Конверсія – перепрофілювання частини або всього підприємства під впливом якихось змін.

Реструктуризація – це засіб забезпечення оптимального господарювання суб’єктів економіки, здійснення системи заходів, спрямованих на зростання ефективності витрат підвищення конкурентоспроможності продукції, яка випускається, зміцнення фінансової стійкості.

Передбачає:

1. Зменшення витрат

2. Підвищення продуктивності праці

3. Зниження енергомістких виробництв

4. Впровадження нових технологій

5. Модернізація, або зміну всього обладнання

Санація (фін оздоровлення) – система заходів спрямованих на виведення суб’єкта госп з кризи відновлення або досягнення ним прибутку і конкурентносроможності

Питання 23. Електроенергетика України, її значення та сучасна структура виробництва і споживання електроенергії. Передумови розміщення різних видів електростанцій.

Електроенергетика - це галузь промисловості, яка включає виробництво різних видів електроенергії, транспортування, теплові мережі, котельні та інші об’єкти. Важлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес та будь-який вид обслуговування населення пов’язані з використанням енергії. На сучасному етапі технічного прогресу енергетичною основою розвитку продуктивних сил є електрична енергія. Електроенергетика є провідною галуззю промисловості. Створення матеріально-технічної бази існування будь-якого суспільства нерозривно пов’язане з електрифікацією і вдосконаленням на цій основі техніки, технології і організації виробництва. У промисловості електроенергія використовується на здійснення силових, теплових, електрохімічних процесів та на освітлення. Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і с/г. перехід на електротягу дозволяє збільшити вагу та швидкість руху поїздів. Але обсяги споживання електроенергії за останні роки скоротилися.

Розподіл типів електростанцій за кількістю виробленої електроенергії:

1. ТЕС (47%); 2. АЕС (45%); 3. ГЕС (7%); 4. Альтернативні джерела (1%).

Фактори розміщення електростанцій:

ТЕС:

1. Орієнтація на сировину;

2. Наявність потужного споживача;

АЕС :

1. Наявність потужного споживача;

2. Наявність водних ресурсів;

3. Значна відстань до великих міст;

4. Регіон не повинен бути сейсмічно активним;

5. Не повинен вестися видобуток корисних копалин.

ГЕС – наявність річкового потоку. Перевага – найдешевша електроенергія.

ТЕЦ – орієнтуються на споживача (великі міста: Київ, Одеса, Харків).

Тенденції розвитку атомної енергетики:

1. Активна політика спрямована на подальший розвиток атомної енергетики шляхом побудови нових АЕС (США, Японія, Росія, Китай, Південна Корея);

2. Політика у напрямку реконструкції АЕС (Україна, Франція, Чехія);

3. Закриття АЕС (Німеччина, Швеція, Італія, Бельгія, Литва).

Одним із важливих чинників розміщення об’єктів електроенергетики є екологічна безпека, додержання санітарних норм і мінімізація екологічних втрат як під час будівництва, так і в процесі експлуатації об’єкта.

Найбільші

АЕС: Рівненська, Хмельницька, Південноукраїнська, Запорізька.

ТЕС: Бурштинська, Запорізька, Криворізька, Вуглегірська, Зуївська.

ГЕС: Кременчуцька, Дністровська, Дніпрогес.

Альтернативні (вітрові): Донузлавська, Новоазовська, Трускавецька.

Сонячні: Щелкіно.

В електроенергетиці спостерігається стабільна тенденція зносу основних виробничих фондів, тому на сучасному етапі розвитку держава спрямовує кошти на реконструкцію ТЕС та АЕС. Активно вкладаються кошти в реконструкцію та добудову енергоблоків на АЕС та модернізацію обладнання на ТЕС та ТЕЦ, вже проведено значну кількість робіт на Бурштинській ТЕС та добудовуються додаткові потужності, які будуть орієнтовані на експорт електроенергії у сусідні держави.

Основні напрямки розвитку електроенергетики:

1.Більше виробництво електроенергії з вугілля;

2.Реконструкція всіх типів електростанцій і їх повна модернізація;

3.Збільшення виготовлення електроенергії на основі нетрадиційних джерел.

Питання 19. Паливно-енергетичний комплекс: регіональні особливості розвитку і розміщення. Проблеми та перспективи формування паливно-енергетичного балансу України.

Це сукупність галузей, які забезпечують одержання, передачу, перетворення і використання різних видів енергії та енергетичних ресурсів. ПЕК є однією з найважливіших складових важкої промисловості.

Структура ПЕК:

1. паливна промисловість:

• газова,

• вугільна,

• нафтова промисловості.

2. електроенергетика;

3. виробнича інфраструктура.

Електроенергетика є провідною складовою частини ПЕК, що забезпечує електрифікацію всієї країни на основі раціонального виробництва і розподілу електроенергії. Електроенергетика має важливе значення для економіки країни, що обумовлюється такими перевагами, як відносна легкість її передачі на великі відстані, розподілі між споживачами, а також перетворення в інші види енргії.

Україна має в своєму розпорядження значні природні паливно-енергетичні ресурси, але всі природні паливні ресурси належать до непоновлюваних природних багатств, тому питання їх раціонального використання в інтересах соціально-економічного розвитку країни мають дуже велике і принципове значення.

Щодо поновлюваних джерел енергії слід зазначити, що за винятком гідроенергетики їх використанню в Україні приділяється недостатня увага.

Широке використання паливно-енергетичних ресурсів у всіх сферах економіки привело до створення унікальних за параметрами і довжині засобів передачі енергоресурсів і електроенергії.

Значення ПЕК:

1. Галузі, які виробляють паливо і енергію мають районоутворююче значення, на їх базі формуються територіально-виробничі комплекси.

2. Впливають на спеціалізацію господарства регіону, на процеси концентрації і комбінування.

3. Впливий тим більший, чим потужніші запаси паливно-енергетичних ресурсів.

4. Дешеве паливо сприяє розвитку енергомісткого виробництва.

ПЕК базується на диверсифікації і конверсії.

Регіональне розміщення:

1. Вугільна промисловість. Донецький вугільний басейн.

• умови видобутку найбільш складні.

• Кам’яне коксівне вугілля.

• невелика потужність пластів (близько 1м )

• більшість пластів (80%) високого ступеню газоносності і до 40% - небезпечні через раптові викиди газу.

• Глибина залягання часто перевищує 1 км

Особливо складні гірничо-геологічні умови розробки крупних пластів на шахтах центрального Донбасу, де в основному видобувається коксівне вугілля.

2. Львівсько-волинський басейн (1950р. – почалося видобування)

• Кам’яне вугілля

• Потужність пластів 1-1,5 м

• Максимальна глибина залягання – 550м

• Небезпека раптових викидів газу майже відсутня

3. Придніпровський вугільний басейн (Черкаська, Кіровоградська обл.) Характеристики бурого вугілля: Висока вологість, низька теплотворна здатність, низька здатність до транспортування.

• видобування ведеться відкритим і закритим способами;

• середня глибина залягання 75м, максимальна – 91.

• зольність видобувного вугілля нижче, ніж у донецькому та Львівсько-Волинському басейнах

• невеликі запаси вугілля.

2. Нафтова промисловість:

1. Східний регіон (Сумська, Полтавська, Чернігівська)

2. Прикарпатський регіон ( Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська)

3. Причорноморський регіон.

3.Газова промисловість:

1. Прикарпатський регіон (Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська);

2. Східний (Дніпровсько-Донецька газоносна обл. (Сумська, Чернігівська, Полтавська));

3. Причорноморський (укр. сектор Чорного та азовського морів).

Видобуток природного газу розміщений головним чином у Східному нафтогазоносному регіоні.

4. Електроенергетика:

Фактори розміщення електростанцій:

ТЕС:

3. Орієнтація на сировину;

4. Наявність потужного споживача;

АЕС :

6. Наявність потужного споживача;

7. Наявність водних ресурсів;

8. Значна відстань до великих міст;

9. Регіон не повинен бути сейсмічно активним;

10. Не повинен вестися видобуток кориснох копалин.

ГЕС – наявність річкового потоку.

ТЕЦ – орієнтуються на споживача (великі міста: Київ, Одеса, Харків…).

АЕС: Рівненська, Хмельницька, Південно-українська, Запорізька.

Найбільші ТЕС: Бурштинська, Запорізька, Криворізька, Вуглегірська, Зуївська.

Найбільші ГЕС: Кременчуцька, Дністровська, Дніпрогес.

Альтернативні (вітрові): Донузлавська, Новоазовська.

Шляхи вирішення проблем імпорту паливно-енергетичних ресурсів:

1. створення умов для надходження нафти з Азербайджану, Казахстану, країн Близького Сходу;

2. надходження газу із Туркменістану;

3. постачання газу із країн Близького Сходу (Іран).

Паливно-енергетичний баланс – це баланс одержання, перетворення і використання (споживання) усіх видів палива і енергії, складається з прибуткової і витратної частини.

Паливно-енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в промисловості, с\г, на транспорті, в робутовому обслуговуванні населення.

Паливно-енергетичний баланс включає:

1. загальний паливний енергетичний баланс;

2. баланс стосовно видів палива.

Прибуткова частина включає:

• видобуток природного палива будь-яких видів;

• виробництво тепло- і електроенергії;

• відбір газу із пізмених газосховищ;

• імпорт енергоресурсів;

• залишок будь-якого палива на кінець року.

Витратна частина:

• всі виробничо-технологічні витрати плюс всі витрати під час транспортування;

• перетворення палива в інші види енргії;

• закачка газу у підземні газосховища;

• експорт.

Напрямки вдосконалення:

1. нарощування власного видобутку палива, ефективне використання ресурсної бази;

2. реструктуризація у напрямку використання менш енергомісткого виробництва плюс енергозбереження;

3. більше використання вугілля внаслідок реструктуризації вугільної промисловості;

4. більше використання нетрадиційних джерел енергії;

5. вихід на нові ринки закупівлі палива – диверсифікація;

6. більш повне використання транзитного потенціалу.

Питання 20. Вугільна промисловість України, її значення, регіональні особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку.

Вугілля – це єдиний паливний ресурс в Україні, запаси якого дозволяють забезпечити до 90% потреб національної економіки. Проте на даний час питома вага вугілля в паливно-енергетичному балансі країни становить 23,9%. Вугільна промисловість значною мірою забезпечує власними енергоресурсами вугільну енергетику, технологічною сировиною – металургійний комплекс країни (коксохімія), стабільне функціонування об’єктів інших споживачів. Проте обсяги видобутку вугілля в Україні, починаючи з 1989р., щорічно зменшувалася і до 1996-го року порівняно з 1990р., зменшились більш ніж у 2 рази. З 1997-го року обсяги видобутку дещо збільшились і в 1999-2000рр. стабілізувались. Але з 2007-го року знову спостерігається зменшення видобутку.

Основними причинами спаду видобутку є: аварійні ситуації і застаріле обладнання.

Вугільна промисловість включає в себе:

• підприємства з видобутку вугілля

• збагачувальні фабрики

• підприємства з виготовлення вугільних брикетів.

Вперше вугілля в Україні видобули у 1795р. у Лисичанську.

Регіональне розміщення:

4. Донецький вугільний басейн.

• умови видобутку найбільш складні.

• Кам’яне коксівне вугілля.

• невелика потужність пластів (близько 1м )

• більшість пластів (80%) високого ступеню газоносності і до 40% - небезпечні через раптові викиди газу.

• Глибина залягання часто перевищує 1 км

Особливо складні гірничо-геологічні умови розробки крупних пластів на шахтах центрального Донбасу, де в основному видобувається коксівне вугілля.

5. Львівсько-волинський басейн (1950р. – почалося видобування)

• Кам’яне вугілля

• Потужність пластів 1-1,5 м

• Максимальна глибина залягання – 550м

• Небезпека раптових викидів газу майже відсутня

6. Придніпровський вугільний басейн (Черкаська, Кіровоградська обл.) Характеристики бурого вугілля: Висока вологість, низька теплотворна здатність, низька здатність до транспортування.

• видобування ведеться відкритим і закритим способами;

• середня глибина залягання 75м, максимальна – 91.

• зольність видобувного вугілля нижче, ніж у донецькому та Львівсько-Волинському басейнах

• невеликі запаси вугілля.

Відмінність в умовах розробки вугільних пластів у басейнах обумовлюють різні економічні показники видобутку вугілля. Собівартість 1т готової продукції найвища у донецькому басейні – 114,21 грн., у той час як у Львівсько-Волинському і придніпровському вона значно нижче (94,37 та 95,89 грн. відповідно)

На території України споживається 98% обсягів видобутку і лише 2 % постачається на експорт.

Основними споживачами є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька обл.

Це в основному Донецьке вугілля для потреб коксохімічної промисловості та енергетики. Львівсько-Волинське вугілля постачається в західні області, буре вугілля використовується в районах його видобутку.

Імпорт вугілля в основному з Росії та Казахстану для потреб коксохімічної промисловості і покриття дефіциту енергетичного вугілля в електроенергетиці.

Соціально-економічні проблеми завжди були першочерговими. Вони включають в себе реконструкцію вугільної галузі, яка здійснюється в напрямку закриття шахт або вкладання грошей у розвиток.

Шахти поділяються на:

1. Рентабельні (приносять прибуток)

2. Потребують фінансування зі сторони держави

3. Повинні закінчити видобуток, але без допомоги держави не можуть

4. Підлягають закриттю

Закриття шахт позбавить роботи близько 300 тис. Осіб, з яких понад 100 тис. – саме шахтарі.

Крім того у вугільній промисловості дуже низький рівень соціального захисту і охорони праці.

Шахтарські регіони є зонами екологічного лиха. Розробка вугільних родовищ негативно впливає на гідрологічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод, посилює забруднення повітряного простору (викиди метану шахтними вентиляційними установками, а також викиди внаслідок самозапалювання пород у відвалах і териконах), погіршує родючість земель(відведення площ під шлаки, просідання земель у місцях видобутку, відведення площ під кар’єри). Вугільна промисловість України в останнє десятиріччя перебуває у кризовому стані: видобуток вугілля впав удвічі, різко знизились усі економічні показники, знизилась соціальна захищеність працівників цієї найбільш небезпечної і дуже трудомісткої галузі промисловості. Виведення вугільної промисловості є однією з найбільших проблем розвитку економіки. Це пов’язано з постійним погіршенням гірничо-геологічних умов розробки родовищ, украй незадовільним станом шахтного фонду, значним скороченням капітальних вкладень у розвиток вугледобувних підприємств, низькими темпами реформування галузі та збільшенням витрат на вирішення соціально-економічних проблем шахтарських регіонів. У перспективі для галузі є важливою компенсація видобувних потужностей як за рахунок будівництва нових вуглевидобувних підприємств, так і за рахунок реконструкції діючих.

Як один з напрямів модернізації галузі, використання в шахтах котлів з циркулюючим киплячим паром забезпечує використання низькокалорійного, високозольного вугілля та одержання додаткових обсягів тепла і електроенергії. На базі переробки породних відвалів можливе одержання різних будівельних матеріалів. Тобто переведення підприємства на комплекс різних видів діяльності (диверсифікація) приведе в перспективі до вирішення проблем, у тому числі екологічних, соціальних, та значною мірою – проблеми рентабельності галузі.

Питання 29. Фактори та регіональні особливості розміщення галузей середнього і точного машинобудування

Середнє машинобудування включає в себе: автомілебудування, авіаційну промисловість, тракторне машинобудування, верстатобудування.

Основними факторами розміщення середнього машинобудування є:

• Кваліфіковані трудові ресурси;

• Науково-технічна база;

1. автомобілебудування є трудомістким виробництвом, яке потребує кваліфікованих трудових ресурсів. Основними центрами автомобілебудування є: Кременчук (АвтоКрАЗ, Івеко), Запоріжжя (АвтоЗАЗ), у вільній економічній зоні Закарпаття - підприємство Єврокар.

Виробництво автобусів: Черкаси (Богдан), Львів (ЛАЗ), Бориспіль і Чернігів. Виробництво трамваїв: Луганськ, Дніпропетровськ.

Виробництво залізничних вагонів: Дніпродзержинськ, Крюковський вагонобудівний завод (Кременчук); вагони-цистерни: Маріуполь, Полтава.

2. Тракторобудування орієнтується на трудові ресурси і споживача, основні центри Харків, Дніпропетровськ, Вінниця, Одеса (плуги).

3. Літакобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси і наукові центри, центри виробництва Київ і Харків.

4. Ракетобудування: Дніпропетровськ (ПівденМаш).

5. Верстатобудування. Підприємства, які відносяться до цієї галузі розміщені по всій країни. Основні центри: Одеська, Запоріжська, Хмельницька, Житомирська (Бердичів), Харківська, Львівська області, Київ.

6. підшипникова промисловість: Харківська, Вінницька, Волинська, Донецька обл.

Точне машинобудування (радіоелектронна промисловість, виробництво побутової техніки)

• Мінімально-матеріаломістке виробництво;

• Висока трудомісткість;

• Висока наукомісткість.

Орієнтується на кваліфіковані ресурси, науково-дослідні інститути.

Радіоелектронна промисловість: Київ, Запоріжжя, Львів, Хмельницький, Харків, Вінниця, Сєверодонецьк, Черкаси, Суми

Виробництво побутової техніки: Донецька, Харківська, Одеська, Полтавська, Запорізька, Вінницька, Хмельницька. Холодильники: Донецьк, Телевізори: Львів, Київ, Дніпропетровськ, Сімферополь.

Питання 21. Нафтова промисловість України, її значення, регіональні особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку.

Нафта в паливному балансі України посідає значне місце і має важливе значення. Нафтова промисловість включає в себе нафтодобувну (об’єднує підприємства з розміщення і видобутку нафти і природного газу, зберігання і транспортування нафти) і нафтопереробну промисловості (це галузь обробної промисловості, яка із сирої нафти виробляє нафтопродукти).

Не всі паливні ресурси використовуються, як енергетична складова балансу.

Частина з них направляється на виробництво хімічної, нафтохімічної, та іншої продукції, витрачається в процесі переробки, тощо.Крім того, нафта споживається у вигляді окремих нафтопродуктів, які виробляються з неї на нафтопереробних заводах.

Регіональні особливості розміщення:

5. Східний регіон (Сумська, Полтавська, Чернігівська)

6. Прикарпатський регіон ( Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська)

7. Причорноморський регіон.

Майже третина прогнозних вуглеводневих (нафтогазових) ресурсів України зосереджена в українському секторі чорного та азовського морів. Морські акваторії освоєні лише на 4%, тому цей район розглядається як пріоритетний з точки зору нарощування випадку нафти. Оскільки традиційні ресурси нафти значно обмежені, певну роль у паливно-енергетичному балансі може відіграти важка нафта. В Україні вже складається тенденція падіння обсягів видобутку нафти. Тільки в 1996-2000рр. цю тенденцію вдалося зупинити, видобуток стабілізувався, але на низькому рівні. В основному, видобуток нафти зосереджений у східному нафтогазоносному рівні. Його питома вага становить 80%

Причини зменшення видобутку нафти:

• значне відпрацювання більшості відомих нафтових родовищ.

• Не відкриття не тільки великооб’ємних а й навіть середньооб’ємних за запасами родовищ

• Велика глибина залягання нафтових шарів;

• Відсутність нових технологій; (якщо в світі мінімальний коефіцієнт віддачі становить 0,46, то в Україні – лише 0,3)

• Замале фінансування (проблема №1)

Нафтопереробні заводи: Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський(зупинено), Одеський (зупинено), Дрогобицький, Надвірнянський(зупинено), Львівський.

Обсяги нафтопереробки в Україні не відповідають наявним нафтопереробним потужностям. Потужності – 50 млн. тон у рік, а переробляється приблизно 15 млн. тон нафти.

Фактори розміщення нафтопереробних заводів:

• у місцях видобутку нафти

• у портах ввозу сирої нафти

• вздовж магістральних нафтопроводів

Нафтопровідна система є значним надбанням України. По ній транспортується нафта на українські нафтопереробні заводи, а також у країни центральної та південної Європи. Однак нафтопроводи на 90% відпрацювали амортизаційний строк експлуатації.

Основні проблеми:

• технічний рівень вітчизняної нафтопереробної промисловості в цілому низький і застарілі технології, зношеність обладнання.

• Поглиблення нафтопереробки (потрібно більш глибоко переробляти нафту з метою значної економії сировини).

• Низька потужність і слабка диверсифікація технологічних процесів, спрямованих на облагороднювання і покращення якості нафтопродуктів

• Нарощування темпів нафтопереробки

• Екологізація, екологічний моніторинг, створення програм екологічної безпеки

На українських заводах гідроочистка мазуту взагалі відсутня, що спричиняє забруднення навколишнього середовища.

Вирішення питання щодо нарощування видобутку є можливе за умов проведення геофізичних досліджень та пошуково-розвідувального буріння; підвищення науково технічного рівня та ефективності циклу робіт від розвідки нафтових середовищ до видобутку нафти і покращення фінансового стану і удосконалення амортизаційної політики; прийняття єдиного платежу за користування надрами, прийняття пільгового режиму оподаткування підприємств, які ведуть розвідку та розробку нафтових родовищ на шельфах Чорного та Азовського морів; прийняття закону про державну підтримку інвестиційних проектів розвитку нафтовидобутку. Щодо транспортування, то перспективним є нарощування транзитних потоків (повне використання «Одеса - Броди», «Дружба - Андрія»), для цього потрібно створити умови для зарубіжного внутрішнього інвестування, залучення наукового і виробничого потенціалу, науково-технічного забезпечення.

За умов ефективного використання наявної ресурсної бази на нафтодобувної промисловості є можливість забезпечити стабільний видобуток нафти.

Питання 22. Газова промисловість України, її значення, регіональні особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку.

Газова промисловість - це промисловість, яка здійснює розвідування, видобуток, транспортування, зберігання й переробку природного газу.

Природний газ для економіки України має особливо важливе значення. Його питома вага в паливному балансі досить висока. Із паливно-енергетичних ресурсів, які споживаються, на природний газ припадає третина. Газ використовується не тільки як енергетична складова балансу, а й направляється на інші цілі.

Україна поки що не забезпечена достатніми газовими запасами і обсягами видобутку. Імпорт газу у великих обсягах спричиняє енергетичну залежність, особливо через слабку диверсифікацію енергоджерел.

Значні запаси вільного газу і більше половини його видобутку зосереджені на 19 основних родовищах, кожне з яких має початкові запаси, що перевищують 30 млрд. м³. серед них особливо вирізняються (за залишковими запасами і видобутком) Шебелинське, Яблунівське і Західно-Крестищенське.

Початкові сумарні ресурси газу в Україні становлять 6435 млрд м³. ступінь їх розвідки - 45%. Поточні запаси розвідані лише на 28%. Розвідані газові запаси відпрацьовані на 61%, у тому числі по родовищах, що розробляються - на 68%.

Для газової промисловості України характерною рисою є тенденція падіння обсягу видобутку. Насамперед через:

1. Виснаження основних родовищ;

2. Нові родовища малопотужні;

3. Складні умови розміщення газоносних пластів;

4. Повільне впровадження нових технологій.

Регіональне розміщення:

Прикарпатський регіон (Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська);

Східний (Дніпровсько-Донецька газоносна обл. (Сумська, Чернігівська, Полтавська));

Причорноморський (укр. сектор Чорного та азовського морів).

Видобуток природного газу розміщений головним чином у Східному нафтогазоносному регіоні.

Україна має у своєму розпорядженні потужну і розгалужену газотранспортну систему (35 тис. км).

По українській газотранспортній системі здійснюється транзит рос газу у Центральну і Західну Європу, а також у деякі країни СНД. Разом з тим газотранспортна система України зношена на 17-20%.

Крім того, більше 60% газоперекачуючих агрегатів відпрацювали свій ресурс, три чверті з них морально застарілі, не відповідають екологічним вимогам. Вадою є неекономічність газотранспортної системи. На її експлуатацію щорічно витрачається 7-8 млрд. м³.

У перспективі необхідно забезпечити стабілізацію обсягів видобутку газу. Напрями вирішення цієї проблеми:

• Досягнення приросту газових запасів за рахунок відповідних геофізичних досліджень та пошуко - розвідувального буріння;

• Підвищення технічного рівня і ефективності всіх стадій процесу від розвідки газових покладів до добування газу;

• Покращення фінансово-економічного стану структур з видобутку газу;

• Удосконалення амортизаційних підходів;

• Прийняття відповідних законів, нормативно-правових актів.

Проблема транспортування газу зводиться до забезпечення високоефективного функціонування газотранспортної мережі, надійної подачі газу на внутрішній ринок і ринки Європи. Для вирішення цієї проблеми необхідно зробити чітку перспективу розвитку газотранспортної мережі України, включаю перспективні газопотоки і технологічні транспортні схеми, заходи науково-технічного характеру, сприятливі умови для зарубіжного і внутрішнього інвестування.

Нерозвідані запаси вуглеводнів в Україні в обсязі близько 5 млрд. т умовного палива є перспективною основою для подальшого розвитку газовидобувної промисловості.

За умов оптимального використання ресурсної бази можна домогтися стійкої стабілізації газовидобутку. Це дозволить підвищити ступінь самозабезпеченості газом і покращити стан економіки.

Маючи потужну і розгалужену газотранспортну систему, а також вигідне географічне місцезнаходження, треба нарощувати газопотоки.

Важливе питання перспективи – удосконалення управління газовим комплексом.

Питання 24.Металургійний комплекс: Регіональні особливості розвитку і розміщення. Основні проблеми та перспективи розвитку галузей металургійного комплексу.

це сукупність галузей добувної обробної промисловості, підприємства, якої видобувають руди чорних і кольорових металів, виробляють чавун, сталь, прокат, труби, електроферосплави, кольорові метали, кокс, вогнетриви, нерудну сировину для металургії та обробляють сировину.

Значення комплексу з точки зору РПС:

1. джерело надходження до господарського обігу конструкційних матеріалів;

2. основа розвитку машинобудування, металообробки, будівництва;

3. джерело валютних надходжень до держбюджету;

4. районоутворююче:

   • створюються сприятливі умови для розвитку виробництв;

   • сприяє розвитку хімічної промисловості;

   • сприяє розвитку легкої і харчової промисловості, де зайняті жінки.

Металургійний комплекс включає в себе чорну і кольорову металургію.

На чорні і кольорові метали припадає 92-95% усього обсягу конструкційних матеріалів, які застосовуються у машинобудуванні.

Переважає продукція чорної металургії – 91,9%, кольорової відповідно 8,1%. Металургійний комплекс має вагомий науковий потенціал, досить розвинуту структуру науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів. Це дає змогу науково і технічно забезпечувати розвиток і технічне переозброєння металургійного комплексу на сучасній основі з використанням світового досвіду.

За наявними потужностями металургійний комплекс знаходиться на 5 місці.

Основою металургійного комплексу є чорна металургія.

Сучасне виробництво чорних металів будується на відновленні заліза із залізовмісних руд з отриманням первинного металу – доменного чавуну, подальшій переробці його в сталь, а останньої – в готовий прокат шляхом механічної обробки сталевих зливків і заготовок.

Особливістю чорної металургії є розвиток її на власній потужній сировинній базі. Відчувається залежність від інших країн у хромовій сировині, магнезитовій вогнетривкій сировині.

У надрах України зосереджені великі запаси залізних руд ( Криворізький залізорудний басейн (80%), Кременчуцький, Бєлозерський, Керченський (не розробляється)), марганець (нікопольське і Велико-Токмацьке родовище), кокс, нерудні метали (каолін, вогнетривка і формувальна глина, кварцовий і формувальний піски). Фактори розміщення: наявність сировини, металобрухту, джерел електроенергії, споживчий фактор.

Особливості розміщення підприємств чорної металургії:

1. орієнтація на паливо (Донбас);

2. орієнтація на поклади залізних руд (Придніпров’я);

3. між сировиною і паливом (Приазов’я);

4. припортова чорна металургія, яка орієнтується на експорт чавуну, сталі або прокату;

5. підприємства, які орієнтуються на імпорт.

Регіональне розміщення:

1. Придніпровський металургійний район (Дніпропетровський вузол, Запорізький вузол, Криворізький);

2. Донецький металургійний район (Донецько-Макіївський, Єнакіївський, Алчевсько-Алмазнянський);

3. Приазовський металургійний район (Донецька обл. і Керченський п-ів, Маріуполь основний центр).

Стан розвитку:

1. підвищений рівень всіх витрат;

2. зменшення виробництва продукції із металобрухту;

3. майже 50% сталі виробляється низькопродуктивним мартенівським способом;

4. знос основних виробничих фондів (50-60%);

5. незбалансованість у виробництві і споживанні металопродукції – майже повна орієнтація на експорт.

Кольорова металургія - галузь важкої промисловості, яка включає видобуток руд кольорових, благородних і рідкісних металів, їх збагачення і переробку. Її розвиток зумовлюється зростаючими обсягами споживання кольорових і рідкісних металів у наукомістких галузях економіки – атомній енергетиці, електронній промисловості, ракетобудуванні, у виробництві космічної техніки.

Україна є практично монополістом на ринку СНД у добуванні та збагаченні титанової сировини, але в той же час в нас немає значних освоєних джерел сировини для виробництва ряду основних кольорових металів: алюмінію, міді, цинку, свинцю, олова, вольфраму. На власній сировині будується виробництво титану, феронікелю, цирконію, кремнію і ртуті.

Особливості кольорової металургії:

1.комплексне використання сировини (5-10 компонентів)

2.висока здатність до комбінування (в першу чергу хім. пром.)

3.найбільш енергомістка галузь виробництва.

Особливості розміщення підприємств:

• Сировинний фактор (виплавка міді, ртутне вироб., дорогоцінних металів)

• Наявність джерел електроенергії (алюмінієва, цинкова пром.)

Провідною галуззю є алюмінієва промисловість (Запоріжжя, Миколаїв).

ПРОБЛЕМИ - Металургійний комплекс з його застарілими технологіями пороблення сировини є вкрай шкідливим для навколишнього середовища. В основному це забруднення спричиняється чорною металургією. Металургійні підприємства споживають велику кількість чистої води: повертають забруднену воду у навколишнє середовище.

У гірничорудній промисловості існує проблема щодо шахтних і кар’єрних вод, відходів видобутку збагачення. Вкрай важка екологічна ситуація склалась у містах: Кривий Ріг, Маріуполь, Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя. Реформуванням передбачено першочергові заходи для поліпшення екологічної ситуації. Серед них: впровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій виробництва, удосконалення існуючих і впровадження нових природоохоронних технологій. Реконструкція систем водопостачання більшості підприємств дасть змогу зменшити обсяги споживання технічної води та припинення скидання неочищених стічних вод основними металургійними підприємствами. Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації є створення ефективних технологій переробки відходів виробництва. За умови реалізації намічених заходів до 2010 року передбачалося зменшити обсяг викидів шкідливих речовин у атмосферу на 35,4%.

Питання 28. Фактори та регіональні особливості розміщення галузей важкого і загального машинобудування.

Важке машинобудування

Спеціалізується на виробництві металургійного, гірничошахтного, підйомно-транспортного, енергетичного устаткування.

Основні риси:

• низька трудомісткість;

• висока матеріаломісткість;

• низька транспортабельність.

Отже, важке машинобудування при розміщенні підприємств орієнтується на сировину і споживача, бо через низьку транспортабельність продукцію доволі проблемно перевозити на великі відстані.

Особливості розміщення основних галузей важкого машинобудування.

Виробництво металургійного устаткування – Донецький, Придніпровський економічний район (Старо-, Новокраматорськ, Маріуполь, Стаханів).

Гірничошахтне машинобудування – Дружківка, Горлівка, Донецьк, Луганськ, Кривий Ріг.

Енергетичне машинобудування. Займається виготовленням обладнання для всіх типів електростанцій. Центри: Харків, Миколаїв, Суми, Полтава, Краматорськ, Запоріжжя.

Хімічне і нафтохімічне машинобудування – Суми, Одеса, Київ, Житомирська обл.

Підйомно-транспортне машинобудування – Одеса, Харків, Нікополь, Дніпропетровськ, Прилуки, Золотоноша.

Загальне машинобудування

Включає в себе:

• транспортне виробництво (без автомобільного);

• с/г виробництво (без тракторного);

• виробництво промислового і будівельного обладнання (без обладнання для харчової і легкої промисловості).

Основний фактор розміщення - наявність споживача (крім локомотиво- і вагонобудування).

Для локомотиво- і вагонобудування є важливою наявність сировини.

Виробництво тепловозів та електровозів: Луганськ, Харків, Дніпропетровськ.

Залізничні вагони – Кременчук, Дніпродзержинськ.

Вагони-цистерни – Маріуполь, Полтава.

Суднобудування. Основним фактором розміщення є вихід до моря або річкових систем. Центри: Миколаїв, Херсон, Керч, Київ, Одеса, Іллічівськ, Маріуполь, Феодосія. С/г машинобудування орієнтується на наявність споживача. Центри: Кіровоград, Рівне, Харків, Дніпропетровськ, Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Олександрія, Херсон (кукурудза і зерно), Львів, Біла Церква.

25.Чорна металургія

Основою металургійного комплексу є чорна металургія, яка забезпечує надходження в госп. обіг 96% усіх металургійних ресурсів.

Структура чорної металургії:

1. Сировинна частина чорної мет.:

1.Гірничорудна промисловість. Належать підприємства, які видобув., збагачують і переробляють залізорудну і марганцеворудну сировину.

Етапи гірничорудної промисловості:

• Видобуток рудної сировини (як підземним так і відкритим (кар’єрним) способом);

• Збагачення на гірничо-збагачувальних комбінатах (рудний концентрат) 2.Залізорудна пром.

2.Коксохімічна промисловість. Охоплює спеціалізовані заводи та цехи у складі металург. комбінатів. Основний продукт — металургійний кокс. Викор. у доменному виробництві, а також у вироб. агломерату. Також належать супутні вироб. хім. продукції з відходів коксування вугілля.

3.Вогнетривких матеріалів (цехи і підприємства. які виробл. вогнетриви), які признач. для захисту внутрішнього простору плавильних агрегатів та розливних ковшів від дії температури

4.Нерудна пром. охоплює підприємства, пов’язані з добуванням флюсових вапняків, доломітів та вогнетривкої сировини з подальшим її збагаченням.

5.Феросплавна пром. (виплавка електроферосплавів). Фактори розміщення: наявність легуючих металів, джерела електроенергії.

6.Брухтопереробна пром.(підприємства працюють у кожній області і здійснюють заготівлю брухту і відходів чорних і кольорових металів та первинну його переробку.

2. Основне виробництво:

1.доменне виробництво (окремі підприємства або цехи, усі складові комбінатів, які виготовляють чавун).

2.сталепласильне виробництво (Мартенівський завод).Чавун переплавляється у мартенівських печах, киснево-конверторних агрегатах та електросталеплавильних печах у сталь.

3.прокатне виробництво

Основні виробництва складають повний виробничий цикл чорної металургії.

3. Металургійні заводи, які не мають доменного вироб. належать до переробної металургії:

1.трубна промисловість (вкл. підприємства і цехи з вироб. сталевих і чавунних труб. Труби бувають безшовні і зварні(із листової прокатної заготовки)

2.пром. металовиробів (перероб. прокатну продукцію на металовироби масового пром. призначення).

Фактори розміщення:

• наявність сировини, металобрухту, джерел електроенергії

• споживчий фактор.

Сировинна база:

• залізорудна база (Криворізький-80%, Кременчуцький, Бєлозерський, Керченський залізорудні басейни)

• марганцеворудна база (Дніпропетровська обл. Нікопольське родовище, запорізька Велико-Токмацьке). Повністю забезпечує металургійний комплекс сировиною.

• паливна база. Є власна сировинна база для вироб. коксу. Відчувається залежність від інших країн у природному газі.

• база нерудних металів. Є потужна база м’якої вогнетривкої сировини (каолін, вогнетривка і формувальна глина, кварцовий і формувальний піски), а також міцної вогнетривкої сировини – флюсів.

Значення у розміщенні продуктивних сил:

• джерело надходження до господарського комплексу або до господарського обігу конструкційних матеріалів;

• основа розвитку машинобудування, металообробки і будівництва;

• джерело валютних надходжень до держбюджету;

• районоутворююче:

а) створює сприятливі умови для розвитку виробництв, які споживають багато металу

б) сприяє розвитку хім. пром .;

в) сприяє розвитку легкої і харчової промисловості

Регіональне розміщення:

1.Придніпровський металургійний район (підприємства орієнтуються на поклади)

2.Донецький мет. район (Донецько-Макіївський, Єнакіївський, Алчевсько-Алмазнянський), орієнтується на паливо.

3.Приазовський мет. район (Донецька обл., Керченський п-ів, Маріуполь – основний центр), розміщується між сировиною і паливом.

Також виділяють підприємства, які орієн. на імпорт і припортова чорна металургія, яка орієн. на експорт чавуну, сталі або прокату.

У цих трьох мет. центрах розташовані підприємства з повним циклом виробництва. У Дніпропетровському вузлі основними центрами є Дніпропетровськ (завод ім. Дзержинського, ім.. Петровського), Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Нижньодніпровський трубопрокатний завод, Баглейський труб завод, Христофорывський завод вогнетривких блоків ы бетонів.

Криворізькой (Кривий Ріг, Нікополь), трубнаі феросплавна промисл., видобуток і збагачення залізорудної і марганцеворудної сировини.

Запорізький вузол: Запоріжжя (феросплави, коксохімія, вогнетриви)- металургійний комбінат (Запоріжсталь).

Донецький вузол - Макіївський і єнакіївський комбінати, мет. заводи – Донецький, Констянтинівський, Краматорський, коксохімічні - Єнакіївський, Горлівський, Макіївський, Донецький, Харцизький трубний завод.

Алчевський (мет. комбінат і коксовім. завод), Луганський трубний.

Стан розвитку і проблеми:

1. підвищений рівень всіх витрат матеріальних, паливно-енергетичних, трудових та інших ресурсів (понад 40% собівартості)

2. зменшення виробництва продукції із металобрухту як сировини для виробництва сталі і натомість зростає частка переробного чавуну. На виплавку чавуну витрачається понад 60% загальних енерговитрат металургійного циклу.

3. майже половина сталі виплавляється низькопродуктивним, енерговитрат ним мартенівським способом

4. зношення основних виробничих фондів (50-60%)

5. Характерний низький рівень використання прогресивних світових технологічних досягнень у гірничорудній пром. і переробках металург. циклу

6. незбалансованість у виробництві і споживанні металопродукції. Україна більше виробляє, ніж споживає і вивозить великі обсяги металопродукції, що виробляється надлишково. У той же час Україна змушена завозити для потреб власного споживання інші види продукції, які зовсім не вироб. або вироб. недостатньо. Це є наслідком регіональної спеціалізації України як частини мет. комплексу колишнього СРСР

7. серйозним недоліком комплексу є його майже повна орієнтація на експорт продукції. Залежність від світового ринку особливо буде відчутною у кризові для світової чорної мет. часи

8. екологія.

Питання 26.Кольорова металургія України: її значення, структура, принципи розміщення основних галузей та основні центри.

Кольорова металургія - це галузь важкої промисловості, яка включає видобуток руд кольорових благородних і рідкісних металів, їх збагачення і переробку. Її розвиток зумовлюється зростаючими обсягами споживання кольорових і рідкісних металів у наукомістких галузях економіки — атомній енергетиці, електронній пром., пром. засобів зв’язку, ракетобудуванні, у виробництві коксовім. техніки. Практично жодне виробництво не має замкненого технологічного циклу. Це через те, що підприємства кольорової металургії існували як розрізнені одиниці різних відомчих структур СРСР. Має місце незбалансованість між потребами і забезпеченістю окремими видами кольорових металів, нерівномірність розвитку окремих підгалузей.

Україна є практично монополістом на економічному просторі СНД у добуванні та збагаченні титанової сировини, але при цьому не має повного циклу виготовлення титану. Вона випускає монопольно низку рідкісних металів: цирконій, гафній, ніобій, ряд лігатур, випускає понад 80% трихлорсилану - сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалевого кремнію. У той же час Україна не має значних освоєних джерел сировини для ряду основних кольорових металів: алюмінію, міді, цинку, свинцю, олова, вольфраму.

Структура:

1.Алюмінієва пром. (почалося вироб.1886). Представлена виробництвом:

• Глинозему (боксити — Дніпропетровська, Черкаська) сировина алуніти(Закарпаття), нефеліни (Приазов’я).основними центрами виробництва є Миколаїв (сировина боксити з Гвінеї)

• Вир-во алюмінію (Запоріжжя) фактор: наявність дешевої електроенергії, вторинний алюміній( Луганська, Харківська, Одеська обл..)

2.Титано-магнієва промисловість розвивається на власній сировині—родовища калійно-магнієвих солей у Прикарпатті (Стебник, Калуш), титан (Дніпропетровська, Житомирська), титано-магнієвий комбінат вир. губчастий титан. Головним чинником розміщ. підприємств є потужні джерела електроенергії.

3.Вторинна кольорова металургія (друге місце після алюмінієвої). Виплавка вторинної сировини алюмінієвих, бронзових, латунних, цинкових сплавів (Луганська, Донецька, Харківська обл..)

4.Пром. рідкісних металів та напівпровідникових матеріалів. Виготовл. різних видів цирконію (Вільногірський ГМК (Дніпропетр. обл.)), цирконій, гафній, ніобій—Донецький хіміко-металург. завод. м. Свердловськ Кіровоградської обл. – моно- і полікристалічний кремній, германій, арсеніди.

5.Пром. дорогоцінних металів. На базі Мужіївського родовища (Закарпатська обл..) будується золото поліметалевий комбінат. Відкриті родовища у Дніпротр. і Кіровоград. обл..

6. Ртутна пром. (Донецька обл. Микитівський ртутний комбінат, який не працює через відсутність попиту і брак сировини, Горлівка)

7. Цинкова пром. (Донецька, Констянтинівка «Укрцинк»), привізна сировина.

8. Нікелева пром. (Кіровоградська, По бузький нікелевий комбінат), місцева сировина.

За обсягами виробництва продукції кольор. мет. можна вирізнити три основні її центри: Приазов’я (Запорізька, Дніпропетровська обл.), Донбас (Донецька, Луганська) і Миколаївська обл..

Особливості кольорової металургії:

1. Комплексне використання сировини (5-10 компонентів)

2. Висока здатність до комбінування (в першу чергу хім. пром.)

3. Найбільш енергомістка галузь виробництва.

Особливості розміщення підприємств:

• Сировинний фактор (виплавка міді, ртутне вироб., дорогоцінних металів)

• Наявність джерел електроенергії (алюмінієва, цинкова пром.)

Питання 30. Роль хімічного комплексу у розміщенні продуктивних сил і розвитку регіонів. Загальні фактори розміщення підприємств хімічної промисловості.

Багатогалузевий комплекс України складається з хімічної, нафтохімічної і хіміко-фармацевтичної галузей промисловості. Комплексу притаманне: єдність економічного призначення продукції, широка різноманітність, взаємозамінність і комплексна переробка вихідної сировини, розгалужені внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв’язки, широко розвинуті процеси комбінування і кооперування.

Роль хімічного комплексу в економіці країни зумовлена дією таких чинників:

• Висока ефективність хімічних процесів і технологій;

• Зростаюча потреба в нових матеріалах і речовинах, які не зустрічаються в природі;

• Розширення сировинної бази тощо.

Продукція галузей хімічного комплексу широко використовується у всіх галузях господарства: промисловості, с/г, будівництві, транспорті та побуті. Великими споживачами хімічної промисловості є галузі машинобудування, легкої промисловості. У с\г споживаються мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин, плівки і труби з термопластів, шини і гумотехнічні вироби; у будівництві – лакофарбові і гумоазбестові вироби, полімерні покриття; у побуті – лікарські засоби, синтетичні миючі засоби, вироби з пластмас, кіно- і фотоплівка. Таким чином, у наш час важко знайти галузі господарства, де б не використовувалися хімічна сировина, хімічні продукти чи матеріали, хімічні методи. Хімічна промисловість сприяє зменшенню собівартості продукції.

Поряд з електроенергетикою, машинобудуванням і металургією хімічна галузь залишається провідною базовою галуззю промисловості і значною мірою визначає НТП в усіх сферах економіки.

На розміщення і ефективний розвиток виробництв хімічного комплексу впливають різноманітні чинники: природній, економічні, соціальні, організаційні. Найбільший вплив на характер розміщення окремих підгалузей мають: забезпеченість районів сировинними, водними, енергетичними і паливними ресурсами, потреби споживачів, наявність трудових ресурсів, розвинутої транспортної мережі, екологічна безпека. Залежно від дії цих чинників усі підгалузі хімічного комплексу умовно поділяють на 4 групи:

1. виробництва тяжіють до джерел сировини. Це насамперед гірничодобувні галузі розміщення яких обумовлене наявністю придатних за змістом і умовами експлуатації родовищ мінеральної сировини;

2. виробництва, що тяжіють до паливних і енергетичних джерел, тобто енергомісткі хімічні виробництва: карбіду і ціанаміду кальцію, хлору і хлор-продуктів, хімічних волокон і ниток;

3. виробництва, що тяжіють до районів споживання: виробництва шин, вироби з пластмас, склопластики, товари побутової хімії;

4. виробництва змішаної орієнтації, виготовлення продукції яких пов’язане зі складним технологічним циклом і використанням у процесі виробництва значної кількості хімічних реактивів. Розміщення їх можливе як у районах, де є сировина, так і в районах масового споживання продукції, а також там, де є трудові ресурси.

Принципове значення для розміщення підприємств хімічної промисловості має водний чинник. Сучасні хімічні підприємства є великими споживачами води. Вода споживається на технологічні цілі та для охолодження теплообмінних апаратів. До водомістких виробництв належать підприємства хімічних волокон і ниток, пластичних мас і синтетичних смол. В умовах дефіциту водних ресурсів в Україні, особливо у східних і південних областях, чинник водозабезпечення є одним із вирішальних для визначення розміщення підприємств. Дія тих чи інших чинників на розміщення хімічних виробництв змінюється під впливом НТП. Особливо зазнали змін обмежувального впливу на розміщення сировинний і енергетичний чинники. Цьому сприяв перехід до вуглеводневої сировини, розвиток магістральних трубопроводів нафти і газу, створення нових ресурсо- і енергозберігаючих технологій.

Питання 38. Диференціація регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Депресивні території України.

а) Високорозвинені (динамічні) – з прогресивним станом економіки, з високим рівнем життя населення, стабільна екологічна, політична ситуація;

б) Проблемні – регіон, який за певних причин відстає від державного рівня: слаборозвинені і депресивні.

Слаборозвинені – регіони, економічна відсталість яких викликана географічними або історичними факторами (рельєф, конфігурація території, історія формування, нерівномірність структури зайнятості, несприятливі умови для активізації інвестицій). Депресивні – регіони, які не в змозі самостійно (без допомоги держави, або зовнішньої допомоги) вирішити свої гострі проблеми (характерна структурна криза економіки, низький рівень розвитку ПС, недосконала територіальна структура господарства, соціально-політичні конфлікти, структурна криза виробництва, неефективність роботи підприємств). До проблемних відносять області з агропромисловим напрямком розвитку (Рівненська, Чернівецька, Волинська...) а також малі і середні міста, промислові вузли, де зосереджені підприємства гірничодобувної промисловості, майбутній розвиток яких є проблематичним

Питання 27. Машинобудівний комплекс, його галузева структура та народногосподарське значення. Фактори впливу на розвиток і розміщення підприємств машинобудування

Машинобудівний комплекс - це сукупність галузей обробної промисловості, які виробляють машини, обладнання для потреб народного господарства, техніку обробного призначення.

Значення машинобудівного комплексу:

• Рівень розвитку машинобудування є особливим показником економічного, промислового і наукового розвитку;

• Створює нові засоби виробництва плюс продукцію, яка необхідна для споживача;

• Забезпечує обороноздатність держави;

• Відіграє важливу роль у районо- і містоутворенні.

Продукція машинобудування налічує понад 2 млн. найменувань. Вироби відрізняються за своєю масою в сотні разів. Така різноманітність вимагає організації підприємств на основі спеціалізації і кооперування з іншими підприємствами як своєї галузі, так і суміжних.

Залежно від масштабів випуску продукції розрізняють підприємства трьох типів виробництв:

1. індивідуальне (повторюваність випуску практично відсутня).

Заводи працюють на замовлення, їхня універсальна технологія і устаткування забезпечують достатню рухливість в освоєнні нових видів продукції, використанні нових досягнень науки і техніки;

2. серійне (виробництво продукції певними серіями). Залежно від розмірів серії розрізняють:

   • мале

   • середнє

   • великосерійне виробництво

Цей тип виробництва найбільш поширений. Найбільш характерне для автомобільних, велосипедних, тракторних, електронних заводів і подібних.

3. масове виробництво (безперервний випуск певної продукції).

Заводи, як правило, працюють на знеособлений ринок; мають відносно низьку собівартість виробництва, але втрачають у гнучкості технології і організації, здатності до оновлення номенклатури продукції і тому перебувають під впливом коливань ринкового попиту.

Тип виробництва пов’язаний із спеціалізацією підприємства. Спеціалізація передбачає кооперування двох, кількох або багатьох виробництв.

Розрізняють такі види спеціалізації:

• предметна – випуск кінцевої продукції;

• вузлова – випуск вузлів, які не є самостійними виробами і призначенні для використання в окремих машинах та іншій кінцевій продукції;

• технологічна – випуск литих або кованих заготовок і деталей, надання послуг у виконанні окремих технологічних операцій;

• по детальна – випуск окремих або споріднених деталей.

Усі без винятку галузі промисловості споживають продукцію машинобудівного комплексу – в основному це продукція, яка витрачається на ремонтно-експлуатаційні потреби, фурнітура тощо. Найбільшими споживачами ресурсів продукції машинобудівного комплексу є галузі паливно-енергетичного комплексу, металургійної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, транспорт і зв’язок, сільське господарство, побутове обслуговування населення.

Галузева структура машинобудування:

1. важке

2. загальне

3. середнє

4. точне машинобудування

Основні фактори, які впливають на розміщення машинобудування:

1. науково-технічний прогрес:

   • змінюються технології виробництва;

   • вдосконалення знарядь і предметів праці внаслідок впровадження автоматизованих систем управління;

   • змінюється характер трудової діяльності внаслідок механізації і автоматизації;

2. трудові кваліфіковані ресурси;

3. споживчий і транспортний фактори;

4. природні умови і ресурси (водні);

5. сировинний.

Важке машинобудування при розміщенні підприємств орієнтується на сировину і споживача, бо через низьку транспортабельність продукцію доволі проблемно перевозити на великі відстані.

Особливості розміщення основних галузей важкого машинобудування.

Виробництво металургійного устаткування – Донецький, Придніпровський економічний район (Старо-, Новокраматорськ, Маріуполь, Стаханів).

Гірничошахтне машинобудування – Дружківка, Горлівка, Донецьк, Луганськ, Кривий Ріг. Енергетичне машинобудування. Займається виготовленням обладнання для всіх типів електростанцій. Центри: Харків, Миколаїв, Суми, Полтава, Краматорськ, Запоріжжя. Хімічне і нафтохімічне машинобудування – Суми, Одеса, Київ, Житомирська обл. Підйомно-транспортне машинобудування – Одеса, Харків, Нікополь, Дніпропетровськ, Прилуки, Золотоноша. Загальне машинобудування. Основний фактор розміщення - наявність споживача (крім локомотиво- і вагонобудування).

Для локомотиво- і вагонобудування є важливою наявність сировини.

Виробництво тепловозів та електровозів: Луганськ, Харків, Дніпропетровськ.

Залізничні вагони – Кременчук, Дніпродзержинськ.

Вагони-цистерни – Маріуполь, Полтава.

Суднобудування. Основним фактором розміщення є вихід до моря або річкових систем. Центри: Миколаїв, Херсон, Керч, Київ, Одеса, Іллічівськ, Маріуполь, Феодосія.

С/г машинобудування орієнтується на наявність споживача. Центри: Кіровоград, Рівне, Харків, Дніпропетровськ, Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Олександрія, Херсон (кукурудза і зерно), Львів, Біла Церква.

В-во обладнання:Одеська, Запорізька, Житомирська, Харківська, Львівська, Київ. Основними факторами розміщення середнього машинобудування є:

• Кваліфіковані трудові ресурси;

• Науково-технічна база;

Автомобілебудування є трудомістким виробництвом, яке потребує кваліфікованих трудових ресурсів. Основними центрами автомобілебудування є: Кременчук (АвтоКрАЗ, Івеко), Запоріжжя (АвтоЗАЗ), у вільній економічній зоні Закарпаття - підприємство Єврокар.

Виробництво автобусів: Черкаси (Богдан), Львів (ЛАЗ), Бориспіль і Чернігів. Виробництво трамваїв: Луганськ, Дніпропетровськ.

Виробництво залізничних вагонів: Дніпродзержинськ, Крюківський вагонобудівний завод (Кременчук); вагони-цистерни: Маріуполь, Полтава.

Тракторобудування орієнтується на трудові ресурси і споживача, основні центри Харків, Дніпропетровськ, Вінниця, Одеса (плуги).

Літакобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси і наукові центри, центри виробництва Київ і Харків.

Ракетобудування: Дніпропетровськ (ПівденМаш).

Верстатобудування. Підприємства, які відносяться до цієї галузі розміщені по всій країни. Основні центри: Одеська, Запорізька, Хмельницька, Житомирська (Бердичів), Харківська, Львівська області, Київ.

Підшипникова промисловість: Харківська, Вінницька, Волинська, Донецька обл.

Точне машинобудування (радіоелектронна промисловість, виробництво побутової техніки)

• Мінімально матеріаломістке виробництво;

• Висока трудомісткість;

• Висока наукомісткість.

Орієнтується на кваліфіковані ресурси, науково-дослідні інститути.

Радіоелектронна промисловість: Київ, Запоріжжя, Львів, Хмельницький, Харків, Вінниця, Сєверодонецьк, Черкаси.

Виробництво побутової техніки: Донецька, Харківська, Одеська, Полтавська, Запорізька, Вінницька, Хмельницька.

43. Бюджетно-фінансове регулювання

В регулюванні розвитку економіки важливу роль відіграють кошти, які спрямовуються потім для фінансування програм соціально-економічного розвитку регіонів. Для забезпечення цими коштами здійснюється бюджетно-фінансове регулювання, яке виражається в формі прийняття бюджету з визначенням головних напрямків його поповнення та фінансуванні соціально-економічних програм. Основні джерела – бюджетний кодекс, закон України про державний бюджет. Формується прибуткова й витратна частина бюджету регіону. Прибуткова – обов’язкові платежі та податки(податок на землю, податок на прибутки). Прибуткова форма бюджету розподіляється між місцевим та державними бюджетами.

Фінансове регулювання створюється за допомогою фінансових структур регіону(система банків, страху вальна структура), які в тій чи іншій формі здійснюють фінансування промислового комплексу та соціально-економічних програм. Чим більше

Питання 30-32. Фактори та регіональні особливості розміщення підприємств гірничо хімічної та основної хімії.

Гірничохімічна промисловість тяжіє до джерел сировини. Основні регіони:

1. Західний регіон (самородна сірка(Львівська), калійні солі, добрива (Калуш, Стебник), самородна сіль (Закарпаття, Прикарпаття)

2. Донбас ( кам’яна сіль(Артемівсько-Словянське родовище), мінеральні барвники (Дніпропетровська і Донецька обл.))

3. Причорноморський регіон (солі (Сиваш))

Основна хімія включає виробництво:

1. мінеральних добрив;

2. кислоти;

3. солі;

4. соди.

Основна тенденція в розміщенні виробництва мінеральних добрив (фосфорні, азотні, калійні) – максимальна орієнтація на споживача, тобто на райони з інтенсивним с/г. Підприємства з виробництва мінеральних добрив розташовані в Донецькій (Горлівка, Констянтинівка), Луганській (Сєверодонецьк), Дніпропетровській (Дніпродзержинськ), Черкаси, Рівне, Суми, Ів-Фр (Калуш).

Україна є одним з найбільших виробників азотних добрив у світі. Виробництво орієнтується:

• на центри коксохімічної промисловості і переробки газу (Горлівка, Сєверодонецьк, Дніпродзержинськ), близькість до аміакопроводу Горлівка - Одеса;

• на споживача (Рівне, Черкаси).

Виробництво калійних добрив орієнтується на сировину (Калуш і Стебник).

Виробництво фосфатних добрив орієнтується на споживача – регіони вирощування цукрового буряка. Сірчана кислота в Україні виробляється на підприємствах хімічної промисловості (понад 70%), коксохімічної та інших промислових підприємствах. Виробництво сірчаної кислоти повністю орієнтується на споживача (Суми, Одеса, Вінниця, Констянтинівка, Горлівка, Дніпродзержинськ). Найбільші обсяги виробництва сірчаної кислоти сконцентровані в Донецькій, Сумській обл. та АРК. Содова промисловість – найстаріша підгалузь хімічної промисловості, що виробляє кальциновану соду, бікарбонат натрію, каустичну соду. Основною сировиною для виробництва содової продукції є кухонна сіль і карбонатна сировина. Содові підприємства розташовані в Донбасі: Лисичанськ, Слов’янськ; АРК. Виробництво солі орієнтується на сировину (Сиваш).

. Хімія органічного синтезу

Займається виробництвом полімерних матеріалів (синтетичні смоли, пластмаси, хімічні волокна, синтетичний каучук, синтетичні нитки).

Промисловість хімічних волокон і ниток об’єднує 5 підприємств основним фактором розміщенням яких є водний (розташовані в басейні Дніпра: Чернігів, Київ, Черкаси, Житомир), паливно-енергетичні і трудові ресурси, а також орієнтується на споживача. Споживачами є головним чином легка та шинна промисловості. Основною проблемою галузі є недостатнє забезпечення сировиною. Відсутність сировини та криза в галузі призвели до зниження виробництва у 8 разів.

Промисловість синтетичних барвників або анілінофарбова промисловість є підгалуззю хімічної промисловості, підприємства якої виготовляють синтетичні органічні барвники, хімікати для гумової промисловості та спеціальні речовини для виробництва пластмас та гуми тощо. Провідні центри галузі розташовані у містах Рубіжне, Ів-Фр та у Криму. Галузь перебуває у дуже скрутному стані, виробництво скоротилося у 70 разів. Вироблена продукція не користується попитом і залишається на складах.

Промисловість синтетичних смол і пластмас – підгалузі хімічної промисловості, підприємства яких у результаті синтезу штучних чи природних матеріалів виробляють різні смоли, пластичні маси та матеріали з них. Сировиною у більшості служать продукти переробки газу, нафти, кам’яного вугілля, деревини та кухонної солі. Провідні центри розташовані у містах Дніпродзержинськ, Горлівка, Сєверодонецьк, Рівне та Одеса. До 1990 року виробництво розвивалося прискореними темпами, а з 1991 р. скоротилося у 5 разів. Деякі підприємства були закриті. На даному етапі виробничі потужності використовуються лише на 15%.

Фармацевтична промисловість – складова хімкомплексу, підприємства якої виробляють синтетичні лікарські засоби, медикаменти з рослинної та тваринної сировини, вітаміни та інші лікувальні препарати та перев’язувальні, шовні та дезинфекційні засоби, тощо. Підприємства фармацевтичної промисловості тяжіють до великих міст, де є науково-дослідні інститути та кваліфіковані трудові ресурси (найбільші підприємства розміщені в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, Горлівці). Асортимент продукції України містить 1250 найменувань ліків. Понад 80% з них виготовляються з імпортної сировини, яка завозиться з Німеччини, Швейцарії, Іспанії, Китаю та країн СНД. На внутрішній ринок постачається 60% виробленої продукції, 40 % експортується в основному в країни СНД та Східної Європи. Пошук та впровадження нових лікарських препаратів проводиться в межах програм, що фінансуються з державного бюджету. В перспективі передбачається виробництво більш ніж 200 готових лікарських засобів, що дозволить суттєво завантажити потужності вітчизняних заводів з випуску готових лікарських засобів, створити експортний потенціал та забезпечити країну більш широким асортиментом продукції.

Основні напрямки розвитку:

• Корінна реконструкція (закриття збиткових підприємств, розвиток тих, що виготовляють продукцію для внутрішнього споживання);

• Поглиблення комплексної переробки сировини;

• Більш повне використання місцевої сировинної бази;

• Застосування більш прогресивних технологій.

Питання 33. Лісопромисловий комплек

Це міжгалузевий комплекс, який об’єднує підприємства пов’язані з вирощуванням і переробкою лісової сировини.

Лісопромисловий комплекс технологічно об’єднує галузі промисловості і лісового господарства, підприємства яких здійснюють заготівлю деревини, механічну, хіміко-механічну і хімічну її переробку.

Комплекс є важливою ланкою економіки країни і підйому продуктивних сил, значною є роль у підвищенні матеріального і культурного життя народу.

Найбільша кількість деревини та виробів з неї використовується у будівництві, меблевому виробництві, вагоно-, судно-, машинобудуванні, у гірничорудній промисловості, залізничному транспорті, виготовленні тари, для задоволення господарсько-побутових і паливних потреб населення. Потреба у виробах з деревини не тільки не зменшується, а, навпаки, збільшується.

Істотний вплив на обсяги, темпи і ефективність виробництва лісопромислового комплексу має територіальний чинник. В основу сучасного розміщення лісопромислового комплексу покладено такі принципи:

• Наближення підприємств до ресурсів деревної сировини і районів споживання продукції;

• Наближення до енергетичних ресурсів і водних джерел, враховуючи велику енерго- і водомісткість ряду виробництв;

• Спеціалізацію і комплексний розвиток окремих районів, необхідність прискореного їх розвитку;

• Наявність трудових ресурсів.

Певний вплив на розміщення галузі мають також традиції окремих районів з обробки і переробки деревини, що сформувалися протягом тривалого періоду. Підприємства лісопромислового комплексу розміщуються в усіх областях та АР Крим. Однак їх розташування досить нерівномірне. Це зумовлено нерівномірним розташуванням лісового фонду – основної бази галузі та певною нерівномірністю розміщення населення як джерела трудових ресурсів і основного споживача товарів господарського і побутового призначення. Найбільшим розвитком лісопромислового комплексу відзначаються в областях Карпатського, Подільського і Центрального районів, виробництво продукції в яких досягає 73% обсягу по галузі, у тому числі 57% - лише в Житомирській, Закарпатській, Львівській, Рівненській і Чернівецькій областях. Таке розміщення цілком закономірне, адже це області з найбагатшими лісовими ресурсами. Раціональне розміщення виробництв лісопромислового комплексу має на меті найповніше використання лісових ресурсів, перетворення деревної сировини в готову продукцію з високим економічним ефектом. Окремим галузям і виробництвам лісопромислового комплексу, поряд з основними принципами, притаманна й власна специфіка розміщення. Лісозаготівельна промисловість розміщується в основному в Карпатському(Брошнів, Надвірна, Рахів, Свалява), Поліському(Костопіль, Сарни, Ковель) і Центральному районах. Обов’язковою умовою його функціонування є не наявність лісів взагалі, а експлуатаційних лісів, де можливо проведення рубок головного користування. Розміщення підприємств з виробництва деревних плит сконцентровано в районах з розвинутою лісопильно-розташовано промисловістю, де утворюється велика кількість деревних відходів (Карпатський, Поліський, Центральний райони). У цих районах розміщується і фанерне виробництво(Львів, Чернівці, Сарни). Меблеві підприємства розташовуються, як правило, ближче до споживача, тобто з урахуванням розміщення населення. Вони функціонують у всіх областях, проте за потужністю підприємств виробництво меблів найбільш поширене в Карпатському(Львів, Ів-Фр, Свалява, Ужгород), Поліському(Житомир) і Східному районах, Київ. На розміщення підприємств целюлозно-паперової промисловості значний вплив має їх виробничий профіль. Основними умовами є наявність сировинних ресурсів, близьке розташування великих водних джерел, можливість скидання промислових стоків, наявність енергетичних ресурсів, великі земельні ділянки для розташування підприємства. (Обухів, Жидачів, Малин(Жит), Понінка(Ж), Корюківка(Черн), Свалява, Коростень(Жит)).

Проблеми та перспективи розвитку

Головним завданням лісопромислового комплексу є забезпечення країни лісоматеріалами і виробами з деревини в умовах обмежених лісосировинних ресурсів. Його розвиток у перспективі йтиме в напрямі підвищення ефективності виробництва на основі вдосконалення його організації і структури, зростання та інтенсифікації виробничого потенціалу, переходу на ресурсозберігаючі та маловідходні технології, забезпечення галузі власними ресурсами деревної сировини. Пріоритетом розвитку залишається випереджальне зростання прогресивних виробництв, насамперед целюлозно-паперового, меблевого і деревних плит, продукція яких користується підвищеним попитом, задовольняє потреби споживачів і вимог ринку. Важливою ланкою є формування мережі малих і середніх підприємств, що сприятиме активізації структурної перебудови галузі, дозволить більш оперативно реагувати на ринковий попит, швидко перепрофілювати виробництво на виготовлення нової продукції. Особливе значення матиме розширення асортименту і поліпшення споживчих властивостей галузевої продукції, зміцнення експортного потенціалу. Основою технічного розвитку лісопромислового комплексу в умовах обмеженого інвестування найбільш доцільним буде здійснення реконструкції, модернізація і розширення перспективних підприємств, застосування на їх базі нових технологій, передусім з метою підвищення якості виробів, ефективного використання сировини, економії енергоресурсів, зменшення трудових витрат. Мета модернізації – зростання обсягів та ефективності виробництва. Ставиться завдання обмежити до мінімуму експорт необробленого лісу і дешевих товарів із деревини і орієнтуватися на вартісну продукцію. Найбільш перспективним експортним товаром є меблева продукція. Проте асортимент меблів, які поставляються на експорт є незадовільним. Обмеженість асортименту пояснюється невідповідністю вітчизняних меблів вимогам ринку. Поряд з меблевими виробами, експортний потенціал необхідно зміцнювати за рахунок якісних деревних плит, фанери, паркету. З метою збільшення виробництва продукції і підтримки власного виробника необхідно обмежити імпорт товарів-аналогів встановленням певних квот і підвищенням ввізного мита.

Проблема забезпечення лісосировинними ресурсами може бути вирішена за умови раціонального і комплексного їх використання, широкого впровадження ресурсозберігаючих і маловідходних технологій. Основним напрямком економії деревини є диверсифікація виробництва. Нестача деревної сировини і лісоматеріалів повинна покриватися їх імпортом. Досвід показує, що імпортувати сировину вигідніше, ніж закуповувати готові вироби. Зростання виробництва комплексу залежатиме від поліпшення структури галузі, від розвитку целюлозно-паперової і меблевої промисловості, виробництва іншої прогресивної продукції.

Питання 34. Будівельний комплекс

Включає в себе виробництво будівельних матеріалів, капітальне будівництво і галузі, які обслуговують будівництво.

Роль у народному господарстві

Капітальне будівництво є одним з найважливіших засобів поліпшення житлових та культурно-побутових умов життя населення й розвитку галузей матеріального господарства. За обсягом продукції, що виробляється, й кількістю зайнятих галузь становить приблизно десяту частину економіки.

Капітальне будівництво визначає спрямування капітальних витрат, які повинні сприяти впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, випереджальному розвитку наукомістких галузей промисловості, удосконаленню технологічної структури капітальних вкладень, а також розміщенню продуктивних сил. Також капітальне будівництво забезпечує створення основних фондів, в якому бере участь сукупність галузей матеріального виробництва. В Україні створений потужний будівельний комплекс, який забезпечує вдосконалення народногосподарських пропорцій, вирівнювання техніко-економічного і соціального рівня розвитку галузей народного господарства та регіонів України, залучення у народне господарство нових природних ресурсів, охорону і відтворення навколишнього середовища, створення передумов для реалізації на практиці досягнень НТП. В Україні створена потужна будівельна індустрія, основою якої становлять великі будівельно-монтажні організації оснащені засобами механізації і механізовані підприємства з виробництва будівельних матеріалів, деталей і конструкцій. Створена потужна індустрія збірного залізобетону, потужності з виробництва легких металевих конструкцій, конструкцій із клеєної деревини, азбесту, цементу, легких огороджувальних конструкцій. Сучасне життя суспільства без ефективного функціонування будівельного комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування пропорцій і темпів розвитку галузей народного господарства, розміщення продуктивних сил і розвиток регіонів. Будівництво створює нові і реконструює діючі основні фонди. Від розвитку цієї галузі залежить будівництво житла, створення нових міст і сіл, окремих мікрорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, будівництво промислових і с/г підприємств, транспортних об’єктів, лікарень, шкіл, торгових центрів. Будівельний комплекс підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання виробництва у всіх галузях господарства. Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталомістких виробничих систем впливає на темпи, масштаби розвитку і особливості розміщення виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва враховується наявність будівельних організацій у регіоні.

Особливості розвитку та розміщення

Будівельний комплекс включає в себе наступні промисловості: промисловість будівельних матеріалів, цементове виробництво, скляна промисловість.

Особливості продукції:

• Великогабаритність;

• малорухомість;

• Переривчатий характер виробництва.

Фактори розміщення підприємств:

• Орієнтація на сировину;

• на споживача.

Основним фактором розміщення промисловість будівельних матеріалів є споживач (середні і малі міста). Особливо це важливо для великогабаритної і малорухомої продукції, яка орієнтується виключно на споживача.

Цегельне виробництво орієнтується на малого, середнього і великого споживача.

Розвитку промисловості будівельних матеріалів сприяють:

• постійна потреба у проведенні будівництва у всіх галузях економіки;

• наявність значних родовищ цементної і цегельно-черепної сировини, будівельного каменю, оздоблювальних матеріалів, каоліну, тугоплавких і вогнестійких глин;

• можливість забезпечення підприємств робочою силою;

• густа мережа залізниць, зручні водні магістралі, які зв’язують Україну з іншими державами.

Цементна промисловість орієнтується на сировину (глина, мергелі, вапняки), паливо, відходи чорної та кольорової металургії.

Зони виробництва цементу:

1. Південно-Східна зона (Донецька обл.: Краматорськ, Єнакієве);

2. Центральна (Дніпропетровська);

3. Західна (Львівська, Ів-Фр, Рівненська, Хмельницька).

Скляна промисловість орієнтується на сировину. Основні центри (Львів, Запоріжжя, Лисичанськ (Луганська), Констянтинівка (Донецька)).

Цементне виготовлення відсутнє у: Сумській, Черкаській, Київській обл.

Недоліки розміщення підприємств зумовили великі нераціональні перевезення будівельних матеріалів і конструкцій, недовикористання виробничих фондів і високі витрати виробництва.

Питання 41. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію держав­ної регіональної політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різ­ні адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами — органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Державна регіональна економічна політика ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів. На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефек­тивного використання їх природно-ресурсного і науково-техніч­ного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку. На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та склад­ною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити пра­цевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування, інтеграції переробних га­лузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприят­ливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів держав­ного і міжнародного значення.

Питання 35. Агропромисловий комплекс України: галузева структура і особливості розвитку в ринкових умовах. Форми територіальної організації АПК.

Агропромисловий комплекс (АПК) України – це складна виробничо-територіальна система, яка, поєднуючи продуктивні сила ( природні ресурси, працю і капітал) забезпечує виробництво сільськогосподарської продукції, її закупки, транспортування, зберігання, промислову переробку і торгівлю продовольчими (і непродовольчими) товарами на всій території держави та за її межами. Характерною ознакою комплексу є ланцюгова залежність його галузей у виробничих циклах, наявність регіональних, ринкових, технологічних, ресурсних та економічних зв’язків.

Виробництво продовольства – основна функція системи галузей АПК. Його розвиток є важливою народногосподарською проблемою, а критерій ефективності – продовольча безпека країни. Наявність і доступність продовольства ( насиченість ринку) і стабільність виробництва – це основні принципи оцінки продовольчої безпеки. Соціальним індикатором розвитку АПК є рівень споживання продуктів харчування на душу населення.

АПК структурно поділяється на 3 сфери:

1. Галузі промисловості, які забезпечують сільське господарство і харчову промисловість матеріально – технічними ресурсами (Тракторне і сільськогосподарське машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормо виробництва, харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин, тощо).

2. Сільське господарство — рослинництво (Зернові, технічні, баштові культури, вирощування картоплі та овоче-баштанних культур, плодівництво) і тваринництво (скотарство, свинарство, птахівництво, вівчарство, конярство, бджільництво, ставкове рибництво), що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

3. Галузі, що здійснюють заготівлю, транспортування, зберігання, переробку сільськогосподарської продукції і реалізацію продовольчих товарів.

У межах природно - економічних зон виокремлюють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені агропромисловими зонами і районами. Агропромислова зона – це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів у межах однієї природно - економічної зони. Такі зони сформувалися в межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу агропромислової зони входять спеціалізовані зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона).

Виходячи із природних умов, у різних під комплексах вирощують різні культури:

• Полісся (Зернові (озиме жито, гречка, овес), технічні (льон-довгунець), картопля, овочівництво, плодівництво);

• Лісостеп (Зернові (озима пшениця, озиме жито, гречка, ячмінь, кукурудза), технічні (цукровий буряк, соняшник, конопля), картопля, овочівництво, плодівництво);

• Степ (Зернові (озима пшениця, просо, рис, ячмінь, кукурудза), технічні (цукровий буряк, соняшник), овочівництво, баштанні культури (кавуни і дині), плодівництво).

Тваринництво є багатогалузевим. В залежності від рівня його зв’язків із землеробством визначається його територіальне положення.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють:

• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об’єд­нує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об’єд­нує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

• агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру).

Проблеми: - зменш обсягів валової продукції, - зменш родюч грунтів, -дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва, - погіршення забезпеченості висококваліфікованими кадрами, - висока спрацьованість машино-технологічного парку.

Перспективи: - здійснення аграрної реформи: формування ринку землі, розвиток інфраструктури, ефективне використання земельного фонду, реформування соц. Сфери села, - посилення держ регулювання фін станом підпр АПК, - заходи по охороні землі.

Питання 36. Територіальний поділ праці: його роль у формуванні регіональних соціально-економічних систем. Система коефіцієнтів для визначення галузей спеціалізації.

Територіальний поділ праці (ТПП) — процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил. Отож, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця на інше. Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій — більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними). Різновиди ТПП:

1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Росії та Японією — за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західносибірським економічним районом Росії та Україною — за експортом нафти й газу.

2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й поставки його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз'єднані (ловіння риби — переробка — консервування, копчення, соління).

5. Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.

За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва. Порайонні відмінності у виробництві дають можливість створювати товари, призначені здебільшого для інших районів. Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо. Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.

С=Рв\Р*100%, де С — загальний рівень спеціалізації регіону;

Р— сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні;

Pв —сукупний суспільний продукту регіону, що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).

Якщо >100%, то спеціалізується.

Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації й коефіцієнта виробництва продукції регіону на душу населення.

Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва Кл на території регіону обчислюється за формулою

Кл=(Гр/Пр)/(Гк/Пк), де Пр - питома вага галузі району в промисловому або с\г виробництві району;

Пк - питома вага відповідної галузі регіону в країні;

Гк - показ. галузі у країні;

Гр – показ. галузі у регіоні;

Коефіцієнт виробництва продукції регіону на душу населення:

Кд = (Гр/Гк)/(Нр/Нк),де Нр – к-ть насел. у регіоні;Нк – к-ть насел. у країні

Коефіціент міжрайонної товарності: Км.т=Ввивоз/Ввироб, де В – вартість; Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо) , А коефіціент Км.т завжди<=1.

40. Економічне районування, як складова процесу розміщення продуктивних сил. Мережа економічних районів України.

Економічне районування-це науково обґрунтований поділ країни на екон. районі, які склалися історично, або у процесі розвитку прод. сил, на основі спеціалізації.

Економічний район – це територіальна цілісна частина нац. економіки, яка має свою спеціалізацію, міцні внутрішні зв`язки, які об`єднують вироб., природні ресурси, суспільство в єдиний територіальний комплекс.

Економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району

Формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Об`єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території.

Етапи районування:

1.довоєнний період – вперше 1921р.- два економ. р- ни.

2.післявоєнний –1952р. – 5 економ. р-нів- центральний, пд-сх, пн-сх, пд-зх, зх, стало основою сучасного економ. районування. 1957 – нова сітка ек.р-нів, складалася з 11 ЕР, 1960 14 ЕР, 1962 укрупнення ЕР з 14 до 7.

3.після визнання незалежності 1990 Донецький (Дон. Луг.)

Придніпровський (Дніпр., Запорізька, обл..)

ПН -Сх Сумська, Полтавська, Харківська

Столичний (Київська, чернігівська, Житомирська)

Центральний (Черкаська, Кіровогр. )

Волинський (Волинська, Рівненська)

Подільський (Вінн, Терноп, Хмельн)

Карпатський (Закарп, Лвів, Івано-Франків, Чернів.)

Причорноморський – (Миколаїв, Херсонська, Одеська, АРК)

Мережа економічних районів України.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

1.Донецький – донецька, луганська

2.Придніпровська – дніпропетровська, запорізька, кіровоградська

3.Східний – полтавська, сумська, харківська

4.Центральний – київська, черкаська

5.Поліський – волинська, житомирська, рівненська, чернігівська

6.Подільський – вінницька, тернопільська, хмельницька

7.Карпатський – закарпатська, львівська, івано-франківська, чернівецька

8.Причорноморський – миколаївська, одеська, херсонська, АРК.

Питання 37. Фактори регіонального розвитку. Типологія економ регіонів

Передумови розвитку РЕ

1)територ відмінності природно-ресурсного потенціалу;

2) відмінності виробничого і соц потенціалів;

3)наявність різних економічних і адміністративних факторів;

4)різні системи розселення.

Основні критерії: 1)економічні, 2)демографічний, 3)екологічний, 4)етнічний, 5)соціальні і культурні.

Основна відмінність регіону від району: для того, щоб виділити будь-який регіон на основі певних властивостей не треба всю територію держави на регіони, як це треба було б при районуванні.

Фактори, що впливають на формування і регіонів, і районів:

1)Територ поділ праці(спеціалізація, кооперування, комбінування)

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.Розвиток ТПП відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

2)Економічно-географічне положення(спец окрем регіону)

Економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

3)природно-ресурсний потенціал(залежно від розміщення природ ресурсів залежить регіональна структура гос-ва)

Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

4)трудоресурсний потенціал(к-сть трудових ресурсів, якісний склад труд рес-ів,зайнятісь)

5)виробничий потенціал(формування ТВК, які можуть бути галузевими і міжгалузевими)

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району

6)великі міста;

Великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста

7)рівень розвитку інфраструктури.

Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра

В результаті формуються регіони.

Типологія регіонів:

1)Залежно від структури економ регіону(індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні території)

2)З погляду процесів реформування економіки( регіони, які адаптувалися до нових умов господарювання, і які не адаптувалися)

3)в залежності від стану зовнішньо-економ зв’язків(експортно- і імпортно- орієнтовані регіони)

4)В залежності від природно-географічного і ЕГП (стратегічно важливі регіони, прикордонні, основні, глибинні(віддалені), приморські і гірські)

5)За рівнем соціально-економічного розвитку регіонів.

Критерії виділення:

1)ВВП на душу населення;

2)показники демограф розвитку;

3)показники якості життя;

4)показники техногенного навантаження;

5)показники інтенсивної активності(високорозвинуті(динамічні) - це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення; проблемні-регіони розвиток яких з певних причин відстають від середньодержавного рівня ,які поділяються на слаборозвинуті-регіони економ відсталість яких викликана географ та історичними факторами, депресивні-проблемні регіони, які не в змозі самостійно без допомоги держави вирішити свої проблеми.

Характеристика слаборозвинутих регіонів:

1)обмежений рівень і нераціональна структура зайнятості

2)несприятливі умови для активізації інвестицій для розвитку соц сфери.

Причини депресивності:

1)низький рівень розвитку ПС;

2)недосконала територіальна структуру сус-ва

3)природні катастрофи

4)антропогенні і технологічні катастрофи

5)соціально-політичні конфлікти

6)структурна криза виробництва

Основні причини появи в Україні проблемних регіонів:

1)несприятлива демограф ситуація ,яка веде до зменшення населення

2)наявність еколог проблем

3)виснаження родовищ корисних копалин

6)Типи регіонів по відношенню до існуючих адміністративно - територіальних одиниць(регіон-адміністративна одиниця національного рівня, регіон - не адміністративна одиниця не національного рівня, регіон –це територія ,на якій реалізується певна програма, євро регіон - частина регіону, яка знаходиться поза межами держави і поза юрисдикцією України...).

Питання 39. Соціально-економічна сутність районування. Фактори економічного районування. Значення економічного районування.

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ країни на екон. районі, які склалися історично, або у процесі розвитку прод. сил, на основі спеціалізації.

Економічний район – це територіальна цілісна частина нац. економіки, яка має свою спеціалізацію, міцні внутрішні зв`язки, які об`єднують вироб., природні ресурси, суспільство в єдиний територіальний комплекс.

Економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району. Формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Об`єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Фактори, що впливають на формування і регіонів, і районів:

1)Територ поділ праці(спеціалізація, кооперування, комбінування)

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.Розвиток ТПП відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енер­гетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використо­вують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

2)Економічно-географічне положення(спец окрем регіону)

Економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

3)природно-ресурсний потенціал(залежно від розміщення природ ресурсів залежить регіональна структура гос-ва)

Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

4)трудоресурсний потенціал(к-сть трудових ресурсів, якісний склад труд рес-ів,зайнятісь)

5)виробничий потенціал(формування ТВК, які можуть бути галузевими і міжгалузевими)

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, про­мислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району

6)великі міста;

Великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста

7)рівень розвитку інфраструктури.

Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра Велике прикладне значення ек рай-ня полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної ек політики(ДРЕП), а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових вир-чих об`єктів та вдосконаленні територіальної стр-ри госп-ва, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-вир-чих комплексів. Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проек­тів районного планування, схем розвитку і розміщення продуктив­них сил та розселення населення Практичне значення – сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого, науково-технічного потенціалу р-нів, всієї країни.

42. Механізм реалізації – система важелів організованих економічних засобів за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів вдосконалюється структура господарства.

Основні важелі впливу:

• економічні – податкові інститути, цінові інститути, митні інститути, субсидії, дотації, субвенції;

• адміністративні – при використанні народного багатства, природних ресурсів, при вирішенні геополітичних проблем і гострих екологічних, для соціального захисту населення, контроль за монопольними ринками, розробка стандартів і контроль за їх використанням, встановлення соціальних стандартів на життя, встановлення квоти ліцензій, захист національних інтересів на міжнародному рівні;

• нормативно-правові – це все законодавство України. Складові механізму – відповідна законодавча база, фінансово-бюджетне регулювання регіонального розвитку, прогнозування регіонального розвитку, створення нових підприємств, створення і розвиток ВЕЗ.

Осн. складові: Законодавчо-нормативнв база, - Фін-бюджетне регул, - прогнозування і програмування, - створення нових підприємств, - ств ВЕЗ, - ств євро регіонів.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної політики є:

• розроблення нової стратегії державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні перетворення в державі, забезпечити успішне входження суб’єктів господарювання в ринкову систему;

• визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

• формування ефективного регіонального господарського механізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

Організаційно-правове регулювання – державне регулювання територіального розвитку регіонів на основі системи законів і нормативів програмних методів впливу на розвиток регіонів і їх поєднання з економічними важелями. Закон «Про стимул розв регіонів, Про місцеві держ адміністрації, Про місцеве самоврядування, Про місцеві податки і збори, Про зайнятість населення, Про статус АРК, Про стол України – місто-герой Київ », Бюджетний кодекс. У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і між бюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Осн. Завдання – створення механізму касового виконання бюджету, який би забезпечив активний збір і викор коштів. Бюджетна с-ма дворівнева. Мета : перерозподіл фін ресурсів на користь менш розвинених регіонів, - підв ролі в бюджетах місцевих податків і зборів, - збільшення доходної бази до місцевих бюджетів, - чітка визначеність порядку надання субсидій, дотацій, субвенцій. Важливою складовою механізму державної регіональної економічної політики є прогнозування і програмування як з’єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз – науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соц.-екон процесу або явища, а також можливостей, шляхів і і засобів досягнення цілей. Мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об’єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому.

Класифікація прогнозів:

• за термінами(оперативні, коротко, середньо та довгострокові)

• за функціональною ознакою(пошукові та нормативні)

Етапи прогнозування: - аналіз і систематизація всіх рег проблем, - побудова дерева цілей, - прив’язка фін ресурсів, - побудова моделі вирішення завдань.

Програмування – комплекс заходів, заходів, які узгоджені стосовно ресурсів, виконання, термінів здійснення, які забезпечують здійснення завдань рег розвитку у всіх сферах. Програми бувають: - за рівнем(загдержавний, рег і місцевий), - за терміном(коротко, середньо і довгострокові), - за характером проблем(комплексні і функціональні). Принципи програмування: - висока спрямованість на кінцевий результат, - чітке визн пріоритетів, - керованість і контроль, - узгодження завдань щодо раціон викор всіх ресурсів.

Методи механізму:

1. методи прямого впливу на соціально – економічні процеси

а)цільове фінансування

б)надання конкретних субсидій, дотацій певному регіону

2.методи непрямого економічного регулювання

Складові механізму реалізації:

1)відповідна організаційно-правова база – це державне регулювання території розвитку на основі системи законів і нормативів, програмних методів впливу на розвиток регіонів і поєднання з економічними важелями

• експліцитна – це політика, яка втілюється в життя через офіційні документи, конкретні напрямки і заходи, які стосуються певного регіону.

• імпліцитна – це наслідок рішень, що приймається на національному рівні

2)бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку( вона полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна в першу чергу забезпечити наповнення бюджету власного рівня

б)принципи програмування

• висока цільова спрямованість

• чітке визначення пріоритетів

• конкурсні умови формування програм

• керованість і контроль за розробкою і реалізацією програм

4)економічне стимулювання розміщення основних виробничих об’єктів

5)створення вільних економічних зон-окремі території суверенних держав, де створюються сприятливі умови для руху товарів і капіталу, а також сприятливі умови для розвитку підприємства з метою пожвавлення господарської діяльності.

розвинутий регіон фінансово, тим більше покращується рівень життя населення.

44-46. Вільні економічні зони: значення, принципи формування та класифікація. Досвід створення вільних економічних зон на території пріоритетного розвитку в Україні.

Вільні економічні зони – окремі території суверенних країн, де ств. сприятливі умови для руху товарів і капіталу , а також розвиток підприємства з метою пожвавлення господарської діяльності

основною метою є наступне:

· стимулювання структурних перевтілень в економіці шляхом притягнення іноземних інвестицій;

· збільшення надходжень на внутрішній ринок високоякісних продукції і послуг;

· активізація науково-технічного обміну, притягнення і упровадження нових технологій;

· переймання передового організаційного і управлінського досвіду здійснення ринкових методів господарювання;

· створення сучасної ринкової інфраструктури;

· поліпшення використання природних і трудових ресурсів;

· прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів і держави в цілому, збільшення життєвого рівня населення.

Основні риси в.е.з.

1. відсутність мита, його мінімальний рівень спрощення процедури оформлення експортно-імпотних операцій

2. пільговий режим оподаткування

3. сприятливий кредитний режим

4. спеціальний режим інвестиційної діяльності

значення ВЕЗ

значення вез

створюються умови – подолання депресивного характеру господарювання, зміна нераціональної галузевої структури, покращення проблем зайнятості, забезпечення і відтворення науково-технічного потенціалу, подолання наслідків техногенних і природних проблем

Передумови створення в.е.з.

1)сприятливе транспортно географічне положення

2)розвиток виробничого потенціалу

3)наявність територій з унікальним природно-ресурсним потенціалом.

4) близькість до державного кордону;

5) забезпеченість об’єктами інфраструктури

6) актуалізація госп. Діяльності;

7) залучення інвестицій

8) впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання

Класифікація ВЕЗ:

1.Торгівельно-складські зони

1)Зони вільної торгівлі

2)Вільні порти

3)Митні склади

4)Дьюті-фрі

2.Промислово-виробничі зони

1)експортно-виробничі

2)імпортно-виробничі

3)промислові зони

3.Науково-технічні зони

4.Сервісні зони

1)офшорні зони

2)банківські зони

5.Рекреаційно-туристичні зони.

Досвід створення ВЕЗ в Україні.

1989-1990рр.-ідея створення ВЕЗ.

1992р.-Закон про загальні засади створення і розвитку ВЕЗ в Україні.

1995р.-Створення першої ВЕЗ.

1998-2001рр.- створення мах кількості ВЕЗ.

2003р.-Закон про держбюджет(мараторій на створення ВЕЗ)

2004р.-Закон про внесення змін(скасування мараторія).

2005р.- Закон про держбюджет на 2005р.

2007р.- Закон про внесення змін у «Закон про загальні засади створення і розвитку ВЕЗ в Україні».

11 ВЕЗ і 9 територій приоритетного розвитку

ВЕЗ:Сиваш, Курорт-поліс Трускавець, Яворів, Закарпаття, Миколаїв, Інтер-порт Ковель, Славутич, Донецьк, Азов, Порт-о-Франко,Рені,Порт Крим-Керч. Закон України “Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко” на території Одеського морського торговельного порту від 23 березня 2000 року № 1607-14[26] визначає порядок створення, функціонування та ліквідації спеціальної (вільної) економічної зони "Порто-франко"на території Одеського морського торговельного порту.

Спеціальна (вільна) економічна зона "Порто-франко" (далі - СЕЗ "Порто-франко") створюється на строк 25 років на території Одеського морського торговельного порту у межах штучно насипаної та намитої в акваторії Одеської затоки Чорного моря території Карантинного молу площею 32,5 гектара. Зі сходу, півночі та заходу територія СЕЗ "Порто-франко" межує з акваторією Одеської затоки Чорного моря. На півдні межа СЕЗ "Порто-франко" довжиною 660 метрів проходить по береговій смузі. Загальна довжина периметра території СЕЗ "Порто-франко" становить 3 кілометри.

Метою створення СЕЗ "Порто-франко" є:

· залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження існуючих та створення нових робочих місць;

· впровадження новітніх технологій;

· сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків і підприємництва;

· завантаження потужностей портового комплексу та розвитку його інфраструктури;

· збільшення поставок високоякісних товарів і послуг;

· створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури.

Органами управління СЕЗ "Порто-франко" є:

· Одеська обласна державна адміністрація;

· Одеська міська рада;

· орган господарського розвитку і управління СЕЗ "Порто-франко".

47. Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізації регіональної економічної політики

Під міжрегіональним співробітництвом розуміють будь-які зв'язки, що встановлюються між регіонами різних дер­жав; прикордонне співробітництво передбачає співпрацю між те­риторіями, розташованими вздовж кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал окремих територій, дає змо­гу залучити їх до активної міжнародної співпраці. Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку науково-культурних взаємозв'язків.

Важливе значення в регіональному розвитку належить прикор­донному співробітництву. Інтенсивність співробітництва залежить від рівня економіч­ного розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників. Але за будь-яких соціально-еконо­мічних умов розвиток прикордонного співробітництва надає но­вого імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню інозем­них інвестицій та створенню транспортних коридорів. Вищою фор­мою прикордонного співробітництва у Європі стали єврорегіони, які забез­печують співробітництво кількох держав на рівні органів місце­вого самоврядування. Єврорегіони являють собою форму транс­кордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають спільний кордон.

Єврорегіони створюються для реалізації певних заходів у різ­них сферах життєдіяльності населення відповідно до норм між­народного права і національних законодавств. Головна мета їх створення — вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють. Конкретними формами такого співробіт­ництва виступають проекти, спрямовані на вирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки, розвит­ку інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільній основі. Основною передумовою успішного створення і функціону­вання єврорегіонів є спільність Інтересів зацікавлених сторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туриз­му, вирішення екологічних та природоохоронних проблем, роз­витку спільних комунікацій. При цьому враховується місце краї­ни у міжнародному поділі праці та її національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, що мають спіль­не історичне минуле або раніше входили до складу однієї держа­ви. Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавними утвореннями; керівні органи єврорегіону вико­нують координаційні функції і не мають владних повноважень. Україна як суверенна держава залучена до багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи, які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний харак­тер і не підпорядковані концепції регіонального розвитку. В ці­лому розвиток прикордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області» та ін. Шість областей України — Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська — входять до складу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони «Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон», створеної у 1993 р., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, 6 районів Словаччини та Закар­патська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області. У 1995 р. було створено єврорегіон «Буг» з метою викорис­тання переваг географічного розташування території, прискоре­ного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколи­шнього середовища. Серед екологічних проектів найбільше зна­чення має проект «Чистий Буг». У 1998 р. Одеська обла­сть увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота з формування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівець­кої області з боку України та повітів Румунії і Молдови. Єврорегіони визнані у світі однією з найефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіони України мають бути залучені до Інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні весь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, де необхідно інтенсивно розвивати соціаль­ну інфраструктуру в малих містах і селах, знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвивати рекреа­ційний комплекс та туристичну базу.

Ярославна – 2007 рік – Сумська область і Росія (Курська обл..). Осн напрямки: - вирішення спільних соц.-економ проблем і соц.-економ співпраця, - покращення зайнятості населення, особл молодіжної, - розвиток підприємництва (розвиток мал. І сер бізнесу), - вирішення гострих екологічних проблем (утилізація відходів).

Питання 48. Сутність і значення міжнародного поділу праці у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків

Тенден­ція до економічного об'єднання та розширення зовнішніх еконо­мічних зв'язків зумовлена, насамперед, необхідністю вирішення поставлених перед людством глобальних проблем. Найсуттєві­шою основою зміцнення цілісності світу є зростаюча взаємоза­лежність держав в економічній сфері. Саме між­народні економічні зв'язки сприяють вирішенню важливих еко­номічних проблем країни за рахунок тісних зовнішніх зв'язків. Виходячи з цього, кожна країна повинна розширювати зовнішні економічні зв'язки з усіма країнами, і в першу чергу з найбільш розвинутими, забезпечуючи при цьому їх доцільність для свого соціально-економічного розвитку.

Саме тому розбудова незалежної України на сучасному етапі об'єктивно потребує входження її у світове господарство на рин­кових засадах, на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для того, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення.

Ос­новні причини, що перешкоджають входженню її як рівноправ­ного партнера у світове господарство обумовлені:

по-перше, низькою конкурентоспроможністю її продукції на світових ринках. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зов­нішніх ринках, дуже часто не відповідають міжнародним станда­ртам;

по-друге, переважанням в експорті України паливно-сировинних

ресурсів (більше 70 %);

по-третє, низькою часткою машин, обладнання, об'єктів інтелек­туальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау) в експорті (до 10 %);

по-четверте, незначною часткою в експорті товарів, які виро­бляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

по-п’яте, високою часткою бартерних операцій у зовнішньоеко­номічній діяльності та господарській діяльності всередині країни;

по-шосте, відсутністю стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове госпо­дарство безпосередньо випливає із потреб використання в еконо­мічному розвитку міжнародного поділу праці для прискореного переходу до ринкової економіки. Така необхідність сприяє фор­муванню ефективної структури економіки країни. Зовнішньоеко­номічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс екологічних проблем, що вирішу­ються спільними зусиллями. Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світо­ве господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об'єктивні можливості для таких процесів. До них на­самперед належать економічний, трудовий і природно-ресурсний потенціал нашої країни, що дає підстави для належної участі у міжнародному поділі праці. Розміщення продуктивних сил країн світу, і в тому числі Украї­ни, нерозривно пов'язано з розвитком міжнародного поділу праці і формуванням міжнародних економічних зв'язків. Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи наданні послуг у світовому масштабі. Для виробництва продукції своєї спеціалізації країна повинна мати: кваліфіковані кадри; розвинуту науково-дослідну базу; до­статній природно-ресурсний потенціал; вигідне економіко-географічне положення; специфічні агро кліматичні умови; значний попит на продукцію галузей спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її конкурентоспроможності. Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилася, не може нормально розвиватися поза сві­товим господарством, без тісних економічних зв'язків з інши­ми країнами світу. Міжнародні економічні зв'язки — це сис­тема господарських зв'язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме ці зв'язки сприяють зростанню національного доходу, прискореному роз­витку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення країни.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її еко­номіки особливо важливим є повне і ефективне використання зов­нішніх економічних зв'язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня її населення. Наукою і практикою доведено, що країна, яка не розвиває зовнішню торгів­лю, не має широких господарських зв'язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати на виробництво майже в пів-тора-два рази.

Сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України зумовлений такими основними причинами:

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу відбувся розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту.

По-друге, зберігається недосконала структура експорту України, в який паливно-сировинна група товарів і товари народного споживання становлять понад 90 %.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, об­ладнання, об'єктів інтелектуальної власності.

По-четверте, слід заохочувати іноземних інвесторів.

По-п’яте, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і все­бічний контроль за експортом та імпортом товарів.

49. Основні форми економічного співробітництва країн світу

Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостя­ми, однак на їх сучасний стан значною мірою впливають наслід­ки соціально-економічної кризи.

У сучасних умовах міжнародне співробітництво України від­бувається в таких основних формах:

• міжнародна торгівля послугами;

• науково-технічне співробітництво,

• взаємовигідна міжнародна торгівля товарами (зовнішня тор­гівля);

• надання кредитів і позик, у тому числі і безвідплатних;

• створення спільних підприємств;

• обмін робочою силою;

• спеціалізація і кооперування виробництва;

• торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комп­лектувального обладнання;

• спільна участь зацікавлених країн у розробці природних ре­сурсів;

• іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

• бартерний обмін товарами;

• міжнародний туризм;

• культурні зв'язки між країнами світу.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжна­родних економічних зв'язках, оскільки вона, по суті, відтворює всі види міжнародного поділу праці і об'єднує всі країни в єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. Для неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: перевага пропозиції товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його учасниками. Це є результатом значного зростання в умовах науково-технічної революції про­дуктивності суспільної праці в промислово розвинутих країнах і здешевлення внаслідок цього продукції при збільшенні її об­сягів. Водночас широке представництво товаровиробників різ­них країн і регіонів на світових ринках посилює конкурентну боротьбу між ними за споживача, веде до поділу світових то­варних ринків, ускладнює проблему проникнення на них нових агентів.

Аналіз нинішнього стану зовнішньої торгівлі України свід­чить про те, що економічні зв'язки в цій сфері є нераціональни­ми, характеризуються вузькою географією. її структура і ефектив­ність не відповідають потребам формування національної рин­кової економіки відкритого типу. Так, частка експорту в націо­нальному доході України майже в 4 рази менша за середньосвітовий показник. Стратегічне значення зовнішньої торгівлі для України зумов­люється тим, що модернізація економіки, залучення масштабних іноземних інвестицій, новітніх технологій можливі лише за умо­ви формування в країні стійкої, відкритої до зовнішнього світу господарської системи, органічного включення України в систе­му міжнародного поділу праці. Пасивний баланс зовн торг формувався внаслідок значного імпорту паливних ресурсів, він негативно впливає на економіку України, бо скорочує й без того обмежені валютні резерви держави. Риси торгівлі: - перевага пропозиції над існуючим попитом, - жорстка конкурентна боротьба. Показники: - експорт, - імпорт, - реекспорт, - реімпорт, - зовн-торг сальдо. Основу експорту складають чорні метали та вироби з них (прокат), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, Продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості. Осмову імпортних надходжень становлять мінеральні продукти (майже насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її маргі'опки), машини, устаткування і транспортні засоби. В Україні міститься також продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і лег­ші, деревообробної і целюлозно-паперової галузей. мінеральні продукти (залізна і Мірганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, »нь пі ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і виро-Ли і нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.). Екс- машин, устаткування і транспортних засобів складає менше 13% . Кредитування і інвестування : Інвестиції – капіталовкладення, Кредит – позики у грошових од або у вигл товарів на умовах повернення з виплатою процентів. Україна, як держава з перехідним ти-іінм господарської системи, потребує значного фінансового забезпечен­ий економічних реформ. З цією метою країна співпрацює з міжнарод­ними валютними і кредитно-фінансовими організаціями — Міжнарод­ним налютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Євпропейсь-мш (>;інком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Крім цього вона отри­мує по піки і кредити від центральних і комерційних банків економіч­ної роінинених країн — Німеччини, США, Італії, Франції, Японії та ін.. Найбільш ефективни­ми є прямі іноземні інвестиції в українську економіку, тобто вкладан­ня закордонними компаніями, підприємствами, банками тощо капіта­лів у грошовій або товарній формі в конкретні галузі економіки, ство­рення за їх участю високорентабельних спільних підприємств та орга­нізацій, які працюють на прибуток. Серед найбільших інвесторів Укра­їни — СІЛА, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Росія, Південна Корея, Кіпр, Швейцарія. Найпривабливішими галузями української економіки для іноземних капіталовкладників є харчова промисловість, торгівля, машинобудування і металообробка. Помітне місце у міжнародній торгівлі України займає торгівля послугами в 2000 р. їх експорт склав 3,5 млрд. дол., а імпорт — 1,4 млрд. дол.. Питома вага серед послуг, які надавалися Україною іншим — транспортних послуг (фрахт морських суден, транзит через її нафти, газу, інших вантажів, пасажирів), послуг зв'язку, різ­ни* ділових, професійних та технічних послуг. Досить розвиненою і перспективною формою зовнішньоекономіч­ної діяльності підприємств нашої країни є кооперування виробництва, що поширене здебільшого в машинобудуванні. Міждержавне кооперу­вання — це встановлення тісних зв'язків між підприємствами різних країн, що спільно виготовляють певну продукцію. Масова трудова еміграція з України є в наш час надзвичайно боліс­ним і суперечливим явищем. З однієї сторони, вона до певної міри розв'язує проблему безробіття в Україні, приносить грошові надход­ження в країну. З іншого — заробітчанство за кордоном нерідко ніве­чить долі людей, піддає ризику їх здоров'я і навіть життя.