63. Основні галузі і види державного страхування

Організація страхової діяльності, управління державним страхуванням передбачають класифікацію видів страхування, залежно від яких і формується правовий режим, що відображає конкретний вид страхової діяльності.

Класифікація страхування здійснюється:

1. По об'єктом страхування:

- особисте - страхування особистих благ громадян, пов'язаних з їхнім життям, здоров'ям, працездатністю. Особисте страхування виступає у вигляді страхування життя, страхування від нещасних випадків і хвороби, медичного страхування;

- майнове - страхування майнових інтересів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням майном. Може застосовуватися у вигляді страхування наземного транспорту, засобів повітряного і водного транспорту, страхування вантажів та фінансових ризиків, страхування інших видів майна;

- страхування відповідальності і підприємницького ризику припускає страхування інтересів осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність або зазнали збитків унаслідок наставання страхового випадку. Передбачає страхування власників автотранспортних засобів, інших видів відповідальності;

- перестраховування є діяльністю страхових організацій із залучення додаткових грошових коштів від страхувальників, збалансуванні страхового ринку, забезпеченні стабільності страхових операцій шляхом розміщення та передачі частини відповідальності по взятим на себе ризикам іншим страховиком.

2. За методом страхування:

- добровільне - здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком, загальні умови й порядок якого регулюються цивільним законодавством. Застосовується у вигляді страхування життя, майна, транспортних засобів, що належать громадянам, дітей до повноліття та ін.;

- обов'язкове - здійснюється через закон і передбачає дві форми. Перша здійснюється за рахунок коштів самих страхувальників (страхування споруд, сільськогосподарських тварин, особисте страхування пасажирів та ін.). Друга форма обов'язкового страхування передбачає страхування за рахунок бюджетних коштів і виступає як особисте (співробітників державних органів: міліції, податкових, митних, прокуратури та ін.) і майнове (на випадок заподіяння збитків знищенням або пошкодженням майна у зв'язку із здійсненням службової діяльності).

Законодавство, встановлюючи основні напрями державного регулювання у сфері обов'язкового страхування, виходить із єдності основних критеріїв, порядку та умов здійснення обов'язкового страхування. Обов'язкове страхування є однією з форм страхування, що виникає через закон. Встановлюючи цю форму, держава виділяє найбільш значущі і важливі для суспільства цілі та завдання, реалізація яких пов'язана не лише з інтересами окремих страхувальників, але і всієї держави. Обов'язкове державне страхування виступає у формі соціального страхування, що регулюється спеціальним законодавством України.

Обов'язкове державне соціальне страхування регулюється основами законодавства України про обов'язкове державне страхування (далі - Основи) та іншими законодавчими актами, які деталізують і роз'яснюють положення Основ.

Обов'язкове державне страхування є системою прав, обов'язків та гарантій, які передбачають надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у випадку хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежним від них умов, через старість і в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел.

Загальноприйнятою є класифікація обов'язкового страхування за такими трьома ознаками:

- за правом вибору страхувальником страховика:

а) обов'язкове страхування за вибором у будь-якого страховика, страховій організації, що мають ліцензію на здійснення таких операцій;

б) обов'язкове страхування у визначеній нормативно-правовим актом страховій організації;

- за правовою формою здійснення обов'язкового страхування:

а) страхування, яке виникає автоматично в силу вимог нормативно-правового акту;

б) страхування на підставі угоди, укладення якої обов'язкове для обох сторін;

- за мірою повноти обов'язкового страхування:

а) в повній вартості об'єкта страхування;

б) в частковій вартості об'єкта страхування.

Залежно від випадку страховки Основами закріплені також види обов'язкового державного соціального страхування:

- пенсійне страхування;

- страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- медичне страхування;

- страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності;

- страхування на випадок безробіття;

- інші види страхування, передбачені законами України.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється обов'язкове державне соціальне страхування. Страховиками є цільові страхові фонди по пенсійному страхуванню, медичному страхуванню та ін.

Обов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, що працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності;

б) у фізичних осіб;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Страхові фонди як органи, що здійснюють керівництво та управління окремими видами обов'язкового державного соціального страхування, здійснюють збір і акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат. Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування. Державний нагляд у сфері обов'язкового державного соціального страхування здійснює спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Основними джерелами коштів обов'язкового державного соціального страхування є внески роботодавців і застрахованих осіб. Бюджетні та інші кошти на цю мету передбачаються відповідними законами за окремими видами обов'язкового державного страхування. Розмір внесків на обов'язкове державне соціальне страхування диференціюється залежно від виду страхування і складає:

1) у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, пов'язаними з народженням і похованням:

а) для роботодавців - 2,9 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, включаючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

б) для роботодавців - на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, де їх кількість складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить не менше 25 % суми витрат на оплату праці, - окремо 0,7 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів та 2,9 % від суми фактичних витрат на оплату праці інших працівників, включаючи витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" і підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

в) для роботодавців - на підприємствах та в організаціях суспільств УТОГ і УТОС - 0,5 % суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, враховуючи витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, які визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" та підлягають обкладенню податком на доходи фізичних осіб;

г) для найманих працівників (від суми оплати праці, включаючи основну і додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі):

- 0,25 % - для найманих працівників-інвалідів, що працюють на підприємствах і в організаціях УТОГ та УТОС;

- 0,5 % - для найманих працівників, заробітна плата яких нижче за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

- 1,0 % - для найманих працівників, заробітна плата яких вище за прожитковий мінімум, установлений для працездатної особи;

2) на випадок безробіття:

а) для роботодавців - 1,3 % від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;

б) для найманих працівників - 0,5 % від суми оплати праці;

в) на підприємствах і в суспільних організаціях інвалідів, у яких кількість інвалідів складає не менше 50 % загальної чисельності працюючих, за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів складає не менше 25 % суми витрат на оплату праці, роботодавці звільняються від сплати внесків у частині витрат на оплату праці найманих працівників-інвалідів;

г) роботодавці підприємств та організацій суспільств УТОГ і УТОС звільняються від сплати внесків;

3) для осіб, які беруть участь в обов'язковому державному соціальному страхуванні на добровільних основах, що забезпечують себе роботою самостійно, - 5,2 % від суми оподатковуваного податком доходу (прибутку), у тому числі:

- 3,4 % - на обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням;

- 1,8 % - на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

64.   Стаття 6. Основна функція

     Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.  

     При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

     Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у частині другій цієї статті.

     Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у частинах другій та третій цієї статті.

 

     Стаття 7. Інші функції  

     Національний банк виконує такі функції:  

     1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;  

     2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує готівковий грошовий обіг; 

     3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;  

     4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;  

     5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;  

     6) регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

 

     7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює та забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування, розвиток створених ним платіжних та облікових систем, контролює створення платіжних інструментів, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;  

     8) здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;  

     9) здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків, Реєстр аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських перевірок банків;  

     10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем; ( Статтю 7 доповнено пунктом 10 згідно із Законом N 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002 )

     12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;  

     13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;  

     14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

     15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;  

     16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;  

     17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;  

     18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;  

     19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;  

     20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

     21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;

     22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та розкриття інформації, що становить банківську таємницю;  

     22-1) здійснює відповідно до компетенції повноваження у сфері депозитарного обліку;  

     22-2) забезпечує облік і зберігання переданих йому цінних паперів та інших коштовностей, що конфісковані (заарештовані) на користь держави та/або таких, які визнані безхазяйними, для чого може відкривати рахунки в цінних паперах у депозитарних установах; { Статтю 7 доповнено пунктом 22-2 згідно із Законом N 5178-VI (5178-17 ) від 06.07.2012 }  

     23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом;

     25) визначає порядок здійснення в Україні маршрутизації, клірингу та взаєморозрахунків між учасниками платіжної системи за операціями, які здійснені в межах України із застосуванням платіжних карток, емітованих банками-резидентами;  

     26) створює Засвідчувальний центр для забезпечення реєстрації, засвідчення чинності відкритих ключів та акредитації центрів сертифікації ключів, визначає порядок застосування електронного підпису, у тому числі електронного цифрового підпису в банківській системі України та суб'єктами переказу коштів;  

     27) видає ліцензії небанківським фінансовим установам, які мають намір стати учасниками платіжних систем, на переказ коштів без відкриття рахунків ( z0407-13 ) та відкликає їх відповідно до законодавства;  

     28) веде реєстр платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури; { Статтю 7 доповнено пунктом згідно із Законом N 5178-VI

     29) здійснює нагляд (оверсайт) платіжних систем та систем розрахунків.

65.___

66. Верхній рівень банківської системи України представлений єдиним органом - Національним банком України. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. (далі -Закон про НБУ) Національний банк України є центральним банком

України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, повноваження і функції якого визначаються Конституцією України!, цим Законом та іншими законами України.

Центральний банк у будь-якій державі є особливим органом. Це зумовлено його спеціальним правовим статусом, який передбачає покладення на нього низки особливих функцій, які має здійснювати лише одна інституція банківської системи - саме центральний банк держави. До таких функцій належать: забезпечення стабільності національної грошової одиниці, проведення грошово-кредитної політики, емісія грошей та організація їх обігу, організація системи рефінансування комерційних банків, банківське регулювання та банківський нагляд тощо.

Найважливішою функцією центральних банків є забезпечення стабільності національної валюти. Про це свідчить ст. 99 Конституції України, у якій зазначено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України. Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України, і саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком Його основної та інших функцій.

Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб’єкта права у питаннях відання» а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію2.

Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене у ст. 2 Закону про НБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Використання законодавцем терміна "особливий центральний орган державного управління" при характеристиці Національного банку України є універсальним підходом за двома підставами.

Зміст принципу незалежності Національного банку України розкривається у процесі аналізу інституційного та бюджетного аспектів.

Зміст інституційної незалежності Національного банку України розкривається через механізм його відносин із парламентом, урядом та главою держави - Президентом України. Особливості форм цих взаємовідносин закріплені у розділі IX Закону про НБУ.

Відповідно до ст. 51 цього закону, національний банк підзвітний главі держави та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає:

1) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України Верховною Радою України за поданням Президента України;

2) призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради Національного банку України;

3) призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку України;

4) доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;

5) надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Світова практика побудови відносин між центральним банком та парламентом свідчить про різні форми парламентського контролю за діяльністю центрального банку. Форма правління Фінляндії, приміром, визначає, що Фінляндський банк працює під гарантією Едускунти та перебуває в її віданні, а його діяльність контролюється уповноваженими, які обираються Едускунтою. У швецькій конституції (гл. 9, §12) встановлено, що Ріксбанк є органом, підзвітним Ріксдагу - парламенту Швеції1.

Особливості взаємовідносин Національного банку України з Кабінетом Міністрів України викладено у ст. 52 Закону про НБУ, яка закріплює такі їх форми:

- Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку;

- Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів;

- Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу;

- Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України;

- Голова Національного банку або за його дорученням один з його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу;

- у засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу;

— Національний банк України має право подавати Кабінету Міністрів України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України.

Другим аспектом принципу незалежності Національного банку України є бюджетна незалежність,, зміст якої включає кілька елементів: по-перше, це умови та порядок участі центрального банку у фінансуванні бюджетних видатків, зокрема, дефіциту державного бюджету; по-друге, порядок перерахування прибутку банку до державного бюджету.

Відповідно до ст. 54 Закону про НБУ, Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Наявність цієї норми в указаному законі відповідає тенденціям світової практики законодавчого регулювання відносин центрального банку і уряду з приводу залучення коштів Центробанку для фінансування бюджетних видатків. Пряме кредитування уряду центральним банком з метою фінансування бюджетного дефіциту становить реальну загрозу як для монетарної стабільності, так і для фінансової безпеки держави в цілому1. Заборона кредитувати — одна з головних вимог нормативно-правової конвергенції до країн - кандидатів до вступу в Європейський Союз. Як виняток, законами про центральні банки окремих держав центробанкам дозволяється надавати короткострокові кредити лише з метою касового обслуговування бюджету, обмежуючи розмір кредитів певним розміром його дохідної частини. Такий підхід дає центральному банку можливість гнучкіше формувати свої відносини з урядом. З одного боку, не порушується принцип політичної недоторканості Центробанку, а з другого є коректним з правового погляду інструментом підтримання державної економічної політики, якщо це не загрожує

Другий елемент-бюджетної незалежності Національного банку України визначається порядком перерахування частки його прибутку до Державного бюджету України. Відповідно до ч. З ст. 5 Закону про НБУ Національний банк за підсумками року у разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету. Таким чином, підставою перерахування Національним банком суми перевищення доходів над витратами є фактичний склад: а) наявність дефіциту Державного бюджету України згідно із відповідним законом; б) перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами Національного банку за попередній, ніж за звітний бюджетний рік, що затверджується Радою Національного банку України.