XVII ст. Он родился в Южной Моравии в семье члена

общины Чешского братства. Образование получил

традиционное для того времени – окончил латинскую

школу, учился в Гернборнском и Гендельбергском

университетах в Германии. После этого Коменский был

проповедником, а потом и главой своей религиозной

общины, занимался педагогической деятельностью в

разных странах Европы – в Чехии, Польше, Венгрии.

Благодаря его учебникам Коменский стал знаменит еще

при жизни, ими пользовались во многих странах мира,

включая Россию.

Коменский был первым из педагогов, которые

последовательно обосновали принцип

природосоответсвия в воспитании. В этом он шѐл от

гуманистических традиций предшественников, в первую

очередь представителей Возрождения – Рабле и

Монтеня. «Природное» в человеке, считал Коменский,

владеет самодеятельной и самодвижущей силой.

Принцип природосоответсвия в воспитании

исходил из признании природной равности людей.

Люди наделены одинаковой природой, они одинаково

требуют более полного умственного и морального 13

розвитку, що принесе користь людству. Таким чином,

їхні права на освіту рівні. Проголошуючи рівність

людей від природи, Коменський аж ніяк не заперечував

індивідуальності природних задатків.

У своєму творі ―Велика дидактика‖ він

обґрунтував основні принципи навчання і виховання

дитини, поділивши цей процес на чотири періоди

(школи): д и т и н с т в о , о т р о ц т в о , ю н і с т ь ,

з р і л і с т ь . Кожному періоду відводиться шість років

навчання і виховання, під час яких здійснюється:

для дитинства — материнський догляд

(материнська школа);

для отроцтва — елементарна школа, або

народна школа рідної мови;

для юності — латинська школа, або гімназія;

для зрілості — академія.

Зробивши детальний опис роботи кожної

школи, яка забезпечує навчання і виховання дітей,

Коменський дав наукове обґрунтування к л а с н о -

у р о ч н о ї с и с т е м и організації занять,

п р и н ц и п і в н а в ч а н н я і в и х о в а н н я ,

м е т о д і в навчально-виховної роботи, які

застосовуються в освітніх системах сьогодення.

Головним досягненням педагогіки Коменського

є те, що він дійшов висновку про наявність об’єктивних

з а к о н о м і р н о с т е й навчально-виховного процесу.

Відмінною рисою педагогічних поглядів

Коменського було й те, що він розглядав виховання як

одну з найважливіших передумов установлення

справедливих і дружніх взаємовідносин між людьми і

народами. Ця ідея проходить червоною ниткою через

його іншу працю «Загальна порада про виправлення

справ людських», одну з частин якої він назвав

«Пампедія», що у перекладі означає «загальне

виховання».

Тут він розвиває думку про те, що виховання й

освіта людини не закінчується після виходу зі школи.

Виховання людини здійснюється протягом усього

життя. Для цього, як стверджує Коменський, необхідно

створити громадські майстерні культури (officinis

Culturae), тобто школи (інституції) для виховання всіх

членів суспільства.

Такі інституції він називає ПАНСХОЛІЄЮ.

Окрім цього, потрібні будуть універсальні знаряддя

виховання, тобто книги й посібники, які визначали б

його зміст — ПАНБІБЛІЯ. А загін універсальних

викладачів, які своєю діяльністю будуть реалізовувати

зміст загального виховання людей, він називає

ПАНДИСКАЛІЯ.

Розкриваючи сутність функціонування кожної

складової процесу загального виховання, Коменський

обґрунтовує необхідність створення системи постійного

громадського виховання члена суспільства. У сучасних

умовах вирішенням цієї проблеми займається соціальна

педагогіка.

Одним з представників класичної педагогічної

думки ХYІІ ст. був також Джон Локк (1632-1704) —

видатний англійський філософ-матеріаліст і педагог.

Значною заслугою Локка як філософа була розробка ідеї

дослідницького (емпіричного) виникнення людського

знання.

Категорична відмова від традиційної точки зору

развития, что принесѐт пользу человечеству. Таким

образом, их права на образование равны. Провозглашая

равность людей от природы, Коменский никак не

отрицал индивидуальности природных задатков.

В своѐм произведении «Великая дидактика» он

обосновал основные принципы обучения и воспитания

ребѐнка, разделив этот процесс на четыре периода

(школы): д е т с т в о , о т р о ч е с т в о , ю н о с т ь ,

з р е л о с т ь . Каждому периоду отводится шесть лет

обучения и воспитания, во время которых

осуществляется:

для детства – материнский уход (материнская

школа);

для отрочества – элементарная школа или

народная школа родного языка;

для юности – латинская школа или гимназия;

для зрелости – академия.

Сделав детальное описание работы каждой

школы, которая обеспечивает обучение и воспитание

детей, Коменский дал научное обоснование к л а с с н о -

у р о ч н о й с и с т е м ы организации занятий,

п р и н ц и п о в о б у ч е н и я и в о с п и т а н и я ,

м е т о д о в у ч е б н о - в о с п и т а т е л ь н о й

р а б о т ы , которые используются в образовательных

системах современности.

Главным достижением педагогики Коменского

есть то, что он пришѐл к выводу о наличии объективных

з а к о н о м е р н о с т е й учебно-воспитательного

процесса.

Отличительной чертой педагогических взглядов

Коменского было и то, что он рассматривал воспитание

как одно из важнейших условий становления

справедливых и дружественных отношений между

людьми и народами. Эта идея проходит красной нитью

сквозь его другой труд «Общее пожелание об

исправлении дел человеческих», одну из частей которой

он назвал «Пампедия», что в переводе значит «общее

воспитание». Здесь он развивает мысль о том, что

воспитание и образование человека не заканчивается

после выхода его из школы. Воспитание человека

продолжается на протяжении всей жизни. Для этого,

утверждает Коменский, необходимо создать

общественные мастерские культуры (officinis Culturae),

т.е. школы (институции) для воспитания всех членов

общества. Такие институции он называет

ПАНСХОЛИЕЙ. Кроме этого, нужны будут

универсальные орудия воспитания, т.е. книги и пособия,

которые определяли бы его содержание – ПАНБИБЛИЯ.

А отряд универсальных преподавателей, которые своей

деятельностью будут реализовывать содержание общего

воспитания, он называет ПАНДИСКАЛИЯ. Раскрывая

сущность функционирования каждой составной общего

воспитания, Коменский обосновывает необходимость

создания системы постоянного общественного

воспитания члена общества. В современных условиях

решением этой проблемы занимается социальная

педагогика.

Одним из представителей классической

педагогической мысли XVII ст. был так же Джон Локк

(1632-1704) – выдающийся английский философ-

материалист и педагог. Значительной заслугой Локка

как философа была разработка идеи исследовательского

(имперического) возникновения человеческого знания.

Категорический отказ от традиционной точки зрения о 14

на природженість людських ідей і уявлень, велика увага

до емпіричної психології дозволили Локку розробити

цікаву педагогічну систему, що вплинула на подальший

розвиток педагогіки того часу.

Заперечуючи природженість ідей, Локк

придавав великого значення вихованню, яке повинно

підготувати людину до життя. Характерна риса

педагогічної теорії Локка — утилітаризм: керівним

принципом виховання він вважав принцип корисності.

Звідси в нього велика увага до фізичного розвитку дітей,

турбота про зміцнення їхнього здоров’я. Тому у

вихованні «джентльмена» великого значення Локк

надавав поширенню навичок витончених манер,

чемного поводження. Головним завданням морального

виховання Локк вважав формування твердої волі, уміння

стримувати нерозумні бажання. Виховання повинно

привчити людину керувати собою.

Навчання, за Локком, повинно бути спрямовано

на потреби майбутньої практичної діяльності вихованця.

Тому він різко виступав проти традиційної класичної

освіти, захищаючи реальну освіту, яка надає корисні

знання: нові мови, географія, математика,

законознавство, бухгалтерія і т.п. Він вважав, що

навчання повинно спиратися на інтерес і допитливість

дітей, що сприяють розвитку в них самостійного

мислення. При навчанні не повинні застосовуватися

покарання.

Свої ідеї він описав у праці ―Думки про

виховання‖, яка викладена у формі порад про виховання

та навчання дітей на різних етапах і у різних умовах.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) — найвидатніший

мислитель-педагог XVIII ст. Він належав до тієї плеяди

просвітителів, що ідейно підготувала французьку

буржуазну революцію кінця XVIII в.

У своїх головних творах ―Міркування про

походження й підстави нерівності між людьми‖ (1755),

―Суспільний договір‖ (1762), ―Еміль, або Про

виховання‖ (1762), ―Юлія, або Нова Елоіза‖ (1761) Руссо

піддав критиці та осуду різні забобони, пороки й

соціальні негаразди, породжені феодальним ладом.

Зокрема, він різко критикував сучасне виховання, що

придушувало особистість дитини, не враховувало

вікових та індивідуальних особливостей дітей.

Руссо є основоположником теорії природного,

вільного виховання, що відповідала законам фізичного,

розумового й морального розвитку дітей. Його

педагогічні ідеї викладені в романі ―Еміль, або Про

виховання‖, де зроблена спроба зробити вікову

періодизацію розвитку дитини і відповідно до кожного

періоду визначити основні завдання освіти та методи

виховання дитини. Він висунув вимогу застосування

особистого досвіду учнів у методах навчання дітей та

необхідність їхньої систематичної трудової підготовки.

Якщо про виховання юнаків Руссо висловив

багато прогресивних суджень, то щодо виховання дівчат

він притримувався в основному традиційної для того

часу точки зору. Основна функція жінки, на його думку,

прирождѐнности человеческих идей и представлений,

большое внимание к имперической психологии

позволили Локку разработать интересную

педагогическую систему, которая повлияла на

дальнейшее развитие педагогики того времени.

Отрицая прирождѐнность идей, Локк придал

большое значение воспитанию, которое должно

подготовить человека к жизни. Характерная черта

педагогической теории Локка – утилитаризм:

руководящим принципом воспитания он считал

принцип полезности. Отсюда у него большое внимание

к физическому развитию детей, забота об укреплении их

здоровья. Поэтому в воспитании «джентльмена»

большое значение Локк уделял распространению

навыков утончѐнных манер, скромного поведения.

Главной задачей морального воспитания Локк считал

формирование твѐрдой воли, умение сдерживать

неразумные желания. Воспитание должно научить

человека руководить собой.

Обучение по Локку должно быть направлено на

потребности будущей деятельности воспитанника.

Поэтому он резко выступал против традиционного

классического образования, защищая реальное

образование, которое даѐт полезные знания: новые

языки, география, математика, законознание,

бухгалтерия и т.п. Он считал, что обучение должно

опираться на интерес и любознательность детей,

которые способствуют развитию их самостоятельного

мышления, При воспитании не должно использоваться

наказание.

Свои идеи он описал в работе «Мысли о

воспитании», которая изложена в форме пожеланий о

воспитании и обучении детей на разных этапах и в

различных условиях.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) – выдающийся

мыслитель-педагог XYIII ст. Он принадлежал к плеяде

просветителей, которые идейно подготовили

французскую буржуазную революцию конца XVIII века.

В своих главных произведениях «Рассуждения о

происхождении и основаниях неравенствах между

людьми» (1755), «Эмиль или О воспитании» (1762),

«Общественный договор» (1762), «Юлия или Новая

Элоиза» (1761) Руссо поддал критике и осуждению

различные предрассудки, пороки и социальные

недоразумения, порождѐнные феодальным строем. В

частности, он резко критиковал современное

воспитание, которое угнетало личность человека, не

учитывало возрастных и индивидуальных особенностей

детей.

Руссо является основоположником теории

естественного, свободного воспитания, которая

соответствует законам физического, умственного и

морального развития детей. Его педагогические идеи

изложены в романе«Эмиль или О воспитании», где

сделана попытка осуществить возрастную

периодизацию развития ребѐнка и в соответствии с

каждым периодом определить основные задачи

образования и методы воспитания ребѐнка. Он

выдвинул требование использования личного опыта

учеников в методах обучения и необходимость их

систематической трудовой подготовки.

Если о воспитании юношей Руссо провозглашал

много прогрессивных идей, то в отношении девушек он

придерживался в основном традиционного для того 15

— бути дружиною і матір’ю, їй не потрібно давати

широкої наукової освіти, але треба піклуватися про її

фізичний розвиток, естетичне виховання, привчати до

ведення домашнього господарства і т.п.

У другій половині ХYІІІ ст. значну роль у

розвитку педагогічної думки зіграли відомі французькі

філософи-матеріалісти Клод Гельвецій (1715-1771) та

Дені Дідро (1713-1784), які у своїх творах

підкреслювали значущість громадського виховання з

урахуванням індивідуальних природних задатків дітей

та особливостей їхнього розумового розвитку. А праця

Дідро ―План університету або школи публічного

викладання наук для Російського уряду‖, яка в 1775 р.

була написана на прохання російської імператриці

Катерини ІІ відтворила думки

Дідро щодо структури організації народної

освіти, змісту та методів навчання у різних навчальних

закладах. Але за умов дуже радикальних підходів до

організації освіти цей план не був втілений в життя

імператрицею.

Епоха французької буржуазної революції

принесла нові погляди на розвиток суспільної

педагогічної теорії. Ці погляди були проголошені

видатними представниками французької революційної

аристократії Жан Антуаном Кондорсе (1743-1794) та

Луї Мішелем Лепелетьє (1760-1793).

У квітні 1792 р. Кондорсе представив у

Законодавчі збори Франції проект про організацію

народної освіти, який передбачав створення системи

шкіл з безкоштовним навчанням, скасування

викладання релігії та збільшення предметів природно-

математичного циклу. Хоча цей проект і не був

реалізований, він у подальшому зіграв велику роль у

розвитку систем освіти різних країн Європи. Зокрема,

ідеї Кондорсе знайшли своє відображення в Російському

шкільному Статуті 1804 р.

У той же час у Національний Конвент був

представлений проект Лепелетьє ―План національного

виховання‖, де пропонувалося створення спеціальних

будинків національного виховання для

малозабезпечених дітей.

Подальший розвиток педагогічної науки

характеризувався визначенням окремих напрямів,

пов’язаних з теорією і практикою навчання та виховання

дітей у різні вікові періоди. Так, видатний швейцарський

педагог Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) протягом

третини століття, створюючи різні навчально-виховні

заклади (―Установа для бідних‖, сирітські приюти,

інститути) експериментально розробив теорію

початкового навчання і виховання. Свої

педагогічні висновки, зроблені на основі останніх

досвідів свого життя, він виклав у останньому творі

―Лебедина пісня‖.

Значний вклад у розвиток теорії педагогіки

внесли видатні німецькі педагоги Йоган Фрідріх

Гербарт (1776-1841), який став автором теорії

загального навчання та виховання та Адольф

Фрідріх Дістервег (1790-1866), що розробив теорію

розвиваючого навчання.

времени мнения. Основная функция женщины – быть

женой и матерью, ей не нужно давать широкого

научного образования, но необходимо заботиться о еѐ

физическом развитии, эстетическом воспитании,

приучать к ведению домашнего хозяйства и т.п.

Во второй половине XVIII ст. значительную

роль в развитии педагогической мысли сыграли

известные французские философы-материалисты Клод

Гельвеций (1715) и Дени Дидро (1713-1784), которые в

своих произведениях подчѐркивали значение

общественного воспитания с учѐтом индивидуальных

природных задатков детей и особенностей их

умственного развития. А труд Дидро «План

университета или школы публичного преподавания наук

для Российского правительства», который в 1775 году

был написан по просьбе императрицы Екатерины II,

изложил мысли Дидро в отношении структуры

организации народного образования, содержания

методов обучения в различных учебных заведениях. Но

в условиях радикальных подходов к организации

образования этот план не был воплощѐн жизнь

императрицей.

Эпоха французской буржуазной революции

принесла новые взгляды на развитие педагогической

теории. Эти взгляды были провозглашены

выдающимися представителями французской

революционной аристократии Жан Антуаном

Кондорсе (1743-1794) и Луи Мишелем Лепелетье

(1760-1793).

В апреле 1792 г. Кондорсе представил в

Законодательное собрание Франции проект об

организации народного образования, который

предусматривал создание системы школ с бесплатным

обучением, упразднение преподавания религии и

увеличения предметов природно-математического

цикла. Хотя этот проект и не был реализован, он в

дальнейшем сыграл большую роль в развитии систем

образования разных стран Европы. В частности, идеи

Кондорсе нашли своѐ воплощение в Российском

школьном Уставе 1804 г.

В то же время в Национальный Конвент был

представлен проект Лепелетье «План национального

воспитания, в котором предлагалось создание

специальных домов национального воспитания для

малообеспеченных детей.

Дальнейшее развитие педагогической науки

характеризуется определением отдельных направлений,

связных с теорией и практикой обучения и воспитания

детей в разные возрастные периоды. Так, выдающийся

швейцарский педагог Йохан Генрих Песталоцци

(1746-1827) на протяжении третей части столетия,

создавая различные учебно-воспитательные заведения

(«Учреждение для бедных», сиротские приюты,

институты) экспериментально разработал теорию

начального обучения и воспитания. Свои

педагогические выводы, сделанные на основе последних

опытов своей жизни, он изложил в последнем

произведении «Лебединая песня».

Огромный вклад в развитие теории педагогики

внесли немецкие педагоги Йохан Фридрих Гербарт

(1776-1841), который стал автором теории общего

обучения и вопитания и Адольф Фридрих

Дистервег (1790-1866), который разработал теорию

развивающего обучения. 16

З і с т о р і ї р о з в и т к у о с в і т и

в У к р а ї н і

Розвиток педагогіки в історії України тісно

пов’язаний з її всесвітнім розвитком. В часи Київської

Русі болгарські ченці Кирило і Мефодій (Х ст.)

запровадили старослов’янську абетку, що увійшла в

історію під назвою ―кирилиця‖. Цією абеткою широко

почали користуватися в маєтках князів та монастирях.

Монастирі стали центрами навчання та

виховання дітей. До нашого часу збереглися твори,

стародавні тексти про навчання та виховання. До них

можна віднести збірник законів ―Руська правда‖,

створений за часів Ярослава Мудрого. ―Повчання‖ — за

часів Володимира Мономаха та інші часописи, в яких

даються настанови щодо виконання народних традицій

виховання та навчання у сім’ях та ставлення батьків до

своїх дітей.

У процесі розвитку та становлення навчання та

виховання велику роль відіграли так звані братські

школи, які у ХYІ — ХYІІ ст. були відкриті в Луцьку,

Львові, а потім у Києві. Вершиною розвитку системи

освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка

була створена у 1632 р. як колегіум (академією стала

називатися з 1701 р.) за ініціативою Київського

митрополита Петра Могили (1596-1674).

У 1661 р. у Львові був створений Львівський

університет, який складався з філософського,

юридичного, медичного і теологічного факультетів.

У ХYІІ ст. Києво-Могилянська академія була

одним з провідних науково-навчальних центрів і до

кінця століття була загальнодоступною. До неї вступала

молодь різних станів і національностей. У 1715 р. в

академії навчалося 1100 студентів. Приблизно така ж

кількість зберігалася до кінця століття.

У 1805-1819 рр., у зв’язку з проведенням

царським урядом освітніх реформ Києво-Могилянська

академія поступово втратила свою провідну роль і

згодом була реорганізована в Київську духовну

семінарію.

Перша половина ХІХ ст. в Україні відзначається

створенням значної кількості державних шкіл.

Відповідно до ―Статуту навчальних закладів,

підпорядкованих університетам", який був

затверджений царським урядом у 1804 р. створювалася

система адміністративного керівництва народною

освітою. Згідно зі статутом тільки у семи з дев’яти

губерній України протягом 1805-1830 рр. було створено