Модуль 1. Основні аспекти текстологічного вивчення історії тексту

Тема 1.

Текстознавство як наукова дисципліна

План

1. Мета та завдання курсу.

2. Об’єкт і предмет текстознавства.

3. Взаємозв’язки текстознавства з іншими науками.

4. Становлення та еволюція текстознавства.

1. Текстознавство – філологічна наукова дисципліна, яка вивчає історію тексту творів з метою їх інтерпретації і публікації. Дослідження історії тексту дає об’єктивне підґрунтя для інтерпретації змісту і форми твору.

Термін «текстознавство», як назва самостійної науки, був запроваджений у середині 1930-х років Б. В. Томашевським. У XIX ст. існував термін «критика тексту». Критика тексту була допоміжною дисципліною, необхідною для видання документів та літературних пам’яток. Завдання вивчення тексту обмежувалися тільки практичними потребами.

Сучасна текстологія має цілком надійні, об’єктивні критерії для встановлення дійсно авторського тексту. Наукове вивчення історії тексту творів заперечує суб’єктивізм і механізм в усіх їх виявленнях. Тому вона вимагає чіткості методології, конкретного підходу до текстів, що вивчаються, майстерності та різноманітності способів і прийомів роботи текстолога залежно від умов і завдань дослідження.

У новій літературі наукову цінність має, перш за все, історія існування тексту у його автора. У давній літературі має значення не лише «авторський» період твору, але й увесь подальший.

Вивчення історії тексту твору не може обмежуватись встановленням порядкового взаємовідношення текстів. Текстологія досліджує і характер самих текстів, мету, заради якої вони укладались, причини їхніх змін тощо у межах, необхідних для тлумачення їх історії.

До історії тексту належить його літературна історія і позалітературна, творча історія й усі нетворчі моменти, що призвели до зміни тексту (випадкові втрати і спотворення, зміни під тиском цензури, вимог політичних організацій, гонорарних питань тощо).

Текстологічне дослідження тексту не слід ототожнювати з технікою видання текстів. Окремі текстологічні явища слід вивчати у всій повноті, а не зводити вивчення тексту лише для потреб видання.

Мета та завдання текстології визначають її теоретичне та практичне значення.

Основна мета текстознавства полягає в тому, щоб вивчати історію тексту на всіх етапах його існування у автора, його переписувачів, редакторів, компіляторів, тобто протягом того, як текст змінювався.

Фактично існує дві мети текстологічного вивчення тексту:

1. Текст може вивчатися для з’ясування його історії, вірного і більш глибокого розуміння і потім тлумачення замислу автора, змісту і форми його твору, для з’ясування творчого методу письменника, психології його творчості, техніки його роботи тощо. Таке вивчення тексту надає літературній науці твердий фундамент для достовірних висновків (історично-літературних, теоретично-літературних, історично-біографічних).

2. Текст можна вивчати, виявляти його дійсність без літературознавчих висновків, щоб підготувати текст до друку. Така робота підготовки до видання може бути специфічною, самостійною метою текстологічного вивчення твору.

Сформульовані дві мети визначають такі завдання:

• встановлення точного тексту твору;

• організація (кодифікація) цих текстів;

• коментування тексту.

2. Об’єктом текстознавства є текст будь-якого твору. Предметом – історія тесту твору. Текстологія вивчає текст під кутом історії.

Текст твору – це мовне вираження замислу автора (письменника), яке закріплене матеріально (графічно). До тексту належать будь-які творчі записи автора, які поєднані із замислом твору, і навіть згодом були перероблені, але відобразилися у тексті твору. Записи нетворчого характеру – конспекти і виписи з документів, літературних та інших джерел тощо – не належать до тексту, хоча вивчення їх нерідко потрібне для правильного розуміння авторського тексту.

Текстознавство має свій метод дослідження – порівняльно-історичне вивчення джерел. Цей метод вимагає, по-перше, вивчати текст не ізольовано у кожному окремому джерелі, а тільки у порівнянні текстів різних джерел.

Об’єктивні і достовірні висновки текстологічних досліджень використовуються філологічними та іншими науками, об’єктом вивчення яких є текст. На висновках текстології будується й едиційна техніка – в цьому полягає практичне значення цієї наукової дисципліни.

3. Текстознавство – самостійна наука, яка вивчає історію тексту. Тобто у її сучасному обсязі та змісті відділилася від бібліографії, яка розумілася раніше набагато більш широко – як взагалі книгознавство.

Текстологія зародилася як вузько підсобна дисципліна, як сума практичних філологічних прийомів для видання текстів. У процесі розвитку та формування вона стала наукою із самостійним полем дослідження та своїми специфічними питаннями. Однак вона неминуче й органічно пов’язана з філологічними, історичними та іншими науками.

На сучасному етапі розвитку текстологія сама залучає такі науки, як бібліографія, джерелознавство, хронологія, палеографія, археологія, історія мови, письмознавство, спирається на вивчення психології творчості і творчої історії літературних творів.

Теорія текстології як самостійної наукової дисципліни формується на базі літературознавства та редагування. Від літературознавства текстологія узяла методологію аналізу змісту і форми твору. Історизм дослідження, ставлення до літератури як до форми суспільної свідомості та до літературного твору – як до твору мистецтва, а від редагування – практичний підхід до тексту як до предмету публікації, погляд на текст як на матеріально (графічно) здійснену ідею автора.

4. Виділилась текстологія як сукупність практичних прийомів і методів видання творів античних авторів та церковних творів. З цим текстологічним досвідом почали підходити й до видання класиків літератури у XIX ст.

Радянська текстологія зародилася і розвивалася на багатій практичній базі – спадщині дореволюційної літературної науки. Радянські учені продовжували розробку принципів теорії текстології. У 20-х роках з’явилися перші роботи, у яких були зроблені спроби створити систему критики тексту і теоретично обґрунтувати шляхи рішення найважливіших текстологічних проблем.

Особливе значення для розв’язання проблем текстології мала нарада, скликана у 1954 році Інститутом світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР. Нарада сприяла об’єднанню текстологів країни, активізувала теоретичну розробку назрілих питань, стимулювала утворення текстологічних підрозділів у наукових установах республіканських академій наук. Текстологія стала предметом викладання. З’явилися такі важливі праці, як чотири випуски збірника «Вопросы текстологии» (1954, 1960, 1964, 1967 р.р.), «Основы текстологии» (1962 р.), в якій співробітники Інституту світової літератури ім. О. М. Горького АН СРСР систематизували й узагальнили головні текстологічні принципи. У наступні роки вийшло ще кілька окремих видань. Усе частіше текстологічні проблеми привертають увагу українських літературознавців, розглядаються у загальних дослідженнях та спеціальних монографіях, у статтях і рецензіях.

З утворенням науково-дослідних установ, зокрема Інституту Тараса Шевченка у 1920 р., Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка у складі АН УРСР (1936 р.), в Україні розпочалося вивчення текстологічних проблем, вироблення наукових принципів видань класичної спадщини.

Вагоме досягнення – випуски неперіодичного збірника «Питання текстології», який з’явився у 1968 (Випуск 1), 1977 («Поезія»), 1980 («Поезія і проза»), 1983 («Іван Франко»), 1989 («Дожовтнева та радянська література»), 1990 («Т. Шевченко») роках.