66.Неуважність і її причини . Розвиток уваги.

Неуважність та її причини. Психолог В.І. Страхов підкреслював, що увага походить від утворених властивостей особистості і разом з тим є опорною властивістю, яка впливає на формування інших властивостей особистості, що проявляються в діяльності та у взаєминах людей.

Якщо в людини сформувалася звичка бути завжди уважною, тоді увага стає закріпленою, постійною властивістю, яку називають уважністю. Уважність - це складне утворення, що визначається спрямованістю особистості, системою її ціннісних орієнтацій. Такі орієнтації зумовлюють напрям уваги людини. Уважність формується в діяльності. Так, педагогічна діяльність формує стійку, здатну до розподілу і переключення увагу. Уважна людина вирізняється спостережливістю, вона повніше і точніше сприймає навколишній світ, навчається і працює значно успішніше, ніж неуважна людина.

Уважність людини виявляється і як моральна риса особистості. Ідейна спрямованість, світогляд, переконання - ці властивості особистості визначають, що стає центром уваги людини. Увагу, повагу, чуйність щодо інших людей учитель має постійно виховувати у школярів. Бажано вчити дітей орієнтуватися у виразі обличчя, очей, у мовленні людини, щоб на основі дрібних деталей поведінки вони могли здогадатися про горе, відчай іншої людини. Виховуючи уважність у школярів, учитель дбає про формування в них товариськості, дружби, почуття колективізму.

Отже, уважність як риса особистості має дві форми прояву. Одна з них пов'язана з постійною увагою до зовнішньої ситуації, виявляється у вмінні бачити зміни, умінні організовувати свою роботу відповідно до мети діяльності.

Друга форма уважності спрямована саме на людину в процесі спілкування з різноманітною метою, під впливом різних почуттів та емоцій, різноманітних потреб. Уважність до людей означає уміння розуміти та гуманно ставитися до них, відгукуватись на людські переживання, виявляти симпатію.

Готуючись стати вчителем, необхідно пам'ятати, що у його особистості розглянуті дві форми уважності мають становити єдине ціле.

При вивченні індивідуальних особливостей уваги учнів перед дослідником стоїть завдання об'єктивно відтворити картину особливостей уваги школяра. При цьому доцільно розглядати увагу як складну ієрархічну систему, організувальним чинником якої є мета діяльності. З огляду на це при характеристиці уваги особистості враховують рівень розвитку цієї системи ,співвідношення різних видів уваги, окремі особливості уваги.

Одні учні виявляють більшу здатність до зосередженої та концентрованої уваги, інші - до розподілу або переключення, учні можуть відрізнятися й обсягом уваги. Індивідуальні особливості уваги є результатом виховання особистості. Вони пов'язані з мотивацією діяльності, вмінням працювати, зі спрямованістю особистості в цілому та рівнем її інтелектуального розвитку.

Особливості уваги великою мірою залежать від властивостей вищої нервової діяльності. Рухливість, інертність, сила та слабкість нервової системи впливають на всі властивості уваги. Характеризуючи таким чином увагу, вирізняють уважних і неуважних учнів.

Уважним учням властива здатність до довільного регулювання поведінки, до виявлення післядовільної уваги. Високий рівень розвитку цих видів уваги компенсує певні недоліки у властивостях уваги.

Неуважність виявляється в невмінні зосередитися на об'єкті, у ковзанні по поверхні предметів та в нездатності відобразити їхні істотні властивості, приховані від ока. Неуважність, як і уважність, позначається на мисленні, викликаючи у ньому, на противагу уважності, непослідовність, не аргументованість тощо.

Отже, всі негативні риси уваги (нестійкість, поверхова зосередженість, легкість відволікання) охоплюються поняттям неуважності. Ці негативні риси проявляються в розсіяній увазі. Тоді мимовільна увага стійко домінує над довільною, людина не здатна до внутрішньої зосередженості. Але є й інший вид розсіяності, що виявляється в людей з досить вираженою вибірковістю уваги. Людина з таким типом уваги може бути інтенсивно зосередженою на якомусь об'єкті й неуважною до всього іншого. Фізіологічною основою такої уваги є домінанта, що сильно притягає всі збудження з інших ділянок мозку.

Розвиток уваги.

Л.С. Витотський простежив генезу вищих механізмів уваги, запропонувавши для цього експериментально-генетичний метод. Він передбачає створення ситуації, коли дитина постає перед необхідністю оволодіти своєю увагою за допомогою зовнішніх стимулів-засобів.

Л.С. Виготський вважав, що культурний розвиток уваги розпочинається у ранньому віці. Цей розвиток має соціальний характер. Дитина під час вростання в соціальне середовище, у процесі пристосування до цього середовища розвиває та формує довільну увагу. Витоки цієї уваги перебувають поза особистістю дитини. Сама собою органічна, або натуральна, увага ніколи б не привела до виникнення довільної уваги. Вона формується завдяки тому, що люди навколо дитини за допомогою певних стимулів та засобів спрямовують її увагу, керують нею, тобто дають дитині в руки ті засоби, на підставі яких вона в подальшому оволодіває своєю увагою за таким самим типом.

О.М. Леонтьєв, розвиваючи ідеї Л.С. Виготського, писав, що розвиток зовнішньої опосередкованої уваги йде швидше, ніж розвиток її загалом, а тим більше - "натуральної" уваги. В шкільному віці настає перелом у розвитку уваги. Зовнішня опосередкована увага поступово стає внутрішньою опосередкованою.

Співвідношення між довільною і мимовільною увагою змінюється на користь довільної, починаючи з дошкільного віку. Максимального розвитку довільна увага досягає у шкільному віці, а згодом указане співвідношення виявляє тенденцію до зрівнювання. Ця тенденція пов'язана з тим, що в процесі свого розвитку система дій із зовнішньої поступово перетворюється на внутрішню.

Загальна послідовність культурного розвитку уваги, згідно з поглядами Л.С. Виготського, полягає у тому, що розвиток уваги дитини після її народження потрапляє у складну ситуацію подвійної стимуляції. З одного боку, речі, предмети і явища привертають до себе увагу своїми властивостями, а з іншого - увагу дитини спрямовують відповідні стимули-вказівки дорослих, якими є слова. Поступово дитина сама починає користуватися словом і звуком як засобом-інструкцією, тобто звертати увагу дорослих на цікавий для неї об'єкт.

З перших тижнів після народження дитини виявляються орієнтовні реакції, що становлять основу мимовільної уваги.

На другому році життя дитина здатна виявляти увагу, спрямовану на об'єкти мовленнєвими інструкціями дорослих.

У ранньому та дошкільному віці інтенсивно розвивається мимовільна увага.

Поступово зростають можливості дитини у виявленні довільної уваги. Так, з 4-5 років дитина здатна виявляти увагу під впливом більш складних словесних інструкцій, у 5-6 років діти виявляють елементарні форми довільної уваги під впливом само інструкції, стимульованої зовнішніми засобами.

З приходом дитини до школи довільна увага прогресує. Формування навичок навчальної діяльності відбувається під впливом виявлення школярем регулятивної функції уваги. Через недосконалість гальмівних механізмів, що є основою здійснення регулятивної функції уваги, далеко не всі молодші школярі володіють своєю увагою. Внаслідок підвищеної збудливості їм не вдається виявляти стійкість довільної уваги. У цьому плані збільшуються можливості школярів 9-10 років.

Однією з особливостей довільної уваги молодших школярів є низький рівень її вибірковості, диференційованості. Так, старанний молодший школяр намагається охопити все пояснення вчителя, не розрізняючи у ньому суттєве і другорядне. Учні молодших класів майже на одному рівні фіксують і основне, і другорядне.

Удосконалення механізмів уваги детермінує розвиток її властивостей: стійкості, концентрації, переключення, розподілу та обсягу. Якщо в молодших школярів є інтерес до об'єкта або предмета, ступінь зосередженості уваги на ньому може бути високим. Але тривалість зосередженого стану в учнів невелика.

Навчання створює умови для формування у школярів навичок переключення та розподілу уваги. Учні третього класу вже вміють розподілити увагу на зміст завдання, на свою поставу під час письма та на пояснення вчителя. На тлі вікових тенденцій розвитку уваги в молодших школярів виявляються індивідуальні відмінності. Вони стосуються продуктивності уваги залежно від провідної ролі певного видута властивостей уваги, від динаміки виявлення їх упродовж дня, піків активності уваги в цьому проміжку часу.

У підлітків збільшується ступінь вибірковості довільної уваги, концентрації уваги на більш суттєвих моментах навчального матеріалу.

Загалом розвиток довільної уваги та формування навичок навчальної діяльності відбуваються у взаємозв'язку та у взаємовпливі, а тому в підлітковому та старшому шкільному віці активно розвиваються всі властивості уваги: підвищується її стійкість, зростає обсяг, поліпшується здатність до розподілу та переключення.

Правильна побудова навчального процесу сприяє виробленню не тільки навичок спрямування своєї уваги на досягнення мети, а й звички акуратно та сумлінно виконувати завдання. Зовнішня регуляція уваги школярів, систематичний контроль старших породжують в учнів здатність до саморегуляції та самоконтролю, що є водночас і моментом особистісного само творення.

37. Загальні особливості сприймання

Найважливіші особливості сприймання - предметність, цілісність, структурність, константність, апперцепція, осмисленість, вибірковість, ілюзія.

Предметність

Предметність сприймання виявляється в акті об'єктивації, тобто у віднесенні даних, отриманих із зовнішнього світу, до цього світу. Без такого віднесення сприймання не може виконувати своєї орієнтувальної та регулювальної функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання - вроджена якість; існує певна система дій, яка дає суб'єктові змогу відкрити предметний світ. Вирішальну роль тут відіграють дотик і рух.

Цілісність та структурність

Сприймаючи певний об'єкт, ми виділяємо його окремі ознаки, сторони, властивості й водночас об'єднуємо їх у єдине ціле, завдяки чому в нас виникає його цілісний образ.

Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має свою структуру. Під час розмови по телефону деякі звуки ми чуємо нечітко, але розуміємо суть розмови. Так, на основі набутого досвіду й знань людина об'єднує окремі елементи у процесі сприймання в цілісний образ, надає їм певної структури, сформованості.

Константність

Під константністю розуміють відносну постійність величини, форми, кольору предметів, що сприймаються при зміні відстані, ракурсу, освітленості.

Константність сприймання наявна при зоровому сприйманні форми й кольору предметів. Наприклад, коли на уроці малювання учні розглядають набір овочів на столі, кожен сприймає їх під своїм кутом зору. Але образи цих предметів зберігають постійні розміри.

Апперцепція

З попереднім досвідом людини пов'язані і її інтереси, настанови, прагнення, почуття, погляди і переконання, які також впливають на сприймання нею предметів і явищ навколишньої дійсності. Відомо, що сприймання малюнка, мелодії, кінофільму в різних людей не однакове. Трапляються випадки, коли людина сприймає не те, що є, а бажане їй.

Апперцепція - це залежність змісту і спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів, ставлення дожиття, настанов, знань.

Осмисленість та узагальненість

Завдяки осмисленню сутності та призначення предметів стає можливим цілеспрямоване їхнє використання. Сприймаючи предмет, ми можемо точно назвати його або сказати, що він нам нагадує.

Узагальненість сприймання - це відображення одиничного випадку як особливого вияву загального. Певне узагальнення наявне в кожному акті сприймання.

Ступінь узагальнення залежить від рівня та обсягу наявних у людини знань.

Вибірковість

На наші аналізатори діє зазвичай низка об'єктів. Проте не всі ці об'єкти ми сприймаємо однаково чітко і ясно. Ця особливість характеризує вибірковість сприймання.

Вибірковість сприймання - це зміна діяльності органів чуття під впливом попереднього досвіду, настанов та інтересів людини.

Ілюзій

Ілюзіями називають неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії зумовлюються різними причинами. Однією з них є активізація старих тимчасових зв'язків у нових, істотно відмінних від попередніх ситуаціях.

Ілюзії мають найрізноманітніші причини: вироблені життєвою практикою прийоми зорового сприймання, особливості зорового аналізатора, зміна умов сприймання, образне передбачення побаченого, дефекти зору.

38. Класифікація та види сприймання

Сприймання поділяються на види за кількома основами.

За провідним аналізатором виділяють такі види сприймання: зорове, слухове, тактильне, кінестезичне, нюхове і смакове.

Процес сприймання здійснюється зазвичай низкою аналізаторів, що взаємодіють між собою. Різні види сприймання рідко спостерігаються в чистому вигляді, здебільшого вони комбінуються один з одним.

За формами існування матерії виокремлюють такі види сприймання: сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

Сприймання простору

У процесі сприймання простору розрізняють сприймання величини, форми, об'ємності й віддаленості предметів. Людина, яка відчуває світ, сама є матеріальним тілом, яке займає певне місце в просторі й має певні просторові ознаки: величину, форму та виміри тіла, спрямування рухів у просторі.

Особливу роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор. Сприймання форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів. Однак основну роль відіграє зоровий аналізатор. У сприйманні простору, зокрема відстані, беруть участь нюхові та слухові відчуття.

Сприймання часу

Сприймання часу - це відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності. Завдяки сприйманню часу відображаються зміни, що відбуваються в навколишньому світі.

Велике значення у сприйманні часу належить кінестезичному аналізаторові. Особливу роль виконує він у сприйнятті ритму. Під ритмом розуміють низку подразників, які послідовно змінюють один одного і мають періодичний характер. Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини.

Сприймання руху

Сприймання руху - це відображення зміни положення, яке об'єкти займають у просторі. Воно дає можливість людям і тваринам орієнтуватися у відносних змінах взаєморозташування та взаємовідношення предметів навколишньої дійсності.

Сприймання руху здійснюється зоровим, слуховим і кінестезичним аналізаторами. Сприйманню руху допомагає осмислення змін у навколишньому середовищі на основі індивідуального досвіду і знань особистості.

За активністю сприймання поділяють на ненавмисне (мимовільне) і навмисне (довільне).

Ненавмисне сприймання викликається особливостями навколишніх предметів: їхньою яскравістю, розташуванням, незвичністю; інтересом до них людини. Йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей, бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи тощо. У ненавмисному сприйманні не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому й вольове зусилля.

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об'єкти сприймання. Таким сприйманням, наприклад, є слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг.

39. Ілюзія у сприйманні: види та її механізм. Поняття про галюцинації.

Ілюзіями називають неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії зумовлюються різними причинами. Однією з них є активізація старих тимчасових зв'язків у нових, істотно відмінних від попередніх ситуаціях.

Приклад м'язової ілюзії. Перед піддослідним лежать дві коробки однакової форми, однакової ваги, але різні за розміром: одна більша, друга менша. Піддослідному менша коробка здається важчою. Сприймання в цьому разі має ілюзорний характер. У процесі зорового сприймання більша коробка сприймається як важча, а менша - як легша, оскільки так часто буває в житті.

Особливо поширеними є оптичні ілюзії. Дві лінії однакової довжини ми сприймаємо як різні за довжиною: та лінія, на кінцях якої накреслено кути, обернені відкритою стороною до неї, здається коротшою. Спеціальні спостереження показали, що велика кількість людей перебільшує довжину вертикальних лінії порівняно з горизонтальними. На цій підставі виникає ілюзія переоцінки.

Існує чимало ілюзій, зумовлених різницею в яскравості предмета та фону сприйняття. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, аніж на менш темному.

Ілюзії породжує діяльність різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Так, у білій сукні жінка здається повнішою, ніж у темному одязі.

Ілюзії мають найрізноманітніші причини: вироблені життєвою практикою прийоми зорового сприймання, особливості зорового аналізатора, зміна умов сприймання, образне передбачення побаченого, дефекти зору.

Та якою б складною не була ілюзія, спотворене сприймання можна відрізнити від правильного. Практична діяльність людей уточнює образи сприймання.

Галюцинації – це одна з форм порушень чуттєвого пізнання, коли патологічні сприйняття виникають без існування реального об’єкта чи подразника. Сприймаючись у просторі, галюцинації набирають чуттєвої виразності і не відрізняються галюцинуючими від предметів, які дійсно існують тобто мають для осіб характер об’єктивної реальності. За головною ознакою (аналізатором, у якому виникають) галюцинації поділяються на такі: зорові (оптичні), слухові (акустичні), дотику (тактильні), нюхові, смакові, загального відчуття (кінестетичні).

40. Індивідуальні особливості сприймання

Індивідуальний характер сприймання та спостереження може виявитися в їхній динаміці, точності, глибині, рівні узагальненості та в особливостях емоційного забарвлення.

У практиці склалася така класифікація основних типів сприймання та спостереження: синтетичний, аналітичний, аналітико-синтетичний та емоційний.

Людям синтетичного типу властива схильність до узагальненого відображення явищ і до визначення основної суті того, що відбувається. Вони не надають значення дрібницям і не схильні заглиблюватись у них.

Меншою мірою виявляють схильність до узагальненої характеристики явищ дійсності люди аналітичного типу. Вони намагаються вирізняти й аналізувати насамперед дрібниці. Для них іноді буває проблемою зрозуміти загальну суть явища.

Люди аналітико-синтетичного типу сприймання однаковою мірою намагаються зрозуміти суть явища і фактично його підтвердити. Вони завжди співвідносять аналіз окремих частин з висновками, встановлення фактів - з їхнім поясненням. Подібне сприймання найсприятливіше для діяльності.

Трапляються люди, котрі намагаються не так вирізнити сутність явища та його властивостей, як висловити своє ставлення, власні переживання, спричинені цим явищем. Таке сприймання є плутаним, неорганізованим. Це люди емоційного типу сприймання, їм притаманна підвищена емоційна збудливість до різноманітних подразників.