2.2. Міфологема світового дерева у поезії Богдана-Ігора Антонича.

Українська поезія кінця ХХ – початку ХХІ ст. відзначається міфологічною спрямованістю художнього мислення. У творчості багатьох поетів відбулося «усвідомлення міфу як альтернативної реальності», в якій можлива не лише актуалізація та авторська інтерпретація давніх міфів, але й відмежування від реального життя з метою створення цілісної концепції у сприйнятті світу

Міфотворення у поезії Антонича – це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Заради цього поет реконструює великий космогонічний міф українського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, значущості рослинних, тваринних, культурних проявів буття у цілісному, довершеному світі, де кожне явище, закономірне й непоодиноке, має аналогію, переходить в інші форми існування, зберігаючи безсмертну сутність.

В «Елегії про перстень пісні» дім поета мислиться як цілий всесвіт, де ростуть «ліричні яблуні» – дерева-дарувальниці натхнення, що символізують цілісність буття, початок усіх речей, земні бажання та вічну молодість. Водночас яблуко символізує спокусу.

Космос його поезії можна уявити як систему п’яти просторів і часів. Так, О.Лосєв виділяє п’ять планів античного космосу: Вогонь (першо-єдине), Світло (розум, ідея), Повітря (душа, дух), Земля (софійне тіло), Вода. Кожна сфера світу наділена специфічно властивим їй типом простору і часу, де вони перебувають у спокої чи рівномірному русі. У збірці «Три перстені» починається шлях до визначення сонця як основного центру світобудови. Автор «Автопортрета»:

Я, сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля [1, с.87].

У язичницькій міфології світила відіграють визначальну роль. В свою чергу, поет звертається до цих централізованих солярних образів з чітко визначеною метою. Сонце та місяць у поезіях Б.-І. Антонича точніше виражають ознаки національного колориту і частиною рідного краю.

Централізація образу сонця у збірці може обумовлюватись і проведенням алюзій між весняним розквітом та поетичним натхненням. У даній поезії «Автопортрет» «сонце виступає в опредмеченому метафоричному образі: «В червонім дзбані м’ятний трунок, зелені краплі яворові» [1, с.87 ]. Форма дзбану, у гончарському ремеслі Західної України, зосереджує увагу на язичницьких уявленнях. З м’ятою в українському фольклорі порівнювали особливу звабливість дівчини. Явір є лемківським варіантом прадерева, яке росте в центрі всесвіту – в першоземлі богів. На вершечку дерева сидить Сокіл-Род – світлоносне божество, яке сотворило світ. Тому «яворові» краплі, які містяться в сонці, - його сутність, пов’язана із родючістю землі, з продовженням роду, поколінь українського народу. Прийом перетворення хати на українську модель світобудови увиразнює астральну символіку:

Підноситься угору дах,

Кружляє дзбан, співає скриня.

І сонце, мов горючий птах,

І ранок, спертий на вориння [1, с.88].

Сонце і місяць пов’язані з верхньою частиною світового дерева, з цими об’єктами співвідносяться два птахи, що сидять на верхівці. Зв’язок сонця з птахом є очевидним для зовсім різних культур. Він дав привід бачити в птахові образ сонця, у зв’язку з цим доречно розглянути поширене зображення крилатого сонця. В Антонича у підтексті образно-символічної системи лежить національна ідея, що виявляється у багатовимірності змістів. Порівняння сонця з горючим птахом саме і стосується червоного дзбану, що кружляє. Поет натякає на метаморфозу сонця у птаха.

Серед централізованих стосовно світобудобудови є образи предметів, що обертаються по колу і нагадують його за формою. У збірці «Три перстені» з’являється цікавий образ веретена. Часом у цьому образі, що крутиться, уявляється рух сонця по небу: «Кружалном сонце покотилось назустріч місяцеві й тьмі»

Розширення простору хати і трансформація її в необмежений простір природи відбувається у поезії «Елегія про перстень молодості» Антонича уві сні:

Розсунулись, мов карти, стіни,

Угору стеля попливла! [1, с.98].

Стирання граней між реальними речами і розширення хати до масштабів всесвіту в «Елегії про перстень молодості» є передумовою виходу за межі побуту і зображення бенкету небесних богів за ясеновим столом:

Уже не стеля, лиш глибінь,

Уже не стіни – далечінь [1, с.98].

За давньослов’янськими уявленнями, ясеновий стіл – світле небо, за яким збиралися світила й найважливіші стихії. В «Елегії про перстень молодості» зорі займають закономірну горішню позицію – наповнюють собою вищий рівень світобудови.

Архетипний образ Місяця – це один із найважливіших ключів Антоничевої поезії, він виступає у різних контекстах і несе на собі різноманітні значення, зокрема, такі: місяць-пророк, який «звівши сині руки, став місто кляти» («Кінець світу»), або «карузо ночі – тенор місяць» («Весняна ніч»); а у віршах з апокаліптичними мотивами він може бути «білим птахом натхнення злого» («Назавжди»). Залежний від місяця світ – це світ, сповнений метаморфоз, для яких характерний дуалізм пар: світло – темрява,(повний місяць – новий місяць – відсутність місяця на небі три дні), світ вищий – нижчий, життя – смерть тощо [17, с.33]. Світло місяця протиставляється нічній темноті, однак вони взаємодіють, бо місяць виходить тільки вночі

Образ місяця в цьому творі стає центром одержимості поезії, наприклад:

І місяць – мідний птах,

Таємна рожа неба, лампа

Поетів та сновид,

Веде мене в сріблистих снах

Зигзагам мрії та безумства

Понад безодню світу [1, с.98].

Мідні птахи, за грецькою міфологією, жили на високогір’ї та сипали на людей смертоносні стріли-пера; «рожа неба» - означує небесні світила; конкретизація образу місяця – «лампа поетів та сновид» - означає вирок долі, продиктований місяцем. Джерелом поетичного натхнення виступає також нічне небо:

Червінці дзвонять на столі,

І місяць – найсильніший келих [1, с.101].

Червінці – це образ зірок, які пророкують Антоничу його призначення – бути поетом, а місяць виступає дарувальником натхнення. Звідси можемо зробити висновок, що астральна тріада в Антонича – образи небесного світла і вогню – сонце, місяць, зорі, централізовані стосовно світобудови.

Дуже цікавим у нашому дослідженні виявилося те, що Антонич для того, щоб опоетизувати своє життя, між весняною рослинністю та творчістю проводить аналогію на основі зв’язків із сонцем. Поет переосмислює давні анімістичні вірування, згідно з якими все у світі живої природи одухотворяється. Сонце-веретено, яке розкручується щовесни, визначає долю поета і природи. Мотив ясена як Перунового дерева звучить у «Трьох перстнях» наскрізно, він розвивається в образі світлого неба як ясенового столу – теслярського виробу.

Модель світобудови окреслена у вірші «Село». Міфологема «Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком» означає настання ранку. Корови в давньоукраїнській міфології були образами дощових хмар і пов’язувалися з родючістю землі. Молитва «до сонця, що полум’яно сходить маком», стверджує більшу значущість денного світла для життя рослин. Мак тут виступає символом сонця, ранкової зорі та швидкоплинності життя. У вірші «Ars poetika» централізований образ сонця стає своєрідним перифразом суті життя митця:

Мініатюри сонця – яблуко натхнення

На дереві життя – на дереві мистецтва,

І творчість, наче присуд, творчість невтоленна

І з світом торг красою – муз скупих купецтво [1,с.135].

Тут переосмислені біблійні уявлення про заборонений плід, який дає вічне життя. Але дерево життя для людини недосяжне. Космогонічний міф про боротьбу дня і ночі лежить в основі виразної картини заходу сонця:

Воли рогами сонце колють,

Аж з нього кров тече багряна [1, с.180].

В цій мініатюрі трансформований космогонічний міф про одвічну боротьбу Білобога та Чорнобога, що постали з двох сльозин Сокола-Рода.

Оскільки всяка давня міфологія є національною картиною світу, то міфотворчість Антонича – це міфосвіт через імпресіонізм, тобто народні уявлення пропущені крізь призму сприйняття і вражень поета. Таким чином, його поезія може сприйматися на двох рівнях: 1) глибинному – через занурення у вірування, звичаї, обряди, мистецтво українського народу; 2) поверховішому, зорієнтованому на миттєві особисті враження читача. Мета його авторського міфотворення – це відновлення первісної гармонії між людиною та світом, зняття протиставлень між тілесним і духовними аспектами людської природи, заради якого і залучається давнє українське язичництво. Небесне і земне в поезії поета не протистоять, а взаємодіють у видимих і відчутних формах життя, яке через постійне відновлення в закономірному колообігу складає вічність.

ВИСНОВКИ

Міфопоетичний підхід до аналізу літературних явищ та творчої індивідуальності письменника дає змогу глибше дослідити і зрозуміти феномен творчої манери, особливості світогляду кожного митця. Основою міфопоетичної творчості стає звернення до традиційних міфологічних сюжетів та образів.

Міфологічні образи відображають елементи первинного світосприйняття, тому вони складають основу міфоструктури твору. Основоположними, пов’язаними з природою і первісними уявленнями, є архетипні образи, продовженням яких є міфологеми та символи. Одним із архетипних образів є образ світового дерева. Саме він яскраво представлений у творчості письменника ХХ століття: М.Коцюбинського, активно розроблявся у поезії цього періоду

Б. – І. Антоничем.

Творчість М.Коцюбинського, особливо міфопоетика повісті «Тіні забутих предків» містить надзвичайно багатий матеріал для аналізу. Характерний у доробку автора образ світового дерева, досить гармонійно втілився в образі Івана Палійчука. Іван – представник теперішнього покоління – є ланкою, що пов’язує минуле й майбутнє. Про це свідчить ім’я героя, його стиль життя. Таким чином, міфологема світового дерева є, на наш погляд, стрижнем системи образів повісті. Характерним у творі є розмежування двох світів на дві сфери світового дерева: часову та елементну. Міфологеми вогню, землі й особливо води дуже чітко прослідковуються у тексті. Вогонь у повісті – жива істота. Його так і називають – «живий вогонь». Видобувають його первісним засобом і підтримують протягом багатьох місяців. Таким чином, вогонь – прихильна до людей стихія і сприятлива частина світового дерева. Земля виступає нейтральною частиною світового дерева. Її мікрообраз окреслений схематично. Лише в легенді про Бога й арідника він конкретизується. Воді у повісті відводиться чільне місце.

Постать Б.-І. Антонича вабить дослідників своєю надзвичайною самобутністю. Його міфотворення у поезії – це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Заради цього автор реконструює великий космогонічний міф українського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, значущості рослинних, тваринних, культурних проявів буття у цілісному, довершеному світі, де кожне явище, закономірне й непоодиноке. Дуже часто автор звертається до солярних образів – місяця та сонця. Серед централізованих стосовно світобудови є образи предметів, що обертаються по колу і нагадують його за формою. У збірці «Три перстені» це образ веретена.

Оскільки вся давня міфологія є національною картиною світу, то міфотворчість Антонича являє сукупність поетики народнопісенних уявлень та власне авторського світосприйняття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонич Б.-І. Твори / Б.-І. Антонич. – К.: Дніпро, 1998. – 591 с.

2. Бовсунівська Т. Міфологема як резистентний складник літератури // Дивослово. – 2010. - №8. – С. 49–52.

3. Бондаренко А. Словесні маски «дитини буття» в художньому мово мисленні Б.-І. Антонича / А. Бондаренко // Слово і час. – 2001. – № 12. – С. 43–48.

4. Галич О. Теорія літератури: Підручник / О.А. Галич, В.М. Назарець, Є.М. Васильєв; ред. О.А. Галича. – К.: Либідь, 2006. – 488с.

5. Дунай П. Поетичний космос Богдана-Ігора Антонича (До 90-річчя від дня народження поета) / П. Дунай // Українська мова та література. – 1999. - № 40. – С. 2–3.

6. Захарова А. Архетип структуры и структура архетипа в художественном произведении / А. Захарова // Литературовеческий сборник. – Донецк: ДонГУ, 1999. – Вып.1. – С. 41–44.

7. Ільницька М. Образ нічного неба: архетип місяця у поезії Б.-І. Антонича, Ф.Ґ. Лорки та І. Калинця / М. Ільницька // Дивослово. – 2003. – № 10. – С. 2–5.

8. Кирилюк О. Універсально-культурні смисли символу Світового Дерева / О. Кирилюк // Науковий вісник. – 2006. – вип. 16.4. – С.72–79.

9. Калениченко Н. Михайло Коцюбинський: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1984. – 189 с.

10. Калесник П. Коцюбинський – художник слова / П. Калесник. – К.: Наукова думка, 1964. – 535 с.

11. Коцюбинський М. Вибрані твори / М. Коцюбинський. – К.: Дніпро, 1977. – 499 с.

12. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Терешка. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 752с.

13. Лосев А. Философия. Мифология. Культура / А. Лосев. – М.: Правда, 1991. – 133 с.

14. Лютіна С. Іванове світове дерево: міфопоетика повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» / С. Лютіна // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, лійеях. – 2002. – № 2. – С. 40–45.

15. Мифы народов мира: у 2 т. Т.1. / За ред. С.А. Токарева. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – 671 с.

16. Новикова М. Міфосвіт Антонича / М. Новикова // Сучасність. – 1992. – № 9. – С. 86.

17. Пономаренко О. Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича (децентралізовані образи світил) / О. Пономаренко // Слово і час. – 2004. – № 5. – С. 30–37.

18. Пономаренко О. Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка / О. Пономаренко // Українська мова та література в школі. – 2004. – № 2. – С. 51–56.

19. Рубан Я. Космогонічна антоничівська міфологія / Я. Рубан // Українська мова та література. – 2001. – № 39. – С. 10–11.

20. Словник символів / О.І. Потапенко, М.К. Дмитренко, Т.І. Потапенко та ін. – К. : Народознавство, 1997. – 156 с.

21. Топоров В. Світове Дерево: універсальний образ міфопоетичної свідомості / В. Топоров // Всесвіт. – 1977. – № 3. – С. 176-193.

22. Хиллман Дж. Архетипическая психология / Дж. Хиллман. – Санкт-Петербург: БСК, 1996. – С. 69.

23. Шестопалова Т. Кореляція понять «архетипний образ – міфологема – символ – міф» (на прикладі поезії П. Тичини) / Т. Шестопалова // Наукові записки НаУКМА. – Т. 17: Філологія. – 1999. – С. 37–41.