1670), Что считается основателем дидактики благодаря

его основному произведению "Великая

дидактика"(1632).

Яну Амосу Коменскому, как отмечалось

раньше, принадлежит идея существующей структуры

классно-урочной системы организации занятий в

учебных заведениях, идея возрастного распределения

детей на классы, учебного времени — на учебный год,

четверти с каникулами между ними. Проведение 45-

минутных уроков с перерывами, предметная система

преподавания по определенным программам и

учебникам — это тоже изобретение Коменского.

Коменскому принадлежит также концепция

профессиональной подготовки учителей, создание

отдельных методик преподавания разных предметов.

В развитие дидактики сделали вклад не только

философы-просветители, а и педагоги. На рубеже ХYІІІ

ст., когда светская школа приобрела приоритет перед

конфессионной (церковной), в ней сложилась теория так

называемого формального и материального

образования.

Автором теории ф о р м а л ь н о г о

о б р а з о в а н и я стал Йоган-Фридрих Гербарт (1776-

1841) — Немецкий философ и педагог, который считал,

что мир состоит из простых вещей ("реалов") и

несложных взаимосвязей между ними. Поэтому объем

сознания человека можно формировать на протяжении

четырѐх степеней обучения.

На первой степени ("ясность") осуществляется

первичное ознакомление учеников с предметом

познания, применяется элементарная наглядность.

На второй степени ("ассоциация") даются новые

знания и устанавливается связь новых элементов с

предшествующими, известными.

На третьей степени ("система") применяется 102

109

Від гр. "[прагматос]" — дія, практика.

поведінки, суворий розпорядок дня.

Основними предметами він вважав ті, які

переважно розвивають пам’ять (старогрецька та

латинська мови), решта предметів будується на

запам’ятовуванні. Цю теорію пізніше було покладено в

основу гімназійної освіти в Росії.

Оскільки теорія Гербарта була орієнтована на

освіту інтелігенції, правлячої еліти, то виникла потреба

в системі освіти для практичного прошарку —

торговців, ремісників, кваліфікованих робітників.

Таким чином виникла теорія так званої

м а т е р і а л ь н о ї о с в і т и , ідея створення якої

належить англійському філософу Герберту Спенсеру

(1820-1903).

Дидактичні основи теорії матеріальної освіти

ґрунтувалися на основі п’яти видів людської діяльності

— самозбереженні, здобуванні засобів до життя,

вихованні нащадків, виконанні соціальних функцій і

дозвіллі.

До цього, вважав Г.Спенсер, школа повинна

прищеплювати молоді навички додержання гігієни,

звертати увагу на фізичний розвиток — правильне

харчування, загартовування, фізичну культуру. Освіта

забезпечувалася вивченням логіки, математики,

психології, біології, хімії, фізики та ін. Спенсер різко

виступав проти розумового перевантаження дитини, що

було характерним для формальної освіти.

У другій половині ХІХ ст. значний вклад у

розвиток дидактики вніс німецький педагог

Ф.А.Дістервег (1790-1866). Поряд з прогресивними

ідеями природовідповідності виховання й навчання, він

розробив теорію розвиваючого навчання. Головне

завдання в навчанні він вбачав у розвитку мислення,

уваги, пам’яті дитини. Навчальні предмети і методи

навчання визначав залежно від того, наскільки вони

стимулюють розумову активність учнів. Для

початкового навчання Ф.А.Дістервег пропонував метод

евристичної бесіди.

Ф.А.Дістервег є автором понад 20 підручників з

математики, географії, астрономії. Серед них слід

відзначити його дидактичну працю "Керівництво

(посібник) для німецьких учителів" (1851), яка в 1913 р.

вийшла в Росії.

Світова дидактика кінця ХІХ — першої

половини ХХ ст. розвивалася на основах різних

філософських течій, які відображали ідеї так званого

прагматизму 109 , сутність якого полягає не в

розмірковуванні над навколишнім світом, а у намаганні

конкретно вирішувати проблеми, які створюються перед

людиною у різних життєвих обставинах.

Німецький педагог В.А.Лай (1862-1926)

започаткував "педагогіку дії", в основі якої є механічне

уявлення про те, що для всіх організмів, незалежно від

рівня їх розвитку, характерна однакова послідовність

усіх життєвих процесів, яка складається з трьох

основних ступенів — сприймання, переробка, вираз

такое изложение материала, который формирует его в

виде правила или закона.

На четвертой степени ("метод") формируются

привычки применения приобретенных знаний в

практике.

Воспитательной целью концепции

Й.Ф.Гербарта была идея внутренней свободы, которая

бы охватывала стремления ребенка к

усовершенствованию. Средствами воспитания он считал

одобрение и выговор, соблюдение правил поведения,

суровый распорядок дня.

Основными предметами он считал те, которые

преимущественно развивают память (древнегреческая и

латинская языки), остальные предметы строятся на

запоминании. Эта теорию позже была положена в

основу ггимназического образования в Росси.

Поскольку теория Гербарта была ориентирована

на образование интеллигенции, правящей элиты, то

возникшая потребность в системе образования для

практической прослойки — торговцев, ремесленников,

квалифицированных рабочих.

Таким образом, возникла теория так

называемого м а т е р и а л ь н о г о о б р а з о в а н и я ,

идея создания которой принадлежит английскому

философу Герберту Спенсеру (1820-1903).

Дидактические основы теории материального

образования основывались на базе пяти видов

человеческой деятельности — самосохранении, поиску

средств к жизни, воспитании потомков, выполнении

социальных функций и досуге.

К тому же, считал Г.Спенсер, школа должна

прививать молодѐжи привычки соблюдения гигиены,

обращать внимание на физическое развитие —

правильное питание, закаливание, физическую

культуру. Образование обеспечивалось изучением

логики, математики, психологии, биологии, химии,

физики и др. Спенсер резко выступал против

умственной перегрузки ребенка, что было характерной

для формального образования.

Во второй половине ХІХ ст. значительный

вклад в развитие дидактики внес немецкий педагог

Ф.А.Дистервег (1790-1866). Наряду с прогрессивными

идеями природосоответствия воспитания и обучения, он

разработал теорию р а з в и в а ю щ е г о о б у ч е н и я .

Главную задачу обучения он усматривал в развитии

мышления, внимания, памяти ребенка. Учебные

предметы и методы обучения определял в зависимости

от того, насколько они стимулируют умственную

активность учеников. Для начального обучения

Ф.А.Дистервег предлагал метод эвристической беседы.

Ф.А.Дистервег является автором свыше 20

учебников по математике, географии, астрономии.

Среди них следует отметить его дидактическую работу

"Руководство (пособие) для немецких учителей" (1851),

которое в 1913 г. вышло в Росси.

Мировая дидактика конца ХІХ — первой

половины ХХ ст. развивалась на основах разных

философских течений, которые отображали идеи так

называемого прагматизма, сущность которого состоит

не в раздумывании над окружающим миром, а в

стремлении конкретно решать проблемы, которые

создаются перед человеком в разных жизненных 103

110

Від англ. "behavior", behaviour" — поведінка. Теоретичний напрямок у психології, в основі якого лежить розуміння

поведінки людини й тварини як сукупності рухів (реакцій), що виникають у відповідь на подразники навколищнього

середовища.

(відтворення) або дія. Останнє за Лаєм є головним.

Виходячи з цих теоретичних передумов,

головна увага в його школах, які називалися "школами

дії", приділялася таким видам занять, як моделювання,

малювання, догляд за рослинами, тваринами тощо. Свої

ідеї він виклав у працях "Експериментальна дидактика"

(1903), "Експериментальна педагогіка" (1908) та "Школа

дії" (1911).

Американський психолог і педагог

Е.Л.Торндайк (1874-1949) — один з засновників

біхевіоризму 110

в психології і так званої "наукової

педагогіки", яка передбачала виключення принципу

свідомості у навчанні. За Торндайком сутність навчання

полягає у розвитку та прищепленню (дресировці)

бажаних реакцій учня на відповідні обставини та

стимули. Про це він написав у працях: "Принципи

навчання, ґрунтовані на психології" (1930), "Процес

учіння у людини" (1935) та ін.

Д.Дьюї (1859-1952) — американський філософ,

психолог і педагог, який на початку ХХ ст. заснував

педагогічну течію, яка здобула назву

п е д о ц е н т р и з м у . Її сутність полягала у ствердженні

того, що будь-яка навчальна наука, кожна її окрема

теорія є лише інструментом в руках педагога, і

впровадження її у зміст навчання зумовлюється не

об’єктивною істиною, а практичною корисністю та

доцільністю. Викладання предметів та методи навчання,

за Дьюї, повинні бути замінені на ігрову та трудову

діяльність. Він стверджував, що навчальний курс будь-

якого предмету повинен будуватися навколо чотирьох

основних людських інстинктів — соціального,

конструювання, художнього відображення та

дослідницького.

З огляду на це його можна вважати засновником

діяльнісного підходу до навчання, що стало стрижнем

теорій навчання "шляхом дій". Педоцентризм —

керування практичним досвідом без навчальних

програм, що передбачає широку учнівську та

викладацьку самодіяльність. Цей підхід з одного боку

протистояв догматизму й формалізму в навчанні й

вихованні дітей того часу. З іншого — давав низькі

показники в кінцевих результатах освіти, що негативно

впливало на розвиток теорії й практики освіти в США та

інших країнах.

Свої ідеї Д.Дьюї виклав у працях "Школа і

дитина" (1923) та "Школа і суспільство" (1925).

Великий вклад у розвиток дидактики вніс

видатний російський педагог К.Д.Ушинський (1824-