Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення текстознавству як філологічній дисципліні.

2. Коли і ким було запроваджено термін «текстознавство» як назва самостійної науки?

3. У чому полягає основна мета текстознавства?

4. Сформулюйте завдання текстознавства.

5. Охарактеризуйте основний метод дослідження текстознавства.

6. Охарактеризуйте взаємозв’язки текстознавства з іншими науками.

7. Проаналізуйте основні етапи становлення та еволюції текстознавства.

Тема 2. Текстологічне вивчення джерел тексту

План

1. Аналіз рукописних джерел.

2. Питання з’ясування своєрідності роботи письменника над текстом.

3. Дослідження друкованих джерел.

1. Вивчення історії створення творів свідчить про можливість необмеженої кількості індивідуальних випадків збереження чи пропажі, високої якості чи спотворення текстів. На джерелі, який доносить до нас авторський текст, може відбитися все: і особливості авторського творчого процесу, і особливості самого твору, умови його створення і суспільне становище того часу, місце публікації і участь чи неучасть автора у створенні, увага чи неувага автора і його нащадків до рукопису письменника тощо.

У результаті в одних випадках до нас дійшли добре збережені архіви рукописів письменників. У листах і щоденниках авторів та їхніх близьких є багато відомостей про відношення письменника до своїх творів, до їх видання, про взаємовідносини автора з цензурою, редакторами тощо. У інших же випадках рукописи збереглися лише частково; у них нащадками стерті слова, рядки і цілі частини тексту, прочитати які тепер неможливо; існують правдиві відомості про неувагу авторів до видання своїх творів, що виходили нерідко навіть без їхнього відома тощо.

Все це призводить до того, що спочатку здається неможливим знайти будь-які спільні шляхи роботи текстолога над джерелами тексту. Але такі шляхи існують, і текстологу необхідно знати мету і завдання, заходи і методи з’ясування і вивчення джерел тексту, без яких неможлива ніяка текстологічна робота.

Джерелами тексту називаються всі рукописні і друковані матеріали, що відносяться до даного твору і виходять від автора.

До рукописних джерел належать:

• плани і нотатки;

• чорнові та чистові рукописи;

• писарські та любительські копії та списки;

• копії, зроблені за допомогою друкарської машинки;

• виправлені автором коректурні відбитки тощо.

Друковані джерела – це:

• авторизовані прижиттєві видання творів і публікації окремих їх частин, тобто такі видання, про які точно відомо, що для них автор готував текст, або читав коректури, або просто схвалив їх усно чи письмово;

• твори, видані після смерті автора (за певних умов).

Іноді до джерел тексту належать різні допоміжні джерела:

• листування автора зі своїми рідними, друзями, редакторами, цензорами та іншими особами;

• щоденники і записні книжки автора;

• спогади про автора та інші матеріали.

Серед рукописних джерел найбільш авторитетними джерелами є автографи – це рукописи, автор тексту якого співпадає з автором запису. До автографів належать: плани, нотатки, чорнові та чистові рукописи.

Нотатки – це незакінчені, обривчасті частини тексту, що відносяться до твору і мають переважно характер попередніх заміток.

Чернетка містить зазвичай зв’язний текст, записаний із урахуванням усього твору або значної його частини. Від чистовика відрізняється за своїм походженням і призначенням. Чернетка – це творчий рукопис, він пишеться для себе у процесі творення твору.

Чистовик – результат не творення, а переписування тексту для інших, і відображає певний підсумок творчої роботи автора на певному етапі. У подальшому автор може ще неодноразово повернутися до тексту і навіть переробити його, але це не заперечує факту закінчення певного етапу роботи.

Разом з тим не кожен чистовик відображає завершений результат роботи над текстом, тому що часто переписування є чисто технічним прийомом, що полегшує автору подальшу правку: чернетка ще не закінчена, але дуже заплутана правками, і автору самому стає важко працювати. Тоді він «перебілює» його, знімаючи лише верхній, останній на даному етапі прошарок тексту, після чого творча робота продовжується, як над звичайною чернеткою. Такий рукопис називається зведенням. Отже, зведення – рукопис, у якому зводяться воєдино на новому листку паперу розкидані варіанти окремих рядків, слів або навіть значних частин тексту, але не створюється чистовий рукопис твору.

Іноді між чернеткою і чистовиком є суттєві невідповідності. Не завжди існує рукопис, що передує чистовику і відображає авторську роботу. Такі різночитання можуть бути результатом роботи, яку академік М. С. Тихонравов назвав редижуванням, тобто виправленням тексту у процесі переписування його автором. Навіть якщо чистовик – писарська копія, то й вона не завжди є результатом механічного переписування з чернетки: автор міг диктувати текст, одночасно виправляючи його.

Копія – це рукопис, виготовлення якого відбувалося з метою точного відтворення оригіналу. Список – рукопис, виготовлення якого не мало на меті точного відтворення оригіналу.

До рукописних джерел можуть бути віднесені авторські екземпляри надрукованих книг, якщо вини мають авторські виправлення.

У деяких випадках як рукописне джерело тексту використовуються фотознімки з рукописів чи факсимільне (точне) відтворення їх у друці.

2. Вивчення рукописних джерел тексту – це один із найважливіших етапів роботи текстолога. Вивчаючи рукописи автора, текстолог намагається з’ясувати етапи створення твору (історію його написання) і встановити місце та роль кожного джерела серед інших документів, що відносяться до даного твору. Для цього текстолог повинен добре знати особливості письменницького стилю автора. Це поняття включає не лише творчий стиль письменника, тобто методи типізації, створення образу, розробки характеру тощо, але й особливості технології майстерності письменника: як писав автор (матеріали письма, особливості чистовиків і чернеток, прийоми правки власного тексту та ін.). Знаючи, як писав автор, текстолог може зрозуміти: зберігав чи ні нотатки та чернетки, скільки зазвичай виготовляв копій тощо; що необхідно шукати у наш час (плани, нотатки, записи у щоденниках та ін.). Крім того, знаючи особливості роботи автора, текстологу легше розібратися у великій кількості рукописних матеріалів і визначити, що віднести до чернеток, чистовиків, що є авторською копією, що належить одній редакції, а що – іншій і т. ін. Щоб розібратися в цьому, текстолог повинен проводити палеографічне дослідження джерела: виду і якості паперу, матеріалів письма, почерку письменника у різні роки його життя, малюнку шрифту (для друкованих видань) тощо.

3. Доробка і переробка тексту для нових видань є і продовженням роботи автора над твором, і продовженням історії створення твору. Тому текстолог повинен так само, як і рукописні, уважно і досконало вивчати друковані джерела тексту. При вивченні друкованих джерел тексту необхідно звернути увагу на такі моменти:

- Вивчення друкованих джерел починається зі з’ясування усіх випадків прижиттєвої публікації кожного окремого твору, при цьому враховуються не лише видання твору в цілому, але й публікація окремих глав, частин, уривків; необхідно вивчати і посмертні видання, якщо є відомості, що текст для них міг бути підготовлений автором (авторизовані видання) іще за його життя або здійснювався їх набір із невідомого джерела.

- Вивчення друкованих джерел ускладнюється, переважно, з двох причин: 1) тим, що немає вичерпних бібліографій текстів письменників, особливо письменників ХІХ – ХХ ст.; 2) велика кількість творів була опублікована у свій час під псевдонімом або анонімно.

- Виявивши усі видання твору, що вивчається, текстолог повинен встановити точні дати кожної публікації, тому що журнали, наприклад, виходили нерегулярно або із запізненням. Уся ця робота закінчується складанням повного переліку усіх прижиттєвих публікацій у хронологічному порядку.

- Із усіх прижиттєвих публікацій виокремлюються лише авторизовані видання, а ті, про які достеменно відомо, що вони готувалися до публікації без участі автора, вивчаються лише за рукописними джерелами. У тих випадках, коли рукописи не збереглися, а єдине прижиттєве видання не є авторизованим, доводиться саме його вважати джерелом тексту, а усі наступні – лише посмертні передруки з нього.

- Якщо у текстолога немає достовірних доказів про участь чи неучасть автора у виданні, у такому випадку необхідно визнати це видання джерелом тексту, але усі різночитання його із попередніми і наступними виданнями особливо уважно проаналізувати. Саме характер різночитань іноді допомагає встановити міру участі автора у виданні.

- Посмертне видання є джерелом тексту у тому випадку, якщо оригінал авторської підготовки тексту для цього видання не зберігся і воно є єдиним джерелом, яке доносить до нас авторську правку. Але якщо збереглося інше попереднє джерело (наприклад, набірна копія), то посмертне видання є джерелом тексту лише у тому випадку, якщо автор читав коректури і, як наслідок, остання правка збереглася тільки у тексті посмертного видання.

- Джерелом тексту можуть бути і ті посмертні видання, які не були підготовлені самим автором, але містять твори, опубліковані за втраченими нині джерелам. Як правило, такі видання виходили зразу після смерті автора і нерідко мали напис: «Посмертне видання». Усі наступні видання не називаються посмертними, навіть якщо у них вперше публікуються певні твори. У таких випадках говорять про першу посмертну публікацію тексту.

- Необхідно розрізняти поняття «авторизований текст» і «авторизоване видання». Встановлення факту авторизації видання не значить, що всі тексти цього видання є авторизованими.