41

Розділ 1. Ефективність національної економіки, її аналіз

1.1. Поняття ефективності національної економіки. Соціальна та економічна ефективність.

Національна економіка – це сукупність всіх галузей, господарських комплексів та регіонів країни, об’єднаних в єдине ціле різноманітними економічними зв’язками; історично сформована в певних територіальних межах система суспільного відтворення.

Складовими частинами національного господарства виступають:

- Галузі.

- Народногосподарські комплекси.

- Сектори.

- Сфери.

Суб’єктами національного господарства є домашні господарства; підприємства; держава; фірми; корпорації та нерезиденти.

Ефективність національної економіки - це якісна характеристика, яка відображає рівні розвитку продуктивних сил і забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат.

Іншими словами: Національна ефективність – це співвідношення між результатами діяльності (функціонування економіки) та витратами, які необхідні для досягнення цих результатів.

Ефективність сьогодні - одна з головних характеристик людської діяльності. Вона є найважливішою категорією економічної науки. У цьому показнику відображається кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва та живої праці, тобто віддача сукупних вкладень. Під словом «ефективність» не слід розуміти тільки результат, що досягається народним господарством у цілому або окремій галузі, підприємством за той або інший відрізок часу. Цей результат вірніше було б охарактеризувати як ефект, а не ефективність.

За наслідками

За місцем одержання

За метою визначення

За ступенем збільшення ефекту

- Абсолютна - Порівняльна

- Первісна - Мультиплікаційна

- Локальна (госпрозрахункова) - Народногосподарська

- Економічна - Соціальна

Ефективність виробництва та економіки

Рис. 1.1. Види ефективності виробництва (продуктивності системи) за окремими ознаками.

Економічний ефект — це конкретний результат (чи абсолютна величина) ефективності вирішення господарської, технічної чи економічної проблеми. Він може виражатися в грошових та натуральних показниках, наприклад, приростом ВВП, зниженням витрат на виготовлення товарів та послуг. Розвиток суспільства та національної економіки держави передбачає систематичне піднесення ефективності в усіх галузях діяльності людини, яка проявляється за абсолютного та відносного скорочення витрат. Оскільки ефект буває економічним (приріст продукції, прибутку) і соціальним (покращання умов праці, охорона довкілля і здоров'я людини), то виділяють економічну та соціальну ефективність [1].

Розглянемо ці два види національної ефективності:

У сучасних умовах господарювання ефективність соціальної діяльності означає недопустимість збільшення обсягів випуску продукції чи одержання прибутку за рахунок погіршення умов праці, завдавання шкоди довкіллю, зниження інших показників життєдіяльності людини.

Ефективність соціальної діяльності — це узагальнений, інтегральний показник якості соціального забезпечення, а також це є явище, яке зачіпає безліч різноманітних соціальних факторів, що впливають на загальний добробут людини.

Соціальна характеризує відповідність національного виробництва потребам людей і цілям суспільства. Інтегруючим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період (переважно рік). Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень безробіття…) і соціальні блага (рівень освіти, життєвий рівень…).

Якщо добробут населення та його життєвий рівень постійно підвищуються, то національна економіка вважається соціально ефективною.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв’язок. З одного боку поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об’єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. З іншого боку, підвищення соц ефекту виступає вирішальним чинником раціонального та економічного ведення домашнього господарства в інтересах суспільства та окремих його членів. На практиці подібний зв’язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається взаємозв’язок між соціальним та економічним ефектом, то це означає, що фактично виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об’єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв’язку  соціальної та економічної ефективності господарської діяльності.

Таким чином, Економічна ефективність національної економіки - це стан, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншого члена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (по імені італійського економіста В.Парето).

Відзначимо, що в загальному вигляді економічна ефективність розраховується таким чином:

(1.1)

Результат виробництва, як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти:

1. кінцевий результат процесу виробництва;

2. кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (об'єднання підприємства) [2].

На завершення даного питання відмітимо, що в країнах з розвиненою ринковою економікою виділяють чотири ключові групи проблем, що визначають рівень розвитку національної економіки:

- рівень обсягу національного виробництва;

- рівень зайнятості та безробіття;

- рівень цін;

- розвиток міжнародної торгівлі.

1.2. Чинники ефективності національної економіки.

Класифікація і суттєва характеристика рівня економічної і соціальної ефективності залежить від численних чинників, що її визначають. У зв'язку з цим для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників економічного зростання. Усі чинники доцільно класифікувати за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє визначенню головних напрямків і шляхів підвищення ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства).

Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефективності (продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямками розвитку і удосконалення виробництва; 3) місцем реалізації у системі управління виробництвом.

Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення джерел підвищення ефективності, зростання продуктивності праці (економія витрат живої праці), зниження фондомісткості (капіталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання природних ресурсів. Активне використання перелічених джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників). Визначальними напрямками є перш за все прискорення темпів науково-технічного і організаційного прогресу (створення нових і удосконалення існуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих процесів; запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці; побудова і регулювання ринкового механізму господарювання).

Практично найбільш важливою слід вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій чинників — внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх (народногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на так звані “тверді чинники” і “м’які чинники” [3].

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва (діяльності підприємства) неоднакові за ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для практики господарювання важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління економічними системами (виробництвом). Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також враховувати вплив на неї зовнішніх чинників — економічної і соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій, розвитку інфраструктури і структурних змін у суспільстві.

• Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів.

• Устаткування. Цьому чинникові належить одне з провідних місць у програмі підвищення ефективності виробництва. Зростанню продуктивності діючого устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного обслуговування, оптимальні строки експлуатації, забезпечення необхідної пропорційності в пропускній спроможності технологічно зв'язаних його груп (одиниць), чітке планування завантаження у часі, підвищення змінності роботи, скорочення внутрізмінних витрат робочого часу тощо.

Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" природно є досить умовною і незвичною, але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн. Назви "тверді" і "м'які" чинники запозичені з англійської комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне (математичне) забезпечення — "м'яким товаром". При цьому "твердими чинниками" позначають такі з них, що можна виміряти і мають фізичні параметри, а "м'якими" ~ ті, які не можна фізично відчути, проте мають неабияке значення для економічного управління виробництвом .

Класифікаційні ознаки чинників ефективності економіки

1. Продуктивність праці

2. Фондомісткість продукції

3. Матеріаломісткість продукції

4. Природні ресурси

1. Науково – технічний прогрес

2. Структура виробництва

3. Організаційні системи управління

4. Форми і методи організації виробництва

5. Планування і мотивація виробництва

Зовнішні

«Тверді»: - Технологія - Устаткування - Матеріали та енергія - Вироби

«М’які»: - Працівники - Організаційна система - Методи роботи - Стиль керівництва

1. Державна економічна соціальна політика

2. Інституційні механізми

3. Інфраструктура

4. Структурні зміни

Чинники зростання ефективності економіки

Внутрішні

Рис. 1.2. Інтегрована модель чинників ефективності економік.

• Матеріали і енергія. Проблема економії і зменшення споживання сировини, матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем відповідних спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких підприємствах може позитивно розв'язуватись шляхом запровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізації управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання.

• Вироби. Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важливими чинниками ефективності. Остання повинна корелювати з так званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної преваги у конкретних виробах, що користуються великим попитом на ринку. Проте для досягнення високої продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв'язку з цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай найменших організаційних і економічних бар'єрів між виробництвом і окремими стадіями маркетингу.

• Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники — керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато де в чому визначається методами, технікою, особистим умінням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого мотиваційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально заохочує до використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей, гарантує їх зайнятість тощо.

• Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських процесів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) діяльності. Однією з причин недостатньої продуктивності підприємства як складної виробничо-економічної системи є занадто жорстка її організаційна структура надмірне відокремлення підрозділів за професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною і гнучкою, періодично реорганізованою у відповідності з новими завданнями, що постають перед підприємством при зміні ситуації [3].

• Методи роботи. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці, усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими витратами сили, часу і коштів.

• Територія та територіальна належність. Відзначимо, що ефективність національної економіки залежить від географічного розташування країн, їх забезпеченістю природними ресурсами, ріками, морями, горами… При чому в даний чинник можна також віднести кліматичні і природні умови, які безпосередньо впливають на безліч видів діяльності в країні, формують конкурентні переваги певних галузей на в досліджуваних країнах.

• Стиль управління. Значний (за деякими оцінками — переважний) внесок у зростання ефективності (продуктивності) виробництва може забезпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою частиною такої системи є стиль управління — типовий м’який чинник підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник, підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що абсолютно досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управління. Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна компетентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві.

Максимально можливого впливу внутрішніх ("твердих" і “м’яких”) чинників на рівень ефективності можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі і просторі. Наприклад, можна використовувати найновіші технології і устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться.

На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосередній чи непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва. Проте самі підприємства не можуть активно їх контролювати. Ось чому ці чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм підвищення ефективності виробництва на підприємствах. У зв'язку з цим стає очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення напрямків дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності).

• Державна політика. Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процентних ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних підприємств; комерціалізацію організаційних структур невиробничої сфери тощо. Розвиток економіки України, економічні відносини між окремими підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про підприємства в Україні, про власність, про підприємництво, про оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), основні положення яких керівникам і спеціалістам підприємств треба добре знати і спиратися на них у своїй практичній діяльності.

• Інституційні механізми. Оскільки ефективність виробництва, як уже зазначалось, залежить від багатьох чинників — внутрішніх і зовнішніх (по відношенню до підприємства), непересічним завданням держави є створення на національному рівні не лише відповідних економічних, соціальних, політичних і законодавчих, але й організаційних умов підвищення продуктивності виробничо-економічних систем. Такі умови зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів — організацій (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на: визначення і розв'язання основних проблем підвищення ефективності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому; практичну реалізацію стратегії і тактики розвитку народного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління; підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших кадрів для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150 національних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по продуктивності і управлінню. Зокрема у світовому співтоваристві відомими і визнаними є Японський центр продуктивності. Центр продуктивності ФРН, Канадський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функції виконують Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості, Міжнародний інститут менеджменту. Державна академія управління, Київський державний економічний університет.

Світовий досвід доводить більш високу ефективність і надійність стратегії інвестиційної політики, яка основними джерелами інвестицій робить вітчизняний капітал, включаючи той, що перебуває за кордоном, ніж та, при якій ставка робиться на пошук джерел іноземних інвестицій. Отож, наше першочергове завдання - створити в Україні необхідні і достатні умови для використання внутрішніх джерел фінансування потреб господарчого комплексу країни, поєднати фінансову сферу із сферою реальної економіки.

Одним із внутрішніх джерел коштів для інвестування в сферу реальної економіки є проведення конструктивної політики скорочення державного споживання. Це одна із суперечностей сучасної ситуації в українській економіці: зростання державного споживання відбувається при одночасному падінні ВВП [4].

В цілому саме інвестиційні потоки можуть або повністю знекровити національну економіку, обминаючи її реальний сектор, або запустити дійові механізми економічного розвитку. Тому актуальною є розробка національної інвестиційної програми з виявленням реальних мотиваційних механізмів стосовно конкретних суб’єктів інвестування, визначенням його обґрунтованих обсягів, раціональної структури, напрямків, форм, пріоритетних об’єктів.

Але передумова будь-якого заохочення інвестицій в Україні – припинення, а на перших кроках – суттєве обмеження несанкціонованого перетоку капіталу за кордон.

У глобальному плані проблема перетоку капіталів може вирішуватися переважно економічними важелями. Справа в тім, що з точки зору інвестора і згідно із світовими нормами, інвестор має право переміщувати свої капітали туди, де їх вигідно вкладати. Тому сукупність заходів щодо оптимізації руху капіталів має поєднувати як ліберальні ринкові, так і адміністративно-державні важелі.

Фіскальна та грошово-кредитна політика повинна мати на меті, перш за все, забезпечення стабільної та сприятливої кон’юнктури господарювання у реальному секторі економіки.

Відродження платоспроможного сукупного попиту є найефективнішим і найдоступнішим кроком на шляху до оживлення виробництва і нормального руху товарів і грошей на ринку.

Грошово-кредитна політика, яка за свою мету має економічну стабілізацію, повинна здійснюватися не в межах вузької і низькоефективної взаємодії: “стискання грошової маси – зменшення відносного бюджетного дефіциту – скорочення попиту – зниження інфляції”. Ми повинні керуватися більш ширшою системою, а саме: “накопичення капіталу – розширення попиту – зростання зайнятості і виробництва – зростання бюджетних доходів – скорочення бюджетного дефіциту – зниження інфляції”. Слід перевернути політику стабілізації і починати з оздоровлення фінансів підприємств і галузей, розв’язання проблем формування і цільового використання інвестиційного потенціалу виробничої сфери, відтворення і накопичення капіталу на новій технічній основі.

Кардинальних змін потребує і власне бюджетна політика.

Немає сумніву, наприклад, щодо негативного впливу дефіциту держбюджету на економічний розвиток. Нарощування дефіциту бюджету ряд економістів пов’язують не стільки з труднощами ринкової трансформації, скільки з невідповідною економічною політикою.

Загальновідомо також, що традиційні методи фінансування дефіциту держбюджету (грошова емісія, внутрішні і зовнішні запозичення) мають певні негативні вади.

Дійсно, використання внутрішніх і зовнішніх позик для покриття дефіциту державного бюджету є більш “ринковим” інструментом, ніж додаткова грошова емісія. Проте тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання ВВП, рівня податкових надходжень, інвестицій тощо) призводить лише до механічного стримування грошової маси й сукупного платоспроможного попиту в певних межах, перетворюючи відкриту інфляцію на відкладену.

Отже, внутрішні і зовнішні позики не варто розглядати як ефективний інструмент в бюджетній та антиінфляційній політиці держави. Внутрішній та зовнішній борг України стрімко зростає, його обслуговування стає окремою вагомою статтею бюджетних витрат.

Особливо парадоксальною в цих умовах виглядає національна податкова політика.

Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять свої доходи у тіньовий сектор економіки. Результатом цього стає недоотримання державою частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову ж за рахунок введення нових податків та зборів. Маємо ефект зачарованого кола.

Кардинально змінити ситуацію можна лише шляхом реформування системи оподаткування.

Як інструмент реалізації податкової політики особливого значення набуває Податковий кодекс України – систематизований законодавчий акт, який має забезпечити комплексний підхід до рішення наболілих проблем податкового права.

Прийняття єдиного Податкового кодексу дозволить побудувати стабільну, зрозумілу податкову систему, забезпечить збалансованість загальнодержавних та приватних інтересів, допоможе розвитку підприємництва, активізації інвестиційної діяльності. Це єдиний шлях нарощування національного багатства України та добробуту її громадян.

Ринки функціонують ефективно лише за умов розвинутої інституціональної інфраструктури. В перехідній економіці її формування повинно бути синхронізованим із масштабами і темпами ринкових реформ, а краще – їх випереджувати. Останнє уможливлюється лише за наявності стратегічних програм і чітко сформульованих в них цілей.

Умовою модернізації державних інститутів і ролі держави на етапі проведення глибокого економічного реформування є відмова від надмірної участі владних структур на мікрорівні і зосередження на вирішенні макропроблем: підтримка і захист приватного бізнесу, всіх форм власності, гарантія ринкової конкуренції.

Принципово важливого, якщо не ключового значення в сучасних умовах набувають соціальні фактори економічного розвитку. Взагалі людей цікавить не макроекономіка і мікроекономіка, котрі є поняттями досить абстрактними, а економіка країни, де вони живуть. Не макро- і мікроекономічні, не зовнішньоекономічні, і навіть не просто економічні реформи, а, в першу чергу, їх соціальні наслідки.

Формуючи політику економічного зростання, важливо розуміти наскільки вона відповідатиме критеріям економічної і соціальної демократії?

Основна спрямованість соціальних реформ – забезпечення зростання вагомості і домінуючої ролі доходів від трудової діяльності. Необхідно запровадити систему пріоритетів в економічній політиці, забезпечивши досягнення суттєвих змін в пропорціях доходу на користь заробітної плати, державного бюджету і виробничих інвестицій.

Ні проведення реформ заявлених, ні будь-яка їх корекція, ні реформування на принципово інших засадах неможливі, якщо політика не базується на економічному консенсусі. В його основу повинні бути закладені принципи: врахування поточних і перспективних, індивідуальних та суспільних інтересів; рівноправності всіх в умовах розвитку і в отриманні результатів суспільного прогресу; демократичності розвитку із реальною участю людей в прийнятті рішень, що впливають на їх життя.

Ідеально, щоб і в перехідних умовах економічний консенсус був суспільно конституйованим, а не кон’юнктурним. Для цього необхідно становлення і конструктивна взаємодія всіх інститутів держави і ринку – усталених, прозорих і зрозумілих у своїй діяльності для населення. [5]

На мою думку, до всіх, вище сказаних чинників потрібно віднести наступні:

• Освіта. Я вважаю, що рівень базових та спеціалізованих знань безпосередньо впливає на ефективність національної економіки, адже чим обізнаніші люди, тим якісніші продукти вони будуть виробляти, тим компетентнішими вони будуть в своїй справі і тим ефективніші управлінські рішення будуть прийматися на всіх рівнях. Систему освіти, яка в Україні є досить потужною на базовому, але слабкою на спеціалізованому рівнях потрібно більше інтегрувати в професійну діяльність (працевлаштовувати по закінченню вузів на роботу, проводити практики на підприємствах, направляти учнів на підприємства…)

• Рівень доходів громадян. Даний чинник безпосередньо впливає на національну ефективність, адже чим більше зацікавлені у праці працівники – тим більша буде їхня продуктивність праці. Відзначимо, що в Україні заробітна плата на порядок нижча ніж в більшості не лише Європейських, але й Азіатських країн. Також, за дослідженнями інституту планування НАН невідповідність розподілу доходів між найбіднішими і найбагатшими, перевищує показники більшості Європейських країн. Таким чином бачимо, що в українців немає зацікавленості працювати, вони намагаються знайти більш високооплачувану роботу, через що процвітає тіньова економіка, постійна міграція робочих кадрів та ін….

• Сектор тіньової економіки – це негативний чинник, що впливає на національну економіку. Тіньова економіка забирає у держави необхідні податки і знижує потенціал країни в цілому. За підрахунками вчених, сектор тіньової економіки становить близько 35 – 40% від усієї економіки України. Даний показник показує, що майже половина економіки нашої країни працює приховано, підприємства не сплачують податків, знижується відтак і конкурентоспроможність і ВВП на одного жителя (якщо за офіційними даними він становить 3000 грн. на 1 жителя, то з врахуванням всього сектора тіньової економіки, ВВП наближається до загально світового (7000 грн.)).

• Також можна виділити такий чинник як державна структура і законодавча база. Відзначимо, що саме закони визначають основні правила та положення стосовно діяльності всіх фірм. Чим досконаліше буде складене законодавство, тим більшою буде ефективність національної економіки, адже при стабільному законодавстві не буде можливості двояко трактувати його статті, користуватися законами так як забажається, будуть чітко встановлені норми та закономірності.

• Інші чинники.

1.3. Основні економічні показники національної економіки

В країнах з розвиненою ринковою економікою виділяють чотири ключові групи проблем. Кожна з них відображається в економічних показниках і вирішення цих проблем веде до підвищення ефективності національної економіки. Отож, розглянемо ключові економічні показники ефективності економіки на основі цих проблем:

1. Найважливішою проблемою в національній економіці є обчислення обсягу національного виробництва.

Відзначимо, що головними показниками в рамка цієї проблеми, та й узагалі - головними показниками які вимірюють ефективність національної економіки є ВВП (валовий внутрішній продукт) та ВНП (валовий національний продукт). ВВП та ВНП мають як спільні, так і власне притаманні кожному з них особливості. Їхня спільна особливість полягає в тому, що вони відображають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, але й в нематеріальному виробництві.

Основна відмінність між ними полягає в тому, що ВВП вимірює сукупну ринкову вартість кінцевих продуктів, створених в межах території даної країни, незалежно від того, чиїми факторами виробництва вони були створені – вітчизняними чи іноземними, а ВНП обчислюється за принципом власності.

ВНП – це сукупна ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, створених національними факторами виробництва, незалежно від того, в якій країні вони виробляли цей продукт.

Існують 3 основні методи обчислення ВВП (ВНП):

- за доданою вартість (виробничий метод);

- за видатками (метод кінцевого використання);

- за доходами (розподільчий метод).

А) За виробничим методом ВВП визначається як різниця між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини , матеріалів, палива, енергії, послуг іншим підприємствам. Додана вартість включає в себе оплату праці, прибуток, процент.

Б) За видатками ВВП включає в себе суму видатків всіх макроекономічних суб’єктів на придбання кінцевих товарів та послуг:

ВВП = споживчі видатки (С) + валові приватні капіталовкладення (інвестиції; І) + державні видатки (G) + чистий експорт (Nx)

В) За доходами ВВП розраховується як сума усіх факторних доходів суб’єктів господарювання + амортизація та непрямі податки.

ВВП = заробітна плата найманих працівників (ЗП) + рента (Р) + процент (П) + прибуток корпорацій (ПК) + дохід від індивідуальної власності (ДІВ) + амортизація (А) + непрямі податки (НП)

До ВВП при цьому не враховують: суто фінансові угоди (купівля – продаж акцій, облігацій); незавершене виробництво; перепродаж старих речей, які були у користування; трансфертні платежі (виплати по соціальному страхуванню, допомога по безробіттю, стипендії…) та види діяльності, що неможливо точно порахувати (робота домогосподарств, тіньові операції, бартер).