3. Рубрикація як модель композиційної структури повідомлення; види рубрик; способи нумерації рубрик; рубрикаційні норми редагування.

Множину рубрик, утворену зі всього повідомлення й подану в порядку розташування композиційних одиниць, називають рубрикацією. Така рубрикація є моделюю композиційної будови повідомлення. Рубрикації класифікують за певними критеріями.

За часом створення виділяють:

– Попередню рубрикацію;

– Фактичну рубрикацію.

За ступенем деталізації виділяють:

– Звичайні рубрикації;

– Деталізовані рубрикації;

– Детальні рубрикації.

За наявністю в рубрикації даних про обсяг кожної з композиційних одиниць виділяють:

– Рубрикації, що не містять даних про обсяги композиційних одиниць;

– Рубрикації, що містять дані про обсяги композиційних одиниць;

За наявністю рубрикації в складі повідомлення виділяють:

– Робочі рубрикації;

– Рубрикації-змісти.

Крім того, рубрики класифікують за цілою низкою інших ознак. Узагальнено їх різновиди можна представити в такій ієрархічній послідовності:

– Системні

 вербальні

• нумеровані

а) з назвою рівня

б) без назви рівня

• ненумеровані

 невербальні

• графічні

• німі

– Позасистемні

Традиційна нумерація рубрик може бути:

– Лінійною (цифрова, літерна)

– Ієрархічною (цифрова крапкова, цифрова без крапкова, літерно-цифрова)

– Комбінованою

Що більше за обсягом повідомлення, то більш необхідною в ньому є рубрикація. Що слабша підготовка реципієнта, то більш необхідною в повідомленні є рубрикація. У довідкових і начальних повідомленнях рубрикація є обов’язковою. У ділових, виробничих повідомленнях рубрикація є вкрай бажаною. У повідомленнях деяких жанрів потрібно вводити рубрикацію для забезпечення можливості вибіркового сприймання їх окремих частин. Детальність рубрикації залежить від виду видання та його цільового призначення. Рубрика композиційної одиниці повідомлення повинна описувати її основну тему. Повтори в рубриках слід усувати. Використання нетрадиційної нумерації рубрик допустиме лише у виданнях, які мають особливі вимоги до класифікацій. У рубриках, кількість розділових знаків повинна бути зведена до мінімуму. Шрифтове оформлення рубрик одного ієрархічного рівня повинно бути однаковим.

4. Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. Знаків). Екзаменаційний білет № 16

1. Книгодрукування в Україні (XVI–XVIII ст.).

Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкін. XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена Желиборського (1644—1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687—1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. Випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стратин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків.

У Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча в Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У1615 р. В Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. Була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистянський, Памво Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст., в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та ц друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

У 1659 р. Лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія…» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького.

Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль « Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — широкодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури: панегіриківі драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.