але й за рядом інших характерних ознак, а саме – способи підготовки і прийняття, дія в часі й просторі, форма, структура, зміст, обсяг, мова конституції і т.д. Все це та ряд інших чинників сьогодні використовують для проведення класифікації конституцій. Нижче пропонована класифікація сучасних конституцій,

За часом свого виникнення – конституції поділяють на три групи: “старі” “ нові” “новітні. Кожна з цих груп, окрім часу появи, має спільні ознаки у змістовній частині основних законів.

За формою зовнішнього виразу – конституції поділяють на три основні групи: писані, неписані й змішані (комбіновані). Писані конституції, зі свого боку, поділяються на: а) писані конституції, які складаються з одного документа; б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів. Крім того, писані конституції поділяються на: кодифіковані і некодифіковані.

За порядком появи (виникнення) – конституції поділяються на конституції: прийняті народом, даровані, договірні. Даровані конституції (інша назва октройовані) – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом. Різновиди дарованих конституцій (за суб’єктами дарування) – монарх, метрополія для колишньої своєї колонії, диктатор, хунта, правляча партія та інші.

За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) – конституції можна поділити на: прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження),

звичайні і розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав,

І. За часом дії:

тимчасові конституції, що можуть прийматися на вста­новлений строк або до настання певної події;

постійні конституції.

ІІ. За політичним режимом:

демократичні конституції, які гарантують широке коло прав і свобод, допускають вільне утворення і діяльність політич­них партій, передбачають виборність установ влади тощо;

авторитарні конституції, які обмежують або забороня­ють діяльність політичних партій або встановлюють пануванняоднієї партії, відкривають широкі можливості для ліквідації абосуттєвого обмеження вимушено проголошених конституційних прав та свобод, скорочують повноваження представницьких ор­ганів;

тоталітарні конституції, які є різновидом авторитарних конституцій і для яких характерна висока ідеологічна насиченість аж до визнання прихильності до певної ідеології (комуніз­му, ісламу тощо).

Слід мати на увазі, що іноді демократичні конституції слу­гують для прикриття авторитарного політичного режиму, а іно­ді, хоча й рідше, навпаки, демократичний режим зберігає впро­довж певного часу авторитарну конституцію.

ІІІ. За формою правління:

монархічні;

республіканські.

За формою політико-територіального устрою:

1)федеративні. Причому у федеративних державах діють зазвичай федеральні (національні) конституції та конституції суб'єктів федерації;

2)унітарні.

V. За порядком прийняття:

октройовані (даровані); (розроблені без участі представницького органу та даровані народу монархом (метрополією))

договірні; (прийняті, як результат договору)

«народні» (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму)

VI. За порядком внесення змін:

гнучкі;( змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони)

жорсткі; (мінюються и доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру)

29. Система та структура Основного Закону

Структура Конституції України відображає її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія "структура конституції" є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окремо взята конституція.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин; преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються Із 15 самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України складаються з декількох абзаців, що не нумеруються. а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті. Конституції включають в себе:

Преамбулу.

Основну частину.

Перехідні положення.

Прикінцеві положення.

Процедура внесення змін і доповнень до конституції.

Конституційна процедура внесення змін і доповнень передбачена окремим розділом конституції (ст. 154-159 та розділом 5, главою 26 «про регламент Верховної Ради»).

В Україні виділяється 2 процедури внесення змін та доповнень:

Процедура доповнення та внесення змін до 1, 3 та 13 розділу (ускладнена).

Процедура доповнення та внесення змін до інших розділів.

Суб’єктами правоподання внесення змін та доповнень: президент, народні депутати (2/3 чи 1/3).

Органічна теорія, конституції не повинні суперечити інші акти.

Інституціональна теорія, конституція визначає повноваження розподілу влади.

Природно-правова теорія, конституція повинна слідкувати за правами і свободами.

Американська система конституційного контролю, конституційний контроль здійснюється судами.

Європейська система конституційного контролю, конституційний контроль здійснюється спеціальними органами.

Чинну Конституцію України було прийнято Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України («за» - 338, «проти» - 18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26).

Конституція України 1996 року за своєю структурою складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції України.

Розділ I “Загальні засади ”містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1-20).

Розділ II “ Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи людини і громадянина й гарантії їх реалізації, а також обов’язки людини і громадянина перед державою й суспільством (статті 21-68).

Розділ III “ Вибори. Референдум ”присвячений регулюванню по-рядку здійснення і впровадження таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69-74).

Розділ IV “Верховна Рада України ”закріплює порядок утворення і діяльності єдиного органу законодавчої влади - Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75-101).

Розділ V “Президент України ”містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ закріплює також норми, що визначають порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України (статті 102-112).

Розділ VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади ”присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також поряд-ку припинення повноважень цих органів (статті 113-120).

Розділ VII “Прокуратура ”закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121-123).

Розділ VIII “Правосуддя”містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124-131).

Розділ IX “Територіальний устрій України ” закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133).

Розділ X "АРК"містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи відносин між Україною та АРК, повноваження органів цієї республіки (статті 134-139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування"містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України "визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів (статті 147-153).

Розділ XIII "Внесення змін до КУ "встановлює порядок подання до ВРУ законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154-159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення"зазначає, що Конституція України набирає чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення"закріплює положення щодо чинності чинного законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, і порядок вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).

Отже, якщо структура Основного Закону є його внутрішньою побудовою, то система Конституції - це, у першу чергу, система конституційних актів найвищої юридичної сили, пов'язаних між собою, насамперед, функціональними зв'язками.

Структура та система Конституції України обумовлені та тісно пов'язані зі своїми функціями. Внутрішня побудова Основного Закону є оптимальною юридичною моделлю для ефективного цілеспрямованого впливу Конституції України на суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Ці функції є життєво необхідними для суспільства загалом, що підтверджує більш ніж двохсотлітня історія існування конституцій у світі. Слід погодитися з О. В. Скрипнюком у тому, що висвітлення функцій Основного Закону стосується не лише Конституції України, а її призначення в суспільстві та державі та функціонування права у суспільстві загалом.

30, Поняття і основні властивості Конституції як основного закону держави

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціальне — політичний аспект сутності конституції. Конституція — це фіксація становища співвідношення політичних сил, що склались на час прийняття конституції.

Це — своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. А такі інтереси дуже різноманітні. Багато з них виникають і реалізуються в політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить свій вираз в різноманітних правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі.

Змінилась організація державної влади — відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Українська держава поступово входить у світове співтовариство як повноправний і рівноправний суб’єкт.

Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому [2].

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави — це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Якою мірою і яку роль вона відіграє в процесі державотворення української нації покаже майбутнє. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначне сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя у перехідний період.

Нова Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних характеристик правової держави; впровадження ідей парламентаризму; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально — етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

Термін "конституція" походить від латинського слова "constituto", що буквально можна перекласти як " устрій, установлення, утвердження ".Разом з тим існує думка, що він бере початок від звороту " rem publicum co ", з якого починаються окремі акти римських імператорів. Конституція — категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу — хартіях (Магдебурзьке і Любекське право 13 — 18 ст.). Сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави.

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні відносять і Конституцію Пилипа Орлика 1710.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким "онституція — це Основний Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо".

Конституція — це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави.

Конституція — політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне — державний і адміністративне — територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу. Конституція — це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це Основний Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень [7].

В основі цієї системи — Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії.

Як документ установчий, Конституція повинна містити процедури розв’язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності держави. Одна з функцій Конституції, яка випливає із її суті, — це затвердження справжнього народовладдя. Конституція не може заважати саморегуляції суспільства: вона повинна бути орієнтиром, еталоном, на який рівняються його політичні, правові та моральні цінності. Завдання полягає в тому, щоб через усвідомлення сутності Конституції, "поставити на місце" співвідношення суспільства й держави. Це, безперечно, не означає, що традиційні класові протиріччя зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план. На першому плані є фактори, обумовлені кризою сучасної цивілізації, необхідністю збереження людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення набуває соціальний консенсус, де Конституція відіграє особливу роль, виступає головним політико-правовим засобом його забезпечення.

З огляду цього змішуються оціночні характеристики: Конституція має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності і ефективності Конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка відносно того, чим є Конституція: законом суспільства чи держави.

Відповідь однозначна: вона повинна стати основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини. Будь — яка Конституція виникає і діє для того, щоб врегулювати устрій держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути. Вона не може стояти осторонь від таких спеціальних інституцій як власність, права і свободи громадян; громадські та релігійні об’єднання; громадянське суспільство з його політичною, економічною та соціально-класовими основами; влада як авторитарний спосіб організації суспільства; права і свободи нації тощо. Це — елементи організації суспільства, а не державного устрою, його прерогатив. Закріплення таких засад суспільства є одною з функцій Конституції як Основного Закону суспільства й держави. Основними рисами конституції є:

1) її основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини, які визначають "лице" суспільства;

2) народний характер, який полягає в тому, що конституція має служити народу, створюється ним, забезпечує його участь в управлінні справами суспільства і держави;

3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам;

4) органічне поєднання стабільності й динамізму конституції.

31. Порядок прийняття та внесення змін

Порядок внесення змін до Конституції України

Властивістю Конституції України є особливий порядок її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Рефе­рендум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії ВРУ за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до КУ" подається до ВРУ Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до ВРУ наступного скликання.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. КУ не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Кон­ституції України.

Законопроект про внесення змін до КУ розглядається ВРУ за наявності вис­новку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

. Внесення змін до конституції України:

Розрізняють такі способи зміни конституцій:

гнучкий спосіб, за якого зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайного закону. До гнучких конституцій, як правило, належать не кодифіковані або змішані конституції;

жорсткий спосіб, коли поправки до конституції вносять­ся у більш складному порядку, ніж видання звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечення їх стабіль­ності, що сприяє укріпленню їх авторитету та відносній постій­ності конституційного ладу.

Жорсткі конституції можна поділити на два різновиди:

а) власне жорсткі, до яких належать конституції, котрі змі­нюються парламентом одного й того самого скликання кваліфі­кованою більшістю в палаті або палатах, та конституції, що змі­нюються повторним голосуванням через певний строк, але пар­ламентом того самого скликання.

б) особливо жорсткі — це конституції, зміни до яких затвер­джуються на референдумі, парламентом наступного скликання, органами суб'єктів федерації або шляхом застосування інших процедур, що ратифікують зміни.

В Україні жорсткий характер внесення змін до Конститу­ції полягає ще й в особливому колі суб'єктів права законодавчої ініціативи щодо таких змін. Відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції Украї­ни може бути подано до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів Украї­ни від конституційного складу Верховної Ради України, а щодо розділів І, III, XIII Конституції України, то суб'єктами пра­ва законодавчої ініціативи стосовно внесення змін можуть бу­ти Президент України та не менш як дві третини від конститу­ційного складу Верховної Ради України

Конституції, в яких усі частини змінюються по-різному, на­зиваються конституціями змішаного типу.

Після ухвалення закону про внесення змін до конституції в установленому порядку він включається до тексту конституції. Способи такого включення можуть бути різними:

інкорпорування поправок, за якого відбувається проста заміна старих положень новими або виключення старих поло­жень або додавання нових

додавання нових поправок до чинного тексту без формаль­ного виключення старих положень

Перегляд конституцій може бути двох видів:

1) повний, що може здійснюватися:

а) шляхом прийняття нової конституції відповідно до пра­вил, передбачених попередньою конституцією;

б) шляхом прийняття нової редакції конституції зі збере­женням її колишньої дати;

2) частковий, коли відбувається заміна, виключення або до­повнення тексту конституції, що не стосується положень, як іутворюють її концептуальну основу.

На порядок зміни конституції досить часто впливає форма політико-територіального устрою держави, оскільки у федера­тивних державах цей порядок набагато складніший, ніж в уні­тарних, бо у цьому процесі беруть участь суб'єкти федерації або органи, що виражають інтереси цих суб'єктів.

Розділ XIII Конституції України містить цілу низку засте­режень щодо внесення змін до неї:

Конституцію України не може бути змінено, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж­ності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

Конституцію України не може бути змінено в умовах воєн­ного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157

законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і не був прийня­тий, може бути подано до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);

повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156

Верховна Рада України протягом строку своїх повнова­жень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Консти­туції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).

Законопроект про внесення змін до Конституції України роз­глядається ВРУ за наявності висновку КС України щодо відповідності законопроек­ту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159

Щодо порядку внесення змін до Конституції України, то він є самостійною парламентською процедурою, що виключає мож­ливість застосування при розгляді законопроектів про внесен­ня змін до Конституції України інших конституційних положень, окрім передбачених у розділі XIII Конституції України.

Закон України про внесення змін до Конституції України за своєю природою не є звичайним законом, який приймається Верховною Радою у порядку, передбаченому п. З ч. 1 ст. 85 Кон­ституції України¹. У зарубіжних країнах такі закони у більшос­ті випадків називають конституційними, а іноді — органічними законами.

Особливостями закону про внесення змін до Конституції України порівняно зі звичайним законом є

після прийняття цей закон стає складовою Конституції України і набуває найвищої юридичної сили;

Конституцією України передбачено особливий порядок його прийняття: особливий суб'єкт права ініціативи перегляду, наявність застережень щодо можливості внесення змін, здійснен­ня попереднього конституційного контролю законопроектів, на­явність специфічної процедури внесення змін.

32 Поняття, суть та ознаки конституційного ладу.

Конституційний лад України – це система суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами України, прийнятими на її основі і відповідно до неї. У вітчизняній та зарубіжній літературі категорія “Конституційний лад” порівняно нова і її вживання пов’язане з прийняттям сучасних конституцій.

Основні принципи конституційного ладу України, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин, закріплені у першому розділі КУ „Загальні засади”. Він складається з 20 статей.

Конституційний лад характеризується наступними ознаками:

1. суверенність конституційного ладу. Конституційний лад визначається конституцією України, яка прийнята ВРУ від імені народу, який є носієм суверенітету та змінюється виключно народом. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами;

2. демократизм. (стаття 1, 5, 7, 15 КУ). Так, згідно ч. 2 статті 5 КУ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Положення носієм суверенітету є народ закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державно влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу.

3. гуманізм конституційного ладу, полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який базується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні.

4. реальність конституційного ладу, вказує на наявність конституційного ладу де-юре і де-факто. Конституційний лад – це з одного боку офіційний лад і система суспільних відносин проголошених і закріплених КУ. З іншого боку КЛ має бути дійсним і відображати реально існуючі суспільні відносини на момент прийняття КУ і на перспективу.

5. наукова обґрунтованість. Теоретичні основи конституції і гарантованого нею КЛ можна поділити на 3 частини: 1. Надбання світової конституційної думки; 2. здобутки радянської науки; 3. розробки українських вчених ;

7. програмність КЛ. Конституція України програмує розвиток держави і суспільства на перспективу і тому не всі норми конституції України є реальними.

На думку відомого українського вченого Віктора Федоровича Погорілка конституційний лад можна охарактеризувати в трьох аспектах:

1. за суттю. Конституційний лад являє собою певний тип правових відносин, які зумовлені рівнем розвитку суспільства, держави і права;

2. за змістом. Конституційний лад опосередковує передбачені і гарантовані Конституцією України державний і суспільний лад, статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави;

3. за формою. Конституційний лад передбачає основні види організації і діяльності Держави і суспільства та інших державних відносин.

До спеціальних принципів конституційного ладу України відносять зокрема:

1) принцип здійснення державної влади шляхом поділу її на законодавчу, виконавчу, судову;

2) принцип верховенства права;

3) принцип прямої дії норм Конституції;

4) принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування;

5) принцип судового захисту прав і свобод людини і громадянина тощо.

Засади конституційного ладу - це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.

До засад конституційного ладу Конституція України відносить:

- народовладдя (народний суверенітет);

- державний суверенітет і незалежність України;

- унітарний устрій України;

- визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;

- соціальний захист людини;

- статус української мови як державної;

- поділ влади;

- вищу юридична силу КУ і пряму дію її норм;

- рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Терміном «засади конституційного ладу України» позначають також загальний конституційно-правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

Норми цього інституту містяться в розділі І КУ «Загальні засади». Вони відіграють надзвичайно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:

- особливим предметом регулювання - регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;

- загальним характером - закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах КУ та в актах чинного законодавства;

- найвищою юридичною силою - всі інші норми КУ, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, отже, не можуть їм суперечити;

- підвищеною стабільністю - відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. І ст. 156)12.

Норми інституту «Засади конституційного ладу України» складають певну систему, і їх можна розподілити по таких групах:

- норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;

- норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;

- норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;

- норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.

33, Конституційна характеристика україни як правової держави.

Україна - правова держава. Сучасна політико-правова доктрина під правовою розуміє демократичну державу, де забезпечується верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влади та визнаються й гарантуються права і свободи кожної людини. У Конституції України закріплено такі ознаки правової держави.

1. Верховенство права (ч., 1 ст. 8). Принцип верховенства права передбачає:

- пов'язаність законодавчої влади природним правом (держава може видавати лише такі закони, які відповідають приписам природного права);

- верховенство закону, що означає, визнання за Конституцією України найвищої юридичної сили (ч. 2 ст. 8); панування закону, безумовне підпорядкування законові всіх членів суспільства та держави в цілому;

2. Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6). Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.

3. Вищий пріоритет прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 19). Правова держава визнає та гарантує права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, загальновизнаними нормами міжнародного права, законами та іншими нормативними актами. Один із принципів правової держави «все, що не заборонено, те дозволено» сформульовано в Конституції України таким чином: «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».

4. Незалежність суду (ч. 1 ст. 126). У правовій державі суд відіграє роль головного елемента механізму гарантій прав і свобод людини.

5. Правовий захист людини від порушення її прав державною владою (статті 55, 56). Згідно з Конституцією захист прав і свобод людини може здійснюватися: судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; міжнародними судовими установами або органами міжнародних організацій, членом яких є Україна; кожною людиною за допомогою заходів, не заборонених законом.

34. Україна як суверенна і незалежна держава

Україна - суверенна і незалежна держава; Україна - демократична держава; Україна - соціальна держава; Україна - правова держава; конституційне закріплення обов'язків, завдань і функцій Української держави.

До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України риси Української держави, які характеризують її як саме конституційну державу. Так, ст. 1 Конституції України визначає Українську державу як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.

Україна - суверенна і незалежна держава. Необхідною передумовою конституційного ладу в будь-якій державі є її суверенність. Держава здатна виражати волю своїх громадян, у повному обсязі гарантувати їхні права і свободи лише тоді, коли вона є суверенною. Суверенітет як необхідний атрибут державної влади виступає якісною рисою держави і становить важливу засаду конституційного ладу України.

Ознаками суверенітету Української держави є:

- верховенство державної влади на всій території України;

- єдність і неподільність державної влади;

- незалежність і самостійність державної влади.

Верховенство державної влади означає: по-перше, її необмеженість нічим і ніким, окрім народного суверенітету , Конституції України, громадянського суспільства, природного права і законів; по-друге, відсутність на території України будь-якої іншої конкуруючої влади, яка могла би видавати легітимні закони; по-третє, підпорядкованість державній владі всіх громадян, їхніх об'єднань, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.

Єдність державної влади полягає в наявності єдиної системи органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), які мають єдині цілі та завдання діяльності, що забезпечує певну ступінь керованості суспільством.

Незалежність і самостійність державної влади означає, по-перше, те, що вона сама, без впливу інших сил, правоспроможна приймати нормативні акти та забезпечувати їх виконання за допомогою засобів державного примусу; по-друге, відсутність залежності органів державної влади від будь-кого всередині держави та за її межами.

Конституційно-правовими ознаками України як суверенної держави є:

1. Територіальна цілісність. Кожна суверенна держава має свою державну територію.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конституції України суверенітет України поширюється на всю її територію.

Державна територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ч. З ст. 2 Конституції України). Цілісність державної території України полягає в забороні її насильницького поділу.

2. Єдиний конституційний простір. Конституція України є юридичною базою для формотворчої діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, вона визначає зміст і напрямки розвитку галузевого законодавства. До складу України входить автономне утворення - Автономна республіка Крим (АРК), яка має Конституцію Автономної Республіки Крим (ч. 1 ст. 135 Конституції України). Право приймати Конституцію АРК належить Верховній Раді АРК, але вона набуває чинності лише після затвердження Верховною Радою України не менш як половиною від її конституційного складу. Такий порядок прийняття і затвердження Конституції АРК забезпечує їй відповідне місце в системі законодавства України, складовою частиною якого вона є.

3. Громадянство. Одним із виявів суверенітету держави є встановлення громадянства. Згідно зі ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Принцип єдиного громадянства має на меті, по-перше, недопущення існування громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України, по-друге, уникнення випадків кумуляції громадянства окремих осіб (подвійного громадянства, або біпатризму). Цим забезпечується єдиний правовий статус для всіх громадян України.

4. Єдина грошово-кредитна система. Наявність власної грошової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Ст. 99 Конституції України визначає, що грошовою одиницею України є гривня.

5. Офіційний статус державної мови. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави1. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.

6. Державні символи. Важливими ознаками суверенної держави є державні символи: Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн і столиця.

35. Конст.принцип поділу влади в Україні

Принцип розподілу влад.Система стримувань і противаг.Особливості української конструкції.

Незважаючи на загальне й особливе у підході до розкриття суті теорії поділу влад Локка, Монтеск'є Гегеля, саме вчення Монтеск'є створило підвалини відповідного конституційного принципу, який був визнаний у теорії і практиці багатьох країн світу наприкінці XVIII ст., та у XIX іХХст.

Найбільшою мірою принцип теорії поділу влад був сприйнятий Конституцією СІЛА 1787 р. Ця ідея знайшла своє відображення як у самій структурі Конституції, так і у відповідній організації державної влади.

В сучасний період різні країни по-різному сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться

Перш за все необхідно було визначити юридичну форму закріплення цього принципу в національному законодавстві України. Такою юридичною формою є закріплення ідеї чіткого структурно-функціонального визначення кожної з гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Є різні тлумачення цієї ідеї.

Традиційне розкриття сутності ідеї розподілу влади передбачає формальну ізольованість кожної з них. Воно пов'язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка і найбільш наближене до вчення про розподіл влади. На практиці закріплення жорсткого розподілу влад по суті спричинює конкуренцію між різними органами влади, зокрема між законодавчою і виконавчою. Саме до взаємовідносин і взаємозв'язків між цими органами найчастіше звернене це тлумачення. Органи судової влади покликані стабілізувати ці взаємовідносини, виступати арбітром між парламентом (законодавча влада) і президентом (виконавча влада).

За іншою версією тлумачення жорсткого розподілу влади взаємовідносини між трьома гілками влади мають форму рівнобічного трикутника. Але така форма не відповідає реальному співвідношенню в державному механізмі президентських республік.

Класичній президентській республіці властива наявність двох векторів державної влади — президента і парламенту.

Проте, для України такий варіант поки що не притаманний. Найбільш наочно він виявляється у періоди так званого роздільного правління, коли глава держави і парламентська більшість (якої у Верховній Раді України поки що немає) репрезентують різні політичні сили.

Другою особливістю практичної реалізації жорсткого розподілу влад є чітке і недвозначне визначення у Конституції вичерпної компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вже зазначалося, що принцип розподілу влади в Україні був проголошений без достатнього законодавчого забезпечення, внаслідок чого конституційний процес в Україні розтягнувся на 5—6 років і наша республіка була останньою з колишніх республік СРСР, яка прийняла Конституцію.

Між тим, цього можна було б уникнути, якби відразу після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада розробила та прийняла Закон "Про основи законодавчої, установчої і контрольної влади в Україні

Третя особливість практичної реалізації жорсткого розподілу влад — система стримувань і противаг.

36. Україна як демократична республіка

Україна - демократична держава. Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є:

1) реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної Ради України, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;

2) організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України).

3) конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного і політичного плюралізму (ст. 15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, унеможливлює існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології , по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких перебуває в межах Конституції та чинного законодавства України.

4) визнання й гарантованість місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

Україна - соціальна держава. Соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоби забезпечити кожній людині гідне існування .

Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:

- забезпечення соціальної спрямованості економіки;

- охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;

- охорона здоров'я людей;

- забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства;

- розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;

- встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.

Пряма і представницька демократія як форми здійснення народовладдя

Демократичність Української держави і суспільства виявляється насамперед у народовладді. Під народовладдям розуміється широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і суспільства та створення найсприятливіших умов для надання всієї повноти влади народу.

У ст. 5 Конституції України зазначається, що носієм су-веренітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади

та місцевого самоврядування. Отже, народовладдя в Україні здійснюється у двох формах: а) прямої (безпосередньої) демократії, коли народ виражає свою волю у визначених Конституцією і законами процесуальних формах; б) представницької демократії, тобто через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

До інститутів прямої (безпосередньої) демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, належать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази виборців.

Така форма безпосереднього народовладдя забезпечує участь усіх громадян держави в здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення при прийнятті загальнодержавних рішень.

У здійсненні народовладдя значну роль також відіграє представницька демократія. Її сутність полягає в тому, що важливі обов’язкові питання вирішуються не всіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Представницька демократія — спосіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади або місцевого самоврядування. В Україні — це ВРУ, Президент України, ВРАРК, місцеві Ради.

37, Конституційна характеристика України як соціальної держави

Україна - соціальна держава. Соціальна держава - це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, щоби забезпечити кожній людині гідне існування .

Обов'язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є:

- забезпечення соціальної спрямованості економіки;

- охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;

- охорона здоров'я людей;

- забезпечення підтримки сім'ї, дитинства, материнства та батьківства;

- розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян;

- встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.

Соціальну основу правової держави складає саморегульоване громадянське суспільство в центрі якого знаходиться людина, її різнобічні інтереси. Виходячи з цього, Конституція України закріплює, що права і свободи людини, їх гарантії встановлюють зміст і направленість діяльності держави. Правова держава є і соціальною державою. Моральну її основу складають загальнолюдські принципи гуманізму, справедливості, рівності, свободи особистості, її честі і гідності. Ця сторона правової держави знайшла своє відображення в частині 1 статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров»я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» . Важливо дане положення реально втілити в життя.

38. Конституційний принцип багатоманітності

Основною складовою конституційного ладу є суспільний лад. По суті суспільний лад України — це передбачена Конституцією та законами України загальнонаціональна система суспільних відносин, зумовлена внутрішніми та зовнішніми факторами (політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними тощо), за змістом — це система політичних, економічних, соціальних, духовних та інших суспільних відносин, їх подальшого взаємо-узгодженого позитивного розвитку, за формою — це система організаційних і функціональних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства.

Якщо організація і діяльність держави, органів державної влади та інших її інститутів повинні регулюватися Конституцією й законами України всебічно та повно, то організація і діяльність суспільства повинні закріплюватися мінімально. Адже Конституція України проголошує багатоманітність політичного, економічного та ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя і діяльність особи й суспільства.

Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), які мають основною метою участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади й місцевого самоврядування.

Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності та господарювання, однакову їх підтримку з боку держави.

Ідеологічну багатоманітність слід розуміти як право різних суб'єктів (окремих осіб і їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати і втілювати у практику суспільних відносин різноманітні ідеї, теорії, погляди, що стосуються різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації загалом. Конституційні основи суспільного ладу виявляються насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства. В організаційному плані суспільний лад становить певну систему, яка містить політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) підсистеми.

Визначальним елементом суспільного ладу є політична система суспільства, до основних складових якої входять народ, держава, політичні партії, територіальні громади і органи місцевого самоврядування — основні суб'єкти конституційно-правових відносин.

З правових позицій політична система становить сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, належний порядок у ньому.

Найважливішим суб'єктом політичної системи є народ. Згідно зі статтею 5 Конституції України "народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

39, Сучасна економічна система України характеризується такими рисами:

- надмірне втручання публічної влади у сферу економічних свобод (права власності, свободи руху капіталів, товарів, послуг і осіб, права на підприємницьку діяльність, права на промисли);

- відсутність належних процедур реєстрації та гарантій права приватної власності та додержання договорів;

- надмірне адміністрування реєстраційних і дозвільних процедур на вході-виході при реалізації економічних свобод;

- слабка інституціональна забезпеченість ринкової інфраструктури на тлі неналежних гарантій вільної і добросовісної конкуренції, надмірної концентрації та олігополізації економічних структур;

- формування засад патримоніального управління власністю політичними агентами через інститут трасту, що сприяє поглибленню олігополізації економічних структур і правил;

- неналежні гарантії права на чесний і справедливий судовий процес та слабкий опір практиці рейдерства.

Ці обставини істотно утруднюють еволюцію економічної системи на засадах сталого розвитку, справедливої конкуренції, диференціації та функціоналізму. Тому важливою є суспільна дискусія щодо вироблення системи правил економічної діяльності на засадах консенсусу.

З аналізу реального стану інститутів, процедур і правил та стану їх демократичної легітимації в економічній системі України можна сформулювати деякі висновки і пропозиції щодо подальшого розвитку економічного конституціоналізму в Україні:

1. Економічний конституціоналізм відображає стан економічної свободи та баланс інтересів учасників відносин у конкретному типі суспільства, якому притаманна певна структура, інститути та правила, щодо яких склався консенсус та публічна влада демонструє політичну волю до їх демократичної легітимації на засадах верховенства права та справедливості.

2. Для України є характерною відсутність ефективного механізму демократичної легітимації правил і процедур, які б належним чином забезпечували економічну свободу. Інструментом для цього можуть слугувати такі засоби демократичної легітимності, які передбачають широку участь дорадчих структур у прийнятті владних рішень та гарантії доступу кожного до незалежного і безстороннього правосуддя.

3. Економічний конституціоналізм містить конкретний алгоритм забезпечення легітимності втручання публічної влади в економічну свободу з метою забезпечення суспільного блага, наслідком чого є баланс інтересів, справедливість розподілу суспільних благ та конкурентне середовище. На сьогодні є актуальною систематизація конституційного регулювання у сфері національної економіки, яка можлива шляхом внесення змін до Конституції або прийняття рамкового закону на зразок Акту про економічну свободу. Видається, що останній варіант є більш реальним в силу того, що такого роду зміни до Конституції можливі лише шляхом попереднього схвалення не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради з остаточним схваленням на всеукраїнському референдумі, тобто він можливий лише у разі проведення широкомасштабної конституційної реформи.

4. У разі проведення конституційної реформи очевидним здається вирішення таких ключових питань на конституційному рівні (які можуть бути врегульовані у розділі «Засади економічної системи»):

- уточнення сутності змісту соціальної функції власності, використання якої має служити, між іншим, добробуту населення;

- визначення параметрів національної економіки як соціально орієнтованої ринкової економіки, яка поєднує у собі саморегулювання і самоорганізацію із втручанням держави в зв’язку із суспільною необхідністю у демократичному суспільстві з метою забезпечення національних економічних інтересів, публічного економічного порядку, добробуту населення, життя і здоров’я людини, охорони довкілля;

- визнання землі як основи національного добробуту, до якої гарантується вільний доступ на засадах рівності і справедливості;

- визнання свободи економічної діяльності, зокрема, свободи руху капіталів, товарів і послуг як основи економічного добробуту;

- визначення критеріїв загальнонаціональних програм, співвідношення між конституційними, органічними та звичайними (поточними) законами, регуляторними актами уряду та публічної адміністрації, регіональними економічними програмами та актами органів місцевого самоврядування;

- врегулювання статусу Рахункової палати (Аудиторського суду) та Національного банку в окремому розділі, присвяченому контрольним функціям держави;

- більш детальне визначення конституційних засад фінансової, бюджетної і податкової системи;

- визнання принципу субсидіарності як засади поділу влади по вертикалі та засади інститутів громадянського суспільства, які передбачають їх вільну ініціативу, самоорганізацію та саморегулювання;

- конкретизація фінансових, бюджетних, податкових, ресурсних інструментів економічної самодостатності місцевого самоврядування.

5. Пропонується прийняти Акт економічної свободи, на основі якого має розвиватися законодавство, що регулює ті чи інші аспекти економічної свободи (й зокрема, цивільне та господарське). Структура Акту економічної свободи вбачається такою:

- загальна частина, в якій викладено: (і) сутність змісту економічної свободи; (іі) основні критерії легітимних меж втручання публічної влади у сферу економічної свободи; (ііі) критерії якості законодавства, адміністративної та судової практики згідно з принципами верховенства права, справедливості та економічної свободи; (іv) співвідношення планування, законодавства, регуляторних актів та актів індивідуальної дії відповідно до засад верховенства права;

- порядок відкриття та здійснення підприємницької діяльності, в якій встановити: (і) чіткі правила реєстрації суб’єктів економічної діяльності за принципом єдиного вікна; (іі) дієве впровадження електронного урядування з метою забезпечення оперативного доступу до інформації про суб’єкта економічної діяльності для прийняття владних рішень без невиправданого зволікання; (ііі) скорочення ліцензування та усунення надмірного адміністрування економічної діяльності, (іv) критерії щодо відкриття підприємства, яке б надавало належної якості товари і послуги споживачам; (v) основні вимоги щодо сплати офіційних зборів з метою реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності;

- порядок доступу до природних ресурсів та порядку ведення офіційного реєстру щодо них;

- порядок доступу до інформації щодо засновників та власників акцій, статутного капіталу, розподілу доходів суб’єктів економічної діяльності; відповідальність реєстраторів за правильність і збереженість таких даних;

- порядок звітності суб’єктами економічної діяльності та проведення їх перевірок: (і) звітність має здійснюватися на засадах довіри та презумпції невинуватості; (іі) перевірки мають проводитися згідно з встановленим планом, а позапланові – на засадах пропорційності з міркувань забезпечення економічного добробуту, життя і здоров’я інших людей, збереження довкілля, (ііі) перевірки мають проводитися відповідно до вимог належної правової процедури з метою недопущення посягання на сутність економічної свободи; (іv) визначення основних критеріїв правомірності діяльності службових осіб при проведення перевірок на засадах верховенства права і справедливості (їх процесуальних повноважень і правової форми актів); (v) визначення кола процесуальних прав і обов’язків суб’єктів економічної діяльності під час проведення перевірки;

- порядок здійснення малого, середнього та великого підприємництва: основні критерії та гарантії рівності і справедливості у їхній діяльності;

- основні засади статусу суб’єктів економічної діяльності – нерезидентів.

40, Конституційний лад та громадянське суспільство

Громадянське суспільство — це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

Основні ознаки громадянського суспільства

Можна вказати ряд найбільш загальних ідей і принципів, що лежать в основі будь-якого громадянського суспільства, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни. До них відносяться:

- Економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини;

- Безумовне визнання і захист природних прав людини і громадянина;

- Легітимність і демократичний характер влади;

- Рівність всіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;

- Правова держава, засноване на принципі поділу і взаємодії влади;

- Політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;

- Свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації;

- Невтручання держави в приватне життя громадян, їхні взаємні обов'язки і відповідальність;

- Ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей .

Громадянське суспільство створює необхідні умови та атмосферу для безперешкодної реалізації основних прав і свобод особистості, принципів демократії, рівноправності, моральних і культурних цінностей, ідеалів справедливості. Воно передбачає наявність особливої сфери інтересів, суворо окресленої і охороняється законом, в тому числі і від свавілля самої держави. Тут над усіма покликаний панувати закон, що втілює порядок. А це вже певна ідеологія.

При цьому в громадянському суспільстві діяльність самої держави повинна протікати в демократичних правових формах, направлятися на захист прав людини, інших гуманістичних цінностей. Повинно бути по можливості ліберальне законодавство, м'які способи юридичної регламентації. Гарантією всього цього якраз і є громадянське суспільство. Громадянське суспільство - це поняття, яким позначають систему самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління.

Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві та демократії. Сфера громадянського суспільства охоплює:

1) соціально-економічні відносини й інститути (форми власності, підприємництво, праця);

2) сферу виховання, освіти, науки і культури;

3) сім'ю - первинну основу співжиття людей;

4) систему засобів масової інформації;

5) етичні норми поведінки людей;

Громадянське суспільство починається з людини, його становлення нерозривно пов'язане з усвідомленням членами суспільства наявності у них громадянських прав, з формуванням їхньої активної позиції щодо реалізації та захисту своїх прав. Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді також розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм її економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм1.

Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства виявляється в тому, що держава здійснює свій регулятивний вплив у сфері громадянського суспільства лише в певних межах, які встановлюються для захисту інститутів і механізмів громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство функціонує і як система, що частково управляється державою, і як саморегульована система. Своєю чергою, конституційна держава також перебуває в певній залежності від саморегульованого громадянського суспільства і його потреб; останнє, як зазначалося вище, виступає необхідною передумовою конституційної держави.

41. Поняття державних символів та їх історичне походження

Поняття "державний символ" походить від грецького слова, яке означало "умовний знак для членів таємного угруповання в Стародавній Греції". Поява цього терміну в українському конституційному праві обумовлюється його застосуванням у радянських правових актах початку 1960-х років. Проте, це не означає, що до цього часу не було правових норм, які б встановлювали опис державних символів та визначали порядок їх використання.

Для прикладу можна згадати законодавчі акти доби Української Народної Республіки. 14 січня 1918р. Центральна Рада ухвалила "Тимчасовий закон про фльоту Народної Української Республіки". Відповідно до положень даного Закону "Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох - блакитному і жовтому - кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому". "Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох - блакитному і жовтому - кольорах". У часи гетьманату опис військово-морського прапора визначався положеннями наказу по морському відомству від 18 липня 1918р.

Артикул V Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії (від 13 листопада 1918 р.). встановлював Герб, Прапор та Державну печать Західно-Украшської Народної Республіки. У тексті Проекту Основного державного закону Української Народної Республіки також передбачалося конституційне врегулювання питання державної мови, державного герба, державної барви, прапора військового та торгового флоту.

З часу прийняття Декларації про державний суверенітет України і аж до прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.) питання державних символів було одним з найбільш дискусійних. Не раз можна було почути закиди, що національна символіка дискредитована і потребує заміни. Така точка зору обґрунтовувалась, як правило, з позиції радянської ідеології та політики. На сьогоднішній день ставлення до національної символіки суттєво змінилось. Тепер у ній вбачають не націоналістичний, а навпаки - гуманний зміст. Широкого вжитку набуває нове тлумачення барв: синьої, як чистого неба - символ миру, жовтої, як пшеничного лану-символ багатства України.

Державні символи - це закріплені в конституційному праві України офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру і символізують суверенітет держави.

Основними функціями державних символів України (в залежності від виконуваної ними ролі) є політична, дипломатична, ідеологічна та соціальна. Кожна з цих функцій відображає сутність державних символів та їх основні шляхи впливу на суспільну свідомість як втілення соціальної злагоди.

Ст. 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний прапор України, Державний герб України та Державний гімн України.

42, Види державних символів: їх опис та порядок використання

Згідно п.4 ч.2 ст. 92 Конституції України, виключно законами України встановлюються порядок використання і захисту державних символів.

Згідно ст. 20 Конституції України, державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

На даний час діє лише закон «Про Державний Гімн України». Щодо Державного прапора існує лише постанова ВР України «Про Державний прапор України» від 28 січня 1992 року N 2067-XII, яка не визначає порядок його використання. Щодо державного герба України (малий герб України – тризуб) існує постанова ВР України «Про Державний герб України» від 19 лютого 1992 року N 2137-XII, в п.2 якої зазначено, що зображення Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов'язковим додержанням пропорцій зображення герба, затвердженого пунктом I цієї Постанови.

У відповідності до ч.1 ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону позначення, які зображують або імітують, зокрема, державні герби, прапори та інші державні символи (емблеми) та офіційні назви держав.

Такі позначення можуть бути включені до знака як елементи, що не охороняються, якщо на це є згода відповідного компетентного органу або їх власників. Компетентним органом щодо назви держави є колегіальний орган, утворений Установою. Так, наказом Міністерства освіти і науки України від 7 жовтня 2003 р. N 677 затверджено ПОЛОЖЕННЯ про Комісію щодо погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави "Україна", до знака для товарів і послуг». Наказом Міністерства освіти і науки України 04.08.2010 N 790 затверджено ПРАВИЛА погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави "Україна", до знака для товарів і послуг.

Згідно ст.8 Закону України «Про рекламу», у рекламі забороняється використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав та міжнародних організацій, а також офіційні назви органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, крім випадків, передбачених законами України у сфері інтелектуальної власності.

Згідно п.2 ч.1 ст. 434 Цивільного кодексу, не є об'єктами авторського права державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади.

Указом Президента України «Питання щодо використання державних символів України» від 9 лютого 2001 року N 79/2001, зобов’язано КМ України подати у місячний строк Президентові України проект тимчасового порядку використання державних символів України під час проведення офіційних заходів; у символіці, що використовується органами виконавчої влади, територіальними громадами сіл, селищ, міст, районів і областей, органами місцевого самоврядування, державними установами та організаціями; у товарних знаках вітчизняних виробників. Однак, на даний час такого тимчасового порядку використання державних символів не існує.

Щодо використання державних символів законодавством передбачена наступна відповідальність. Кримінальна відповідальність (ст. 338 КК України «Наруга над державними символами»): публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України або Державним Гімном України - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Способами наруги можуть бути знищення чи пошкодження прапора (герба) шляхом його спалення, ламання, розмальовування, нанесення на прапор образливих написів, зле шаржування герба чи гімну тощо.

Наруга над державними символами тягне відповідальність за ст. 338 лише у разі, якщо вона була публічною (спрямованою на публіку). При цьому винна особа може, скажімо, розмалювати прапор як у присутності інших людей, так і без їх присутності, але з наступним винесенням такого прапора на людські очі.

В ВР України зареєстрований законопроект від 31.03.2011 р. N 8320 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за незаконні дії із державними нагородами та порушення порядку використання державних символів», яким, зокрема, пропонується запровадити адміністративну відповідальність за порушення порядку використання Державного Прапора України, Державного Герба України або Державного Гімну України.

43. Правовий статус мов в Україні

Ст. 10 Конституції України встановила, що державною мовою в Україні є українська мова, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Разом з тим в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє також вивченню мов міжнародного спілкування.

Питання мовної політики в Україні регулюються також іншими конституційними нормами. У ст. 24 Конституції закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками. Окремі статті Конституції містять вимоги про обов’язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду. У законодавстві України передбачена також вимога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування особами, які вступають до громадянства України. У ст. 92 Конституції підкреслено, що порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами.

Державний статус української мови визначається законом «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

Державна мова – це офіційно визнана обов’язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо.

Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Громадянам створюються умови для вивчення української мови. Відмова посадової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою юридичну відповідальність. Публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

Законом передбачено також, що акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємовідносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з’їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є українська мова.

Українською мовою проводиться також, згідно з законом, виховання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.

Частково мовне питання регулюється також законом «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Держава взяла на себе обов’язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство України в той же час гарантує використання і розвиток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. На всіх посадових осіб покладено обов’язок володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відповідна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в необхідному обсязі.

 44. Законодавство України про культуру.

1. Законодавство України про культуру складається з Конституції України ( 254к/96-ВР ), цього Закону та інших законів, що регламентують діяльність у сфері культури, міжнародних договорів з питань культури, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інших нормативно-правових актів.

2. Законодавство України про культуру регулює:

1) діяльність у сфері:

художньої літератури, кінематографії, театрального, музичного, хореографічного, пластичного, образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну;

нематеріальної культурної спадщини, в тому числі народної культури (фольклор, традиції, звичаї і обряди, діалекти і говірки, народні художні промисли та ремесла, історична топоніміка тощо);

охорони національного культурного надбання, в тому числі культурної спадщини;

музейної справи, колекціонування;

архівної справи;

бібліотечної справи;

книговидання, створення видавничої продукції, її розповсюдження і використання;

створення і розповсюдження фонограмної та аудіовізуальної продукції;

художньо-естетичної освіти, спеціальної культурно-мистецької освіти, позашкільної освіти сфери культури, педагогічної діяльності у закладах освіти сфери культури;

наукових досліджень у сфері культури;

міжнародних культурних зв'язків, а також переміщення культурних цінностей через державний кордон;

виробництва матеріалів та обладнання, необхідних для збереження, створення і використання культурних цінностей та культурної спадщини;

2) іншу діяльність, основною метою якої є створення, збереження, розповсюдження і використання культурних цінностей, культурної спадщини та культурних благ.

3. Законодавство України про культуру має на меті:

забезпечення реалізації і захист конституційних прав громадян України у сфері культури - створення правових гарантій для вільного провадження культурної діяльності, свободи творчості, доступу до культурних цінностей, культурної спадщини та інформації про них;

збереження і примноження національного культурного надбання;

врегулювання відносин суб'єктів діяльності у сфері культури щодо інтелектуальної власності у сфері культури, забезпечення реалізації та захист авторського права і суміжних прав;

визначення пріоритетів державної політики у сфері культури, форм, підстав, умов та порядку надання державної підтримки культури, гарантій невтручання держави у творчі процеси, механізму впливу громадськості на формування і реалізацію державної політики у сфері культури.

4. Відносини у сфері культури, що стосуються охорони та використання об'єктів інтелектуальної власності, врегульовуються законодавством про інтелектуальну власність з урахуванням положень цього Закону.

45, 2. Правовий статус друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації. Види ЗМІ.

Сучасні інформаційні й телекомунікаційні технології стали настільки важливою частиною інфраструктури суспільства, що від них залежить не тільки технологічний, але й соціальний поступ, економічна конкурентоспроможність країни в цілому, її місце у світовій економіці, роль у міжнародному розподілі праці, здатність розвивати демократичні інститути, зростання нових робочих місць і тому подібне. Тобто телекомунікаційні технології і засоби масової інформації із технологічного чинника розвитку перетворилися у важливий елемент функціонування сучасного суспільства. Однак при такій трансформації їх подальше втілення вже залежить не тільки від прогресу науково-технічної думки, але й від соціально-економічних і правових умов, в яких вони існують.

Як правило, громадяни не використовують своє право на доступ до інформації особисто і безпосередньо. Але більшість з них користується засобами масової інформації – газетами, радіо, телебаченням тощо.

Громадськість очікує від ЗМІ поінформованості про важливі справи, що відбуваються у суспільстві. Тому важливою передумовою доступу до інформації громадян є опублікування її у друкованих ЗМІ.

Стаття 20 ЗаУ «Про інформацію» визначає, що друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем [4].

Стаття 1 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначає пресу як періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [5].

Як правило, друковані ЗМІ забезпечують доступ до відкритої інформації. А, як відомо, обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи. Він закріплює право на одержання масової інформації через друковані засоби масової інформації: всі громадяни України, юридичні особи і державні органи відповідно до статті 9 Закону України «Про інформацію» мають право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій [6].

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» Діяльність друкованих засобів масової інформації – це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів [7].

Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Друкований засіб масової інформації може видаватися після його державної реєстрації. Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення [8]. Наказ Міністерства юстиції України від 21.02.2006 р. №12/5 затверджено положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні.

Розповсюдження друкованої інформації без державної реєстрації видань можливе. Зокрема, державній реєстрації не підлягають:

– законодавчі, офіційні нормативні та інші акти, бюлетені судової практики, що видаються органами законодавчої, судової та виконавчої влади;

– інформаційні матеріали та документація, що видаються підприємствами, організаціями, навчальними закладами і науковими установами з метою використання їх у своїй діяльності;

– видана за допомогою технічних засобів друкована продукція, не призначена для публічного розповсюдження, або машинописна, розмножувана на правах рукопису.

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Як складова частина законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність даний Закон посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.

Порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію і визначається Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Законодавство України про телебачення і радіомовлення складається з Конституції України, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про телебачення і радіомовлення», законів України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про радіочастотний ресурс України», міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Телерадіоорганізації в інформаційних блоках зобов’язані подавати інформацію про офіційно оприлюднену у будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил. Дані про кожну індивідуальну програму чи передачу мають містити ім’я автора чи авторів, назву і адресу виробника програми. Відповідальність за зміст програм та передач несе керівник телерадіоорганізації або автор (автори) програми чи передачі. У випадках, передбачених законодавством України, відповідальність за зміст окремих передач можуть нести інші особи [9].

Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – спеціальний конституційний, постійно діючий позавідомчий державний орган.

Правові засади формування та діяльності, статус, компетенція, повноваження, функції Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення та порядок їх здійснення визначаються Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».

Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» зокрема закріплює, що діяльність цього органу ґрунтується на принципах законності, незалежності, об’єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень.

Національна рада не може делегувати свої повноваження третім особам, а член Національної ради не може одноосібно здійснювати функції, покладені на Національну раду.

Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення: супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне.

Залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі: загальнонаціональне мовлення – мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України; регіональне мовлення – мовлення на регіон (область, декілька суміжних областей), але менше ніж на половину областей України; місцеве мовлення – мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області; закордонне мовлення – мовлення на територію поза межами державного кордону України.

Цифрове мовлення з використанням радіочастотного ресурсу України ліцензується як багатоканальне мовлення. Видача ліцензій на мовлення здійснюється на конкурсних засадах (за результатами відкритих конкурсів) або без конкурсів (за заявковим принципом) у випадках, передбачених цим Законом.

На конкурсних засадах здійснюється видача ліцензій на: ефірне мовлення; багатоканальне мовлення з використанням радіочастотного ресурсу.

Без конкурсів здійснюється видача ліцензій на: супутникове мовлення; кабельне мовлення; проводове мовлення; ефірне мовлення на каналі мовлення багатоканальної ефірної телемережі.

Ліцензія на мовлення, видана Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію [10].

Наступним найбільш поширеним після телебачення і радіомовлення засобом доступу громадян до інформації є інформаційні агентства. Закон України «Про інформаційні агентства» визначає, що інформаційне агентство – це зареєстрований як юридична особа суб’єкт інформаційної діяльності, що діє з метою надання інформаційних послуг [11].

Зазначений закон також встановлює, що забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами.

Право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України. Іноземці та іноземні юридичні особи мають право бути співзасновниками інформаційних агентств України. Забороняється створення і діяльність інформаційних агентств, у статутному фонді яких сукупна частка, що належить іноземцям та іноземним юридичним особам, становить більш як 35 відсотків [12].

Основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція.

Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, та іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України.

Засобами комунікації є засоби розповсюдження продукції інформаційних агентств, такі як: друковані та екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний зв’язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп’ютерні мережі інші телекомунікації.

Інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Порядок використання інформаційними агентствами засобів комунікації визначається чинним законодавством України про ці засоби.

Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства [13].

Таким чином, інформаційна діяльність засобів масової інформації покликана на сприяння державної стабілізації, соціально ефективної організації суспільства, враховувати економічний ресурс як держави в цілому, так і активних носіїв культури, традицій, соціальних і національних цінностей у їхньому розвитку. Розгляд державних та національних відносин як предметного лана засобів масової інформації підкреслює виняткову важливість преси та аудіовізуальних засобів масової інформації як продуктивну силу в області масової свідомості, як діючого учасника формування нової політичної та економічної інфраструктури.

46, Гарантії конституційного ладу

Нормативні та організаційні гарантії конституційного ладу України: поняття та суть.

Конституційні гарантії конституційного ладу - це вид правових гарантій, які визначені Конституцією України і мають найвищу юридичну силу.

Конституційний лад України характеризується також гарантованістю, тобто наявністю певної системи гарантій конституційного ладу, передбачених Конституцією та законами України. Під гарантіями конституційного ладу України слід розуміти систему загальних і спеціальних(нормативно та організаційно-правових) умов і засобів забезпечення існування та дієвості основних інститутів суспільства і держави.

Важливим елементом системи гарантій конституційного ладу є спеціальні, юридичні гарантії, що включають нормативно-правові та організаційно-правові гарантії конституційного ладу. Так, нормативно-правові гарантії конституційного ладу визначаються досконалістю системи чинного конституційного законодавства України, що визначає і закріплює основні інститути суспільства і держави. Відповідні матеріальні та процесуальні норми конституційного права знаходять вираження в чинних Конституції України, законах України та підзаконних конституційних актах.

Нормативно-правові гарантії конституційного ладу постійно вдосконалюються, що виявляється як у змінах Конституції України, так і в удосконаленні чинного законодавства, що розвиває та деталізує нормативні положення Основного Закону.

Організаційно-правові гарантії конституційного ладу представлені системою суб'єктів конституційного права України, уповноважених забезпечувати реалізацію основних інститутів суспільного і державного ладу. Аналіз чинної Конституції України дає достатні підстави дійти висновку про те, що вона закріпила відносно цілісну систему організаційно-правових гарантій її конституційного ладу. До цієї системи входять: Український народ, Українська держава загалом і в особі її спеціалізованих інститутів. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура та інші контрольно-наглядові органи, політичні партії та громадські організації, засоби масової організації, територіальні громади та органи і посадові особи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, міжнародні органи, організації тощо. Тобто гарантами конституційного ладу України є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин.

47, Сутність і місце політичних партій і громадських організацій у політичній системі України

Серед ознак започаткування демократичних процесів в Україні є створення політичних партій, їх перші кроки у формуванні органів державної влади, надбання багатьма громадськими організаціями справді самоврядної природи. Це зумовлено тим, що політичні партії, народившись у надрах громадянського суспільства в боротьбі за державну владу, виходять за його межі, перетворюючись на посередника між суспільством і державою. Вони є єдиним елементом такого суспільства, який за умови оволодіння державною владою може перетворити приватні інтереси громадян, різних соціальних верств на загальний політичний інтерес. Участь громадських організацій у політичному житті на відміну від політичних партій не є змістом їх діяльності. Вони відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» покликані задовольняти та захищати законні соціальні, економічні, творчі, національно-культурні та інші інтереси своїх членів і не мають основною метою одержання прибутків. Статус релігійних, профспілкових, молодіжних та дитячих організацій регулюється окремими законами.

Від воювання у держави в умовах України, Росії та інших пострадянських країн поля для самоврядної діяльності означає перетворення громадських організацій на вагомого суб'єкта політичного процесу.

Виникнення і розвиток багатопартійності, започаткування участі політичних партій у формуванні органів державної влади є, по-перше, перешкодою узурпації влади державою; по-друге, однією з гарантій реалізації конституційного права громадян України брати участь в управлінні державни-ми справами; по-третє, одним із політико-правовій засобів здійснення представницької форми народовладдя; по-четверте, результатом втілення у життя права громадян України на свободу об'єднання у політичні партії. Закріплене у ст. 36 Конституції України це право є можливістю задовольняти первинні потреби громадян в політико-правовій сфері відносин. Ю. М. Тодика до первинних потреб відносить також цінності конституційного ладу — справедливість, благополуччя та ін.1 За допомогою політичної партії найбільш суттєві первинні потреби перетворюються на інтерес соціальних верств, за умови оволодіння політичною партією державною владою — на загальний політичний інтерес.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєвого групового інтересу, тобто не має соціальної бази, вона втілює свої вузькопартійні інтереси і неминуче приречена на поразку. Білоруський вчений-державознавець М. Ф. Чуда-ков вважає хибним обмежувати характеристику політичної партії лише класовою ознакою2. Водночас не варто про неї забувати. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали буржуазні партії, які боролись за політичну владу для буржуазії. У другій половині XIX ст. створювались робітничі і селянські політичні партії, їх боротьба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії сприяла конституційному закріпленню загального, рівного виборчого права, ускладненню соціальної структури суспільства, формуванню в країнах Західної Європи і США соціальної держави, підвищенню миттєвого рівня працюючих за наймом верств населення, розширенню участі в управлінні державними справами робітників, селян, жінок та ін. Сьогодні не зменшується значення ідеологічних чинників, одним з яких є класова ознака політичних партій і навпаки. Тому класова ознака політичних партій існуватиме доти, доки існуватимуть класи, соціальні прошарки, що мають свої інтереси, які відбивають політичні партії. Але як свідчить історичний досвід, абсолютизація цієї ознаки може призвести до деформації суспільних відносин, до зрощення правлячої партії і держави, перетворення першої на державну партію.

Висока роль політичних партій у формуванні та функціонуванні державної влади, у житті суспільства дала, по-перше, підстави політологу і видавцю довідника «Партії Західної Європи» Й. Рашке зробити висновок про те, що всі держави Західної Європи є партійними1; по-друге, можливість виявити чітко виражену тенденцію до правової інституціалізації політичних партій, тобто до перетворення їх «на правовий інститут шляхом дедалі ширшого регулювання правом комплексу відносин, пов'язаних з утворенням, організацією та діяльністю партій»2. У зв'язку з цим в 1967 р. у ФРН було прийнято перший у світовій історії Закон «Про політичні партії».

48. Основи конституційно-правового статусу релігійних організацій в Укр.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов'язана дотримуватись вимог чинного законодавства і правопорядку.

Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (міси), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представлені своїми центрами (управліннями). Релігійна громада е місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов'язковим. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

У інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів. Клопотання про видання зазначеного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.

Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності.

49, Види інформації та їх конституційно-правове регулювання

Побудувати демократичну, правову державу неможливо в закритому суспільстві. На сучасному етапі розвиток інформатизації соціуму визначає темпи його розвитку. Тому інформаційні відносини стають об'єктом правового регулювання і насамперед конституційного законодавства. Це підкреслює роль інформації для держави й суспільства. Виходячи з цих міркувань, є всі підстави вважати, що відносини щодо інформації, її збору, використання і поширення мають бути предметом як правової регламентації з боку конституційного права, так і науки конституційного права і навчальної дисципліни.

В Україні на сучасному етапі державотворення в умовах розбудови нової правової системи значно зростає роль засобів масової інформації (далі — ЗМІ), оскільки суспільне життя відбивається саме в масовій інформації, а на зміну техногенній цивілізації приходить інформаційна. З боку держави проявляється тенденція посилення уваги до конституційно-правового регулювання організації і діяльності ЗМІ, формування національного законодавства про інформацію та інформатизацію.

Це пов'язано насамперед з тим, що Україна як суверенна і незалежна держава входить у міжнародний і європейський правовий простір. Вступ України до Ради Європи на засадах повноправного членства і приєднання до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зумовлюють необхідність приведення українського законодавства у відповідність до європейської системи конвенційних норм і стандартів захисту прав людини. У демократичних державах сучасне життя неможливо уявити без активного, впорядкованого руху та обміну інформацією. В умовах вільного і відкритого суспільства, за допомогою інформації громадяни, особи без громадянства, державні та громадські структури задовольняють свої інтереси, реалізують конституційні права і свободи. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою напрямів та темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень, ресурсом суспільства, який не повинен витрачатися безцільно і неефективно.

Сучасне інформаційне суспільство формується і ефективно розвивається тільки в умовах правової держави, яка базується на безумовному застосуванні закону. Роль права в житті інформаційного суспільства є вирішальною, а всі його члени мають виконувати норми закону і діяти в межах та на підставі закону.

Важливою умовою для розбудови демократичної правової держави, формування громадянського суспільства є поінформованість, яка безпосередньо пов'язана зі здійсненням принципу гласності та реалізації демократичних прав і свобод громадян — свободою совісті, слова, друку, права на отримання інформації. Гласність віддзеркалює рівень поінформованості громадськості про справжній стан справ у різних сферах соціальної практики. Демократія не може бути без гласності, без урахування державними структурами громадської думки, оскільки демократія — одна із основних форм політичної самоорганізації суспільства, яка базується на демократичних світоглядних і ціннісних постулатах, нормах, установках. У юридичній літературі під гласністю розуміють один з фундаментальних конституційно-правових принципів засад конституційного ладу України, який проявляється в забезпеченні безперешкодного руху інформаційних потоків про явища та процеси в політико-правовій системі відносин.

Для забезпечення поінформованості громадян та реалізації принципу гласності суттєве значення мають конституційні норми та чинне законодавство України про інформацію.

Конституцією України (ст. 34) уперше у вітчизняній конституційно-правовій практиці закріплюється право кожного на інформацію, гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій розсуд.

Ця стаття Конституції відповідає положенням ст. 19 Загальної декларації прав людини, статей 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини й тісно взаємопов'язана зі статтями 21, 23, 31, 32, 35 Основного Закону України. Положення статті необхідно розглядати як певний розвиток і конкретизацію положення частини третьої ст. 15, яким в Україні забороняється здійснення цензури. Ця стаття гарантує доступ до ЗМІ політичним партіям, рухам, громадським організаціям, профспілкам і кожній окремій людині.

Необхідно зауважити, що у частині третій ст. 34 є застереження щодо здійснення цих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Застереження такого характеру притаманні нормам як міжнародних угод у галузі прав людини, так і європейського права.

Відповідно до Закону «Про інформацію» (ст. 9) всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання і поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Право вільного одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою. Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Поширення інформації — це розповсюдження, обнародування, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації. Зберігання інформації — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

У процесі інформування виникають особливі суспільні відносини, які називаються інформаційними. При цьому треба виходити з того, що різноманітність інформаційних відносин базується на економічних, державно-правових, соціальних, трудових, екологічних, кримінальних та інших відносинах, які є базовими, а інформаційні мають обслуговуючий характер. Але їх значущість від цього не зменшується.

Інформаційні відносини базуються на важливих політико-правових принципах. Головними з них є: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, об'єктивність, вірогідність інформації, повнота і точність інформації, законність її одержання, використання, поширення та зберігання.

Гарантією реалізації суб'єктами правовідносин права на інформацію є державна інформаційна політика, яка є сукупністю основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами реалізації державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; створення загальної системи охорони інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Усі напрями державної інформаційної політики розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Важливим є вирішення питань про суб'єкти та об'єкти інформаційних відносин. Закон про інформацію (ст. 7) до суб'єктів інформаційних відносин відносить громадян України, юридичних осіб, державу, інші держави, їх громадян та юридичних осіб, міжнародні організації та осіб без громадянства. При цьому треба мати на увазі, що для суб'єктів конституційно-правових відносин необхідно володіти правоздатністю та дієздатністю1.

Об'єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Гарантуючи громадянам право на одержання інформації, держава зобов'язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування інформувати населення про свою діяльність та прийняті рішення. Крім цього, у державних органах повинні створюватись спеціальні інформаційні служби або системи, що забезпечували б у встановленому порядку вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів. Обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством. Держава гарантує і забезпечує контроль за додержанням законодавства про інформацію. Однією з гарантій права на інформацію, окрім перелічених вище, є також встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Згідно з Законом України «Про інформацію» (ст. 11) мова інформації визначається Законом «Про мови в Українській РСР», іншими нормативно-правовими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною.

Конституційне законодавство встановлює обов'язок державних органів, інших суб'єктів політичної системи України, зокрема політичні партії, інформувати громадськість про свою діяльність. Це підкреслює вагомість конституційно-правових моделей регулювання суспільних процесів у аспекті співвідношення таких політико-правових явищ, як гласність, демократія, інформаційні відносини. Завдяки тому, що Конституція України, інші конституційно-правові акти регулюють найбільш важливі соціальні зв'язки, роль конституційного законодавства визначна в аспекті забезпечення режиму демократизму функціонування суспільних процесів на основі принципів інформованості і гласності.

50, Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і громадянина

Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки. Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в основу розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу: загальний, або конституційний, спеціальний, або родовий та індивідуальний.

В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, М. І. Матузов вважає, що правовий статус особи — це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина[26, с.19]. М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоч у літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасником правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента.

Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.

Слід враховувати необхідність включення до структури правового статусу юридичних гарантій, як чинника, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов'язків, їх захисту. Отже, можна сказати, що поняття правового статусу особи складається з сукупності прав, законних інтересів та обов'язків особи, гарантій їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства.

Таким чином, правовий статус особи — це юридичне закріплення правового положення людини і громадянина у сучасному суспільстві. Щодо загального правового статусу в різних авторів немає єдиного розуміння його структури. Найбільш повною вважають структуру правового статусу, що складається з таких елементів: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб'єктність; юридична відповідальність.

В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми. Права людини можна розглядати як ядро конституціоналізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного переліку прав людини до своєї конституції [14, с.75].

Враховуючи вищевказане автор дослідження пропонує схему співвідношення конституційно-правового статусу людини і громадянина та правового положення особи, яка міститься у додатку А, та відображає погляди автора на сутність цієї правової категорії.

51. Елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, — "працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними.

Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожному громадянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

52. Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Захист прав людини є одним з головних завдань світової спільноти. Тому у галузі прав людини існує близько 300 декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визнаних світовою спільнотою.

Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини - це встановлені в договірному порядку правові норми мінімально допустимого поводження держави з проживаючими на його території індивідами (громадянами, іноземцями, апатридами).

Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини різноманітні. По дії в просторі розрізняють універсальні (діють у всьому світі) І регіональні (діють в певному регіоні земної кулі) стандарти.

До універсальних відносять, наприклад. Загальну Декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). До регіональних — Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950р.), Американську конвенцію прав людини (1969 р.), Африканську хартію прав людини і народів (1981 р.). Як правило, регіональні стандарти більш детальні за своїм змістом і, що особливо важливо, регламентують порядок захисту прав людини у разі їх порушення державою. Наприклад, важливим гарантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах є Європейський Суд з прав людини, який розглядає позови до держави індивідів, котрі зазнали утисків від влади.

Залежно від дії щодо певного кола осіб розрізняють загальні (що стосуються прав всіх людей) і спеціальні (що стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Наприклад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод відносяться до загальних стандартів. Прикладом спеціальних стандартів є Конвенція про права дитини, Конвенція про статус біженців, Конвенція про запобігання рабству і схожим з ним інститутам. Спеціальні міжнародно-правові стандарти регулюють статус осіб, об'єктивно самих незахищених: дітей, жінок, біженців, національних меншин.

Міжнародні стандарти права і свобод людини мають наступні функції:

1) визначення переліку прав і свобод людини, які у обов'язковому порядку повинні бути визнані державами-учасниками тієї або іншої конвенції;

2) формулювання змісту прав і свобод, які повинні втілитись у конституціях і законах держав-учасників конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про соціальні, економічні і культурні права 1966 р. розкриває поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє харчування, одяг і житло для людини та її сім'ї;

3) встановлення зобов'язань держав по забезпеченню реалізації проголошуваних прав і свобод. Наприклад, приєднавшись до Європейської Конвенції по захисту прав людини і основних свобод, Україна була зобов'язана скасувати смертну страту як вид кримінального покарання;

4) фіксація обмежень і заборон, пов'язаних з реалізацією прав і свобод людини. Наприклад, Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни, насильства, національної, расової, релігійної ворожнечі.

Україна є учасницею основних міжнародних конвенцій у галузі прав людини. З урахуванням їх норм створювалася Конституція України. Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України - Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний договір про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний договір про економічні, соціальні і культурні права (1966), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950), Європейський соціальний статут (1961), Завершальний акт Наради з питань безпеки і співпраці в Європі (1975), Завершальний документ Віденської зустрічі представників держав - учасників Наради з питань безпеки і співпраці в Європі (1989), Документ Копенгагенського наради-конференції по людському вимірюванню РБСЄ (1990) та

53. Принципи конституцфйно-правового статусу людини і громадянина в Україні

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов 'язків.

Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1. Конституція України.

2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Закону від 18 січня 2001 р.

3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

4. Підзаконні акти

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини¹, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і порядок їх вирішення.

Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. КУ (статті 4, 25) та ЗУ «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає заборони біпатризму . В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується:

а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

б) дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та набули громадянство усиновителя;

в)   громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцями;

г)  громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано її громадянство автоматично без їхнього добровільного волевиявлення і вони не отримали добровільно документів, що підтверджують наявність у них громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу, КУ віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);

2)  запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму);

3)  неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Цей принцип закріплюється відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

6)  захисту державою громадян України за кордоном - громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України);

7)  неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

8)  рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття громадянства

9)  збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

54. Конституційні обмеження реалізації прав людини і громадянина

Відповідно до частини 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини “при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”1. Конституція України, виходячи з міжнародно-правових документів встановила обмеження щодо реалізації деяких прав і свобод людини і громадянина. Так, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію обмежується законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, яка одержана конфіденційно, або для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей (ст. 35). На таких самих підставах може бути обмежене право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36). Конституційно встановлюються обмеження щодо права на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39) тощо. Всі ці обмеження обґрунтовані необхідністю забезпечення охорони конституційного ладу, національної безпеки, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 60, 62, 63, Конституції. Йдеться про право на: рівність громадян перед законом; громадянство і його зміну; життя; повагу до гідності людини; свободу та недоторканість; звернення до органів державної влади; житло; шлюб; рівність дітей в їх правах; захист прав і свобод; відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди; знання свої прав і обов’язків; незворотність дії законів та інших нормативних актів; правову допомогу; необов’язковість виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів; неможливість подвійного притягнення до юридичної відповідальності; те, щоб вважатися невинуватим у вчиненні злочину доки вину не буде доведено в законному порядку; відмову давати свідчення щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.

Перелік цих прав корелюється з положеннями Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відображає прагнення захистити ті права і свободи, які мають забезпечуватися за будь-яких обставин, в тому числі при введенні надзвичайного або воєнного стану.

Обмеження прав людини і громадянина можливі в умовах введення на всій території України або в окремих її частинах надзвичайного стану.

Згідно із Законом України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року, надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, які необхідні для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади і місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану можуть бути запроваджуватися такі заходи: а) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування на території, де вводиться надзвичайний стан; б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; в) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства; г) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом; ґ) заборона страйків. Крім цього додатково можуть здійснюватися такі заходи, як: 1) запровадження комендантської години, тобто заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановленні години доби; 2) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках і проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян; 3) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв; 4) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів; 5) заборона виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; 6) особливі правила користування зв’язком та передачі інформації через комп’ютерні мережі тощо. У ст. 17 Закону також встановлюються додаткові заходи режиму надзвичайного стану у зв’язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру.

Водночас в умовах як воєнного, так і надзвичайного стану органи державної влади повинні діяти в межах Конституції і законів України. Перевищення посадовими особами своїх повноважень, у тому числі щодо гарантій прав людини і громадянина, які встановлені законом, тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством. У цей період законом забороняється: зміна Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим; виборчих законів: проведення виборів Президента України, виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, всеукраїнських та місцевих референдумів; обмеження повноважень народних депутатів України. На період дії надзвичайного стану продовжується, у разі закінчення, строк повноважень парламенту України, Верховної Ради АРК, представницьких органів місцевого самоврядування. Ведення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод Міжнародним пактом про громадянські і політичні права і законами України.

Україна відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права при введенні надзвичайного стану негайно після його введення повідомляє через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про мету цих відхилень і причин прийняття такого рішення. У повідомленні зазначається також термін, на який вводяться відхилення від зобов’язань, передбачених цим Пактом.

55. Поняття громадянства

1 Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов 'язків.

Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1. Конституція України.

2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Закону від 18 січня 2001 р.

3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

4. Підзаконні акти

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини¹, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, і порядок їх вирішення.

56, Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. КУ (статті 4, 25) та ЗУ «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Цей принцип не означає заборони біпатризму . В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іншої держави. Це, наприклад, стосується:

а) дітей, які за народження одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

б) дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та набули громадянство усиновителя;

в)   громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцями;

г)  громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано її громадянство автоматично без їхнього добровільного волевиявлення і вони не отримали добровільно документів, що підтверджують наявність у них громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу, КУ віднесла його до засад конституційного ладу (ст. 4);

2)  запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму);

3)  неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Цей принцип закріплюється відповідно до положень ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство»;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

6)  захисту державою громадян України за кордоном - громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України);

7)  неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

8)  рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття громадянства

9)  збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

57. НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Ст 6. Підстави набуття громадянства України

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Ст 7. Набуття громадянства України за народженням

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Ст 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України" ( 1543-12 ), а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України. Якщо особи, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, або їм надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Ст 9. Прийняття до громадянства України

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-6 частини другої цієї статті.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Ст 10. Поновлення у громадянстві України

Особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених частиною п'ятою статті 9 цього Закону.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених частиною п'ятою статті 9 цього Закону, реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, зазначена у частині другій цієї статті, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України на підставі пункту 4 частини першої статті 19 цього Закону.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Ст11. Набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Ст 12. Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків -вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

Ст 13. Набуття громадянства України особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України

Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

Ст 14. Набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Ст 15 . Набуття громадянства України дитиною внаслідок встановлення батьківства

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини.

Ст 16. Необхідність згоди дітей під час набуття громадянства України

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

58. ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ ТА СКАСУВАННЯ РІШЕНЬ ПРО НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

4,1 Ст 17. Підстави припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Ст 18. Вихід з громадянства України

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 15 до 18 р. з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

4,2 Ст 19. Втрата громадянства України

Громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому частиною 5 ст 8, пунктом 2 частини ІІ ст. 9 та частиною другою ст 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України на підставі ст 9 цього Закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини І цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Ст 20. Правосуб'єктність громадянина України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності рішенням про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.

Ст 21. Скасування рішень про оформлення набуття громадянства України

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до ст 8 та 10 цього Закону шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.

59. ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ВИРІШЕННІ ПИТАНЬ ГРОМАДЯНСТВА.

Ст 22. Повноваження Президента України

Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Ст 23. Повноваження Комісії при Президентові України з питань громадянства Комісія при Президентові України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України.

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Ст 24. Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють такі повноваження:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 ст 6 цього Закону;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 цього Закону;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства раз у півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють повноваження, передбачені частиною першою цієї статті, стосовно осіб, які проживають на території України.

Ст 25. Повноваження Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв та консульських установ України

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, передбачені ст 24 цього Закону, щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

60. Іноземці та особливості їх статусу

Положення про права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства зафіксовані у статті 26 Конституції України, яка встановлює: "іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".    Поняття "іноземець" визначається статтею 1 ЗУ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. Іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.    Зазначений Закон визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну чи виїздом з України, а також встановлює підстави відповідальності за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду її територією.    Згідно із ЗУ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" засади правового статусу іноземців полягають у такому:    - іноземці мають такі самі права й свободи і виконують такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, а також міжнародними договорами України;    - іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, інших обставин;    - якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, КМУ може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає сили після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято;    - здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;    - іноземці зобов'язані поважати Конституцію і закони України й дотримуватися їх, шанувати традиції і звичаї народу України.    Основні права, свободи та обов 'язки іноземців викладені в розділі II ЗУ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". 

Згідно із ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” засади правового статусу іноземців полягають у такому:

• іноземці мають такі самі права й свободи і виконують такі самі обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено КУ, цим Законом та іншими законами України, а також міжнародними договорами України;

• іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, інших обставин;

• якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, КМУ може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає сили після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято;

• здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

• іноземці зобов’язані поважати К і закони України й дотримуватися їх, шанувати традиції і звичаї народу України. Основні права, свободи та обов'язки іноземців викладені в розділі II ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Іноземці мають право:

• займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України;

• на трудову діяльність (мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

• на відпочинок;

• на охорону здоров’я;

• на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України);

• на житло (на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

• мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, мати особисті немайнові права;

• на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством України та міжнародними договорами України);

• на користування досягненнями культури;

• вступати на загальних із громадянами України підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачене законами України й це передбачено статутами зазначених об’єднань;

• на свободу совісті;

Іноземці зобов'язані:

• поважати і дотримуватися норм КУ та законів України;

• шанувати традиції та звичаї народу України;

• здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями;

• під час навчання в закладах освіти України дотримуватись обов’язків учнів і студентів відповідно до законодавства України;

• дбайливо ставитися до пам’яток історії, культури, інших куль-турних цінностей;

• поважати почуття громадян України та інших осіб у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями;

• дотримуватися визначених законодавством України обов’язків у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців згідно із законом поширюються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі посади чи здійснювати певну трудову діяльність, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади чи виконання такої діяльності пов’язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; на них не поширюється загальний військовий обов’язок; вони обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

Законодавством України іноземцям гарантуються недоторканність особи, житла, невтручання в особисте й сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України.

Поняття особи без громадянства визначається статтею 1 ЗУ “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. Особа без громадянства - це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Стан без громадянства виникає, як правило, через відмінності в законодавствах різних країн щодо громадянства. Наприклад, у деяких країнах особами без громадянства стають жінки, які взяли шлюб з іноземцями, чи діти, яких іноземці всиновили, коли внаслідок цього вони автоматично втрачають громадянство своєї країни. Найпоширенішим випадком відсутності громадянства є вихід чи виключення особи з громадянства, якщо вона не набуває громадянства іншої держави (наприклад, припинення громадянства політичного емігранта).

61. Права та обов*язки іноземців та осіб без громадянства

Основні права, свободи та обов'язки іноземців викладені в розділі II Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Іноземці мають право:

• займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України;

• на трудову діяльність (мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

• на відпочинок;

• на охорону здоров’я;

• на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України);

• на житло (на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

• мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, а також мати особисті немайнові права;

• на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством України та міжнародними договорами України);

• на користування досягненнями культури;

• вступати на загальних із громадянами України підставах до легалізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачене законами України й це передбачено статутами зазначених об’єднань;

• на свободу совісті;

Іноземці зобов'язані:

• поважати і дотримуватися норм Конституції України та законів України;

• шанувати традиції та звичаї народу України;

• здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями;

• під час навчання в закладах освіти України дотримуватись обов’язків учнів і студентів відповідно до законодавства України;

• дбайливо ставитися до пам’яток історії, культури, інших куль-турних цінностей;

• поважати почуття громадян України та інших осіб у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями;

• дотримуватися визначених законодавством України обов’язків у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців згідно із законом поширюються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі посади чи здійснювати певну трудову діяльність, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади чи виконання такої діяльності пов’язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; на них не поширюється загальний військовий обов’язок; вони обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

62. . В'їзд (виїзд) та перебування іноземців в Україні регулюється З «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року, Порядком продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженимпостановою КМУ від 15 лютого 2012 року № 150, та Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженим постановою КМУ від 28 березня 2012 року № 251.

Іноземці в'їжджають (виїжджають) в Україну через пункти пропуску на державному кордоні за національним паспортом i у разі наявності візи, якщо інший порядок в'їзду не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

Всі категорії віз оформлюються дипломатичними представництвами та консульськими установами України за кордоном.

Разова віза на строк до 15 днів для в’їзду в Україну може бути також оформлена в аеропортах «Бориспіль», «Одеса», «Сімферополь» та Одеському морському торгівельному порту іноземцям та особам без громадянства, що не змогли завчасно оформити візи в дипломатичному представництві або консульській установі України, та мають поважну причину невідкладно в’їхати в Україну, а саме: 1) з дипломатичною або службовою метою за клопотанням органів державної влади України; 2) з метою ліквідації наслідків надзвичайної ситуації в Україні за клопотанням Міністерства надзвичайних ситуацій; 3) з метою невідкладного медичного лікування або участі в похованні близького родича, що підтверджено відповідними документами; 4) у разі необхідності транзитного проїзду через територію України членів екіпажів іноземних суден, що перебувають в українських портах, за наявності виписки із суднової ролі.

Разові візи на строк до 15 днів для в’їзду в Україну громадян Антигуа і Барбуди, Барбадосу, Республіки Маврикій, Республіки Ель Сальвадор, Республіки Сейшельські Острови та Турецької Республіки з метою туризму оформляються в аеропортах «Бориспіль», «Одеса», «Сімферополь» та Одеському морському торгівельному порту за наявності документів, що підтверджують туристичний характер поїздки.

На території України Департамент консульської служби Міністерства закордонних справ оформляє візи у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Паспортний документ подається іноземцем та особою без громадянства для реєстрації у пункті пропуску через державний кордон посадовій особі Державної прикордонної служби. Реєстрація проводиться на термін не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в’їзду.

Строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, паспортні документи або документи, що підтверджують особу без громадянства, яких зареєстровано посадовою особою Державної прикордонної служби, продовжується територіальними органами або підрозділами Державної міграційної служби у порядку, передбаченому постановою КМУ від 15 лютого 2012 року № 150 «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України».

Оформлення іноземцям та особам без громадянства посвідок на тимчасове або постійне проживання здійснюється територіальними органами або підрозділами Державної міграційної служби у порядку, передбаченому постановою КМУ від 28 березня 2012 р № 251 «Про затвердження Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання і технічного опису їх бланків та внесення змін до постанови КМУ від 26 грудня 2002 р. № 1983

Іноземець та особа без громадянства у разі втрати на території України паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, повинні про це негайно письмово повідомити територіальний орган або підрозділ Державної міграційної служби, який зобов’язаний видати довідку та надіслати відповідне повідомлення до Адміністрації Державної прикордонної служби. У такому разі питання про продовження строку перебування іноземця та особи без громадянства на території України чи їх виїзду з України вирішується після отримання ними в дипломатичному представництві чи консульській установі країни громадянської належності або походження чи попереднього постійного проживання паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, на підставі особистої заяви, копії довідки, виданої територіальним органом або підрозділом Державної міграційної служби, про втрату такого документа та довідки, виданої Адміністрацією Державної прикордонної служби, про перетинання державного кордону (в разі, коли строк перебування під час останнього в’їзду не продовжувався).

Транзитний проїзд іноземців через територію України дозволяється за наявності у них транзитної візи типу «В», візи країни прямування, проїзних квитків або інших документів, що підтверджують транзитний характер поїздки.

63. Юридична відповідальність іноземців та осіб без громадя.

Іноземці та особи без громадянства на території України несуть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Згідно з ч. З ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства - адміністративне видворення за межі України (депортація). Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив, що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.

Крім цих випадків, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфі-кованих і хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профілактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфек-ціїта своєю поведінкою створюють загрозу здоров'я інших осіб.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції" прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Для тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні та підлягають адміністративному видворенню за її межі у примусовому порядку, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу - Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців та осіб без громадянства здійснюється органами внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах контрольованих прикордонних районів,- органами державної прикордонної служби.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця вимога передбачена в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод

Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено термін перебування в Україні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства в Україні приймається органами внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України.

Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфічну форму відповідальності іноземців та осіб без громадянства -скасування дозволу на імміграцію. Так, у ст. 12 цього Закону передбачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3)   дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5)  іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця від дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили. У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця від дня відбуття покарання.

64. Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.

1. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання».

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

3. Біженці мають рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом; працю; підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту;

свободу світогляду і віросповідання;

направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.

4.  Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

5. На біженців покладаються обов'язки:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням установленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин звернутися з такою заявою в установленому порядку.

Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви.

Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи особі без громадянства, які досягай 16-річного віку на підставі відповідного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції. Положення про посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. №1527.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

1)  добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності ;

2)  набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

5)  отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6)  не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

65. Порядок порушення клопотання про надання статусу біженця

Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби.

Якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування.

Орган міграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов'язаний вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю.

Особи, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за зазначені дії у разі, якщо вони без зволікань звернулися до органів, зазначених у частині другій цієї статті, із заявою про надання їм статусу біженця.

Особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, зазначені у абзаці другому статті 1 цього Закону, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця може бути прийнято також у разі, якщо особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженця або оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусу через зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомив достовірні відомості про свою особу. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Вимога до подання заяви про надання статусу біженця без зволікань, установлена частиною другою, а також вимога щодо строку подання зазначеної заяви, передбаченого частиною шостою цієї статті, не поширюються на випадки, коли такі заяви подаються законними представниками дітей, розлучених із сім'єю

Статус біженця не надається особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

66. Поняття, умови, порядок імміграції

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (Указом Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1)   діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2)  висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4)  особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6)  батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7)  особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої влади.

При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встановлення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять:

Мінкультури - стосовно діячів культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

Мінпраці - стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями - стосовно осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;

МОН - стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає інтересам України;

Держкомнацміграції - стосовно осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженця чи притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації - стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календарного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).

Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України,а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2)   особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4)  особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

1)  особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3)   особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію,наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби:

туберкульоз (активну форму);

ВІЛ-інфекцію;

інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до періоду одужання або закінчення періоду носійства збудників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я;

4)  особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5)  особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

67. Поняття та занальні ознаки основних прав, свобод та обов*язків людини і громадянина

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини

Права громадянина

Позатериторіальні — існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою

Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави

Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)

Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

— реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходилася людина

— реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою

68. Система основних особистих прав і свобод

Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод людини і громадянина є громадянські права і свободи, які іноді називають особистими з огляду на те, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства, і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

Первинним невід'ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов'язок захищати це право. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я та життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Істотним громадянським правом є право кожного на повагу до його гідності (ст. 28). Гідність людини є її невід'ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським правом, яке закріплене у Конституції України, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожного на гарантовану державою охорону його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Спорідненим до права на недоторканість житла є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, встановлене ст. 31 Конституції України. Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, в порядку, встановленому законом, з метою запобігати злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та Закону України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р.

Наступним видом громадянських прав людини є її права у сфері сімейного й особистого життя, які значною мірою залежні від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому суспільству. Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної Інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров'я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та членів її сім'ї, держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім'ї.

До того ж Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Іншим громадянським правом людини і громадянина є право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України (ст. 33). Це право деякі вчені відносять до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. До того ж це право поширюється на всіх осіб, які законно перебувають на території України, без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України є новим для вітчизняної конституційної теорії та практики, оскільки за радянської доби таке право не лише не закріплювалося, а й заборонялося. Одним із позитивних здобутків його закріплення в Конституції України 1996 року стала ліквідація архаїчного інституту прописки.

Так само відносять до громадянських прав і право на свободу думки і слова (ст. 34) та право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (бути атеїстом). безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

При цьому необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держави, а школа - від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституційних обов'язків. Винятком є члени релігійних організацій, які з огляду на релігійні переконання (релігійна заборона брати в руки зброю) здійснюють свій військовий обов'язок шляхом проходження альтернативної військової служби.

69. Система основних політичних прав і свобод громадян України

Політичні права і свободи пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи полі­тичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поіиирювати інформацію (ст. 34); право на свободу об 'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референ­думах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

70. Економічні, соціальні та культурні права людини та громадянина в Україні.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і свободи: право власності і право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

71. Конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж1. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України.

72. Обов*язки людини і громадянина України

Основні права громадян України гарантовані їм Конституцією, нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина України - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки.

Для того щоб людина могла успішно реалізовувати свої права і користуватися свободами, отримувати від суспільства матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, піклуватися про громадські та державні справи.

Основні обов'язки громадян закріплено в Конституції України. Умовно їх поділяють на такі групи:

1) у сфері економічного й соціального життя:

- сплачувати податки і збори у розмірах, встановлених законом;

- усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції України);

2) у сфері культурної діяльності:

- кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції України);

3) у сфері суспільно-політичного життя:

- додержуватися Конституції та законів України (ст. 68 Конституції України);

- захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

- шанувати державні символи України;

- відбувати військову службу відповідно до закону (ст. 65 Конституції України);

4) у сфері особистої та індивідуальної свободи:

- не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

73. Виборче право як інститут конституційного права

Вибори – це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їх посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, що на здобуття кожного мандата мають право балотуватися два і більше кандидатів

Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, що здійснюється колегіальним органом.

Соціальне призначення виборів полягає в тому, що:

вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування;

вибори є засобом легітимації влади. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, наділяє їх мандатом на здійснення у визначених Конституцією межах своїх суверенних прав;

вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства.

Термін “виборче право” в юриспруденції використовується у двох значеннях – об’єктивному і суб’єктивному.

Об’єктивне виборче право – це інститут конституційного права, що складається з правових норм, за допомогою яких регулюються суспільні відносини, пов’язані з виборами органів державної влади і місцевого самоврядування

Норми інституту виборчого права встановлюють принципи виборчого права; вимоги, що належать виборцям та кандидатам; порядок утворення та діяльності виборчих органів; процедуру висування та реєстрації кандидатів; статус виборців та інших суб’єктів виборчого процесу; процедуру ведення передвиборної агітації та голосування; порядок визначення результатів виборів тощо.

Джерелами виборчого права як інституту конституційного права є:

1. Конституція України, зокрема її розділ ІІІ “Вибори. Референдум”, а також відповідні положення інших розділів, присвячені порядку виборів Президента України та Верховної Ради України.

2. Закони України:

“Про вибори Президента України” в редакції Закону від 18.03.2004 №1630-IV;

“Про вибори народних депутатів” від 07.07.2005 №2777-IV;

“Про Центральну виборчу комісію” від 30.06.2004 №1932-IV.

3. Рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення виборчого законодавства України та визначення його конституційності, наприклад, Рішення від 03.07.2003 у справі про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, Рішення від 30.01.2002 у справі про виборчу заставу та інші.

4. Підзаконні нормативно-правові акти. Особливістю виборчого права України є те, що основна частина його норм закріплюється на рівні Конституції та законів України, а підзаконними актами регулюються лише окремі процедурні питання організації та проведення виборів. До таких підзаконних актів можна, наприклад, віднести Методичні рекомендації щодо порядку збирання підписів на підтримку кандидата на пост Президента України, затверджені постановою Центральної виборчої комісії від 06.07.2004 №145.

5. Міжнародні договори, де встановлено загальновизнані стандарти щодо принципів участі громадян у виборах та згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Так, загальні принципи участі громадян у виборах, закріплюються у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966р., загальноєвропейські стандарти виборів до органів місцевого самоврядування – у Європейській хартії місцевого самоврядування 1985р. тощо.

Суб’єктивне виборче право – це закріплене Конституцією і гарантоване державою право громадянина вільно обирати та бути обраним до виборних органів державної влади і місцевого самоврядування

Суб’єктивне виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). Громадяни, які за Конституцією користуються активним виборчим правом, називаються виборцями, а сукупність виборців у межах України або виборчого округу становить виборчий корпус (електорат). Розрізняють такі види виборчих корпусів (електорату):

юридичний – сукупність зареєстрованих виборців (включених до списку виборців);

фактичний – сукупність виборців, які проголосували на виборах;

потенціальний – сукупність як зареєстрованих, так і в силу будь-яких причин незареєстрованих виборців.

Основні принципи виборчого права закріплені у ст.71 Конституції України. Такими принципами є:

1) принцип вільних виборів означає, що кожен виборець самостійно, без будь-якого зовнішнього впливу вирішує – брати йому участь у виборах чи ні, а якщо брати, то яким чином. Принцип обов’язкового вотуму (тобто юридичного обов’язку виборців брати участь у голосуванні) в Україні не застосовується і при визначенні результатів виборів не враховується, яка частина виборців взяла участь у голосуванні – вибори вважаються такими, що відбулися, якщо проголосував хоча б один виборець;

2) принцип загального виборчого права передбачає надання виборчих прав усім громадянам України, а також відсутність передбачених законодавством вимог, що обмежували б участь у виборах будь-яких груп громадян. Разом з тим загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватись всі мешканці України. У Конституції та законах встановлюються певні виборчі цензи, тобто спеціальні умови, необхідні для отримання суб’єктивного виборчого права. До виборчих цензів належать:

ценз громадянства – виборчими правами наділяються лише громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які мешкають в Україні;

віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років;

ценз дієздатності – не мають права голосу і права бути обраними громадяни, визнані судом недієздатними;

ценз осілості передбачено при проведенні місцевих виборів – право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які мешкають на території відповідних сіл, селищ, міст, районів у містах;

3) принцип рівного виборчого права, який означає забезпечення рівних для кожного виборця можливостей впливати на результат виборів. Цей принцип випливає з більш загального конституційного принципу рівноправності громадян, поширюється як на активне, так і на пасивне виборче право;

4) принцип прямого виборчого права, який означає, що депутати, інші виборні особи обираються безпосередньо виборцями;

5) принцип таємного голосування, який полягає в забороні зовнішнього нагляду за волевиявленням виборців у будь-якій формі.

Однією з центральних категорій виборчого права є поняття виборчої системи. Термін “виборча система” використовується у двох значеннях – широкому та вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою мають на увазі систему суспільних відносин, які складаються у зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування.

Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб.

При цьому виділяють три основні види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування:

1) мажоритарну, за якою обраними вважаються кандидати, які набрали більшість голосів виборців по виборчому округу, в якому вони балотувалися. Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідна для обрання кандидата, розрізняють:

а) мажоритарну систему абсолютної більшості;

б) мажоритарну систему відносної більшості;

в) мажоритарну систему кваліфікованої більшості;

2) пропорційну, за якою розподіл мандатів між партіями, що висували своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до отриманої ними кількості голосів виборців;

3) змішану, яка передбачає поєднання перших двох систем: обрання однієї частини депутатів здійснюється за мажоритарною системою, тобто за виборчими округами, іншої – за партійними списками.

74.Поняття та види виборів

Вибори є найбільш поширеною формою прямого народовладдя і, на відміну від інших його форм (про які йшлося вище), постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. У світовій практиці шляхом виборів формуються як державні інституції (парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи), так і представницькі органи місцевого самоврядування.

У конституційному праві термін "вибори" означає процедуру формування державного органу, представницького органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями посадової особи, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний представлений таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два і більше кандидата.

Від виборів необхідно відрізняти призначення складу державного органу або посадової особи, що здійснюється колегіально шляхом голосування уповноважених осіб. Для цього представляється, як правило, один кандидат. Іноді призначення може здійснюватися з числа кандидатів, але в такому разі це робить зазвичай одноособовий орган, як правило, президент.

Вибори виконують такі соціальні функції:

1) легітимізація влади;

2) реалізація народного і національного суверенітету. При цьому постає питання: чи передається шляхом виборів народний суверенітет? У науці конституційного права вироблено підхід, відповідно до якого народний суверенітет невідчужуваний, а в результаті виборів передається лише право на його реалізацію в установлених конституцією межах та протягом строку, на який обрано орган чи посадову особу;

3) забезпечення стабільності, поступовості та наступності існування влади;

4) селекція політичних керівників з огляду на їх попередню політичну діяльність;

5) формування і вираження суспільної думки1.

Як зазначає німецький державознавець Г. Майєр, вибори у загальнонаціональному масштабі - це наймасовіший процес, який знає право. Цим зумовлено різноманітність критеріїв, за якими можна класифікувати вибори.

Виділяють такі види виборів:

1) за способом волевиявлення виборців:

o прямі (безпосередні) вибори, коли питання про обрання вирішують громадяни-виборці;

o непрямі вибори, коли питання про обрання вирішують не громадяни безпосередньо, а обрані ними особи - виборщики, депутати тощо. Наприклад, Президент США обирається виборщиками. В Австрії верхня палата парламенту обирається парламентами земель (такий різновид непрямих виборів називають багатоступеневими виборами);

2) за територіальною ознакою:

o загальнонаціональні (загальнодержавні) вибори, які проводяться на території всієї держави (в Україні це вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України);

o місцеві (регіональні, локальні, комунальні, адміністративні, кантональні) вибори - ті, які проводяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону (в Україні - це вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів);

3) за об'єктом класифікують вибори до парламенту, вибори глави держави, вибори місцевих представницьких органів;

4) за часом проведення:

o чергові вибори, які проводяться у зв'язку із закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень виборного органу або посадової особи. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 17.11.2011 р. вибори народних депутатів України не потребують окремого рішення про їх призначення.

Вибори Президента України призначаються Верховною Радою України шляхом прийняття постанови (ч. 1 ст. 16 Закону України "Про вибори Президента України" в редакції від 18.03.2004 р. із змінами). Рішення про проведення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів приймає Верховна Рада України. Рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим відповідно до Конституції України (ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 10.07.2010 р. із змінами);

o позачергові вибори. Позачергові вибори народних депутатів України призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України (ч. З ст. 15 Закону України "П[)о вибори народних депутатів України"). Позачергові вибори Президента України призначаються Верховною Радою України з підстав, передбачених України та Законом. Про призначення виборів Президента України Верховна Рада України приймає постанову (частини 1,2 ст. 16 Закону України "Про вибори Президента України"). Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради, сільського, селищного, міського голови (ч. З ст. 4 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів");

o повторні вибори (не плутати з повторним голосуванням).

Повторні вибори народного депутата України призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або, якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата в порядку, встановленому Законом (ч. 4 ст. 15 Закону України "Про вибори народних депутатів України").

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури (ч. 4 ст. 15 ЗУ "Про вибори Президента України").

Повторні вибори депутатів (депутата) у відповідному багатомандатному, одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі сільського, селищного, міського голови призначаються відповідною територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі визнання відповідних виборів у цьому виборчому окрузі або відповідних виборів такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата у відповідному одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі або від посади відповідно сільського, селищного, міського голови (ч. 4 ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів");

o проміжні вибори.

Проміжні вибори народного депутата України призначаються Центральною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі.

Проміжні вибори депутата місцевої ради призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі (тобто проміжними можуть бути лише місцеві вибори депутатів сільських, селищних рад та половини складу рал всіх інших рівнів, що обирається за мажоритарною виборчою системою) (ч. 5 ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів");

o перші вибори. Ними можуть бути лише місцеві вибори, і проводяться вони у разі утворення нової або поділу існуючої адміністративно-територіальної одиниці. Вони призначаються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною, Київською або Севастопольською міською радою, якщо інше не передбачено законом (ч. 6 ст. 14 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів");

5) за кількісною ознакою участі виборців:

o загальні вибори, в яких можуть брати участь усі громадяни, які мають право обирати;

o часткові вибори, в яких можуть брати участь тільки громадяни, які проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону;

6) за правовими наслідками:

o дійсні вибори, тобто вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і законодавством України;

o недійсні вибори, тобто такі, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

Протилежністю виборам є інститут відзиву. Відзив - це дострокове припинення мандата з волі тих, хто уповноважений наділяти цим мандатом. Від відзиву слід відрізняти:

o відставку виборної особи, коли така особа припиняє мандат з власної волі;

o дострокове позбавлення виборної особи мандата тим колегіальним органом, до складу якого вона входить, за якого позбавлення мандата проводить виборний орган, а не безпосередньо виборці або інші особи, уповноважені на обрання.

У демократичних країнах інститут відзиву на загальнонаціональному рівні зазвичай відсутній, оскільки вважається, що депутата, який неналежно виконує свої обов'язки, можна просто не обирати на наступних виборах.

Інститут відзиву депутатів вищого органу державної влади КНР - Всекитайських зборів народних представників - закріплений на рівні Конституції КНР та виборчого закону. Однак механізм його реалізації прописаний досить формально, що ускладнює його реальне застосування. В Японії, в окремих штатах СШ А інститут відзиву діє на місцевому рівні.

В Україні можливість застосування відзиву передбачена тільки щодо депутатів місцевих рад, відповідно до Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11.07.2002 р. із змінами.

75. Конституційні принципи виборчого права. Міжнародні стандарти виборів

Принципи виборчого права України - це основні засади, керівні положення, що визначають сутність і зміст реалізації та гарантування виборчих прав громадян України і забезпечують передбачений Конституцією та Зак. України порядок організації і проведення всіх виборів у державі.

Дотримання демократичних принципів виборчого права забезпечує реальний характер волевиявлення народу та легітимність обраних представницьких органів влади. У міжнародно-правових документах зафіксовані загальновизнані принципи виборчого права. Воля народу відповідно до ч. З ст. 21 Загальної декларації прав людини повинна бути основою влади уряду, і ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, що мають проводитися згідно із загальним і рівним виборчим правом шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

КУ (ст. 71) визначає найважливіші принципи виборчого права, а саме: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Конституційні принципи виборчого права є універсальними, оскільки стосуються всіх законодавчо встановлених видів виборів, що відбуваються в Україні. Конкретизація конституційних принципів здійснюється у виборчому законодавстві.

Принцип загального виборчого права означає, що активне виборче право, тобто право обирати, мають усі дієздатні громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Виборче право мають лише громадяни України, що пояснюється винятково важливою роллю виборів у процесі організації та діяльності держави і суспільства загалом. Зміст цього принципу полягає у неможливості обмеження виборчих прав громадян України через походження, соціальний чи майновий стан, расову чи національну приналежність, стать, освіту, політичні погляди, релігійні переконання, рід та характер занять.

Проте забороняється застосування обмежень щодо участі громадян у виборчому процесі, які не передбачені КУ та іншими нормативно-правовими актами. Згідно зі ст. 64 КУ окремі обмеження виборчих прав громадян можуть встановлюватися лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. До того ж має бути зазначений строк дії цих обмежень, зокрема надзвичайний стан на території України може бути введено на строк від 30 до 60 діб.

Принцип рівного виборчого права вказує на те, що громадянин України на тих чи інших виборах має лише один голос, який є рівнозначним голосу будь-якого іншого виборця, котрий бере участь у голосуванні. Виборець голосує на виборах лише один раз і на тій виборчій дільниці, де внесений у список виборців. Не може бути привілеїв чи обмежень у голосуванні на виборах за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, мови (ч. 2 ст. 24 КУ).

Брати участь у виборах Президента України, до ВРУ можуть і ті громадяни України, котрі перебувають у місцях позбавлення волі. Таке рішення прийняв КСУ. Мотивація цього рішення ґрунтується на положеннях ч. 1 ст. 64 та ч. 2 ст. 70 КУ, згідно з якими права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених КУ: визнання судом недієздатним.

Принцип рівного виборчого права мають і учасники виборчого процесу з пасивним виборчим правом. Така рівність виявляється у створенні однакових умов для осіб чи партій, які балотуються на виборах, у проведенні ними агітаційних заходів, у тому числі й через телебачення та радіомовлення, у створенні приблизно однакових за кількістю населення виборчих округів та встановленні загального для всіх порядку висування кандидатів тощо. Наприклад, ЗУ "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року визначив, що вибори депутатів здійснюються на засадах змішаної системи з обранням 225 депутатів за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій і 225 депутатів за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах. Це означає, що отримання депутатського мандата громадянином України можливе як через членство в одній із партій, яка бере участь у виборчих перегонах і здобула перемогу в них, тобто подолала п'ятивідсотковий бар'єр, так і шляхом перемоги в одномандатному виборчому окрузі. Принцип рівності виборчого права визначається й тим, що кожний виборець має в одномандатному та загальнодержавному округах по одному голосу. Крім того, виборець може використати право голосу тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців.

Принцип прямого виборчого права означає, що отримання мандата кандидатом на зайняття тієї чи іншої виборної посади у представницькому органі можливе лише через волевиявлення виборців, тобто через їхнє голосування, яке є остаточним і наступному перегляду не підлягає. Принцип прямого волевиявлення передбачений і гарантований КУ: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ" (ч. 2 ст. 5).

У науці конституційного права розрізняють непрямі і прямі вибори. Непрямі (багаторівневі) вибори відбувалися в Україні з 1924-го по 1938 рік. Непряме виборче право має місце за умови проведення багаторівневих виборів до органів публічної влади. Пряме волевиявлення є більш демократичним процесом, ніж непряме, оскільки в результаті прямого волевиявлення громадян шляхом голосування безпосередньо виборцями формуються органи державної влади, органи місцевого самоврядування, або заповнюється вакантна виборна посада - міського голови, депутата місцевих рад тощо.

Принцип вільних виборів означає, що виборець самостійно, без будь-якого тиску, вирішує - брати участь у виборах чи ні. Участь громадян України у виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Крім того, забороняється перешкоджання вільному волевиявленню виборців через застосування будь-якого примусу, в тому числі й через підкуп, обман, погрози, насильство тощо.

Законодавством України не передбачено обов'язкового голосування, тому виборці юридично не зобов'язані брати участь у виборах. Вибори вважаються такими, що відбулися, за умови голосування хоча б одного виборця. Участь у виборах - це громадянський обов'язок громадянина України. Проте в Австрії, Пакистані, Бельгії, Італії та в деяких інших державах участь у виборах - це юридичний, а не громадянський обов'язок. Так, відмова громадянина Австрії брати участь у виборах тягне за собою адміністративне покарання у вигляді штрафу, у Пакистані - кримінальну відповідальність у вигляді каторжних робіт.

На думку деяких учених, участь у голосуванні громадян України на виборах має бути визначена не як право, а як юридичний обов'язок. Так, М.В. Цвік стверджує, що закріплення в майбутньому обов'язку громадянина України брати участь у голосуванні здатне позитивно вплинути на свідомість громадян, а санкції за неявку на вибори не можуть бути суворими, як у Пакистані, проте повинні мати виключно превентивний характер . Водночас, змістовним виявом принципу вільних виборів є неможливість переслідування, притягнення до відповідальності громадянина України за неучасть у виборах.

Абсентеїзм - це неучасть у виборах, що фактично означає відмову від голосування. Неголосування виборця може бути спричинене різними обставинами, тому виокремлюють декілька видів абсентеїзму: політичний, соціально-економічний, аполітичний.

Політичний абсентеїзм вбачається у тому, що виборець не голосує на виборах і тим самим висловлює протест усім політичним партіям, окремим кандидатам та їхній передвиборній програмі, політичним уподобанням тощо. Політичний абсентеїзм має місце за умови невпевненості виборця щодо проведення чесних виборів.

Соціально-економічний абсентеїзм ґрунтується на висловленні протесту виборця проти соціально-економічного рівня розвитку держави і суспільства: соціальна незахищеність певних категорій осіб, безробіття, бюрократія в органах державної влади, високі ціни на товари та послуги в державі, екологічна забрудненість тощо.

Аполітичний абсентеїзм значною мірою полягає саме в індивідуальних якостях виборця, його інертності до сприйняття тих процесів, що відбуваються в державі. Аполітичний абсентеїзм полягає в байдужості виборця до подій, що відбуваються в державі та суспільстві, і не містить ознак політичного, економічного та іншого незадоволення. Щоправда, витоки аполітичності виборця можуть мати різне підґрунтя, наприклад, зневіра у покращення життя в державі, спричиненої якимось непересічним фактом у житті людини, наприклад, невдала спроба судового захисту своїх прав та свобод, обман та ін.

Принцип таємного голосування, вперше запроваджений у Франції в 1848 році, вказує на законодавчу заборону будь-якого контролю за волевиявленням виборця. Відмітки у бюлетені виборець має робити самостійно у спеціально обладнаній кабінці чи кімнаті, де повинен знаходитися сам. Якщо виборцем є особа, яка для реалізації свого права голосу потребує сторонньої допомоги , то таку допомогу може надати найближчий її родич або стороння особи, яка не має якоїсь особливої особистої зацікавленості у результатах виборів, наприклад, не балотується на виборах, не є спостерігачем. Водночас члени виборчих комісій не можуть надавати таку допомогу.

Виходячи зі змісту конституційних норм і загальної теорії принципів права, з огляду на сферу їх застосування та цільового призначення принципи виборчого права можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальними принципами виборів як основної форми безпосередньої демократії в Україні, поряд із зазначеними вище, є такі принципи: суверенності народу, повновладдя та єдиновладдя народу, безпосереднього волевиявлення народу; поєднання безпосередньої та представницької демократії, політичного плюралізму, законності та конституційності тощо.

Спеціальними принципами виборів в Україні є: принцип багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, організації виборів спеціальними незалежними органами, спеціального фінансування виборів, альтернативності та ін.

Дотримання зазначених вище принципів дає можливість забезпечити проведення демократичних виборів, тобто таких, які б з великою точністю віддзеркалювали політичні погляди та уподобання виборців.

75.1.

На сьогодні можна констатувати наявність міжнародних виборчих стандартів, обов’язкових для України, встановлених на кількох рівнях — універсальному (міжнародному), регіональному (європейському), субрегіональному (СНД). На універсальному рівні найбільш виписаними є норми, що стосуються запобігання дискримінації виборця, встановлення рівних виборчих прав кожному суб’єктові виборчого процесу. 

Міжнародні стандарти, прийняті у 90-х роках ХХ століття, а також у 2003 році, відзначаються глибшим втручанням в інженерію виборчих процесів у національних державах, зачіпаючи такі питання, як: а) створення незалежних виборчих органів, на які покладається обов’язок організації виборчого процесу, створення умов для справедливого ведення виборчої кампанії. Міжнародні стандарти в цьому питанні демонструють стійку еволюцію в бік розвантаження державних органів від організації виборчого процесу і судів — від вирішення виборчих спорів, перекладаючи дані функції на незалежні виборчі органи. При тому на сьогодні відсутні міжнародні стандарти щодо суб’єктів формування виборчих органів, встановлення кваліфікаційних вимог до їх членів тощо; б) чітке визначення прав і обов’язків суб’єктів виборчого процесу, особливо модифікуючи функціональні обов’язки органів публічної влади від організаційно-розпорядницьких до регулятивних і забезпечувальних. Стосовно прав виборців міжнародні виборчі стандарти стійко дотримуються встановлення різної виборчої правоздатності громадян і негромадян. На субрегіональному рівні робляться спроби створення умов до волевиявлення громадян поза межами держав, у яких відбуваються вибори; в) вводиться у практику виборчих процесів інститут міжнародних і національних спостерігачів. Щоправда, ні універсальні, ні регіональні міжнародні стандарти не встановлюють статусу останніх — суб’єктів запрошення, фінансування, умов діяльності, терміну спостережної діяльності. І найголовніше — на сьогодні відсутні норми, які б визначали юридичну силу висновків, зроблених за результатами спостереження — як внутрішнього, так і міжнародного; г) як одні з основних гарантій рівних можливостей у волевиявленні через виборчі процедури у системі міжнародних стандартів виділяється рівний доступ до інформації і рівні можливості у фінансуванні виборчої кампанії, веденої партіями або кандидатами. 

Порівняльний аналіз виборчого законодавства України (Закон України «Про вибори народних депутатів України) з міжнародними виборчими стандартами виявляє невідповідність першого у кількох питаннях: а) в українському законодавстві відсутні норми щодо врегулювання статусу національних спостерігачів; б) в Україні на сьогодні відсутні процедури, які визначені Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи, щодо контролю за фінансуванням суб’єктів виборчого процесу; в) чинне законодавство України неналежно прописує гарантії рівного доступу до джерел інформації в ході ведення виборчої кампанії учасників виборчого процесу.  Проте, мусимо зазначити, що порівняльний аналіз щодо відповідності європейських національних законодавств міжнародним виборчим стандартам показує, що українське законодавство є одним із найпрогресивнішим у Європі, оскільки більшість законодавчих актів зарубіжних країн значно менше адаптовані до міжнародних стандартів виборів.  На сьогодні наявні протиріччя в актах різного рівня, що складають міжнародні виборчі стандарти. Дотримання виборчих стандартів є динамічним,перманентним процесом і передбачає постійну в часі нормотворчу діяльність органів державної влади з метою як вдосконалення, так і уніфікації норм, що врегульовують питання виборчого процесу.