69. Дати оцінку принципу вакансії закону.

Ваканція закону - це проміжок часу, встановлений законодавцем на те, щоб краще пізнати закон й підготувати людей до його виконання. Щодо цього у Церкві є такі принципи:

А. Закони загальні набирають сили через три місяці від їхнього оприлюднення, хіба що в окремих випадках буде приписано інший спосіб промульгації (кан. 1489 §1). Через свою сутність безпосередньо зобов’язують закони догматичного характеру або такі, що інтерпре¬тують чи декларують те, що стосується Закону Божого.

Б. Для законів партикулярного права встановлено довільну ваканцію, яку визначає законодавець. Вона зобов’язує від дня, ним встановленого (кан. 1489 §2). У Латинській Церкві визначено ваканцію як для партикулярного права, так і для декретів - один місяць (КЛЦ 8 §1; 31 §2

70. Виявити суть і дію позитивного права.

Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільних, відповідною.-владаю санкці¬онованих норм людської поведінки у засягу соціальної справедливості.

Основна функція правної норми - впливати на поведінку людей. Тому в ній містяться передусім наказ та санкція, які є необхідною вимогою і функцією всіх без винятку правних норм. Наказ же встановлює обов’язок, визначає обов’язкову поведінку людей. Але правні норми творять рівночасно наказ і повноваження, тобто наказ і надання, обов’язки і повноваження. Ха¬рактер санкцій відрізняє юридичну норму від норми морально-етичної. Суттєва різниця між нормою етичною й юридичною полягає в тому, що норма чисто моральна стосується індивіда як такого, а норма юридична розглядає людину і її справу як члена спільноти.

Юридичний закон є завжди законом етичним, а закон етичний не завжди є законом юридичним. Не всі норми, що регулюють людські відносини, є юридичними, а лише ті з них, які стосуються людської справедливості, встановляюючи те, що кожному належить.

72. Дати юридичну оцінку проблеми затвердження звичаю

компетентною церковною владою.

Вселенський Архієрей затверджує загальний звичай у цілій Церкві. Єпархіальний єпископ та інші посадові особи, наділені законодавчою владою, затверджують звичай партикулярний. Народ творить звичай, але встановлена влада своїм затвердженням і ратифікацією надає звичаєві сили закону.

Затвердження може відбуватися в таких формах:

• позитивним актом;

• мовчазним підтвердженням, толеранцією і практикуванням звичаю поведінкою законодавця;

• легальним підтвердженням, тобто через позитивний закон, яким приймається даний звичай, про що виразно зазначено в кан. 1507 §3;

Щоб звичай набув сили закону, він мусить відповідати вимогам, встановленим в кк. 1506-1509. В кан. 1506 говориться: §1. Звичай християнської спільноти, наскільки відповідає діянню Духа Святого в церковному тілі, може мати силу права. §2. Жоден звичай не може ніяким чином змінити Боже право.

Жодний звичай не може ніяким правом змінити Боже право. Якби такий закон існував, він мусить бути за всяку ціну викоренений, заборонений і усунений з життя людей.

73. Обгрунтувати історичні та суспільно-теологічні засади конкордатів Апостольської Столиці.

Підписання конкордату має силу міжнародного права, а його умови не можуть бути змінені урядом країни в односторонньому порядку. Крім того, конкордатна система надає суттєві привілеї певним церквам у різних напрямах їх діяльності. Новий імпульс для розвитку система конкордату отримала після Першої світової війни, тобто відтоді починається нова доба конкордатів. Бенедикт ХV звернувся до держав, особливо до нових, із запрошенням до стабілізації і конкретизації їх відносин із Католицькою церквою. Така пропозиція Папи була сприйнята цими країнами позитивно. Найважливішим був конкордат із Італією (1929) Історичними передумовами так званого римського питання і Латеранського договору була вся комплексна проблема, що виникла з розпадом Папської держави й наступним зникненням дочасної влади 1870 року. Понтифік залишався у своїй позиції протесту, що була проявлена й незмінно підтримувана приблизно шістдесят років, аж до того часу, коли 1929 року до «Римського питання» дається не опосередковане вирішення «Гарантій» його свободи й незалежності уряду Церкви, а пряме і центральне вирішення реституції, в мінімальній частині, територіальної суверенності - тієї суверенності, яка була в ефектах найкращою Гарантією для незалежного уряду Церкви, а не виживанням античних папських держав.

У результаті конкордату з Італією була створена держава Ватикан та відновлені певні привілеї для церкви. Церква домоглася вирішення питань, що стосувалися шлюбно-сімейних відносин, мистецтва та науки, економіки та навіть визнання релігійної освіти в державних школах, яка раніше була заборонена. Також завдяки цьому конкордату були утворені Академія наук на чолі з Г.Марконі та Академія мистецтв на чолі з Г.Д’аннунціо Релігійно-політичні обставини і характеристики конкордатів нової доби запропонували більш ґрунтовну основу для сучасної конкордативної теорії, а саме рівноправності у відносинах церкви і держави, використовуючи при цьому інструменти позитивного міжнародного права, тобто закони і договори. Отже, конкордат, незважаючи на свої особливості, набуває форми міжнародного договору, тобто стає угодою між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і регулюють їх відносини шляхом визначення взаємних прав і обов’язків. Лише через міжнародний договір можна програмувати міжнародні відносини, викликати до життя нові відносини або сприяти їх виникненню

У період Другої світової війни і аж до початку ІІ Ватиканського Собору (1939–1962) були підписані три важливих конкордати: Португальський (1940), Іспанський (1953) і Домініканської Республіки (1954). Найхарактернішим прикладом конкордату є Іспанський Конкордат. Більшість науковців стверджує, що саме він укладений відновідно до найтрадиційніших принципів публічного церковного права. Іспанський конкордат 1953 р. надавав католицькій церкві привілейованого юридичного статусу офіційної церкви і визнавав її юрисдикцію на всій іспанській території Після ІІ Ватиканського Собору Апостольська Столиця уклала численні конкордати із країнами, в яких переважає католицьке населення. Це Венесуелла (1964), Аргентина (1966), Колумбія (1973). Проте переважна більшість конкордатів укладена з країнами християнської більшості, але релігійно плюралістичними, такими як Австрія (1964, 1968, 1969) і деякі німецькі держави, такі як Мала Саксонія (1965), Баварія (1966, 1968, 1974), Ренанія-Палатінат (1969) і Саар (1966). Укладені

конкордати із соціалістичними країнами: Угорщиною (1964), Югославією (1966), Тунізією (1964). Останні намагаються насамперед гарантувати церкві щонайменше свободи і незалежності.