43. Людина як проблема філософії.

Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” тлумачиться як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним, яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Протиставляється “речове буття”, природі людського буття. Матеріальний світ розглядається як “постійна загроза нашому життю”. Проте людина, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, що призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.

44. Есенційний та екзистенційний підходи до тлумачення сутності людини.

Сутність людини в історико-філософському контексті. Есенційний та екзистиційний підходи до тлумачення сутності людини.

Три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове. В релігії людина як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот. Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом .Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини.В наш час постмодернізм — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним. Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням Бога із земного матеріалу.Натуралістична позиція - людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Соціокультурна версія визначається формуванням людини як символічної тварини. У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.У V ст. до її. е. погляд на людину та бачення її як частки природи.У софістів людина — це розумна істота, яка твор¬чо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. В класичній філософії сутність людини: загальне,спільне,повторюване, притаманне всім людям (мислення, самосвідомість, духовність, соціальність…). Некласична на перше місце місце ставить безпосереднє існування людини, або людського екзистенцію, здатність людини до духовного самовизначення, до пошуку осмислення існування, віднайдення нею справжніх цінностей.