Запитання для самоконтролю

1. Проаналізуйте усі види рукописних джерел.

2. Поясніть, для чого у текстології з’ясовується своєрідність роботи письменника над текстом.

3. Схарактеризуйте моменти, на які необхідно звернути увагу при вивченні друкованих джерел тексту.

Тема 3. Вибір джерела основного тексту

План

1. Особливості визначення творчої волі автора.

2. Проблема вибору джерела основного тексту у творах закінчених і опублікованих автором.

3. Проблема вибору джерела основного тексту у творах закінчених, але не опублікованих автором.

4. Проблема вибору джерела основного тексту у творах не закінчених і не опублікованих автором.

1. У результаті вивчення джерел текстолог виявляє ті, що якісно передають авторський текст. Внаслідок того, що саме одне з цих джерел повинне бути в основі видання, перед текстологом постає проблема вибору джерела основного тексту, тобто знаходження того джерела, текст якого найбільш точно і повно відображає ідейно-художній замисел автора.

Сучасна текстологія спирається на результати вивчення історії тексту і його науковий аналіз і в основу своєї роботи, у тому числі і в основу рішення проблеми вибору основного джерела тексту, покладає поняття «творча воля автора».

Працюючи над своїм твором, автор прагне того, щоб його літературна праця мала певний зміст, відображала систему світосприйняття автора, мала відповідну форму. Більш того, у процесі роботи неодноразово може змінюватись замисел, форма вираження автором його думок та поглядів, він може змінювати, відкидати або створювати певні сцени, ситуації, картини, героїв тощо.

Вся ця робота закінчується створенням певного тексту, який, на думку автора, найбільш точно відображає його замисел, і публікацією. Але іноді автор, закінчивши і опублікувавши свій твір, через деякий час знову повертається до нього, вносить певні зміни з метою поглиблення змісту і покращення форми твору. Трапляються навіть випадки, коли таке доопрацювання вже опублікованого твору призводить до появи його нової редакції.

Написавши і опублікувавши свій твір, автор тим самим чітко виявив свою волю: бажання довести до читача твір саме у такому вигляді. Тому для наукової текстології творча воля автора – це ідейно-художній замисел автора, що знайшов своє матеріальне втілення у певному тексті твору. Коли у текстології говорять про порушення творчої волі автора, то мають на увазі реальний факт спотворення авторського тесту. Отже, основним принципом текстології є принцип непорушення творчої авторської волі. Більш того, текстолог повинен охороняти цю волю не пасивно, а активно, тобто не лише самому не порушувати, але й в усіх випадках її порушення у минулому чи сучасному поновлювати на всіх етапах роботи над текстом.

При підготовці тексту до друку перед текстологом постає питання: як же виявити останню творчу волю автора, де, в яких формах вона виявляється? Коли автор залишає заповіт, проблеми не виникає, але у переважній більшості випадків текстологу необхідно багато працювати для вирішення цієї проблеми.

Вивчення джерел тексту свідчить про те, що кожне джерело відображає авторську волю на різних етапах її виявлення. Виявлень «волі» стільки, скільки джерел. Питання, який саме текст обрати наразі для публікації, якою «волею» керуватися, якщо всі джерела несуть якісний текст і всі ці «волі» формально рівноцінні, до цього часу є одним із найскладніших у текстології. Це призвело до того, що деякі видавці обирали той текст, який, на їхню думку, є найбільш точним. Але переважна більшість текстологів вважає, що при виборі джерела основного тексту слід керуватися саме останньою творчою волею автора.

Враховуючи те, що за нормальних умов розвитку письменницький талант з роками підсилюється, а майстерність зростає, з кожним новим виправленням тексту автор спрямовується до створення редакції, яка найбільше його задовольняє. Усі авторські правки викликані тим, що кожна редакція, яка передувала, переставала його задовольняти із плином часу. В решті-решт на певному етапі робота автора над текстом зупиняється: або він вважає, що твір його повністю задовольняє, або він просто перестає ним цікавитись, захоплений, наприклад, новим замислом, або робота зупиняється у зв’язку зі смертю письменника.

Остання творча воля по відношенню до тексту може виявлятися у різних джерелах, але у всіх випадках це повинен бути останній етап творчої роботи над текстом. У створенні, переробці, виправленні тексту обов’язково повинен бути елемент творчості, а не випадкової зміни тексту. Якщо хронологічно останньою є запис, наприклад, поезії у чиємусь альбомі, зроблений по пам’яті і тому має певні розбіжності із більш ранніми джерелами, то хоча цей запис вивчається серед інших джерел тексту, вважати, що він доносить останню творчу волю письменника, не можна.

Разом з тим, з текстологічної точки зору для закінчених творів немає принципової різниці між двома виявленнями останньої творчої волі автора – останньої у абсолютному значенні і останньої у хронологічному. Адже творчий процес створення твору у наближенні до ідеалу безкінечний. Автор повинен на певному етапі творчості зупинитися, хоча б на деякий час, і опублікувати свій твір. Остання творча воля буде останньою і коли автор свідомо зупинив роботу із удосконалення твору, і внаслідок його смерті.

Текст, що був визнаним самим автором остаточним (тобто текст, що відображає останню у абсолютному значенні авторську волю), чи текст, що є результатом останньої авторської роботи над твором (тобто текст, що відображає останню у хронологічному значенні авторську волю), називається у текстології основним текстом твору, оскільки кладеться текстологом в основу його роботи по встановленню тексту для публікації.

2. Проблема вибору основного тексту дуже складна, адже помилка у виборі основного тексту може призвести до публікації спотвореного тексту або не того, який хотів бачити опублікованим сам автор.

Розглядаючи проблему вибору основного тексту у загальному плані, можна розділити усі твори будь-якого письменника на три групи:

1. твори закінчені і опубліковані автором,

2. твори закінчені, але не опубліковані,

3. твори не закінчені і не опубліковані.

Перший випадок найчастіше зустрічається у роботі текстолога. Для таких творів джерелом основного тексту, як правило, буде одне із прижиттєвих видань, авторитетність якого текстолог повинен довести, тобто необхідно проаналізувати міру і характер участі автора у підготовці кожного видання. Тут можливі наступні випадки:

• автор готував текст до видання і читав коректури,

• автор не готував текст до видання, але читав коректури,

• автор готував текст до видання, але читав коректури.

У першому випадку, безперечно, єдиним правильним рішенням буде вибір у якості джерела основного тексту останнього авторизованого видання. Це рішення буде правильним і для другого випадку, тому що читаючи коректури, автор мав можливість самому останньому етапі роботи внести у текст свої виправлення і таким чином виявити свою останню творчу волю. Наприклад, якщо твір публікувався за життя автора кілька разів, то джерелом тексту може бути тільки перше з них за умови його авторизованості, а усі інші – лише передруки, зроблені без участі автора. Взагалі проблема вибору тексту зводиться до виявлення того джерела, у якому автор залишив нам результати своєї останньої роботи над текстом.

Іноді автор готував тексти до видання або читав коректури, але видання вийшло вже після смерті автора. У таких випадках текст посмертного видання, як таке, що відображає останню авторську волю, вважається основним.

Іноді автор після виходу останнього авторизованого видання знову виправляє і публікує частину твору, а весь інший текст залишається без змін. У такому випадку джерелом основного тексту всього твору є останнє авторизоване видання, а правка, зроблена в опублікованій частині твору вноситься у текст, якщо автор при правці не створив варіантів, що не узгоджуються з іншою, невиправленою частиною. Якщо виправлена частина кардинально змінює текст, то вона друкується окремо. Так само відбувається і у тому випадку, якщо пізніше виправлена частина залишилась неопублікованою за життя автора.

Правило вибору останнього авторизованого видання у якості джерела основного тексту ніколи не повинне вважатися як абсолютне. Вивчення усіх джерел може привести текстолога до відмови від вибору останнього авторизованого видання джерелом основного тексту, наприклад, у тому випадку, коли це видання неповноцінне, зіпсоване у результаті змін, внесених цензором, редактором тощо. У такому випадку, якщо навіть публікація відбувалася за участі автора, джерелом основного тексту слід брати набірний рукопис, чистовий автограф або авторизовану копію з нього. Якщо зазначені джерела відсутні, а є лише первинні чорнові рукописи, то джерелом основного тексту є все ж таки спотворене видання, тому що, не дивлячись на його недоліки, воно несе останню авторську волю по відношенню до тексту.

3. Цей випадок у практиці зустрічається порівняно рідко. В принципі, вибір джерела основного тексту тут зводиться до виявлення того рукописного джерела, на якому завершилась авторська робота над текстом, тобто в якому знайшла своє відображення остання воля автора. При чому на основі різних свідчень, що виходять від автора чи його сучасників, текстологу необхідно впевнитися, перш за все, в тому, що твір був дійсно закінчений автором. Поняття «закінченості» має деяку умовність: якщо твір не був опублікований автором, то він може розглядатися як закінчений лише у тому випадку, якщо його друку завадили якісь сторонні причини, що не залежали від автора: цензурні перепони, відсутність можливості опублікувати, причини особистого характеру тощо. Якщо таких причин не було, і автор все ж таки не намагався опублікувати свій твір, тоді немає підстав розглядати його як закінчений.

Закінченість чи незакінченість твору не можна визначати за наявністю чи відсутністю чистовика, хоча в цілому це є суттєвим показником. Твір може бути завершеним і залишатися у чернетці.

Отже, рішення про закінченість чи незакінченість твору текстолог повинен виносити не на основі формальних ознак (наявності чернетки чи чистовика), а за результатами аналізу змісту твору і різних свідчень, що виходять від автора чи близьких йому сучасників.

Якщо автор готував текст до видання, але не встиг опублікувати його, то джерелом основного тексту повинен бути обраним набірний (цензурний) рукопис. Але таких прикладів у практиці текстології небагато, і загальним правилом вибору джерела основного тексту у цьому випадку є вибір останнього чистового рукопису (автографа чи авторизованої копії): саме тут знаходить своє відображення остання авторська воля. Разом з цим у цих випадках особливу увагу слід звертати на неавторизовані копії і списки, текст яких може відображати останній, невідомий нам за автографами, етап роботи автора над текстом. Для цього текстологу необхідно виявити усі відомі списки твору і проаналізувати їх з точки зору походження, авторитетності, звертаючи особливу увагу не тільки на формально-документальні дані, але й на ідейно-художні особливості тексту у кожному списку. У результаті такого вивчення один із списків, найбільш авторитетний за походженням, може бути вибраний у якості джерела основного тексту.

4. Проблема вибору основного тексту у творах не закінчених і не опублікованих автором. Цей випадок у практиці текстології зустрічається досить часто: в архівах будь-якого автора завжди залишаються чи тільки розпочаті, чи відкинуті, чи з інших певних причин незакінчені творів. Але як і у попередньому випадку, текстологу необхідно чітко уявляти, що необхідно вважати незакінченим твором.

Особливість цього випадку в тому, що головною проблемою є не стільки вибір джерела, скільки розробка засобів і способів публікації такого незакінченого тексту. Як і у попередньому випадку, проблема вибору у цілому зводиться тут до виявлення того рукопису, який відображає останній етап творчої роботи автора над текстом, а в цьому рукописі – останнього, верхнього прошарку авторської правки.

При виборі джерела основного тексту незакінченого твору велике значення має вивчення планів творів. Нерідко до нас доходить не один рукопис, у якому послідовно формується текст твору, а ряд їх, що відображає нерівномірну і різночасову роботу над текстом. Дослідження усього матеріалу із залученням авторських конспектів, планів, щоденників тощо дозволяє з’ясувати послідовність чорнових рукописів не тільки у хронологічному, але й у композиційному плані. Текст також логікою авторського викладу може підказати послідовність окремих рукописів чи частин. Виконавши цю роботу, текстолог розміщує рукописи, що відображають останній етап роботи автора над текстом, у цій черговості, отримуючи, таким чином, нехай і незакінчений, але у певній мірі логічно зв’язний текст.

Іноді твір залишився незакінченим, але окремі його частини були автором підготовлені і опубліковані. У такому випадку при виборі джерела основного тексту необхідно з’ясувати: чи опублікована частина є самостійною, а незакінчена – тільки її продовженням (новим томом, книгою, частиною) чи опублікована частина є уривком твору, який не існує у цілому. У першому випадку закінчена частина розглядається як самостійний і опублікований автором твір і вибір джерела основного тексту буде зроблено належним чином, а для незакінченої частини основним текстом буде верхній прошарок чернетки. У другому випадку джерелом основного тексту залишається рукопис чи їх ряд, якщо поєднання доопрацьованого уривку з іншим текстом логічне. Але якщо при доопрацюванні уривка вносилися зміни у його зміст, і тому поєднання опублікованої і неопублікованої частин неможливе, то будуть існувати два тексти: опублікованої частини і незакінченої.

Отже, розгляд проблеми вибору джерела основного тексту зводиться до виявлення джерела, яке відображає останню творчу волю автора: останнього авторизованого видання, останньої коректури, останнього авторського рукопису тощо. Але практика текстологічної роботи доводить, що це правило не може бути прийнято як абсолютне: з нього можна і потрібно робити виключення, що ґрунтуються на результатах аналізу усіх джерел тексту.