2. Поняття редакційної норми; структура норми; основна суперечність, потужність, вибір і динамічність нормативної бази.

Деонтична логіка як основа теорії редагування. Ще зовсім недавно вважали, що наука покликана описувати лише те, що є, а не те, що повинно бути. Проте після створення апарату деонтичної логіки (логіки норм) ситуація змінилася. Норми стали рівноправними об'єктами науки. Деонтична логіка дає змогу маніпулювати нормами, чого попередні логіки — наприклад, формальна — не забезпечували.

У трактуванні норм редагування схоже з юриспруденцією: воно розглядає і те, що є насправді, і те, що має бути в ідеалі (інакше кажучи: те, що в повідомленні є фактич¬но, й те, що повинно бути в ньому згідно з нормами теорії редагування).

У деонтичній логіці щодо тверджень використовують такі модальності, як "обов'язково", "дозволено", "заборонено", "байдуже", згідно з якими:

— обов'язковим є те, від чого не можна утриматися (тобто обов'язковими є ті норми, не дотримуватися яких заборонено);

— дозволеним є те, від дотримання чого не обов'язково утримуватися (тобто до¬зволеним у повідомленні є те, що не заборонено нормами);

— забороненим є те, від чого слід обов'язково утримуватися (тобто забороненим у повідомленні є те, що нормами не дозволено).

Модальність "байдуже" дає змогу застосовувати в редагуванні творчі методи оптимізації (удосконалення) повідомлень.

Визначення норми. Класичним прикладом норми може слугувати мова передачі повідомлень. Так, мовці, перш ніж почати спілкуватися, повинні домовитися хоча б про способи кодування (позначення словами) фрагментів дійсності, а також про значення цих слів. Наслідком такої домовленості стає угода (конвенція) про те, що певний фрагмент реальності будуть позначати певними звуками (чи літерами) і ці звуки (чи літери) матимуть таке-от значення.

Властивості норм:

1. Норми регулюють опрацювання повідомлень (відношення між повідомленнями й людьми, а також між самими повідомленнями), що забезпечує їх циркулювання в інформаційному просторі. Інакше кажучи, це правила функціонування інформаційного простору.

2. Вони мають загальний характер, тобто не стосуються конкретного автора, конкретного редактора чи конкретного реципієнта, а регулюють типові ситуації та роз¬раховані на багаторазове застосування.

3. Вони є загальнообов'язковими для всіх, кому адресовані.

4. Вони пов'язані з державою та суспільством. Ці норми запроваджує або санкціонує держава та суспільство, а за необхідності їх дотримання забезпечує суспільний осуд, несприймання повідомлень, що порушують ці норми, чи навіть державний примус.

5. Вони є формально визначеними. Норми теорії редагування, як правило, фіксують в різних нормативних документах держави й суспільства і чітко закріплюють права, обов'язки і заборони для працівників інформаційної галузі.

6. Вони є системними. Норми теорії редагування всеохопні (або, бодай, повинні бути такими), взаємоузгоджені та, як правило, не суперечать одна одній.

Структура норми. Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру1, в яку входять:

— індикатор норми (ознака, яка дає змогу встановити, належить певний елемент до норми чи ні, а якщо так, то до якої саме; наприклад, індикатором норми "всередині складнопідрядного речення перед сполучником підрядності слід ставити кому" є будь-який сполучник підрядності — що, який, щоб, хоча тощо);

• агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна академія наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);

• адресат норми (виконавець норми, тобто той, хто повинен її застосовувати; наприклад, автор, редактор, коректор, технічний редактор, художній редактор);

• зміст норми (дія, яку потрібно або не потрібно вчинити; наприклад, виправити чи не виправити текст);

• характер норми (норма зобов'язує, дозволяє, забороняє певну дію; наприклад, норми зобов'язують подавати вихідні відомості, дозволяють вміщувати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати неевфемічні слова);

• умови норми (обставини, за яких можна або не можна вчиняти певну дію; наприклад, умовою заміни прийменників у на в є лівосторонній та правосторонній контекст — наявність голосних чи приголосних літер у сусідніх до прийменника словах);

• санкції (можливі наслідки порушення певної норми; наприклад, через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).