Загострення національного питання. Поділ країни на Чехію та Словаччину.

Однак досить успішний початок реформування чехословацького суспільства мав і певні негативні наслідки, які проявлялися насамперед у нерівності соціального захисту населення в різних частинах федеративної держави. Певне погіршення соціально-економічних умов життя, сприймалось у Словаччині як результат прорахунків празького уряду. Суперечності, об'єктивно властиві перехідному періоду, поступово нагромаджувалися і вели до загострення чесько-словацьких відносин. Загроза розпаду федерації ставала дедалі реальнішою.

Звичайно, докорінні причини чесько-словацьких суперечностей містилися не в умовах перехідного періоду і не в міжпартійних ідеологічних розбіжностях. Національне питання було найважливішим внутрішнім питанням для Чехословацької держави із самого моменту її виникнення в 1918 р. Комуністичний режим чимало зробив для розв'язання проблеми: в 1969 р. Чехословаччина кінець кінцем стала федеративною державою, словаки отримали всі атрибути державності: посади у федеральних структурах нарівно розподілялися між чехами й словаками. Більше того, лідером КПЧ став словак Г. Гусак, а другою особою в партії тривалий час залишався словак В Біляк. Словаки обіймали посади міністрів оборони, закордонних справ та ін. Однак, незважаючи иа формальну рівноправність двох республік, «прагоцентризм» залишався чн не єдиною рисою, успадкованою комуністами від буржуазного уряду.

Перехідний період виявив і поглибив суперечності між словаками й чехами, які мали різні стартові можливості для впровадження ринкових відносин, чим і не забарилися скористатися лідери обох республік. Політичне та ідеологічне протистояння провідних політичних сил, які мали визначити після виборів перспективи розвитку країни, безумовно, сприяло поширенню сепаратистських настроїв в обох частинах Чехо-Словаччини.

Критичної позначки суперечності між республіками досягли під час підготовки та проведення в червні 1992 р. виборів до Федеральних зборів ЧСФР і Національних рад Чехії та Словаччини, а перемога на них непримиримих політичних опонентів урешті-решт визначила долю федеративної держави. Головна опозиційна сила в Чехії — ГДП—здобула 30 % голосів виборців, а КПЧМ і ліві демократи — 17 %. У Словаччині з великою перевагою (87 % голосів) переміг РДС (у Національній раді— 33,5%), друге місце посіла ПЛД.

ГДП обстоювали федерацію, а РДС — конфедеративні відносини між чехами й словаками. Очолювали РДС прем'єр В. Меч'яр та міністр закордонних справ М. Княжко. Однак невдовзі празькі політики, невдаволені спробою В. Меч'яра «підредагувати» сценарій економічних реформ із метою пристосування його до умов Словаччини, усунули «сепаратиста» В. Меч’яра з посади віце-прем'єра уряду ЧСФР.

Тоді В. Меч'яр заявив, що відтепер у ЧСФР провадитимуться дві економічні реформи, й словацький її варіант буде максимально враховувати інтереси населення республіки. В. Меч’яр вимагав переглянути півтора десятка федеральних законів (у тому числі про люстрацію) наполягав на ліквідації восьми (з двадцяти) федеральних міністерств. Переговори між чехами і словаками не давали результатів.

Відцентрові тенденції у федеративній Чехо-Словаччині посилювалися. Під час перебування президента В. Гавела в 1992 р. в Братиславі словаки кидали йому в обличчя: «Досить нам Гавела! Досить нам Праги!». Спираючися на народну підтримку, В. Меч'яр виклав головні вимоги: проголошення після виборів суверенітету Словаччини, вибори президента, прийняття нової конституції та проведення референдуму з питання незалежності. Таким чипом, політики з РДС пропонували не тільки спільну конституцію, а й договір між республіками. Не відкидалася й перспектива створення спільних органів управління. Інакше кажучи, лідери РДС вважали за можливе існування ЧСФР як конфедерації двох республік. У відповідь чеська ГДП висунула категоричні умови або федеративна держава, або поділ країни на дві частина. «Цивілізований розвід», як вважав її лідер В. Клаус, краще за формальне «співмешкання».

У свою чергу, напередодні червневих виборів депутати Словацької національної ради відхилили пропозиції президента В. Гавела щодо проведення загальнонародного референдуму для визначення майбутнього національно-державното устрою, а також відкинули проект міжреспубліканської угоди про поділ повноважень при побудові держави на нових принципах. Така жорстка поліція не була виправданою, тим більше що сепаратнаські настрої зовсім не панували в Словаччині. Як свідчили опити громадської думки 2/3 словаків підтримували ідею або федерації, або рівноправної конфедерації.

ПІСЛЯ тривалих та напружених переговорів 20 червня 1992 р. в Братиславі В. Клаус і В.Меч'яр підписали політичний договір, згідно з яким створювався тимчасовий федеральний уряд у складі п'яти міністерств, оборони, економіки, фінансів, внутрішніх і закордонних справ. Сторони підкреслили принципові розбіжності в питанні майбутнього державного устрою Чехо-Словаччині. Але було погоджено, що майбутнє країни має вирішити парламент обох республік до 30 вересня.

Президент ЧСФР В. Гавел запропонував використати єдиний конституційний шлях виходу з кризи — провести референдум. Проте його слово небагато важило: особисте становище В. Гавела в державних структурах залишалося досить хитким. Намагаючися спрямувати в необхідне річище переговори про державшій устрій, В. Гавел встиг наробити багато політичних помилок, що призвело до дворічного конфлікту між президентом і Федеральними зборами. Він так і не зумів скористатися своїм надзвичайно високим авторитетом, щоб запобігти поляризації суспільства. На виборах президента, які відбулися на початку липня 1992 р. в парламенті країни, в першому турі В. Гавел трохи не добрав необхідних 3/5 голосів депутатів обох палат. У другому турі, коли потрібна була лише проста більшість, йому не вистачило 20 голосів. Питання про главу держави залишилося не вирішеним.

Національна рада Словаччина 2 вересня 1992 р. затвердила підготовлений урядом В. Меч'яра проект конституцій, яка проголошувала республіку суверенною демократичною державою. Затвердження конституції Чехії відбулося лише 16 грудня на засіданні Національної ради. Таким чином було поставлено останню крапку в процесі поділу держави.

У вересні Федеральні збори приступили до розробки закону про принципи поділу країни. Все федеральне майно розподілялося в пропорції 2:1. Дві частини відходили Чехії, а одна — Словаччині у відповідності з чисельністю населення. Нерухомість поділялася за територіальною ознакою: все побудоване в Чехії та Моравії — чехам, усі об'єкти в Словаччині — словакам. Певні труднощі виникли при поділі армії. Під час перехідного періоду діяли тимчасові фінансова та митна унії.

Засідання Федеральних зборів 25 листопада прийняло конституційний закон про поділ ЧСФР, а останнє засідання парламенту 17 грудня 1992 р. постановило, що ЧСФР як єдина федеративна держава має припинити своє існування 31 грудня.

1 січня 1993 р. на карті Європи з'явилися дві нові самостійні держави Чехія і Словаччина. Так через три роки після «ніжної революції» відбувся «оксамитовий розвід». Ані в Чехії, ані в Словаччині, незважаючи на усвідомлення неминучості негативних наслідків поділу єдиної держави, його не сприймали як щось катастрофічне або трагічне. В Празі вважали, що «розвід» є найкоротшим шляхом входження до прогресуючого та багатого західноєвропейського співтовариства. Словаки теж були задоволені тим, що їм уперше в історії вдалося створити власну незалежну державу.

Національна рада Чехії вже 26 січня обрала В. Гавела першим президентом країни, а уряд продовжував очолювати В. Клаус.

У Словаччині тільки в лютому 1993 р. було обрано першого президента країни, яким став колишній міністр фінансів Словаччини, голова Федеральних зборів ЧСФР М. Ковач. Урядом Словаччини до березня 1994 р. продовжував керувати В. Меч'яр.

Уже в лютому валютний союз між двома республіками був ліквідований, що значно погіршило взаємний товарооборот. За короткий строк він зменшився на 40 %. Зниження взаємної торгівлі на 10 % викликало падіння валового національного продукту в Чехії на 1 %, а в Словаччині — на 2%.

Наступні дії урядів були спрямовані на ліквідацію існуючої досить тісної економічної взаємозалежності обох республік, що призвело до зниження обсягів виробництва, падіння рівня зайнятості населення та інших негативних соціально-економічних наслідків. Словаччина від «розводу» зазнала відносно більше збитків, ніж сусідка В 1993 р. рівень безробіття, наприклад, досяг у Словаччині 11 %, а в Чехії — близько 3%. Іноземних інвестицій, навпаки, значно більше отримували в Празі, ніж у Братиславі.

Чеська республіка, яка клином врізується в Австрію та Німеччину, її старовинні міста й розвинута інфраструктура почали притягувати не тільки західних туристів, а й інвесторів, яких приваблює дешева робоча сила. Прийнятий парламентом у квітні 1993 р. закон про банкрутство дав змогу позбавитися збиткових держпідприємств. Розпочався розпродаж підприємств комунального обслуговування і навіть пивоварних компаній.

Пошук свого місця в Європі веде й молода Словаччина, яка покладає надії насамперед на своє унікальие геостратегічне положення. Словаччина прагне стати осереддям комунікацій між Сходом і Заходом. Але для реалізації цих планів потрібні велика заінтересованість західних інвесторів у налагодженні подібних зв'язків та створення сучасних мереж зв'язку, шляхів, технічної інфраструктури.